З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
Давньогрецькі мудреці прорікали: правда приречена крутитися на рогах бика. Так було справіку. Так і тепер, коли людство на третій від сонця планеті замислюється над тим, як урятуватися від перенаселення та в яку космічну безвість переселятися.
На земній кулі заради цього вищі створіння відкрили Америку. Винищили вогнепальною зброєю і завезеними пошестями аборигенів. Але й самі поплатилися. «Ощасливили» Європу сифілісом і венеричними хворобами.
Було та загуло. Одначе бур’яном не заросло. Навіть щонайвіддаленіше, первісне не тільки стукає в серця небайдужих, а й пробуджує уяву. Ось те, що на виду. Перед очима уже не мільйонів, а мільярдів, котрі спроможні читати. Відкриваймо Біблію. Перша книга Буття – «про початок світу й створення людини»:
«1. Господь сказав до Аврама: «Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. 2. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе, та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням. 3. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться».
У доісторичну давнину поняття «народ» учені в Україні не насмілюються углиблювати. Обмежуються «племенами». Та чи не було б наближенням до істини твердження, що український етнос із першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі на березі річки Десни? Починаючи з ХХІV до ХІV тисячоліть до нової ери чиї ж предки в поселенні «середньої доби верхнього палеоліту», а простіше, «за часів прильодовиків’я з різко вираженим континентальним кліматом», полювали на мамонтів, північних оленів, носорогів, диких коней та іншу крупну звірину?
Таке ж довготривале поселення вищих створінь 1897 року відкрив на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка.
То як же ставити під сумнів прозріння нашого Пророка Тараса Шевченка? Як не вірити геніальному поету? Він указує в поемі «Саул», написаній за лічені місяці до останнього подиху, чиї ми сини і яких батьків:
В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан було в своєму раї.
Суголосно мовить і Леся Українка, названа донькою Прометея: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може». В усьому живому, яке дивує білий світ, «порватися не може». А вищі створіння рвуть «той ланцюг» на шмаття так, як їм заманеться. В Україні більш-менш успішним археологам передається мовби у власність досліджене ними. Який там «ланцюг великий всесвітнього життя»? Кожний авторитетний залюбки присвоює собі обривок від неосяжного. Не до того, щоб простежити неперервний розвиток етносу з давнього давня й до сучасності. Натомість відокремлюється попереднє від наступного.
А як же насправді? Духовні здобутки нащадків пастуха ягнят і телят на правічній українській землі сповна успадковує Трипільська археологічна культура. Її давно вже годилося б назвати Трипільською цивілізацією. Але їй поки що не вдається протовпитися в сонмище раніше визнаних – шумерська, аккадська, вавилонська, хетська, ассирійська, урартська, римська, абасидська, сельджуцька і османська. Та хай там що, будьмо певні, що в тому колі не останнє місце Трипіллю зарезервоване не українською елітою, а вічністю. І станеться невідворотне ближчого майбутнього.
Колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, не кажучи вже про зажинки та обжинки одвічних хліборобів, доносять до сучасності животрепетні відлуння з розквіту Трипільської культури. Одначе справжньої ціни їм досі не складено. Давньогрецька міфологія вражає людство високими злетами мислення з юності людства. В той же час з душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Усі доісторичні тисячоліття після хрещення киян 988 року осуджувалися й невпинно проклиналися, як «поганські».
Від первини мовби й не огидне. Латинське pag – село. Pagan – селянин. Pagus – угіддя поза межами міста. І до чого ж докотилося? Як же виродилося? Тепер чиї тільки очі не вколює перевернуте з ніг на голову – поганий, поганець, погань. Не скажу про інші мови, а в українській подібних перетлумачувань скільки завгодно, причому найчастіше на приниження. Незаслуженої ганьби удостоїлися одні з перших на білому світі рільників, хліборобів, georgos – землеробів по-грецькому. А в просторіччі – гречкосіїв.
Мова українських пращурів зароджувалася в Мізинській археологічній культурі. А це десь ХХІV-ХІV тисячоліття до нової ери. Відтоді вона ніколи не замінювалася на якусь іншу, як виповзини зміїв щовесни. А невідривно від своїх носіїв невпинно розвивалася і ніколи не вмовкала. Нині є однією з найбагатших у світі. На міжнародних форумах визнавалася другою за милозвучністю після італійської.
