Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
«Нічого сильнішого немає за знання». Так заповідає ще з четвертого століття до нової ери на всі прийдешні часи давньогрецький філософ Платон, учень не менш знаменитого Сократа.
Пробуджуймося з вірою в духовне відродження рідного народу! Воскресаймо! Будьмо певні, що український етнос із першими словами своєї мови зароджувався з такого ж давнього давня, як і сини Ізраїля, представлені в Біблії. Або як і елліни, чия міфологія визнана високим злетом мислення вищих створінь з юності людства. На лихо, усе первинне на теренах українського роду після хрещення киян огуджене як «поганське». Природне вирвано з душі й серця наступних поколінь.
Та хай там що, наші пращури залишили для археологів переконливі сліди свого буття в Мізинській археологічній культурі на вищому березі дотепер швидкоплинної річки Десни. З ХХІІІ і до ХІY тисячоліття до н. е. не хтось же інший, як предки українського роду полювали на мамонтів, північних оленів, носорогів, турів-оленів, диких коней та іншу крупну звірину. Таку ж довготривалу стоянку «середньої доби верхнього палеоліту», як і в Мізині, 1987 року відкрив на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка.
Усе з доісторичних часів, надбане в Мізині, сповна успадковує Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності чарівною українською мовою колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, не кажучи вже про зажинки та обжинки. Бо ж сім тисяч років тому правічні автохтони, себто корінні трударі, заходилися сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Золоте збіжжя вдовольняло їхні щоденні потреби після тисячоліть збирання дармових плодів земних, риболовлю та полювання на всіляку дичину. З яким же високим натхненням оспівано в колядках і щедрівках нелегку, але ж украй необхідну працю в полі.
Про все це докладно та, сподіваюся, переконливо написано в моїх виданнях «Україна в дзеркалі тисячоліть» (1987 р.), «Пам’ять української душі» (2012), «Перед очима істини» (2015), «Золото дажбожих внуків» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар Грому» (2020).
Вадим ПЕПА, лауреат літературно-мистецьких премій Імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.
На фото: картина відомого українського художника Олександра Мельника.
