Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
І хто ж підсолоджує прогірклу пілюлю? Кандидат історичних наук Вадим Арістов. Молодий науковець має право пишатися – співробітник Національного музею історії України та викладач у Києво-Могилянській академії. Розривається між двома роботами. Та це не завадило тому, щоб у його руки попався на превелику радість «перший міжнародний договір Стародавньої Русі». Далі пішло-поїхало.
Ошелешує щасливець як колег, так і «братів незрящих гречкосіїв», за словом Тараса Шевченка, сенсаційним «відкриттям»: «У вересні 911 року в Константинополі делегацією русів на чолі з їхнім ватажком Олегом підписано договір з Візантією. Він став першим документом в історії ранньої Русі. В договорі названі учасники посольства: Карл, Інгельд, Руалд, Фарогоф, Гуд». На цій підставі новаку в науці привиділося: «Київ заснували скандинави».
Як наврочено неофіту мавпочкою з китайської притчі. Вона в подобі стократ зменшеної фігурки стояла на столі перед Леніним. Заплющує очі й затуляє вуха: нічого не хоче бачити і нічого не воліє чути. А дарма. 21 вересня 2022 року під час несосвітенного святкування так званої 1160 річниці російської державності путін відвідав Новгород та виголосив промову: «Великий Новгород, Рюрикове городище, Стара Ладога, Ізборськ – все це колиска Русі, витік нашої цивілізації і нашої держави, нашої культури, просвіти». Не кажучи вже про все інше, яка там «просвіта»! Свого часу Лев Толстой застерігав: «Сила влади тримається на неосвіченості народу, й вона знає це і тому завжди буде боротися проти освіченості. Пора нам зрозуміти це».
Нинішній кремлівський верховода «розуміє» як ніхто інший. «Просвіщає» одноплемінників шойгу з недавньої автономної області Туви, тепер Тві, а також якутів, бурятів, дагестанців, татар, чеченців, перехрещених на «кадіровцев», мордвинів, осетинів, інгушів… Мобілізує всіх без розбору на кровопролитну війну в Україні. В мародерів аж очі на лоба лізуть від не баченої доти цивілізації. Не уявити, як би відсталі в повсякденному побуті та приречені на злиденне існування скаженіли в благополучній Західній Європі, аби туди дорвалися.
Закономірно подає голос строфа із вірша Бориса Олійника «Європі»:
Ми ж не виказуєм, яку недолю
Тобі вістило знаками біди,
Аби козацький стан у Дикім полі
Не зупинив азійської орди.
То кому ж В. Арістов підспівує? На які ж псевдонаукові теорії зорієнтований? 2015 року в Нью-Йорку появилася об’ємна праця професора історії та директора Українського наукового інституту Гарвардського університету: «Plokhy S. The Gates of Europe: a Histori of Ukraine». Український переклад з дещо конкретизованою назвою «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» опубліковано в Харкові накладом 10 000 примірників та відзначено 2018 року Національною премією України імені Тараса Шевченка. У розділі під заголовком «Вікінги на Дніпрі» автор стверджує:
«В Україні, як і майже в усій Європі, доба Великого переселення народів, або «варварських набігів», змінилася добою вікінгів, що тривала з кінця VІІІ до другої половини ХІ століття. Як і слід було очікувати, кінець «варварських набігів» не означав кінця вторгнень узагалі. Нові нападники прийшли з територій Швеції, Норвегії та Данії. Це були вікінги, відомі також як нормани в Західній Європі або варяги у Східній. Вони грабували, підкорювали та керували цілими країнами чи їхніми частинами».
Одна з таких «частин» – Нормандія у Франції. Одначе ця обставина не скасувала державне утвердження країни. Папа Римський наймав озброєних вікінгів на військову службу. Але в Італії жодному історику не спадає на розум вважати прибульців з далекої півночі «засновниками Рима». До слова, про договір, який для Арістова – «відкриття», в С. Плохія написано докладно. І в літописах про вимоги варягів до Константинополя – предостатньо.
До проголошення незалежності Української Держави мені судилася нелегка доля із солдатською муштрою в оренбурзьких степах – у Бузулуці та на зловісному Тоцькому полігоні, де 1954 рjоку було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. Молодим журналістом почув од Олеся Гончара: «Найважче писати правду». Та хай там що, з пробудженням української національної свідомості почало розвиднюватися. Вдалося опублікувати дев’ять книг історичної тематики. На додачу до двох попередніх, які після довготривалих зволікань були оприлюднені в позавчорашньому видавництві «Радянський письменник».
Складається враження, що українські історики затялися обмежуватися спілкуваннями винятково в своєму колі. Звертаюся до так званої еліти в Україні. Хто бажає дихнути озоном правди – як після грозової зливи – читайте мої видання.
На моє переконання, український етнос зароджувався з першими словами своєї мови на березі річки Десни в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІ-ХІV тисячоліття до н. е.
Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадкувала не менш вікопомна Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності невмирущі колядки та щедрівки й пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Медового Спаса, Маковія, Яблуневого Спаса, Покрову, коли закінчуються роботи на полях і ланах, а дівчата на виданні побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку – як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою». Не кажу вже про зажинки та обжинки одних із перших рільників, хліборобів на третій від Сонця життєдайній планеті. Ключі до відродження суголосної з еллінською доісторичної пам’яті предків – мова і пісня.
Хто не погоджується з моїми твердженнями, заперечуйте, критикуйте, спростовуйте. В полеміці, дискусіях – наближення до істини. Не мовчіть. Компартійна ідеологія привчила ховати дулі в кишенях, тримати язик за зубами й товкти воду в ступі во славу імперської тиранії. Дозамовчувалися – далі нікуди. Якби НАН України воскресила предковічну пам’ять українського етносу, то якими б нікчемними та безпідставними були навіть для неосвічених марення кремлівських «знавців» минулого присвоювати вікопомну спадщину нашої рідної Матері-Землі, яка після неміряних тисячоліть буття на білому світі – Україна. Не в брову, а в око б’є кремлівських окупантів обвинувачення від Ісуса Христа: «Вони сліпі, вожді сліпих, а коли сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму».
Вадим Пепа,
лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.
Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:
Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
- Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
- Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника
- Що таке армагеддон? Роздуми письменника
- “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
- Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
- З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
- До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
- Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
- Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
- Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
- Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
- Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
- Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
- Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
- Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
- Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
