Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника

Українська народна мудрість словами невмирущої думи запевняє: «Все згине, тільки правда зостанеться». Глянути б в очі істини та поставити б на місце деяких наших західних сусідів. У декотрих із них наче вже не те, що умовний, а безумовний рефлекс – позирати зизим оком за межі своїх володінь. Та все у східний бік.

То як же зводити кінці з кінцями? Визнавати правдиве – первинне, одвічне? Чи освячувати фальшиве, перевернуте з ніг на голову на догоду невситимим загребущим замірам? Певно, насамперед слід з’ясувати, звідки ж ноги ростуть у переінакшеного?..

Головна праця польського історика Мацея, по-українському Матвія Стрийковського, коли перекласти її буквально,– «Кроніка Польська, Жмудська, Литовська і всієї Русі». Видрукувана 1582 р. у Кролевці – Крулевці. Від круль – король. Пізніше онімеччино – Кенігсберг. В основі – кьонінг – король. Тепер – Калінінград. Переклад українською мовою фоліанта на 114 аркушів видано 2011 р. у Львові. Твір унікальний за фактажем. З-поміж іншого М. Стрийковський привертає увагу до Стефана Баторія, справжнє прізвище якого – Bathory Istvan. Син Іштвана ІУ, воєводи Трансільванії. З 1576 р. до своєї смерті 1586 р. перебував у шлюбі з дочкою польської королівської крові Сигізмунда І Старого.

Одружившись, посів польський престол. Мовою підданих не володів. Як з жоною, так і на сеймах, знаходив порозуміння латинською. Бо ж походив з того роду-племені, про появу якого в Європі написав і М. Стрийковський:

«…Угри, названі так від ріки Угри, або Югри, що є в Московській державі. І переправившись через ріку Волгу, вони розгромили готів… Потім… прибули до Панонії /римської провінції – В. П. /… і, вдруге вигнавши готів з Панонії та кілька разів розгромивши дощенту римські й німецькі війська… силою захопили і заселили всю Панонію, яку від своєї батьківщини Югарії, з якої вийшли, або ріки Угри й від свого імени назвали Югарійським й Угорським краєм. І сьогодні Москва і русичі звуть їх уграми, поляки – венграми, латиняни – гунгарами, а турки ж іменують їх мадзерами і т. д.» /Мацей Стрийковський. Літопис Польський, Литовський, Жмудський і всієї Руси. // Львів, 2011. – С. 73/.

Є всі підстави вважати, що Іштван Баторій опинився на польському престолі не випадково. 1575 р. усе той же Стрийковський видрукував історичну працю «Sarmatiae Europeue deskriptio». Називав той твір польською мовою так: «Про походження королів сарматських і життя королів польських».

Звернімося до першої-ліпшої енциклопедії. Позиція – савромати. Кочові скотарські племена. Згодом савромати та інші близькі їм за походженням увійшли в усесвітню історію з назвою сармати. За дослідженнями сучасних істориків, чисельне об’єднання кочовиків утворилося в ІІ – ІY віках н. е. у Приураллі з тюркомовних хунну й місцевих угрів і сарматів. Масовий рух цього збору на Захід з 70-х років ІY ст. спричинив так зване Велике переселення народів.

На відміну від М. Стрийковського римський історик Тацит на початку нової ери в нарисі «Германія» наголошує на тому, що венеди і за характерами, і за звичаями, і за поведінкою відрізняються від прийшлих з півночі готів та сарматів із тієї далини, де сходить сонце. Та ще й співчуває венедам: «Внаслідок мішанини шлюбів їхня зовнішність трохи псується схожістю із сарматами».

Візантійсько-готський історик Йордан у доведеній до 551 р. праці «Про походження і діяння гетів» повідує, що біля лівої сторони Карпатських гір, «яка схиляється до півночі, починаючи від місця народження ріки Вістули (Вісли – В. П.) на безмежних просторах проживає багатолюдне плем’я Venetae. Хоча їхні найменування тепер змінюються в залежності від різних місць проживання, переважно вони все ж називаються Sclaveni й Antes… Анти ж – найсильніші з обох племен – поширюються від Данастра (Дністра – В. П.) до Данапра (Дніпра – В. П.), там, де Понтійське море утворює вигин».

Видатний український історик М. Грушевський без тіні сумніву визнає антів предками українського народу. Прозваний пізньоантичним, а конкретно – візантійський історик Прокопій Кесарійський з усе того ж YІ ст. н. е. заявляє суголосно з автором монументальної «Історії України-Руси» в 10-ти томах (1898-1937):

«У тих і других (Sclaveni й Antes – В. П.) одна й та ж мова доволі варварська. І зовні вони не відрізняються одні від других. Вони дуже високого зросту й величезної сили. Колір шкіри й волосся у них не зовсім світлий або золотистий і не зовсім чорний, але всі вони темночервоні».

Необхідно пояснити, що від первини грецьке барбарос – чужоземці. Буквально – «ті, що бурмочуть». Тож «мова доволі варварська» від Прокопія Кесарійського – насамперед чужа, незрозуміла. Та хай там що, судімо, з якого ж давнього давня та де саме розселялися Sclaveni й Antes. Ще одне вікопомне. Десь сім тисяч років тому пращури українського роду переступили цивілізаційну межу. Після збирання дармових плодів земних, полювання та риболовлі заходилися скородити землю, щоб сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю та золоте збирати збіжжя. Угледівши вищих створінь за тим зайняттям, всюдисущі елліни прозвали невтомних трударів «скави» – копачі. Супровідно – георгос. Землероби. Значно пізніше, в УІ ст., так званий Псевдо-Кесарій не інакше, як зі злим умислом, утулив у «скави» одну-єдину буковку – «л». Вийшло «склави». А це по-грецькому «раби».

Колишні законодавці історичної моди в Москві – академіки Б. Рибаков і Д. Лихачов перехрестили «Sclaveni» на слов’ян. Накрили доленосне шапкою-невидимкою. На превелике лихо, український народ, на відміну, для прикладу, від китайців чи ізраїльтян, напосідання тисячолітньої Візантійської імперії, а потому зажерливий російський царат і комуністи-інтернаціоналісти позбавили один з найбільших європейських народів пам’яті про його предковічне минуле. Усе – з людських рук чи то з голів. У тому числі й історія з географією…
Не обминув вікопомного здвигу – так званого Переселення народів і М. Стрийковський:

«Року Божого 401 повстав Аттила, званий Бичем Божим… У той час везли з Британії королівну на ім’я Орсула віддавати заміж за сина англійського короля. При цій королівні було 11 тисяч дівчат. Аттила вбив королівну і всіх тих 11 тисяч дівчат при ній… /Не виключено, що то було найчисленніше в історії людства зґвалтування невинних жертв – В. П./ Потім обійшов Французький та Італійський краї і пішов морем до Хорватського краю. Там він вийшов з моря і силою взяв Хорватський край… збудував замок Будзин, і назвався угорським королем… А коли будував Будзин та обводив мур навколо міста, вбив свого третього брата Бледу, а сам королював у всьому Угорському краю та підкорив під свою владу багато держав, загарбавши їх, і як спочатку переслідував християнство, так і осівши в тій державі, в жодній зі справ не змінив свого наміру, а став ще більшим переслідувачем християн…» /М. Стрийовський. Літопис Польський, Литовський, Жмудський і всієї Руси. – С. 116-117/.

Не уявити, перед якою страшною загрозою опинялася Європа – бути ввергнутою ординцями в безпросвітну дикість і звіряче варварство:

Все в Італії здобув завойовник грізний,
Там «O, Dio!» /О, Боже! – В. П./ лементують слізно…
Вже й на Рим був посягнув, та Лев, світлий папа,
Злий той умисел одвів, зупинив той напад.
Хоч Аттила й завернув, та вбивав і нищив,
Все ховалось перед ним, як підходив ближче…
/Там же. – С. 121 – 122/.

Це мій переклад поетичної частини фундаментальної праці М. Стрийковського, що й указано на титульній сторінці видання. Так звана еліта в Україні до надзвичайно важливого й доленосного для утвердження повнокровної незалежної держави нерідко сліпа й глуха.

В назві нинішньої угорської столиці Будапешт – спомин про замордованого Аттилою його рідного брата на ім’я Буда. Замордувати та опанувати всю Європу гунам не вдалося. 451 р. об’єднані сили різних європейських народів на Каталаунських полях у Франції, там, де річка Марна, дали по зубах загарбникам. Після наглої смерті Аттили 453 р. великий союз кочових племен розпався. Нещадна міжусобна боротьба за вищість між спадкоємцями «руйнівника Європи» призвела до загальної згуби. Зачепилися приблуди лише там, де нині Угорщина. Решту чужорідних поглинули, асимілювали європейські народи. Пришельці з Приуралля, коли вдатися до літописного вислову, «згинули, як обри», себто авари.

Українська земля натерпілася від послідовників Аттили. У березні 1939 р. угорські агресори жорстоко задушили проголошену президентом Августином Волошиним Карпатську Україну. Нелюди полювали на юнаків і молодших чоловіків, здатних тримати зброю, катували, по-звірячому розправлялися. Шістсот схоплених передали на Ворітському /Варецькому/ перевалі полякам, а ті одразу ж, вдосвіта, розстріляли захисників одвічної материзни, оборонців своєї справіку рідної Матері-Землі.

Знову ж таки в березні, та вже 1943 р., угорські жандарми знищили дощенту Корюківку на Чернігівщині. Стерли з лиця землі союзники Гітлера 1390 будівель. Розстріляли, спалили, знищили понад 7 тисяч місцевих жителів. Це жахіття увійшло в історію як найбільш масова розправа над мирним населенням під час Другої світової війни. Найбільш масове побоїще й найбільш замовчувана трагедія в новітній історії Європи. Це при тому, що за кількістю жертв Корюківка в 45 разів перевищує білоруську Хатинь, в 41 – чеську Лідіце, в 12 – французький Орадур…

В Хатині, Лідіце, Орадурі здіймаються видимі на весь світ меморіали з переліками прізвищ убієнних. А в Корюківці громадські активісти досі докладають зусиль, щоб гідно увічнити пам’ять про розстріляних, спалених, замордованих…

І ось у наш час та ж Європа наражається на синдром Аттили. Знаходяться ті, що не гребують успадковувати «подвиги» «руйнівника Європи». В угорському парламенті усе, що впадає в очі відвідувачів, звеличує колишню агресивність приблуд з бездонного черева Азії. Кочова напасть досі позирає вовком, щоб урвати щось не лише від правічної української землі, а й від одвічних володінь Словаччини, Румунії. А чом би не зазіхати заздрісно ще й на терени Італії, Франції, найбільші міста яких розоряла в середині п’ятого століття хижа кіннота під орудою Аттили. Во славу йому благословляються нині маніакальні наміри перекроювати усталені, утверджені, узаконені міжнародними угодами кордони.

Якби об’єднані війська європейських країн не дали належної відсічі на Каталаунських полях, там, де протікає річка Марна, то не знати, в якому б чаду задихалися дотепер не тільки Італія, Франція, Хорватія, а й уся Західна Європа. Тож так само, як і в 451 р., необхідно протистояти посяганням зажерливих диктувати країнам Європейського Союзу, щоб удовольнили забаганки на вигоду загребущого. А такі плодяться, піднімають голови й у ХХІ ст. н. е.

1850-го року Т. Шевченко в Орській кріпості «карався, мучився», але не каявся. У вірші «Полякам» обвинуватив сановитих призвідців, які «запалили Наш тихий рай І розлили Широке море сльоз і крові». Звертався до таких же страждальців, як і сам: «… ляше, друже, брате!.. Подай же руку козакові І серце чистеє подай!» Яка ж нечиста сила потьмарює розум тих, що простягають до України руки не від чистого серця, а зі зловорожими намірами? Мимоволі згадується раз по раз повторюване київськими літописцями: «Недовідомі путі Господні».

 

Вадим Пепа, письменник, лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

Вадим Пепа

Журналіст, письменник