Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
З усіх телеекранів лізуть межи очі всіляких мастей недоброзичливці з георгіївськими стрічками. А чи мають вони поняття про те, що то за символ?
Звернімося до ґрунтовного дослідження росіянина Юрія Соломатіна «Георгиевская лента: белогвардейская, гвардейская или власовская». Праця представлена в Інтернеті. Доступна кожному, хто зацікавиться.
Ось переклад українською мовою того, що насамперед заявлено: «Георгіївська стрічка не має ніякого відношення до переможців у Великій Вітчизняній, ніякого відношення до нагород СРСР і солдатів «РККА» / Російсько-Селянської Червоної Армії – авт./, тому що вона прикріплювалася до Ордена Святого Георгія, яким офіційно нагороджували в Російській імперії». І висновок наприкінці: «Ніякі квазіпатріотичні «стрічечки» не підмінять і не замінять Знамено Перемоги».
Орден Святого Георгія Переможця запроваджено 1769 р. за правління сластолюбної німкені Катерини ІІ, яка в пам’яті українського народу – «голодна вовчиця». Після 1917 р. стояли одна проти одної на смерть дві гвардії – біла з георгіївською стрічкою і червона з п’ятикутною зіркою на гостроверхих шоломах, названих «будьонівками». З торжеством «диктатури пролетаріату» усе царське, в тому числі й «георгіївське», було не те, що скасовано, а, за напоумленням комуністичної ідеології, «випалювалося розжареним залізом».
Але ожило під час Другої Світової війни. Імперську символіку відродили створений гітлерівцями «Комитет Освобождения народов России» /КОНР/ і Русская Освободительная Армия» – «РОА». Під командуванням генерала Власова фактично за нацистську Росію воювала мільйонна армія. Яке там порівняння зі Степаном Бандерою, котрий протягом усієї війни утримувався в німецькому концтаборі й дивом вижив, не був замучений, як його рідні брати.
У власовському збіговиську передусім вищі чини нагороджувалися орденом Святого Георгія. Серед почесних кавалерів – царський генерал Краснов, що став начальником козачих військ Третього Рейху; білий генерал Шкуро, группенфюрер СС; ще один группенфюрер – Рудольф Бангерський; майор-перебіжчик О. Альбов, начальник відділу пропаганди штабу «ВВС КОНР»; генерал-майор А. Туркул, командир Другого корпусу Збройних сил КОНР… Усіх годі перелічити. Хіба що можна додати: є фотографія, на якій Гітлер позує пліч-о-пліч з маршалом Фінляндії Маннергеймом, німцем за походженням. В останнього під германським рицарським хрестом красується на грудях і Георгіївський хрест. Субординації дотримано: російсько-власовська відзнака, як і слід було чекати, прикріплена нижче.
Тих, кому відомі подальші трансформації нагороди, вражає прозірливість Черчілля. Ще відколи він заявив: «фашисти майбутнього будуть називати себе антифашистами».
Карколомні повороти історії. Саме виховані комсомолом комуністи заповзялися звеличувати царський символ так, як ніколи раніше. Те, що їхній вождь Ленін відкидав з огидою, для його послідовників, нинішніх сповідників змертвілої ідеології, – святе.
В 2005 р. на вулицях російських міст появилась георгіївська стрічка. В 2007 р. акцію «Георгиевская ленточка» благословив патріарх «Московский и Всея Руси Алексей ІІ». Того ж року по всьому світу було безкоштовно, як і в Росії, поширено понад 10 мільйонів «стрічечок». 1-го лютого 2014 р. в Харкові за ініціативи мера Кернеса й голови облдержадміністрації Добкіна створено громадський союз «Український фронт», головним символом якого проголошено усе ту ж «стрічечку».
Тут доречно нагадати про опис царського герба з часів Катерини ІІ: «Орел чорний, на главах /бо ж птах двоголовий – авт./ – корона, а наверху в середині велика Імператорська корона – золота, в середині того ж орла Георгій, на коні білому, що перемагає змія, опанча і спис – жовті, вінець жовтий же, змій чорний».
Із цим царським перегукується розпорядження мера столиці Росії від 23 листопада 1993 р. «Про поновлення історичного герба Москви». Він затверджений таким, яким формувався при все нових і нових самодержцях, починаючи від Івана ІІІ з кінця ХУст.:
«Герб міста Москви являє собою зображення на темно-червоному геральдичному щиті розвернутого вправо вершника – Святого Георгія Побідоносля у срібних обладунках та лазуровій «приволоке» /мантії/ на срібному коні, вражає золотим списом чорного Змія».
Священнослужителі знають і повчають прихожан, що потворний Змій – то зло дохристиянських, так званих язичницьких вірувань. На те гріховне обрушує праведний гнів святий войовник і прикінчує його. Вершник-змієборець перед очима мільйонів не тільки на гербі Москви, а й, головне, на іконах у всіх, без винятку, храмах християнських вірувань, понад усе – в православних.
Змій – плід уяви. А вершник до певної міри є особою історичною. Відомий з другої половини ІІІ ст. н. е. Народився у володіннях Римської імперії. За походженням із знатного роду в Каппадокії. То центральна область у Малій Азії. Був воєначальником при імператорові Діоклетіані. Та коли перші християни зазнали переслідувань, не тільки став на їхній захист, а й себе, хоч це було небезпечно, об’явив християнином. Поки мав волю, творив дива: зцілював недужих, воскрешав мертвих та, що вважається головним, навертав до християнської віри закоренілих язичників, ідолопоклонників.
Добрі діла праведника не врятували. Був підданий страшним катуванням, мужньо витерпів незносні муки. Не відступився від своїх переконань. Через те – Побідоносець. Не перемогли його духовну силу безбожні кати. Страчений близько 303 р. в Нікомедії, там, де тепер місто Ізмір у Туреччині. Після смерті вшановується як святий у Фінікії, Палестині, далі в Римі, Галлії та в усьому християнському світі.
Усе, про що тут ідеться, не таке просте, як на перший погляд. В даному разі замало поверхового ознайомлення. Необхідно копнути глибше. Або, за словом Кузьми Пруткова, глянути в корінь.
Перша згадка про «Московь», як «местечко бояр Кучковичей», змигує в писемному джерелі 1147 р. Далі звернімося до фундаментальної праці М. Костомарова «Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей». Придивімося, за яких обставин онук Івана Калити здобув титул великого князя: «за малолітнього Димитрія стояли московські бояри; здебільшого це були люди, які за своїм походженням не належали Москві; частково вони самі, а частково їхні батьки й діди прийшли з різних сторін і знайшли собі в Москві спільну вітчизну; ось вони й ополчилися дружно за першість Москви над Руссю. Та обставина, що вони приходили в Москву з різних сторін і не мали між собою іншої політичної пов’язі, окрім тієї, що їм дала пристановисько Москва, сприяло їхній взаємній підтримці в інтересах спільної для них вітчизни».
Так зароджувалося велике в майбутньому імперське утворення. Воно розширювалося безмірно, поглинаючи все нові й нові довколишні й віддалені землі – володіння чужих племен і народів.
Для владарювання над такою сукупністю необхідне потужне ідеологічне забезпечення. Як ніхто інший, добре зналися на цьому прийшлі священнослужителі з Візантії та їхні наступники. Саме від них – билина «Добрынюшка Никитич и Змей Горынчищ». Мова – від солунського діалекту з Моравії. Упроваджували її посланці папи Римського – солунські брати Кирило і Мефодій. Вони оголошені після смерті рівноапостольними.
Врешті, звернімося до ідеології билини:
Пришли они ко Марине на высок терем,
Говорил Добрынюшка Никитич млад:
«А и гой еси ты, моя молодая жена,
Молода Марина Игнатьевна!
У тебя в высоких хороших теремах
Нету Спасова образа,
Некому у тя помолитися,
Не за что стенам поклонитися.
А и чай моя вострая сабля заржавела?»
А и стал Добрыня жену свою учить,
Он молоду Марину Игнатьевну,
Еретницу, …, безбожницу.
Он первое ученье – ей руку отсек,
Сам приговаривает:
«Эта мне рука не надобна,
Трепала она, рука, Змея Горынчища».
А второе ученье – ноги ей отсек:
«А и эта-де нога мне не надобна,
Оплеталася со Змеем Горынчищем…».
А трете ученье – губы ей отрезал
И с носом прочь.
«А эти-де мне губы не надобны,
Целовали они Змея Грынчиша».
Четвертое ученье – голову ей отсек
И с языком прочь:
«А и эта голова не надобна мне,
И этот язык не надобен,
Знал он дела еретические.»
Уривок з виданого в Україні: Былины. – К., 1982. – С.98. Такий світогляд прищеплювався і прищеплюється в незчисленних освітніх закладах.
З цією отрутою вступають у життя нові покоління. Це ж саме, тільки не відверто, а приховано, виражає герб Москви. Будь-що можна повернути на зміцнення й звеличення найпотворніших імперських замірів. Вершник-змієборець прикликаний убивати не змія, а предковічну пам’ять, національні світогляди різних народів, зведених до одного великого табору. Для його зміцнення нав’язуються єдина ідеологія. Від неї ніякого справдешнього національного духу, а приборкання, упокорення, придушення, викорінювання будь-яких глибинних національних виявів.
Така природа імперської зажерливості й ненаситності. Ця ж невитравна агресивність виявляється нині, в ХХІ ст. н. е., в окупованому Криму. З її виплоду – підступні збурювання сепаратистів на підрив Української Держави. Зловісне організовують спецслужби під гербом Змієборця й з георгіївськими «ленточками» на лацканах мундирів.
Але чорного Змія, як утілення зла, вже замало. Україноненависники підмінють його страховидлом «фашизму», «бандерівщини». Кримінальним злочинцям усіляких мастей, бандитам, засланим диверсантам тільки цього й треба: кидайся, куди нацьковують, як звір, знущайся, бий і вбивай, вдовольняйся витрушеним з чужих кишень і срібняками від Іуд.
Такий ось черговий вишкір жорстокої юдолі земної. Чи зуміє її облагородити високий людський розум, покаже майбутнє. А сучасність в отруєній людиноненависницькою пропагандою Східній Європі демонструє осатанілу імперську агресивність, підсилену невіглаством. Реінкарнація та й годі.
В попередньому житті тулили до серця комсомольські й партійні квитки з профілем Леніна. А тепер яку ж ідеологію сповідують? Від Катерини ІІ? Від неї ж заведенція на георгіївських кавалерів, яких вінценосна спроваджувала умирати «за царя и отечество».
Теперішні сепаратисти низько кланяються білогвардійській славі генерала Денікіна аж з двома георгіївськими стрічками і, як вірнопіддані, віддають честь його наступнику барону Врангелю з такою ж стрічкою на френчі.
А загалом виходить на те, що в колишніх регіонало-комуністів забиті голови замість ленінських заповітів повчаннями від біснуватого Гітлера. За його ж розпорядженнями було створено мільйонну власовську армію, сповиту в георгіївські стрічки. Він же посилав багаточисельне зборище перевертнів звільняти від більшовиків для вищої німецької раси життєвий простір аж до Уралу. А по всьому намірявся загнати комуністів з їхніми комісарами раз і назавжди за Уральський хребет.
Не відають, що творять, сказано в Біблії. Гріх на святе письмо посилатися в такому контексті. «Не при антихристах згадувати» – повчає народна мудрість. Але дійсність примушує.
Вадим ПЕПА, письменник
Фото на головній сторінці: робота Народного художника України Володимира Пасивенка “Змієборець”, яка цьогоріч була представлена на Всеукраїнській художній виставці “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”.
