Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника

Привертаю увагу до геополітичного, яке поширюється в Інтернеті:

«Украина является одной из колыбелей еврейской цивилизации в современном иудейском мире, заявил в своем обращении к учасникам Kyiv Jewish Forum-2020 президент Израиля Реувен Ривлин…

Киевский Еврейский форум (Kyiv Jewish Forum) стартовал вечером во вторник. В этом году он проходит в онлайн-режиме из-за пандемии короновируса. Мероприятие продлится два дня – 8 и 9 сентября. Организатор Kyiv Jevish Forum – Еврейская конфедерация Украины…
Ранее в рамках форума президент Украины Владимир Зеленский упомянул проект «Праведники моего города», который направлен на увековечение памяти украинцев, спасавших евреев Холокоста во время Второй мировой. Проект, инициированый главой Еврейской конфедерации Украины Борисом Ложкиным, предусматривает переименование улиц в городах в честь Праведников народов мира, изучение их историй, съемки документального фильма и пр.»

У закінченні цитати хіба ж не ріже слух «конфедерации»? Що це за міраж, як у безводній пустелі? Примарна мрія про «конфедералізацію» України? І в чиїй же хворобливій уяві? Екс-глави Адміністрації при президентові Порошенку, а нині партнера Рината Ахметова в медіа компанії United Online Ventures.

Вічність як знущалася споконвіків із людства, так і не залишає в спокої «черву земну», як хрестили вздовж і впопорек «вищих створінь» давньогрецькі мудреці. Не дає вічність ні найменшої поблажки й правічному українському родові. Він зароджувався з першими словами своєї мови в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі на вищому березі швидкоплинної річки Десни, притоки Дніпра. Тривалість того періоду – понад ХХІІІ – ХІY тисячоліття до нової ери.

Мисливці на мамонтів, північних оленів, носорогів, турів-оленів залишили вражаючі сліди своєї матеріальної та початків духовної діяльності в басейнах усіх більших і менших річок на дотепер етнічних українських землях, особливо ж на берегах повноводого Дунаю, оспіваного в донині збереженій українській народній творчості з таким високим натхненням, як ніким, ніде й ніколи. З-поміж унікальних артефактів археологи виявили, а музикознавцям на чолі з композитором Лесею Дичко пощастило видобути й записати на платівці фірми «Мелодія» в Москві, бо в Україні такої можливості не було, ритми найдавнішого в світі оркестру ударних інструментів із кісток мамонта.

Понад те. Знайшовся гребінець, на ширшій частині якого вирізьблено танцівницю із «шумовим браслетом» на піднятій угору руці. Щось подібне до кастаньєт, під звуки якого чарують глядачів і слухачів іспанські виконавиці традиційного, збереженого звіддавна. І в Мізинській археологічній культурі красуні старалися привернути погляди протилежної статі до своєї вроди. Серед виробів із кістки археологів дивують не лише проколки й голки з вушком, а й підвіски з бивня мамонта, намистини-підвіски, браслети з бивневих пластин з меандровим орнаментом. Таке ж, як і в Мізині, довготривале поселення «середньої доби верхнього палеоліту» відкрив 1987 рjre на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка.

Матеріальні й духовні здобутки Мізинського періоду сповна успадковує Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності чарівною українською мовою колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Спаса, Покрову, не кажучи вже про зажинки та обжинки одних з перших рільників, хліборобів на третій від Сонця життєдайній планеті. Десь сім тисяч років тому вони перейшли від збирання дармових плодів земних та полювання й риболовлі до орання-сіяння, вирощування жита-пшениці й усякої пашниці та намолочування золотого збіжжя.

Всюдисущі елліни, котрі духовно збагатили людство, як ніхто інший, назвали тих, що згиналися на вільних тоді полях так, що аж піт очі заливає, скави – копачі. А ще – георгос. Землероби. Українською мовою ближче до реальності, а значить – і до правди: хлібороби. З перебігом вічності недоброзичливцям, котрих на білому світі – хоч греблю гати, потьмарили розум завидки. Втулили в природне слово одну-єдину буковку «л». І що ж вийшло? Склави. А це по-грецькому – раби.

Осоружне визначення вистромило роги з-під пера так званого Псевдо-Кесарія. Друге ім’я чоловіче. Похідне від «цезаря», запозиченого з латиниці греками. Через те паралельно – Псевдо-Цезаріус. Залишив 16 рукописів. А що він за один – так і не з’ясовано. Чому псевдо? Бо підозра падала на Кесарія Назнанзина, римського лікаря і політика при дворі імператорів Констанція ІІ, прихильника аріанства та ненависника язичників, і Юліана Відступника. Прізвисько йому вліпила християнська церква, бо відроджував язичництво на основі неоплатонізму. У тому крутовир’ї Назнанзин разом з його більш знаменитим братом Григорієм Богословом зуміли повестися так, що їх обох визнають святими православні й католики.

Після копітких пошуків московські дослідники зійшлися на тому, що Псевдо-Кесарій подає голос із середини YІ ст. Хоча в написаному ним можна заблукати, як між трьома соснами, деякі проблиски викликають певний інтерес. Виклад заплутаний, та все ж видно, що автор схильний до ефемерної «астрологічної етнографії». Себто, характер народів визначають зірки, під якими живуть різні племена. Відповідно виділяються «сім кліматів» або зон. «Склавини» приречені існувати саме в «рабській» зоні.

За наступних століть воно начебто так і виходило. Не так колись, як тепер українська еліта, немовби набравши в рот води, мовчки змиряється з тим, що при вінчаннях у православних храмах благословляються «раб Божий» і «раба Божа». Так само й при відспівуванні покійників у лоно Авраамове. Це при тому, що ні в грецьких богослужіннях, що їх наслідує православ’я, ні в католицьких, ні у відправах інших конфесій не чути ніяких «рабів».

«Питається в задачі» – мовиться в шкільних підручниках з математики. У молитвах звертаємося «Отче наш…» У якого ж вітця рідні діти – «раби»?

Українську еліту подібні запитання ні з якого боку не допікають. Інститут археології НАН України «ничтоже сумяшися» похваляється «періодичним науковим виданням» з назвою «In Sclavenia Terra». Збірник наукових праць «є серією, цілком присвяченою проблемам археології та ранньої історії слов’ян другої половини І тис. н. е. (друга половина Y-Х ст.)». Український переклад іномовного лізе самому чортові на роги – «В Рабській Землі».

Перестаралися велемудрі. Затуманили, з якого ж століття Псевдо-Кесарій – з Y чи із середини YI?

За великим рахунком, яке їм діло до того? Не лише освячують огудне, а й нав’язують його науковій спільноті. При тому наче пишаються, що затруюють свідомість мільйонів необізнаних «великою силою» чужих слів – «Sclavenia Terra» – «Рабська Земля».

Що ж стосується «слов’ян» у серії «In Sclavenia Terra», то це з подачі московських академіків Б. Рибакова й Д. Лихачова. Вони затялися підсолодити гірку пілюлю. Не перейнялися тим, аби сушити голову, звідки ж і коли появилося осоружне наслання та як відцуратися від принизливого, а зопалу перехрестили «склавинів» на «слов’ян». Воно начебто благозвучне. Але ж у давніх писемних джерелах латинське коле очі: Sclavenia – раби.

Понад те, як за моїм розмислом, мудрі з українських пращурів, а то були жорстоко переслідувані супостатами волхви, таки зуміли заперечити Псевдо-Кесарію. Спростували «теорію семи кліматів» з «рабською зоною» від зірок у нічному небі. За благословенням волхвів, поголовно повинищуваних після хрещення киян князем Володимиром, українська народнопоетична творчість на всі прийдешні віки просвіщає майбутні покоління та закликає уярмлених вириватися з ганебної неволі «на чисті води, на ясні зорі». Міркуймо дерзновенно. Невже недосяжною є мрія землян жити вільно під сонячним і зоряним небом, а не задихатися в «зонах» і «таборах» за колючими дротами?

За моїм розмислом, буремні події ІY-YІ ст. н. е. яскраво відображені в усюдисущій народнопоетичній творчості. Та за недоглядом науковців так сталося, що той пісенний масив потонув, як легендарна Атлантида, в океані колядок і щедрівок. А вони ж загалом – відлуння з розквіту Трипільської археологічної культури, яка заслуговує справдешнього найменування – Трипільська цивілізація. Про це докладно та, сподіваюся, якомога ближче до правди в моїх книгах: «Перед очима істини» (2015 р.), «Золото Дажбожих внуків» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар Грому» (2020).
У своїх виданнях переконую невір, що український етнос існує «від сотворіння світу», як і «сини Ізраїля» в Біблії. Не зі стелі беру й не з пальця висмоктую. Вірю в заповідане Тарасом Шевченком. За лічені місяці до останнього подиху наш Пророк у зачині поеми «Саул» указав нащадкам:

В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан було в своєму раї.

Суголосно мовить і Леся Українка: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».

На жаль, нинішня українська еліта воістину доленосним не переймається, не вивулканює всі свої сили для самозбереження свого народу.

Та хай там що, у світлі пізнання розтане туман безпросвітності. Невмируща народна дума упевняє: «Все згине, тільки правда зостанеться». Аби тільки до неї припадали, як до цілющого джерела, мільйонні маси. Просвіщати їх – святий обов’язок еліти.

Татаро-монгольської закваски царська імперія, біля підніжжя трону якої при перехрещених вінценосних Катеринах «куці німці вузлуваті», за словом Тараса Шевченка, «блекотою сіли», присвоїла, як злодюга, доісторичну й історичну пам’ять українського народу. Ті ж самі сліди топтали комуністи-інтернаціоналісти. Заходилися розгойдувати три «братні народи» в колисці, в якій з появою на світ Божий ніжками чеберяла «старша сестра» – Росія.

На превелике горе для одвічного українського народу, «справщики» за благословенням гольштинки Софії Федеріки Августи Анхальт-Цербтської розправлялися з руськими літописами на догоду забаганкам «царствуючої» персони. Уклали в «колыбель братских народов» «подкидыша». А по суті, ні в яку примарну «колыбель», а в правічну колиску українського роду. Точнісінько так сорока підкидає у чуже гніздо дрібнішої пташини своє яйце. З нього вилуплюється сильніше від дітей рідної матері. Закльовує слабших і викидає мертві тільця. Не знати, з волі якого провидіння учиняється таке в дикій природі.

Коли ж приглянутися й прислухатися до сучасної політики, то на те виходить, що нинішні верховоди в коридорах кремлівської влади наслідують Псевдо-Кесарія зі «Sclavenia» з-під його стила, а на додачу ще й сороку-крадійку.

Натомість Реувен Ривлін сукупно з доморощеним Ложкіним підвішує не до неба з «ясними зорями», а до низької безпам’ятної стелі «колыбель еврейской цивилизации». Президент Володимир Зеленський схвалює ініційований Ложкіним «проект Праведники моего города, который предусматривает переименование улиц в городах в честь Праведников народов мира, изучение их историй, съемки документального фильма и пр.»

На мою долю, як активному журналісту, випало незліченно зустрічей з різними людьми. Пам’ятаючи почуті щирі розповіді, вношу пропозицію ушановувати Праведників Геноциду – Голодомору 1932-1933 років. Перейменовувати, принаймні в селах, вулиці на честь голів колгоспів, котрі на свій страх і ризик після перших укосів видавали голодуючим якусь дещицю рятівного зерна на зароблені так звані «трудодні», «щедрість» яких викриває гіркий докір російського поета Твардовського: «Обозначено в меню, А в натуре нету».

Рідний син одного із безневинно постраждалих голів колгоспів ужалив мене в самісіньке серце, повідуючи, як арештованого батька озброєні гвинтівками вартівники вивозили на залізничну станцію. Доброзичливець розглянувся довкола й видушив з горла, стримуючи скупу чоловічу сльозу: «Прощавайте. Більше не побачимося». І не помилився. Опісля ніякого сліду. Жодної звістки.

Тоді на вулицях і площах у Харкові, тимчасово перейменованому на столицю, й у правічному Києві покотом, не піднімається рука написати валялися, пом’якшую – лежали, мертві тіла. Конаючих не всі обминали або переступали з острахом а то й з тупою байдужістю. Поза всяким сумнівом, були й такі, котрі ділилися з «доходягами» останньою шкориночкою. Знаходилися й м’якосерді, що давали притулок нещасним. Брали гнаних і голодних помічниками в свої помешкання, уривали для опухлих якусь часточку від своїх мізерних пайків. Рятували приречених на відправлення в «земельний відділ». Чи ж не вони також є Праведниками народів світу та заслуговують на вивчення їхніх історій, зйомки документального фільму й т. ін.?

Під час Другої світової війни жалісливі жінки й не призвані через ослаблене здоров’я до діючої армії чоловіки, особливо старші, рятували на захоплених гітлерівцями територіях поранених радянських воїнів, усіляко допомагали тим, що виривалися з оточення. Не питали страждальців, якого вони роду-племені, а ділилися останнім окрайцем хліба. Не поділяється людяність ні на які «сім кліматів», ні на які «зони» й «табори». Співчутливість до собі подібних криється глибоко в серцях і душах вищих створінь. Більшість із них – гуманісти, людинолюбці. Завдяки їм світова спільнота не скочується до тваринного рівня.

Вадим Пепа

 

Вадим ПЕПА, письменник.

На фото: картина відомого українського художника Олександра Мельника.

Інші статті автора:

 

 

Like

Редакція

Редакція “Українського репортера”


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *