Правда про варягів. Роздуми письменника

03.08.202330.10.2023 Вадим Пепа 0 коментарів Київська Русь, скіфи, слов'яни

Як стверджує Григорій Сковорода, «розум завжди любить до чогось братися…» 2015 року в Нью-Йорку появилося видання: Plokhy S. The Gates of Europe: a History of Ukraine» – «Брама Європи. Історія України». Харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля» учинило переклад українською мовою фантастичним накладом 10 000 примірників з дещо зміненою назвою – «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності», відзначений 2018 р. Національною премією України імені Т. Г. Шевченка.

Автор – «професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету». Народився в місті Горький (тепер Нижній Новгород), куди батьки були направлені на роботу із Запоріжжя. Невдовзі повернулися на попереднє місце проживання. Вищу освіту їхній син здобув у Дніпропетровському (нині Дніпровському) університеті. З дипломом там же досліджував історію німецьких та менонітських поселень, себто те, що свого часу бачив на власні очі Тарас Шевченко: «рудий німець на Хортиці картопельку садить». Удостоївся честі очолювати деканат по роботі з іноземними студентами. Кандидатську дисертацію захистив на історичному факультеті університету Патріса Лумумби в Москві. Ступінь доктора історичних наук отримав 1989 р. у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка.

«Брама Європи» – видання фундаментальне. 495 сторінок. Культурологічну дискусію з поважним професором у виданій 2019 р. книзі «Віч-на-віч з вічністю» мені вдалося обмежити обсягом 466 сторінок. Керувався при цьому заповіддю від Григорія Сковороди: «Коли не можу нічим любій Вітчизні прислужитися, в усякому разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити».

На мої очі не потрапляли відгуки від науковців в Україні на відзначену Шевченківською премією та оприлюднену хіба ж яким тиражем всеосяжну, здавалося б, працю. Для мене ж абсолютно неприйнятні твердження заокеанського спеціаліста. Цитую:

«Скіфи, безумовно, вважали себе корінним населенням регіону, а не якимись зайдами».

«Нова хвиля кочовиків зі Сходу – сарматів – розгромила, відтіснила і врешті заступила скіфських вершників… Ці новоприбулі, як і скіфи, мали іранське походження».

«…слов’яни – конгломерат племен… Індоєвропейські витоки їхніх мов наводять на думку, що вони потрапили до Європи зі сходу десь між УІІ та ІІІ тисячоліттями до нашої ери… За свідченням Прокопія (Кесарійського – В. П.), слов’яни були напівкочовиками, які жили «в жалюгідних халупах»… «Укриті брудом» слов’яни… практикували мандрівну форму землеробства. «…Жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте» – писав «просвічений» київський літописець».

Хоч як це прикро, але немає жодної згадки про Мізинську археологічну культуру на березі річки Десни. Немає достовірного й про Трипільську археологічну культуру, відлуння з розквіту якої доносять до сучасності колядки й щедрівки та дотепер збережені пісні календарно-обрядових дійств.

Що ж стосується розділу «Вікінги на Дніпрі», то в цьому випадку – не заперечити:

«В Україні, як і майже в усій Європі, доба Великого переселення народів, або «варварських набігів, змінилася добою вікінгів, що тривала з кінця УІІІ до другої половини ХІ століття. Як і слід було очікувати, кінець «варварських набігів» не означав кінця вторгнень узагалі. Нові нападники прийшли з територій нинішніх Швеції, Норвегії та Данії. Це були вікінги, відомі також як нормани в Західній Європі або варяги у Східній. Вони грабували, підкорювали та керували цілими країнами чи їхніми частинами. Вони також змінили природу деяких держав, що вже існували на той момент, і створили нові…

Є точна дата початку епохи вікінгів у Британії 8 червня 793 року. Цього дня пірати-вікінги, які, ймовірно, прибули з Норвегії, напали на християнський монастир на острові Ліндісфари біля англійського узбережжя та пограбували його. Вони втопили частину ченців у морі, а решту забрали в рабство і зникли з монастирськими скарбами на своїх дракарах. Протягом того самого десятиліття вікінги-нормани, які пізніше дадуть назву провінції Нормандія, з’явилися біля берегів Франції. Так почалася доба вікінгів.

Візантійський двір започаткував перші контакти з вікінгами не пізніше 838 року, коли посли від короля Русі (Rhos) з’явилися у Константинополі, пропонуючи імперії мир і дружбу…

Наступного року інша група спустилася Дніпром, перетнула Чорне море і, увійшовши в Босфорську протоку, атакувала Константинополь…

Нападники не мали знарядь для довгої облоги й не могли зруйнувати мури міста, але натомість напали на передмістя, грабуючи храми та палаци, вбиваючи й топлячи тих, хто чинив опір, і залякуючи населення. Патріарх Фотій, верховний християнський та імперський посадовець у місті… в одній зі своїх проповідей … змалював беззахисність містян перед загарбниками: «Повз місто проходили човни, на них були екіпажі з піднятими мечами, ніби погрожували місту смертю від меча, і всяка надія полишала людей, і місто покладалося лише на Божу допомогу»…
Крізь «Браму» добре видно, що за одні – варяги:

«Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження. Візантійські автори, які писали грецькою, швидше за все, запозичили його в слов’ян, а ті – у фінів, які використовували слово «Руотсі» («Ruotsi») для позначення шведів, що шведською означає «люди, які веслують». А вони дійсно веслували. Спочатку Балтійським морем до Фінської затоки, потім озерами Ладога, Ільмень до верхів’їв Волги – річки, що пізніше стала уособленням Росії і в ті часи становила основну частину Волзького торгового шляху до Каспійського моря та арабських країн».

У післямові до українського видання С. Плохій хвалиться: «Англомовна преса зустріла вихід «Брами Європи» надзвичайно позитивно, із розлогими рецензіями від «Wall Street Yournal» та «Ekonomist» до «Times» та «New York Review of Books». Але найнесподіванішим стало зацікавлення книгою в країнах Східної Європи та Євразії, адже видавці Польщі, Румунії, Росії та Китаю придбали права на її переклад».

Не маю відомостей про публікацію в росії «Брами Європи», як і в Польщі, Румунії, Китаї. В Україні ж про удостоєне Шевченківської премії – ні слуху, ні духу. За моїм висновком – цілковите замовчування. А дарма. Чом би не посилатися на удостоєне найвищої Національної премії?

«Візантійський імператор Костянтин УІІ Багрянородний пояснював у своєму трактаті
«De administrando imperio» («Управління імперією» – В. П.), написаному 950 року, невдовзі після укладення другого договору, що товари надходять від слов’янських племен, контрольованих руськими вікінгами: «Коли починається місяць листопад, їхні вожді разом з усією Руссю залишають Київ і йдуть на полюддя, що означає «обхід», тобто до слов’янських земель вервіанів, дреговичів, кривичів та сіверян та інших слов’ян, які платять данину Русі. У той час одні племена платили данину, інші повставали…

Згідно з «Повістю», повсталі древляни напали на наступника Гельгі – Інгвара, у літописі названого Ігорем, який, зібравши традиційну данину потім повернувся по додаткову: «Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній усе стадо, якщо не вб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить» – пояснював літописець, пояснюючи причину повстання. Древляни здійснили те, що задумали, і вбили Ігоря. А потім зважилися на ще нахабніший вчинок.

Натхненник перевороту, древлянський князь Мал, запропонував шлюб вдові Ігоря, Хельзі, відомій в літописній та історичній традиції як Ольга. Літописець пояснює, що Мал зробив цю спробу примирення, щоб здобути контроль над сином Ігоря Святославом (скандинавське ім’я – Свенельд)…

Той факт, що човни та лазні є важливими елементами скандинавської культури, викриває скандинавське походження цієї легенди. До руського в розумінні скандинавського поховального обряду входило спалювання померлого в човні».

Замість того, щоб просвіщати «братів незрящих гречкосіїв», як заповідає Тарас Шевченко, вчені мужі топчуть сліди літописців. Пам’ятник Ользі, що стерла з лиця землі древлянський Іскоростень, красується в центрі Києва. Високих рангів науковці вишукують у графіті на стінах Софії Київської мізерні сліди невмирущої української мови, яка з першими словами своєї предковічної мови зароджувалася в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі. Її вікування – понад ХХІІ-ХІУ тисячоліття до нової ери. «Візантійська ортодоксія» силувалася замінити природне штучного виплоду начебто староукраїнським і церковнослов’янським. Не вдалося.

Матеріальні й духовні надбання попередниці успадкувала не менше значуща Трипільська археологічна культура. З її розквіту доносять до сучасності правду про життя-буття пращурів українського роду-племені невмирущі колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових відправ. На зверхній погляд, «всеосяжна» «Брама Європи» охоплює понад 2000 років української історії. У полемічній дискусії з автором «двотисячолітнього» протиставляю скороминущому Мізин і Трипілля.

За словом Великого Кобзаря, моє видання «Віч-на-віч з вічністю» ніхто «не лайне». Тотальне замовчування. Можливості публікувати украй обмежені. Неодмінно на те виходить, що – «до глибини власної кишені», як мовив видатний український громадсько-політичний діяч Євген Чикаленко.

Оприлюднюю важливе через Інтернет. Хай там що, посилаюся ще раз на «Браму Європи»:

«Повість минулих літ, що є джерелом більшості наших знань про цей період, розповідає про боротьбу за місто між різними групами вікінгів, що відбувалася близько 882 року. Двоє з їхніх вождів, Аскольд і Дір (могилу першого й нині можна бачити в Києві) були вбиті Гельгі, який був відомий літописцеві як Олег. Він захистив місто Рьоріка (Рюрик у літописі), який уже керував Новгородом (Великий Новгород) на півночі нинішньої Росії. Хоча в цій історії ще потрібно з’ясувати чимало деталей, у тому числі хитку хронологію (літописець відтворив її здебільшого на основі візантійських джерел, ця легенда, імовірно, повторює реальні процеси зосередження влади в руках однієї групи вікінгів у лісових регіонах Східної Європи між нинішнім Великим Новгородом та Києвом».

Претендент на довічну владу в кремлі утер носа як «візантійським джерелам», так і «Брамі Європи». 15 липня 2021 р. прибув до Ладоги. Ошелешив зібраних на зустріч школярів і освітян: «Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв’язками, владою династії князів Рюриковичів». Запитати б новоявленого перебріхувача: чому ж тоді – Київська Русь, а не якась примарна?

І хто ж – «інші племена»? Фіно-угорські! Фундамент прийдешньої російської імперії. Сам же путін – з тієї ж закваски. Вепс. У просторіччі – чухонець. У поемі О. Пушкіна «Євгеній Онєгін» – «приют убогого чухонца» «на берегу пустынных волн» З-поміж так званих «нацменшин» ерзя та мокша усе ще намагаються зберегти якісь ознаки власної ідентичності. Усі поспіль «об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською)». Знає кіт, чиє сало їсть. Пообіцяв школярикам у Ладозі, що напише статтю. Пообіцяв – зробив. «Давньоруської» мови не «потягнув». Опублікував російською і, підлещуючись, українською. У природі трапляються двоголові змії. Вони ж – двоязикі.