«Візантійській ортодоксії» не вдалося вивести з ужитку правічну мову українського роду. На неї за далекосяжним заміром візантійських басилевсів, сиріч імператорів, напосідався солунський діалект болгарської, з якого старослов’янська й церковнослов’янська. Чому саме звідти напасть? Відповідь прихована в «Церковній історії» сирійського автора Іоанна Ефеського, єпископа Асійського. Опис високоповажним подій 581 р. н. е. подаю з російського перекладу у «Віснику древньої історії», стор. 253:
«На третьому році по смерті імператора Юстина і правління державного Тиверія рушив проклятий народ слов’ян, який пройшов через усю Елладу і по країні Фесалоніка, і по фракійських провінціях. Здобув багато міст і фортець, спалив, пограбував і підкорив країну, сів у ній владно та без страху, як у своїй власній, і впродовж чотирьох років, доти, поки імператор був зайнятий персидською війною і вирядив усі свої війська на Схід, уся країна була віддана напризволяще слов’янам; останні зайняли її і розійшлися по ній на час, який призначив Бог. Вони захопили всі імперські табуни й інше, вони живуть, сидять і грабують у римських провінціях без турбот і страху, убиваючи і спалюючи, вони стали багатими, мають золото і срібло, табуни коней та багато зброї. Вони навчилися вести війну краще від римлян, і все ж вони люди прості, які не сміли з’явитися з лісів і степів і не знали, що таке зброя, за винятком двох або трьох дротиків».
Тоді ж не менше відомий Граматик Євфимій ремствував, що «ціла країна ослов’янилась і оварварилась». А одного із знатних пришельців, що «гордився своїм благородним, щоб не сказати худорідним походженням», великорозумний грек ганьбив дошкульним ямбом у звучанні по-грецькому: «Прехитра Слов’янська личина».
«Слов’янська», як і «слов’яни», – поняття із російських перекладів. Ними доводиться послуговуватися, бо українських перекладів обмаль. Обізнаність із давньогрецьким, як і з давньоукраїнським, в Україні явно шкутильгає. Необхідно знімати полуду з очей.
Десь сім тисяч років тому українські предки заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Угледівши те, всюдисущі елліни ввели в писемні джерела слово «скапто». Або «скапту». Голосна літера наприкінці – так звана «омега». Її озвучення двояке – «оу». Через те Ромул – один із двох близнюків, засновників «вічного міста». І разом з тим – Романія і Румунія. А понад те «Аріведерче, Рома!» співається у нас як «Прощай, Рим!» По-російському – «Рім». Англійською мовою – Rome.
В новогрецьких словниках давнє прибрало простішу форму – «скави». Значення те ж саме – «копати». Чи ж не суголосно по-українському говориться – скопати город. Для когось, може, й дивина, але перегукується й з українськими народними повір’ями. Коли Адам і Єва, спокушені підступним Змієм, піддалися гріху, Господь вигнав обох з раю, навздогін наказуючи Адамові: «Будеш добувати хліб насущний у поті чола свого!» Та ще й додав: «Копай, аби жив».
З перебігом віків дуже велемудрі в «скави» вставили буковку «л». Вийшло «склави». А це по-грецькому – «раби». Для підсилення в православних храмах вінчаються під благословення хорових співів «раб Божий і раба Божа». Й покійники відспівуються батюшками як «раби Божі». Нічого подібного не почути ні з вуст католицьких ксьондзів, ні від сповідників інших конфесій. А в писемних джерелах укорінилося Sklaveni з рабським присмаком.
Якось один із викладачів Національного Київського університету в званні доктора наук довірливо відкрився мені, що «слов’яни» – похідне від «раби». Студентам він цього не скаже. Московські ж академіки під проводом Б. Рибакова й Д. Лихачова замість Sklaveni ввели у вжиток Слов’яни. Воно нібито й на облагородження. Та чи не ліпше б глянути в очі істини та просвітити мільйонні маси, що й до чого та де собака зарита.
Недомовками, а тим паче замовчуваннями українська свідомість наситилася сповна, коли спроваджувалися на погибель у сибірську безвість Василь Стус та його однодумці. Врешті-решт необхідно ж прокинутися зі сну розуму. Воскресаймо самі й просвіщаймо багатостраждальний рід свій. Розпросторюймо для нього обрії світлішого майбутнього.
Визнаний польський історик Мацей (Матвій по-українському – В. П.) видрукував 1582 року в Кролевці (Крулевці за польською вимовою – В. П.), яке після захоплення хрестоносцями стало Кенігсбергом, а після Другої світової війни – Калінінградом, головну працю свого життя «Хроніка Польська, Жмудська, Литовська і всієї Русі». Читаймо:
«Року Божого 401 повстав Аттила, званий Бичем Божим, котрий вийшов від ріки Югри». «Угри, або Югри, що є в Московській державі. І, переправившись через ріку Волгу, вони розгромили готів». Аттила «силою взяв Хорватський край… підкорив під свою владу багато держав, загарбавши їх, і як спочатку переслідував християнство, так і осівши в тій державі, в жодній зі справ не змінив свого наміру, а став ще більше переслідувати християн».
Здавалося б, давній замір, а чи ж не допікає на зорі ХХІ ст. незалежній Українській Державі?
Чисельне об’єднання кочовиків утворилося в ІІ-ІV віках н. е. в Приураллі з тюркомовних хунну й угрів та сарматів. Масовий рух того зборища на захід із 70-х років ІV ст. спричинив так зване Велике переселення народів. Не уявити, в яку безпросвітну дикість і звіряче варварство було б увергнуто Європу, якби 451 року на Каталаунських полях у Франції об’єднані європейські народи не спромоглися на потужну відсіч завойовникам.
У своїх виданнях «Перед очима істини» (2015 р.), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар Грому» (2020) доводжу і показую, що буремні ІV-VІ століття відображені в народнопоетичній творчості – промовистій і невмирущій. Але так сталося, що все те в науковому обігові долучено до колядок і щедрівок. Можливо, саме це й застує зір. Досі нікому не спало на думку, де шукати згадки про антів під проводом Божа. Найменованих так у чужоземних писемних джерелах Михайло Грушевський визнає предками українського народу. Щоправда, із застереженнями, які мені не до душі.
Історик готів Йордан служив секретарем в одного з аланських воєначальників, що перебував на службі в Східній Римській імперії. Це ті алани, котрі по-російському яси. Предки осетинів. У крутовир’ї ІV-V століть кого тільки не наймала до війська «цариця світу». Для Візантії старався і Йордан. Головну працю свого життя «Про походження і діяння гетів» довів до 551 року. У ній кілька скупих рядків обпікають серця синів українського роду. Король остготів Вінітар «послав військо в межі антів і, коли вступив туди, у першій битві був переможений, але надалі діяв рішучіше й розіп’яв короля їхнього Божа із синами його і сімдесятьма старійшинами для залякування».
Не до вподоби мені, що який там король? Це в інших базилевси, імператори, царі, цісарі… А в українських предків, не проминув зауважити видатний історик, глава «великого антського племені чи, швидше, – кількох племен, а поряд із ним виступає велика кількість старійшин, вірогідно, начальників».
Мені досі не давало спокою невідступне запитання. Як же могло статися, що таку трагічну подію стерто з пам’яті українського народу? Які ж ми після цього сини рідної Матері-Землі? Чому піддалися супостатам і переродилися на безпам’ятних Іванів?
На щастя, відкрилося. Душа радіє. Воскресає Бож. Аж ніяк не знічев’я автор Слова про похід Ігоря зізнається:
Не лѣпо ли ны бяшеть, братіе, начяти
старыми словесы трудных повѣстій о пълку Игоревѣ…
Принагідно зауважую, що в назві твору – «о плъку», а в тексті – «о пълку». Як на мене, це є свідченням того, що знаменитому автору нелегко давалася писемність солунським діалектом болгарської мови. Доступніше в перекладі відомого дослідника Слова про похід Ігоря Б. Яценка:
Хіба не гоже було нам, браття, почати
старими словами трудних повістей о полку Ігоревім…
У виданні 2020 року «Слово про антського короля Божа» переконую, що геніальне «Слово о полку Ігоревім» є переспівом уснопоетичного первинного. Первозданне зазвучало з вуст невідомого автора в п’ятому столітті нової ери. І полетіло світами на всі майбутні віки. В перлині такого ж високохудожнього натхнення, як і предковічні колядки та щедрівки, як і загалом кращі зразки народнопоетичної творчості, насамперед календарно-обрядової, повідано про гірку долю антського вождя Божа.
Невідомий автор Слова про похід Ігоря не мав можливості, як набагато пізніше і автор «Історії Русів», говорити прямо, відверто. Та все ж йому вдалося донести спомин про антського короля Божа до всіх наступних поколінь. Доленосна правда воскресає. Прозріваймо з нею! Відроджуймося, душі праведні, з предковічною свідомістю!
Якщо ж для когось неприйнятне, то, будь ласка, висловлюйтесь. Спростовуйте. Заперечуйте. Непорушним для мене є головне. Автор Слова про похід Ігоря успадковував духовні здобутки неміряних тисячоліть буття українського роду на білому світі. І виразив це геніально. Збагатив людство таким же шедевром, як індійські та іранські епоси, французька «Пісня про Роланда», німецька «Пісня про Нібелунгів», англійський «Беовульф», грузинський «Витязь у тигровій шкурі», вірменський «Давид Сасунський», іспанська «Пісня про мого Сіда», ісландські саги, фінська «Калевала», японська «Повість про дім Тайра».
Вадим ПЕПА, лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.
На фото: цю картину написав відомий художник Олександр Мельник. Робота демонструвалася на Всеукраїнській художній виставці “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”(2020 рік). У 1155 році володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував частину Вишгорода, викравши ікону Вишгородської Богородиці.
Читайте також:
