Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
Тільки сліпий не бачить і глухий не чує, що антиукраїнська пропаганда незрівнянно агресивніша, ніж проукраїнська.
Було, що один із «слуг», коли взяв у руки посвідчення депутата Верховної Ради України, вихвалявся чи на всіх телеканалах: він гордий з того, що служив в ізраїльській армії. Щось не доводилося чути, аби хтось із його однопартійних так само хвастав, що служив в українській армії. Не може бути, щоб з-поміж «слуг» не знайшлося ні одного такого. Чого ж мовчить? Не «модно» в тому середовищі? Чи геть усі настільки спритні, що всіма правдами й неправдами ухилялися від армійської дисципліни. Воно й зрозуміло. То ж зовсім не те, що не формальна, а справжня вольному воля – з фактичною недоторканністю й нічим не обмеженим правом заходити в будь-яку установу, а понад усе – з доступом до всенародної казни, як це постійно демонструють олігархи в масках причаєних ляльководів.
Мені випало все життя працювати журналістом. Зустрічався з незчисленними співбесідниками. Вислуховував усілякі пропозиції, скарги, прохання допомогти через пресу чи запобігти кричущій несправедливості. При всьому при тому запам’яталася назавжди упевненість усіх прошарків суспільства: хто не служив в армії, той не мужчина. Наскільки це правильно, судити не комусь одному, а загалом електорату. Від латинського elektor – виборець. Сукупність громадян, що голосують за якусь партію.
Якби ж серед президентських запитань під час місцевих виборів було й таке хіба ж не важливе: чи треба з’ясовувати, хто та з яких партій служив в українській армії? Може, тоді б і ставлення до захисників Батьківщини було б воістину шанобливим. Ніхто б не смів кинути жодного косого погляду на тих, котрі на фронті супроти ненаситного російського агресора повсякчас дивляться в очі смерті, жертвують життями заради волі й незалежності справіку рідної Матері-Землі.
На сході України земна твердь до самої магми просякнута жертовною козацькою кров’ю. Народна дума «Ой Морозе, Морозенку» стукає до сердець сучасників. Хіба що тих не торкає, хто «у грудях не серденько – твердий камінь має».
Бились зранку козаченьки
До ночі глухої.
Козаків лягло чимало,
А татар – утроє…
Не вернувся й Морозенко,
Голова завзята –
Замучили молодого
Вороги прокляті…
Вони ж його не стріляли
І на чверті не рубали,
Тільки з його, молодого,
Живцем серце взяли…
Взяли його, поставили
На Савур-могилу:
«Дивись, тепер, Морозенку,
На свою Вкраїну»…
Ой Морозе, Морозенку,
Славний ти козаче,
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.
Не так тая Україна,
Як рідная мати.
Заплакала Морозиха,
Стоя біля хати.
«Все згине, тільки правда зостанеться» – провіщає одвічна українська народнопоетична творчість. Во віки віків вдячна пам’ять захисникам рідної Батьківщини!
Вадим Пепа, журналіст,письменник.
