Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

Путін опублікував на сайті Кремля статтю українською та російською мовами статтю  “про історичну єдність росіян та українців”.

Президент Росії Путін вкотре вже виступає із агресивною заявою про ідентичність українського й російського народів. Начебто вони з однієї колиски, в якій старша сестра – Росія. І це при тому, що перша згадка про Москву, як про дрібне поселення на березі однойменної болотистої річки з прозвиськом Гнила, датується 1147 роком.

Москва вбивалася в колодочки й вивищувалася опісля як столиця в осередді угро-фінських племен. А Київ не лише зі слів видатного французького письменника Оноре де Бальзака рівний Римові як за давністю, так і за значущістю на білому світі, а постає таким і в писемних джерелах найвизначніших римських та візантійських істориків, географів, письменників.

Що ж стосується імперського утворення з назвою Росія, то воно введене указом Петра І в 1721 році за напоумленням від німецьких дорадників. Вони, як сказав пізніше Тарас Шевченко, довкруж царського трону «блекотою сіли».

Історія, коли її не перевертати з ніг на голову зумисне, здатна спростувати будь-які інсинуації. «У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків… І прибув він до Цесарограда… І попустошив він довкола города… І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, [рушили] з поля, і пішов [Олег] до города.

Побачивши ж [це], греки убоялися і сказали, виславши [послів] до Олега: «Не погубляй город. Ми згоджуємось на данину, як ти ото хочеш… Олег тоді, відступивши од города, почав мир ладнати з обома цесарями грецькими, з Леоном і Олександром» (Літопис руський. – К., 1989. – С. 16-18).

В ухваленій хартії проголошувалося: «Хай заборонить князь людям своїм, русам, які приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій… і тоді [хай] візьмуть вони місячину (провіант на місяць – В. П.) свою: спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і [з] Переяславля, і [з] інших городів (там же. – С.18).

Тоді ні про яку Москву, а тим паче ні про яку «старшу сестру Росію» ніхто не міг відати ні сном, ні духом. Бо не існувало в природі ні такого міста, ні царату з такою назвою. Ішлося в угоді, укладеній з «цесарями грецькими», про міста, в яких «сиділи князі, під Олегом сущі». Там, де постав Петербург-Петроград-Ленінград-Санкт-Петербург, О. Пушкіну на початку ХІХ ст. «на берегу пустынных волн» впав в око «приют убогого чухонца».

Мабуть, якась остогидла сатанинська сила розпорядилася так, що на козацьких кістках зводив «Северную Пальмиру» самодержець, натуру якого показав людству Л. Толстой:

«С Петра І начинаються особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казни, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует. Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста и с чубуком в виде детородных органов и подобием евангелий – ящиков с водкой. Коронует блядь свою и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблести этого чудовища и нет конца всякого рода памятников ему» (Л. Толстой. Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568).

І ось на зорі ХХІ ст. н. е. чиїйсь уяві привиджуються ніякі не українці з наголосом на «ї», а «украинцы» з наголосом на «а», місце яким – «на окраине» російської цивілізації. Від російської мови сущий з Мезинської і Трипільської археологічних культур народ начебто зуміли силоміць відірвати австрійські можновладці й польська шляхта.

За князювання в Переяславі Володимира Мономаха Новгородська земля зобов’язана була платити йому щорічно 300 золотих або 3000 срібних гривень. Варяги ж для того і заявилися, як і до Цесарограда підступалися, щоб мати зиск та вчиняти так звані «полюддя» – збирання з підданих чи приневолених «належної їм» данини. Вони ж «архонти» – правителі, як написав у середині Х ст. в трактаті «Про управління імперією» візантійський басилевс Костянтин Багрянородний.

Не виключено, що Новгород, як і Псков, – то відгалуження Трипільської археологічної культури. Імовірно, якраз із тієї причини Іван Грозний, проголошений після опитування на московському телебаченні «Гордістю Росії», винищив носіїв предковічної пам’яті так, як хижий вовк, що перегризає горлянки усім вівцям підряд, коли вдирається в кошару.
Звернімося до авторитетного джерела: Н. И. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М.: Эксмо, 2005. Подаю за оригіналом, щоб відчувалися найтонші нюанси первинного:

«В декабре 1569 года предпринял Иван Васильевич поход на север…
По царскому повелению тотчас окружили город со всех сторон, чтоб никто не мог убежать из него. Потом нахватали духовных из новгородских и окрестных монастырей и церквей, заковали в железа и в Городище поставили на правеж. Всякий день били их на правеже, требуя по двадцять новгородских рублей с каждого как бы на выкуп. Так продолжалось дней п’ять… Это делалось в первых числах января 1570 года…

6 января, в пятницу, приехал государь в Городище с остальным войском и с 1500 московских стрельцов. На другой день дано повеление перебить дубинами до смерти всех игуменов и монахов, которые стояли на правеже, и развезти тела их на погребение, каждого в свой монастырь. 8 января, в воскресенье, царь дал знать, что приедет к Святой Софии к обедне…
Иван отслушал обедню со всеми своими людьми, а из церкви пошел в столовую палату. Там был приготовлен обед для высокого гостя. Едва уселся Иван за стол и отведал пищи, как вдруг завопил. Это был условный знак (ясак): архиепископ Пимен был схвачен, опричники бросились грабить его владычную казну…

Вслед за тем Иван приказал привести к себе в Городище тех новгородцев, которые до его прибытия были взяты под стражу. Это были владычные бояре, новгородские дети боярские, выборные городские и знатнейшие торговцы. С ними вместе привезли их жен и детей. Собравши всю эту толпу перед собою, Иван приказал своим детям боярским раздевать их и терзать «неисповедимыми», как говорит современник, муками, между прочим, поджигать их каким-то изобретенным им составом, который у него назывался «поджар» («некою составною мудростью огненною»), потом он велел измученных, опаленных привязывать сзади к саням, шибко везти вслед за собою в Новгород, волоча по замерзшей земле, и метать в Волхов с моста. За ними везли их жен и детей. Женщинам связывали назад руки с ногами, привязывали к ним младенцев и в таком виде бросали в Волхов. По реке ездили царские слуги с баграми и топорами и добивали тех, которые всплывали.

«Пять недель продолжалась неукротимая ярость царева», – говорит современник. Когда наконец царю надоела такая потеха на Волхове, он начал ездить по монастырям и приказал перед своими глазами истреблять огнем хлеб в скирдах и в зерне, рубить лошадей, коров и всякий скот. Осталось предание, что, приехавши в Антониев монастырь, царь отслушал обедню, потом вошел в трапезу и приказал побить все живое в монастыре.

Расправившись таким образом с иноческими обителями, Иван начал прогулку по мирскому жительству Новгорода, приказал истреблять купеческие товары, разметывать лавки, ломать дворы и хоромы, выбивать окна, двери в домах, истреблять домашние запасы и все достояние жителей. В то же самое время царские люди ездили по окрестностям Новгорода, по селам, деревням и боярским усадьбам разорять жилища, истреблять запасы, убивать скот и домашнюю птицу».

Не виключено, що Іван, як неймовірно набожний, напоказ, безтямно приміряв на себе сказане в Біблії. Второзаконня 14:

«16. Немилосердно вистинаєш вістрям меча мешканців того міста й приречеш на цілковите знищення вістрям меча його й усе, що в ньому, навіть і скотину».

Безумству немає меж. На лихо, подібне учинялося віками. Страшніших у безумстві звірів, ніж вищі створіння, вічність не являла. Після «вікторії» під Полтавою сім шкур лупив з поверженої України скажений Петро І.

Та чи не ще більшим лиходійством був Геноцид 1933-го року, спровокований комуністами-інтернаціоналістами, вишколеними не в лігві якихось людоїдів, а в благополучному швейцарському місті Ланжюмо. Набиралися розуму інтернаціоналісти не в глухих нетрях Австралії, де напівголі аборигени «съели Кука», а в бібліотеках Лондона та на партійному з’їзді в тій же столиці Великобританії. І по всьому за таємними наказами тих, що були «никем, а стали всем», було по-звірячому, інакше не скажеш, розстріляно царську родину – всіх без розбору, від старших до малолітніх.

Та повернімося до М. Костомарова:

«В Новгородской «повести» говорится, что царь топил в день по 1000 человек и в редкий по 500… Псковский летописец говорит, что Волхов был запружен телами. В народе до сих пор осталось предание, что Иван Грозный запрудил убитыми новгородцами Волхов и с тех пор, как бы в память этого события от обилия пролитой тогда человеческой крови, река никогда не замерзает около моста, как бы ни были велики морозы. Последствия царского погрома еще долго отзывались в Новгороде. Истребление хлебных запасов и домашнего скота произвело страшный голод и болезни не только в городе, но и в окрестностях его. Доходило до того, что люди поедали друг друга и вырывали мертвых из могил. Все лето 1570 года свозили кучами умерших к церкви Рождества в Поле вместе с телами утопленных, выплывавших на поверхность воды…

С Иванова посещения новгородский край упал, обезлюдел. Недобитые им, ограбленные новгородцы стали нищими и осуждены были плодить нищие поколения… Этим разорением московский государь обессилил Новгород и на будущее время подготовил себе легкое уничтожение всякой его самобытности». Те ж саме учиняв 1709 року в Україні син дочки татарського мурзи в Москві Наришкіна. Його спадкоємець досі свій у коридорах московської влади.

Івану ІV вдалося вирвати з Новгорода й Пскова предковічну пам’ять. Імовірно, саме пам’ять порідненості з Трипільською археологічною культурою. Викорінив кат одвічне, природне. Те ж саме намагався зробити з Україною Петро І після «вікторії» під Полтавою в 1709 році. А ще більше силувалася знищити виплекане протягом багатьох тисячоліть Катерина ІІ. Не вийшло. Та, на превелике лихо, згубне не вдавилося. Роззявляє пащу на чуже й у ХХІ столітті нової ери. У вік космічних досягнень. Та хай там що, народна віра непохитна: «ще не вмерла козацька мати». І не вмре.

Непросвіщенні «от Москвы до самых до окраин» всмоктують не з молоком матері, а зі штучною підміною від рибакових і лихачових наркотичне: Київ з усією українською землею – одвічна власність Росії…

Та ось новина. 2015 року в Нью-Йорку видано книгу Plokhy S. The Gates of Europe: a History of Ukraine. Автор – професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій. Переклад українською мовою – «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн і до незалежності» – 2018 року удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Деяким традиційним трактуванням історії видання запускає їжака під череп:

«Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження… «Руські» вікінги… являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо фінських норманів».

За належного бажання те ж саме, на що вказує С. Плохій, можна угледіти в літописах:

«… коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] – Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописанні грецькому». (Літопис руський. – С. 11).

До «у літописанні грецькому» упорядник видання М. Махновець подає примітку: «Про це написано в анонімному продовженні «Хроніки Амартола»; з інших джерел також відомо, що напад русичів на Константинополь стався 18-25 червня 800 р.» Того, що не вкладалося в теорії Б. Рибакова та корифеїв іже з ним, науковці воліли не помічати й, головне, не привертати до неугодного найменшої уваги.

Політикам ліпше б не вторгатися в незвідане, а фахівцям з’ясовувати б, що діялося на обширах угро-фінських племен, а не посягати на історію української землі, не маніпулювати нею, не натягувати абсолютно чуже на свій копил.

І коли вже освячувати «славянское единство», то з якого ж дива залишати за бортом «русского мира» безліч інших народів Російської Федерації. Хоча б і тих же чеченців, які відзначаються, нікуди від правди подітися, найжорстокішими звірствами у загарбницькій війні на сході багатостраждальної України.

Та війна з подачі кремлівських верховодів трактується як «гібридна». А по суті вона така ж, як і Друга світова, коли мільйонна «РОА» – «Российская Освободительная Армия» воювала на боці Гітлера. Доказом цього є хоча б те, що Російська православна церква освятила символічну могилу повішеного комуністами генерала Власова, проголошує убієнного «стратотерпцем» за «Святую Русь».

Розлога ревізія од Путіна українсько-російських взаємин, як би тут м’якше сказати, абсолютно антиісторична. Від довільних тлумачень до правди минулого, а тим паче сучасного, – як до неба пішки.

Лихо з лих через те, що квіт національно свідомої української інтелігенції за понад сімдесят років нещадної «диктатури пролетаріату» було винищено до ноги. Через те нині занадто тонкий прошарок відданої рідному народові еліти в Україні. Навіть твори визнаних у всьому світі геніїв – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки препарувалися на догоду гнобителям.

Один з найбільших європейських народів усе ще докладає титанічних зусиль, аби виборсатися з трясовини як духовного поневолення, так і державотворчого гноблення, придушення святих людських прав.

Та хай там що, тримаймося заповіданого предками. Биймо лихом об землю. Як і вони, за найскрутніших обставин борімося за виживання, за існування. Усупереч страшним напастям бережімо рідну землю для наступних поколінь, для спадкоємців омріяної віками волі, для надій на світліше майбутнє. Пророчі прозріння Великого Кобзаря, вшанованого на всіх обширах третьої від сонця життєдайної планети, указують, хто ми й звідки, чиїх батьків та ким і за що закуті. За лічені місяці до останнього подиху в зачині поезії «Саул» Тарас Шевченко віщим словом проголосив, що український рід з такого ж давнього давня, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом».

Українські пращури залишили для досліджень рукотворні сліди свого буття в Мезинській археологічній культурі на березі річки Десни. То одне з найдавніших у Європі поселень пізнього палеоліту – кам’яного віку. До зачину вікопомного десь понад двадцять три тисячі років. Мисливці на мамонтів, північних оленів, носорогів та іншу крупну дичину жили-були на берегах більших і менших річок в Україні – Десни, Сейму, Дніпра, Західного і Південного Бугу, Дністра та врешті Дунаю, оспіваного українськими предками з таким високим натхненням, як ніким, ніде, і ніколи.

У пізньопалеолітичній епосі зароджувався тотемізм – звертання людини до тварин, як до своїх захисників і покровителів. На підтвердження цього чех за походженням Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві знайшов уламок бивня мамонта з вигравіруваним зображенням голови птаха та черепахи. А в Мезині найбільша з-поміж інших споруда, певно, призначалася для загальних зібрань та, мабуть же, для ритуальних відправ і священнодійств. У центрі жевріло чи палало вогнище. Довкола нього грілися холодними зимними вечорами дорослі, старі й малі. І не тільки тулилися одне до одного, щоб було тепліше. Біля того, сказати б, вівтаря, знайшлися не сякі-такі кістки мамонта, а оброблені людськими руками. Вони ще й позначені всіляким різьбленням та прикрашені геометричним орнаментом, нанесеним червоною вохрою.

Довго не вдавалося з’ясувати, для чого ж призначався один, з усього видно, таки ж зумисне підібраний набір кісток. Врешті-решт археологи разом із музикознавцями дійшли висновку, що то не щось інше, як знаряддя для видобування звуків – ударні музичні інструменти. Чулося різне звучання кісток, коли вдаряти їх одну об другу, при чому, доволі голосне. Отож, фахівці дійшли згоди, що можна говорити про найдавніший оркестр ударних музичних інструментів. Коли вже прислухатися, то не залишається сумніву, що при ударах спеціально дібрані та винахідливо оброблені лопатки мамонта подають звуки виразних тонів і тембрів.

Дотепер народні умільці на чому тільки не приграють під час веселих гулянь. Що тільки не бряжчить, бринить або гучить у їхніх руках та не надає мелодіям особливої принадності. Виходить, що й за бозна-якої давнини наші пращури, не біймося такого висновку, пробували розважати себе так само, як і дотепер ведеться. Відбувалося це в тій будові, яка, ймовірно, призначалася для культових відправ.

Воскресити ритми, звучання яких тішило слух кроманьйонців, узялися митці з оркестру народних інструментів та композитор Леся Дичко, народна артистка України. Врешті, подав голос найдавніший із досі будь-де виявлених «шумовий оркестр». Московська фірма «Мелодія», бо в Україні не було такої можливості, випустила платівку, яка відтворює таки ж музичні поклики з кам’яного віку.

Навіть коли вдалося видобути лише якусь дещицю з того, що понад двадцять тисяч років тому тішило слух предків українського народу, то й частки від достовірного достатньо, аби заявити про неабияке відкриття. Наскільки воно важливе, судімо з того, що науковий світ визнав мелодійні ритми «шумового оркестру». На основі цього в усі енциклопедії, вітчизняні й іноземні, вписано: людина почала відчувати, сприймати ритми, тони, мелодійність набагато раніше, ніж доти вважалося. По-науковому це трактується так: танці у Східній Європі наявні з часів палеоліту, себто кам’яного віку.

У тій же будівлі для священнодійств, а отже й для ритуальних відправ, виявлено ще й «шумливі браслети». Вони виготовлені з пластин, відтятих од бивня мамонта й зігнутих так, щоб трималися на зап’ястку. Як це вдалося зробити прадавнім умільцям, за якою «технологією», досі не з’ясовано. Не дійшли спеціалісти до єдиного висновку й щодо того, чи не залишили перші на білому світі меломани позначок більшої чи меншої висоти звуків на окремих кістках шумового оркестру, себто, чи не йшлося вже тоді про якісь спроби, по-сучасному кажучи, розрізняти ноти.

Понад столітні пошуки на місці Мезинського поселення увінчалися ще одним чи ж не визначним відкриттям. Знайдено гребінець, на якому вгадується стилізоване зображення танцівниці. За виявленими артефактами виходить, що на загальних сходинах не лише подавав голос перестук спеціально підібраних кісток мамонта, а й потішала присутніх танцівниця з «шумливими браслетами» на зап’ястках. Від них, мабуть же, сприймали на слух налаштовані чути й відчувати не сякий-такий безладний брязкіт, а, певно, щось уже нехай навіть примітивно, та все ж якось гармонізоване.

Погодьмося: таки ж розгадано щось суттєве з таїн музики кроманьйонців – мисливців на мамонтів та інших великих ссавців у поселенні на березі річки Десни, однієї із повноводих в Україні. Хай там що, а відтворено щось із мелодій, під які понад двадцять тисяч років тому в українських предків просилися ноги до танцю. І хіба ж це не диво з див! Невже воно не заслуговує на те, щоб саме про це значуще все нові покоління читали в шкільних підручниках, а тим паче в посібниках для навчальних закладів вищих ступенів.

Але на це дотепер немає благословення від української науки. Донині не заявлено про головне, про те, що то – далекі, а щодо Трипілля – то й не такі вже далекі, доісторичні періоди буття родів, племен, з яких або від яких – український народ. Усе ще не зжите горе від гвалтувань долі українського народу всілякими супостатами. З його душі вирвано неміряні тисячоліття сонцепоклонницьких, як і в еллінів, вірувань. Доісторичні безміри буття українських родів, племен приглушено, а в багатьох випадках, як ножем, відрізано. Та хай там що, нічого сумніватися у з’яві українського роду на земній кулі від «сотворіння світу» – як за біблійним визначенням. Новітні дослідження наближаються до цього висновку. Поза всяким сумнівом, майбутнє, й не таке вже далеке, це підтвердить.

В усе тому ж Мезині привертають увагу неоціненні зразки матеріальної культури. Особливо ж вражають прикраси для вже тоді вибагливих модниць: підвіски з бивня мамонта, намистини-підвіски, браслети з меандровим орнаментом. Схематичні статуетки жінок-рожаниць і птахів позначені закрученими лініями, нанесеними червоною вохрою. Для народознавців не секрет, що археологічні орнаменти – ялинкові, шевронні, кутами – милують зір протягом неміряних наступних тисячоліть у тканні, вишивках, мереживах, килимарстві та особливо ж на рушниках.

Український етнос, мова якого незрівнянно багата й милозвучна, Мезинською археологічною культурою заявляє про себе не з дикунства, не з відсталості, а з того ж рівня розвитку, як і елліни, близькі йому за світоглядом і тісними взаєминами ще перед п’ятим століттям до нової ери. Хіба ж не це засвідчив «батько історії» Геродот? Ніякі не скіфи, не прийшлі кочовики із бездонної Азії, а гіпербореї – аборигени із Подніпров’я приносили «дари, загорнуті в пшеничну солому» до храму Артеміди на острові Делос в Егейському морі. І знаходили ж спільну мову! Від гостей «навчилися острів’яни та іонійці співати гімни».

Наші пращури ще з Мезина не лише танцювали під ритми «ударників» із кісток мамонта а, певно ж, і співали, щоб через багато тисячоліть народ їхнього роду визнавався співучим та дивовижно багатим піснями.

Тож нам на роду написано являтися перед очі світу не унтерменшами, не упослідженими, а духовно відродженими попри всі нещастя. Є що цінувати. Внесок геніальних синів і дочок українського народу в світову культуру вагомий і незаперечний.

Нарешті, звідки ж етнонім – гіпербореї? Пояснює Іван Котляревський у «перелицьованій» «Енеїді» римського поета-епіка Вергілія. Не бозна-де, а на землі українських предків «Борей недуж лежить з похмілля». Та коли Зевс накаже, спричинить хіба ж яку бурю. Бо ж Борей – холодний вітер грецької міфології – дме з півночі. І десь там, як уявляв Геродот, «живуть скіфи оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж». Та не будь-кому, а саме грекам.

Мезинську археологічну культуру сповна успадковує Трипільська, як на моє переконання, цивілізація. Сім тисяч років тому мисливці та умільці в риболовлі й збирачі дармових плодів природи заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Колядки та щедрівки й пісні календарно-обрядових дійств доносять до сучасності відлуння від тих таких же життєдайних або золотих, як і в еллінів, віків. Осмислення світобудови предками українського роду дивовижно суголосні з тим, як про те ж саме йдеться в «Метаморфозах» римського поета Овідія.

Коли не було з нащада світа,
Тогди не було неба, ні землі,
А но лем було синєє море,
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати…

Записав Іван Вагилевич в 1830-х роках у селі Кальниця, Галичина. У менше доступній для кочівників Західній Україні та в майже неприступних нетрях Полісся збереглося найбільше предковічного. І воно підтверджує існування українського етносу «від сотворіння світу», як заявлено в Біблії про синів Ізраїля.

Мова зароджується з появою перших родів, які розростаються до племен. Після тисячоліть природного розвитку єдинокровні об’єднуються та проголошують себе народом. Перша писемна згадка про Україну датується VІІІ століттям. А перед тим були неміряні тисячоліття невпинних змагань за святі права на життя. І якщо мова – душа народу, то колядки й щедрівки, як і вся поетична творчість – святе письмо українського роду. В генній пам’яті криється натхненна щедрість слова-співу, прославляння родючої Матері-Землі й усього, що вона дає роботящим рукам.

Колядки та щедрівки – явище суто українське. Немає їх ні в кого із християн інших держав. Одвічне рік у рік, віками звучить лише в Україні та впевняє у вічності народу на своїй рідній, благодатній землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній. Рідна земля – святий спадок від попередніх поколінь наступним. Як за прореченням від Лесі Українки: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».

Земля Черкащини досі відкриває таїни Трипільської археологічної культури з високорозвиненими протомістами, з двоповерховими будинками, яким десь 6 тисяч років. У селищі Тальянки виявлено унікальні для енеолітичного (мідного) періоду двокамерні горни. Верхня частина заповнювалася сирими глиняними виробами, а знизу палав вогонь. Античні умільці спромоглися на подібне значно пізніше – через дві з половиною тисячі років.

Наш найвидатніший історик Михайло Грушевський, тотально замовчуваний колишньою компартійною владою, визнає антів предками українського народу. При цьому слушно послатися на візантійського історика й письменника VІ століття. Прокопія Кесарійського:

«…племена ці, склавини й анти, не управляються однією людиною, але зстародавна живуть у народовладді, і від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владика всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Однаково шанують вони і ріки, і німф, і деяких інших божеств і приносять жертви і їм усім, і при цих же пожертвах здійснюють гадання… Та й ім’я в старовину у склавинів (від первини скавів – копачів, землеробів – В. П.) і антів було одне. Бо ж і тих, і других з давнього-давня називали «спорами» (розсіяними, розпорошеними – В. П.) якраз через те, гадаю, що вони заселяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони й займають неймовірно обширну землю, адже вони живуть на більшій частині другого (коли дивитися із заходу – В. П.) берега Істру (Дунаю – В. П.)». (Переклад із Свода древнейших письменных известий о славянах. – М.,1991. Т.1. – С. 183-185).

Доле праведна! Як же затуманено, поперекручувано багато що, коли воно стосується українських предків. Хтозна-хто бозна-коли обернув скавинів – копачів, рільників – на склавинів – рабів. Насамкінець Б. Рибаков з однодумцями перехрестив їх на слов’ян. Легко це далося, бо ж дохристиянські тисячоліття українських пращурів відчужувалися, як «поганські». По суті, вилучалися із всесвітньої історії. Тож винищене можна тлумачити як завгодно.

На жаль, великою втратою для української національної свідомості є те, що Прокопій Кесарійський не вказав, яким же було наймення «творця блискавки» – «єдиного владики всього». На моє переконання, головним божеством, якому поклонялися українські пращури, був Кий. Намагаюся доводити це наполегливо і послідовно. Заявлено важливе, як за моїм розумінням, у виданні 2015 року «Перед очима істини». Продовжено в наступних книжках: «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019). Маю надію не помилитися.

Ніякий Сатана, ніякий Диявол не придумав і не придумає нічого більш згубного, ніж вирвати з душі етносу доісторичні тисячоліття його буття на білому світі. Оголосити їх «поганськими», викинути із всесвітньої історії. Щоб за царату душити позбавлених історичної пам’яті валуєвським, емським та ще чортзна-якими указами, а по накатаному сліду після 1917 році ганьбити, переслідувати, тероризувати, розстрілювати без суду і слідства за рішенням скажених «трійок» «українських буржуазних націоналістів – злісних ворогів українського народу». І навіть у ХХІ ст. н. е. вішати всіх собак на «українських націоналістів». Терпіть, обкрадені й поневолені, як прикуті ланцюгами до весел на галерах. Хіба що тепер не ланцюгами, а законами та розгулом беззаконня на додачу. Невже ніколи не засяє перед очима вищих створінь зоря самоврядного господарювання у власній оселі й на одвічно рідній землі, а не під наглядом чужинського наброду?

Наприкінці ХІІ століття безіменний автор «Слова о полку Ігоревім» заявив себе спадкоємцем духовних надбань Трипільської цивілізації. Очевидно, піснетворець чернігівського князя Ігоря не знічев’я заявив: «Чи не гоже було нам, браття, почати старими словами…?» Не виключено, що описав він невдалий похід супроти половців тими «старими словами», які збереглися в колядках і щедрівках. Одвічне звучало тоді, мабуть же, набагато голосніше, ніж тепер. А вже догідливі прислужники Катерини ІІ учинили переклад геніального церковнослов’янським наріччям.

При тому прогледіли, що син рідної йому київської землі пробудив згадки про «часи Бусові», себто про нещасливу долю українських предків у V столітті. Вони під проводом «антського короля Божа», як назвав його історик готів Йордан, у кривавих битвах проти пришельців із острова Скандзи – нині Готланд у Балтійському морі зазнали гірких невдач.

Вірогідно, геніальний творець «Слова» був обізнаний з римськими й візантійськими писемними джерелами так само, як Іван Котляревський, котрий «перелицював» «Енеїду» римського поета-епіка Вергілія. З-під його пера зблискують образи з давньогрецької міфології й римської історії: хоча б і «рищучи в тропу Трояню», «на сьомім віці Трояні». Та понад усе поєднано неміряні тисячоліття буття на білому світі українського роду найменуваннями божеств правічних язичницьких вірувань: «гинуло добро Даждь-Божого онука», «уже звергся Див на землю», «Стрибожі онуки», «Бояню, Велесів онуче», «великому Хорсу», «Встала Обида в силах Даж– Божого онука, вступила бідою на землю Трояню»,
«Уже впала Хула на Хвалу,
Уже тріснула Нужда на Волю,
Уже звергся Див на землю».

Усе це – з правічних вірувань українських предків. Нічого подібного немає ні в угро-фінів, ні в так званих «скіфів» – цією шапкою невидимкою накривали всюдисущі греки людність українського роду на його споконвічній землі. Художні образи «Слова» суто українські:

На Немизі снопи стелять головами,
молотять ціпами харалужними,
на току життя кладуть,
віють душу од тіла.

Нічого подібного не вгледіти в народній творчості ніяких північних сусідів.

Наостанку про релігію. Для з’ясування істини звернімося до різних джерел. За ними не важко простежити, як утверджується неправдиве. Для прикладу – «Изборник. Повести Древней Руси». Віддруковано 1986 року в Москві, у видавництві «Художественная литература». Тираж 700 тисяч примірників. Вступна стаття найуславленішого знавця давньоруської літератури Д. Лихачова. Його ж перекладом сучасною російською мовою із церковнослов’янської фрагмента з «Повести временных лет» відкривається чимала добірка «памятников искусства слова Древней Руси».

Видатний академік, возвеличений як «совість російського народу», перекладає те місце з «Повісті», до якого у нас посилений інтерес, довільно, але дохідливо для масового читача:

«В год 6390 /882/… И сел Олег, княжа, в Києве, и сказал Олег: «Да будет матерью городам русским».

А вже нижчого рангу видання, без академічного благословення, зовсім не церемоняться – «мать городов российских». І квит. Саме так і в доступному мільйонам зацікавлених Інтернеті нині подається.

Проситься до з’ясування істини скупий, лаконічний запис у Київському літописові, список якого було знайдено в Іпатіївському монастирі, збудованому в місті Костромі:

«И сѣде Олегъ в Києві. и реч Олегъ. се буди мт/и/ городом Русскымъ». Над «мт» – титло. Себто – «мати».

І що ж розуміли при цьому автори заявленого? Який зміст укладали у висловлене? Чи не підкажуть та й чи не дадуть відповідь реалії дев’ятого століття? Ті реалії, які відображені в «Повісті…»

Найперше, украй необхідно заперечити сонмищам тих учених та друкованих, котрі сліпо товчуть воду в ступі: «мати» та й «мати». А коли замислитися, поміркувати, то чи ж не візьме сумнів? Хіба ж не ясно, що того часу Олег навряд чи міг сформулювати те, що йому приписано. Він же – з далекої Півночі, зі Скандинавії. Грубої сили завойовник. А сказане, за всіма ознаками, – з розуму церковнослужителів. Від мудрості Візантійської імперії, яка вийшла з Римської і відділилася від неї. Від ромеїв, в основі мови яких – давньогрецька. А в ній місто – polis. Іменник жіночого роду. Ось чому – «мати».

Безсумнівно, проголошене – візантійське за політичним осмисленням. Навіть не запозичене, а принесене місіонерами християнської релігії. І упроваджене при слушній нагоді. В грецькій мові метрополіс – метрополія. Так називалися міста-держави, які мали колонії. Отже, йшлося про Київ як про метрополію в «стране варягов».

Так воно й учинилося. Київ – центр. Головна цитадель варягів після вбивства Аскольда й Діра, а з часом – обитель найманої, належним чином оплачуваної дружини при головному князеві. Звідси виступали загони добре озброєних воїнів, щоб поживитися за рахунок нагнутих до покори. Збирання данини називалося «полюддям». Як це здійснювалося, повідано в тому ж літописові, до осучаснення якого доклав рук академік Д. Лихачов.

Мільйонам легковірних протягом не одного століття нав’язується думка, що нібито Олег заявив у Києві: се буде мати містам російським. Саме так – російським – трактує всеохоплююча пропаганда. А обиватель охоче сприймає. Той, який упритул не бачить і не хоче бачити ні України , ні українського народу. Його гординю розпирає від того, що багатовікової історії Київ – мати усіх, без винятку, міст великої Росії – не тільки давніших, таких, як Новгород, Псков, Твер, а й Хабаровська, Комсомольська-на-Амурі, Калінінграда… І сам Київ – мати не якась інша, а російська. А його «старша сестра» – Москва. Дарма, що ні 882 року, ні протягом двох з половиню наступних століть її і в помині не було. Болотиста місцина довго залишалася безлюдною, без поселенців, без будівничих.

Але факт такого «родства» як у давнину, так і дотепер всіляко виправдовується. В церковнослов’янській писемності десь так із ХІV ст. поширюються легендарно-політичні казання про родовід московських князів од Августа-кесаря. Для прикладу, джерело із другої половини ХVІІ століття: «О зачатии царствующаго града Москвы и о Крутицкой епископии, како бысть»:

«В лето 6714(1206) князь великий Данил Ивановичь, после Рюрика, короля римскаго въ 14 колене, пришед из Великаго Новограда в Сузъдаль. И въ Сузъдале родися ему сынъ, князь Георгий, и нареченъ Юрьи. И созда во имя его градъ Юрьевъ Польской… И взя съ собою некоего греченина, именемъ Василия, мудра и знающа зело, чему впредь быти. И въехавъ съ нимъ во островъ теменъ и непроходимъ зело. В нем же болото велико и топко… И сказа ему Василий греченинъ: «Великий княже, на семъ месте созиждется град превеликъ и распространится царствие троеугольное, и в нем умножаться различных ордъ люди…» (Памятники литературы Древней Руси. ХV 11 в. Книга первая. – М.: Художественная литература, 1988).

Так нібито постала Москва. За напоумленням від «греченина». Себто, за благословенням од візантійської мудрості. За тією ж схемою, що й легенда од візантійського розуму про виникнення Києва. І те й те – як апокрифи. Фантасмагоричне. Із зумисне зміщеним, обрізаним датуванням. Не кажучи вже про одвічний Київ, першу згадку про Москву зафіксовано в Іпатіївському літописові року 1147-го.

Та до якої там історичної правди казанням з римо-ізраїльсько-єрусалимським прицілом. Хтось занадто зажерливий їх вимудрував – з такими далекосяжними експансіоністськими й космолітичними замірами, що тільки дивуйся. Тому ж Данилу з тим же «греченином» у тих же болотах являється «человек римлянинъ, имя ему Подонъ». А ще натрапляють на «мужа именем Сара, земли Иверские» (з Грузії – В. П.). Хоч впадай у містику і трактуй, як пророцтво. Бо ж наче на те виходить, що передбачається, кому ж у тій Москві всевишній даруватиме аж у ХХ ст. найвищу владу – вихідцю з Грузії Джугашвілі-Сталіну.

Як і в Києві за міфопереказами, так і в Москві, віросповідування східного обряду започатковує прибулець «із грек», котрий «многії чудотворні мощі з собою принесе». Звичайно ж, казання – плід вигадливого фантазування. В дійсності було не так. До хрещення киян 988 року князем Володимиром, пам’ятник якому нещодавно поставлено на Воробйових (Гороб’ячих) горах у Москві, Російська православна церква не мала ні найменшого стосунку. Візантійська імперія добувалася до душ майбутніх московитів обхідним шляхом – через Золоту Орду. В своїй столиці Сарай-Бату (Старий Сарай – ред.), а це в пониззі Волги, завойовники позволили заснувати єпархію, яка дістала назву Сарайської.

Церковнослужителі полегшували долю християн, звезених з усіх усюд для будівництва пишного міста. В ХІV столітті єпархія поширила свій вплив на землі по Дону, і єпископи стали іменуватися «сарськими й подонськими». А в ХV столітті єпископство переноситься в Москву «на Крутицы». То вивищена місцина на лівому березі Москви-ріки. У «Казанні» ж, вимудруваному пізніше, вимисли з переінакшеннями реального й підмінами фактів подані для того, щоб уникнути дражливої пов’язі з бусурманством і переконати: Крутицька єпархія утворилася біля Москви сама по собі, «изначала».

Монгольський хан улусу Джучі, себто Золотої Орди, на початку ХІV століття нахиляв єдинокровних до ісламу. Та водночас не забороняв проводити релігійні відправи у православних храмах: «бо ці люди молитвою своєю бережуть нас і наше воїнство зміцнюють. Хай будуть вони покірні єдиному митрополиту згідно з давнім законом їхнім і грамотами колишніх Царів Ординських».

Бувало, що й ординці переступали пороги церков із хрестами на банях. Але при цьому не знімали шапок із звіриного хутра, переважно вовчого.

Якби ж то було більше тих, що читали щоденники Олеся Гончара. На жаль, значній більшості не до того. 27 лютого 1968 року Олесь Терентійович записав: «Протестує душа. Таки не підходить нам ця дивна цивілізація». Бо вона, пояснює письменник, «замішана, на крові та вбивствах».

На просторах Російської Федерації проживає багато вихідців з України. Та чи мають вони такі ж права на свою мову і вірування, як росіяни в Україні? В чиїй власності Києво-Печерська, Почаївська, Свято-Успенська – Сятогірська лаври? А збудовану гетьманом Іваном Мазепою церкву неподалік Москви зросійщено, богослужіння українською мовою заборонено. Так само вчинено з усіма церквами в Криму й з українським ліцеєм, відкритим за президентства Віктора Ющенка. На окупованому півострові не залишилося жодної української школи. Наче й не було їх. Діяльність українських громад, товариств, об’єднань як у Москві, так і в інших містах украй обмежено, придушено, а то й заборонено.

Натомість в Україні чужого заводу недоброзичливці знущаються з національної свідомості, гудять, кому тільки не лінь. То що ж це за вишкір «братньої любові»? З якого боку не глянь, натикаєшся на одне й те ж: північний брат – щоб брать. І вбивать.

Та яка б темінь не налягала, обрії неодмінно мусять прояснитися. Має зійти і засяяти зоря добросусідських і рівноправних стосунків між гідними світлішої долі народами.

Вадим ПЕПА, письменник

На фото: цю картину написав відомий український художник Олександр Мельник.

 

 

 

 

 

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

Вадим Пепа

Журналіст, письменник


1 коментар до “Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

  • 14.07.2021 о 15:32
    Permalink

    Путін повсякчас користується нашим безпам’ятством і нав’язаним московською “наукою” домінуванням казамзінсько-толочківського поляду на історію України.
    Він добре знає, що за тридцять років незалежності наші “науковці” так і не спромоглися відкинути московську спадщину “дрєвнєрусских” підробок.
    Тому вплив є!
    Що вже говорити про кардинальне поглиблення історичної пам’яті українців, для чого є всі підстави!
    Прочитайте статтю “Таємниці історії України” на UA Modna, що зрозуміти це – https://uamodna.com/articles/taemnyci-istoriyi-ukrayiny/

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.