Про це повідомили у Фонді Нобеля.

Письменник відомий своєю співпрацею з режисером Белою Тарром, зокрема є автором сценарію до фільму “Туринський кінь”, який взяв гран-прі Берлінського кінофестивалю у 2011 році.

Також Краснагоркаї різко виступає проти угорського прем’єр-міністра Віктора Орбана, і через це навіть добровільно емігрував з Угорщини.

Ласло Краснагоркаї народився 1954 року в маленькому містечку Дьюла на південному сході Угорщини, неподалік від кордону з Румунією. Схожа віддалена сільська місцевість стала сценою для першого роману Краснагоркаї “Сатанинське танго”, опублікованого 1985 року, який справив літературний фурор в Угорщині та став проривом автора.

Роман “Гершт 07769” цього року відзначеного Нобелівською премією Ласло Краснагоркаї називають великим сучасним німецьким романом через його точне зображення соціальної нестабільності в країні.

Наприклад, у “Гершт 07769”, герой пише Меркель кілька листів про їхню спільну пристрасть до музики Йоганна Себастьяна Баха.

Читач переноситься в реалістичне зображення сучасного маленького містечка Тюрингія (Німеччина), яке водночас потерпає від соціальної анархії, вбивств та підпалів. При цьому напруження роману розгортається на тлі величної спадщини Баха.

Це книга про насильство і красу, які “неможливо” поєднані. Лауреат Нобелівської премії 2025 року Ласло Краснагоркаї також звертається на Схід, обираючи більш споглядальний і точно відточений стиль. Результатом стали твори, натхненні враженнями від його подорожей до Китаю та Японії.

Про пошуки таємного саду розповідає його роман 2003 року “Гора з півночі, озеро з півдня, дороги із заходу, річка зі сходу” – загадкова історія з ліричними вставками, що відбувається на південний схід від Кіото.

Цей твір відчувається як прелюдія до насиченої збірки “Му тут, внизу” (2008), яка складається з сімнадцяти оповідань, розташованих за послідовністю Фібоначчі (у літературі це означає, що структура твору або збірки творів організована за принципом чисел).

Твір розповідає про роль краси та художнього творіння у світі сліпоти та непостійності. Разом із його п’ятитомним епосом це вважається основною роботою Краснагоркаї. Книга є майстерним зображенням процесу, під час якого читач йде через низку “дверей” до незбагненного акту творчості.

Минулого року лауреатом Нобелівської премії в галузі літератури стала південнокорейська письменниця Хан Ґан, яка також є лауреаткою Міжнародної Букерівської премії за роман “Вегетаріанка”, що розповідає про рішучу відмову жінки від м’ясних продуктів та про руйнівні наслідки такого рішення.

Хан Ґан отримала “Нобелівку” за “її насичену поетичну прозу, яка протистоїть історичним травмам і викриває крихкість людського життя”.

Вона стала першою південнокорейською письменницею та першою письменницею з Азії, яка отримала Нобелівську премію з літератури.

За заповітом Альфреда Нобеля, лауреатом премії з літератури має стати автор, який створив найвидатніші роботи в дусі ідеалізму. Спочатку враховували лише твори, написані у році, що передує нагороді, але згодом правило змінили: тепер можуть оцінюватися роботи, чиє значення стало помітним лише недавно.

Цікаво, що здебільшого премію отримує один автор на рік. Лише кілька разів її ділили між двома письменниками – у 1904, 1917, 1966 та 1974 роках.

Нобелівський тиждень-2025
6 жовтня розпочався нобелівський тиждень. Першими оголосили лауреатів у медицині та фізіології – американців Мері Брунков, Фреда Рамсделла та японця Шимона Сакагучі за дослідження периферичної імунної толерантності.

У фізиці премію здобули Джон Кларк, Мішель Деворе та Джон Мартініс за відкриття макроскопічного квантового тунелювання та квантування енергії в електричних колах.

“Нобелівку” у галузі хімії отримали японський науковець Сусуму Кітагава, британець Річард Робсон та американець Омар Ягхі.

Вже завтра, 11 жовтня стане відомий лауреат Нобелівської премії миру-2025.

Цього року особливу увагу привернув Дональд Трамп, висунутий на нагороду представниками Пакистану, Камбоджі, Ізраїлю та республіканськими конгресменами США. Навіть у Верховній Раді України зареєстрували пропозицію його номінувати.

Сам Трамп заявив, що для США буде “образою”, якщо він не отримає премію, адже, за його словами, саме він “зупинив сім глобальних конфліктів”.

Сообщение Лауреатом Нобелівської премії з літератури-2025 став угорський письменник Ласло Краснагоркаї появились сначала на Український репортер.

Як за нинішніх обставин не виразити співчуття талановитим письменникам, гідних широкого визнанння?

Подавав видану 2020 року власну книгу «Володар Грому» на скромнішу нагороду. Марні надії. А йдеться ж у творі воістину про доленосне. Глибшого доказу про невмирущу пам’ять справіку рідної Матері-Землі – предковічної України не існує в природі. Цитую «Володаря Грому»:

«1981 року в індійському селі Пахаргарх, приналежному до штату Мадх’я-Прадеш, було відкрито печери. Чому вони аж до того часу ховалися неприступними – не збагнути. Але річ не об тім. Приховане таїло дещо неоціненне для наукового пізнання. На крем’яних площинах вражали різноманітні начерки й навіть сякі-такі зображення, увиразнені природними барвниками. А ще впадало в око щось подібне до барельєфів і навіть подоб скульптур. Вони непогано збереглися, хоча вік їхній, як з’ясувалося, – понад двадцять тисяч років. Отож усі ті артефакти – ровесники різьблених орнаментів, насічок, меандрів на кістках мамонтів з археологічної культури на місці стоянки первісної людини на березі річки Десни, там, де нинішнє село Мізин Чернігівської області.

Відкриття в штаті Мадх’я-Прадеш набуло всесвітнього розголосу. Археологи, а з ними й історики, мовби з перших рук одержали матеріал, який засвідчив досить високий рівеь розвитку людини за не одну тисячу років до цивілізації Хараппи-Мохенджо-Даро, що доти вважалася найдавнішою в межах Індії. Унікальні знахідки доповнили знання сучасності про еволюцію людини. Чи ж не здатні на те ж саме й колядки та щедрівки та й ще багато що з українського фольклору?

Ось хоча б те, що знайдене в печерах Пахаргарху поставило перед зоологами несподіване запитання. Серед тисячі з лишком досліджених начерків і сяких-таких малюнків зустрічаються відтворення тварини з явними ознаками бика й оленя воднораз. Несподіване поєднання одного з другим. Нам же до того неабиякий інтерес через те, що привіллям колядок і щедрівок, мовби поза історією вселюдської цивілізації, тури-олені розгулюють собі, як живі, справдешні, увічнені поетичним словом високого злету».

Ім’я Джавахарлала Неру, видатного індійського державника, навічно уведене в усесвітню історію. Звернутися б до написаного ним в англійській в’язниці унікальної праці «Відкриття Індії». Визнаний на всіх континентах земної кулі мислитель стверджує, що арії з Подніпров’я діставалися до Індії та, як тут м’якше й вірогідніше сказати, змішувалися з місцевим населенням. При цьому Неру підкреслював, що Індія, подібно до океану, поглинає будь-що чужорідне.

Довіряю першому індійському й 138-му в світі космонавту на ім’я Ракеш Шандра. З орбіти він мав сеанс зв’язку з прем’єр-міністром Індірою Ганді. На запитання, яка Індія з космічної висоти, відповів рядком із патріотичного вірша мовою хінді: «Прекасніша від усіх на світі!» Й тут же додав: «Така ж прекрасна й Україна, звідки приходили наші предки». Звідти також сказав: «Нарешті я побачив свою праматір!».

В Україні проголошене Джавахарламом Неру замовчується. А в освічених індійців воно на слуху. НАН України про це – ні пари з вуст. Як сказав би Тарас Шевченко: «ніхто не гавкне й на лайне». Таким чином обривається зв’язок з майбутнім – прийдешнім. При цьому маймо на мислі, що Перун – нормандське, в тому числі й варязьке, уособлення грому. З ним спалахують блискавки. На те виходить, що проти Грому нема прийому.

Вадим Пепа, письменник, лауреат Літературно-Мистецьких премій
імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара,
Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США).

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Убивця творчості. Роздуми письменника
• Ядерний гриб під кодовою назвою “Сніжок”. Нова книга письменника Вадима Пепи
• Хто є хто в Україні. Роздуми письменника
• Правда про слов’ян. Роздуми письменника
• Орда Орбана в Європі. Роздуми письменника
• Людина людині – вовк. Дещо про звірства російських окупантів. Роздуми письменника
• “Найбільше вражає – мужність однополчан! Справжній козацький дух”. Захисник Бахмута про бойових побратимів
• Український етнос існує «від сотворіння світу». Роздуми письменника
• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
• Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

Сообщение Кругова порука: чим впливовіший кабінет, тим більше шансів здобути премію появились сначала на Український репортер.

Зайвим підтвердженням тому може бути відмова російськомовних американських журналів публікувати цю статтю: канадського «Новий Світ» – мовляв, вони приймають лише літературні твори. Хоча текст саме що літературознавчий. Другу відмову я одержав від редактора американського журналу «Времена» – мовляв, неактуально, хто там уже пам’ятає про Навального. Думаю, в обох випадках мали місце незграбні відмовки. Та й головний редактор нью-йоркського журналу «Слово/Word», в якому я публікуюсь багато років, взяв матеріал із застереженням, що редакція з ним категорично не згодна. Між іншим, головного редактора звати Олександр Пушкін…

Росія завжди буде ворогом України

Громадянам України все менш важлива тема російської культури, та й у решті цивілізованого світу йде якщо не її відторгнення, то вгасання інтересу до неї. Але в самій Росії все ще мріють про відродження країни та культури – і, зрозуміло, про експансію оної. А як же інакше, експансія є обов’язковим атрибутом цієї… культури.

Цьому і присвячено наше літературознавче есе: незмінності та нереформованості Росії. Вона інваріантна за всіх часів і завжди буде ворогом України. Українцям корисно зайвий раз переконатись у цьому на прикладі гордості їхнього північного сусіда – російської літератури. У ній і в її історії багато промовистих сторінок, про які не розповідали в школі, і деякі паралелі з сучасністю дуже злободенні.

Хто винен?

Фільм ФБК, презентований Марією Певчих, дає привід задуматися не лише про 90-ті, а й про літературу. Бо зводиться до її вічного питання…
Це головне питання російської словесності постає з такою регулярністю, що здається, ніби Русь-трійка з віку в століття шалено мчить по замкнутому колу, затоптуючи ближніх і до смерті лякаючи далеких. Чому її й цураються інші народи та держави. Але вся історія цієї самобутньої країни призводить до сумного висновку: ні, не здається.

Ось і назва фільму – «Зрадники», відповідаючи на перше питання цієї літератури, містить відповідь на друге, не менш класичне – «що робити?» Гм, як що? Якщо зрозуміло, хто винен, то бур’ян з поля геть, неправильний світ – вщент, а потім… А потім на нове коло.

Однак, що ж доктринального пропонує ФБК? Крім викриття нічого? Гм, але чи не сам засновник фонду Навальний ввів в обіг термін «Прекрасна Росія майбутнього», який став широко відомою абревіатурою ПРМ? Значить, знав, що та як робити? Не факт.

Усе це добре, перервете ви мене, але яке відношення до конструктивності героя нашого часу має література? До чого тут вона? Ну як до чого?! Дуже навіть до чого! У Росії кроку не можна ступити, не спіткнувшись об неї. Сергій Соловьов навіть писав: «Відняти з Росії літературу – те саме, що відняти з людини його обличчя». Літературні ремінісценції говорять про разючу схожість прогнозів авторів, розділених століттями. Що саме по собі свідчить про безплідність цих прогнозів.

Прекрасна Росія майбутнього

Почнемо з класика, якого проходили у школі, принаймні у мій час. Він писав: «Ми покликані … навчити Європу нескінченній безлічі речей, яких їй не зрозуміти без цього. … Прийде день, коли ми станемо розумовим осередком Європи, як ми вже зараз є її політичним осередком, і наша майбутня могутність, заснована на розумі, перевищить нашу теперішню могутність, яка спирається на матеріальну силу».

Другий автор наш сучасник, чиє ім’я зараз на слуху: «Росія має бути лідируючою країною Європи та Азії. Країна має розширювати свій вплив через економічну міць та культурну експансію, зокрема підтримку російської мови в усьому світі».

Що характерно, рядки обох літераторів, сповнені патріотизму та оптимізму, писані в глухі часи Росії, напередодні ще більш темних часів. Перший, хрестоматійний вільнодумець і бичувач виразок вітчизни, писав їх наприкінці 30-х років XIX століття, у задушливу пору миколаївського застою, другий, ще більш героїчний, через 180 років, у ще більш затхлу епоху путінщини.

Характерно й те, що обидва відносять апофеоз Росії до якогось майбутнього, тим самим підтверджуючи, що країна не змінюється – і за двісті років не змінилася. Чому згадується влучна фраза про те, що в Росії за 10 років змінюється все, а за 200 років нічого. Її приписують то Салтикову-Щедріну, то Столипіну, але головне, що вона карбована і вірна.

Її правоту підтверджує думка О.Х. Бенкендорфа, шефа жандармів за часів Миколи I, начальника III відділення імперторської канцелярії, органу політичного розшуку. Олександр Христофорович був не тільки бойовим генералом, а й поціновувачем красного письменства, а очолюване ним відділення  не жартома називали «міністерством літератури».

Він заохочував корисних державі авторів, допомагав друкувати їхні твори, і навіть Пушкін звертався до нього за допомогою, щоправда, безрезультатно. Бенкендорф і сам непогано володів пером, його мемуари легко читаються, їхня жива мова вигідно відрізнялася від великовагової мови тієї епохи. Генерал умів формулювати! І сформулював: «Минуле Росії було дивне, її справжнє більш ніж чудове, що стосується майбутнього, воно вище всього, що може намалювати собі найсміливішу уяву».  Отакої!

Але чи не настав час розкрити ім’я першопрохідника ПРМ? Чи ви самі вже здогадалися? Це й справді неважко, адже на нього посилалися Пушкін та Герцен, Тютчев та Жуковський, його порівнювали з Паскалем та Ларошфуко! Він вважався прототипом Чацького, осмислював історію батьківщини, журився про її цивілізаційне відставання, вбачаючи причину в інертності народу, нестачі творчого початку та раболіпному ставленні до влади. Вважав за своє завдання «з’ясування моральної особистості окремих народів і всього людства».

Нарешті він був другом Пушкіна, який присвятив йому знамениті рядки:

Товарищ, верь: взойдёт она,
Звезда пленительного счастья,
Россия вспрянет ото сна,
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!

Звісно, це Чаадаєв! Але не той, якого ми знали по школі.

Дихотомії Чаадаєва

Ми пам’ятаємо його за «Філософськими листами», через які він постраждав, але які мало хто читав, і за іншими висловлюваннями, набагато менш приємними для Росії, ніж процитовані. За такими:

«Іноді здається, що Росія призначена тільки до того, щоб показати всьому світу, як не треба жити і чого не треба робити». «Про нас можна сказати, що ми є ніби винятком серед народів. Ми належимо до тих із них, які начебто не входять складовою до людського роду, а існують лише для того, щоб подати великий урок світу», ― писав він у «Філософічних листах».

Цю критику визнали недозволенною, адже Росія після того як перемогла Наполеона високо про себе думала, вершила світову політику, жандармувала праворуч і ліворуч і була жорстоко ображена інвективами автора. Не тільки цар розгнівався і оголосив його божевільним, а й освічене суспільство вирувало! «Все з’єдналося в одному загальному крику прокляття і презирства до людини, що зухвало образила Росію». «Це верх безумства… За це садять у жовтий дім», – обурювався князь Петро Вяземський.

Тоді й з’явилися рядки про майбутній апофеоз: «Росія покликана до неосяжної розумової справи: її завдання дати свого часу вирішення всіх питань, що порушують суперечки в Європі».

Ви скажете, що Чаадаєв писав їх у «Апології божевільного», зустрівши загальне неприйняття після публікації «Листів» і намагаючись загладити провину? Так, є така версія і побутувала навіть думка, що це був сарказм. Але вона непереконлива. «Апологію» Чаадаєв так і не опублікував, натомість у тих же «Листах» патріотично захоплювався виступом Миколи I в 1830 році у Варшаві перед сеймом, коли цар різко відкинув спроби Заходу пом’якшити політику Росії. Коментуючи лібералізацію Європи, що почалася липневою революцією у Франції, і загальне неприйняття методів «російського жандарма», він не без улесливості привітав розрив:

«Могутній голос, що цими днями пролунав у світі, особливо послужить і прискоренню виконання доль наших. Європа, яку спіткали остовпіння і жах, з гнівом відштовхнула нас; фатальну сторінку нашої історії, написану рукою Петра Великого, розірвано; ми, дякувати Богові, більше не належимо до Європи: отже, з цього дня наша всесвітня місія почалася, у цьому випадку саме Провидіння говорило вустами монарха».

Далі. Відзначаючи становище своєї країни, яка не належить ні до Заходу, ні до Сходу і немає традицій ні того, ні іншого, Чаадаєв зробив… месіанський висновок про її перевагу! Мовляв, «Росія, не задовольняючись тим, що вона як держава входить до складу європейської системи, зазіхає ще в цій сім’ї цивілізованих народів на звання народу з вищою від інших, цивілізацією… І ці претензії висуває вже не лише уряд, а вся країна цілком».

Якісь наочні історичні паралелі! Цілком співзвучно нинішнім часам, коли Медінські та Дугіни і їже з ними говорять про окрему російську цивілізацію і намагаються внести цю тезу до підручників історії.

Але де ж тут вільнодумство? Якийсь суперечливий викривача при найближчому розгляді виявляється зовсім не тим бездоганним воїном світла, яким його малювали в школі. Здається, руйнація самовладдя і накреслення своїх з Пушкіним імен на його уламках аж ніяк не було заповітною мрією Чаадаєва.

Тому меланхолійно зауважимо, що історія повторюється і Росія знову рве з усім цивілізованим світом, напавши на Україну. Між іншим, тоді її «всесвітня місія» почалася з придушення польського повстання 1830-31 років, і це удушення оспівував Пушкін, мовляв, Польща не бутерброд…

Проте сувора батьківщина не оцінила гнучкої діалектики Чаадаєва. Його пасажі про Росію у «Філософічних листах», надрукованих у журналі «Телескоп» у 1836 році, викликали гнів імператора. «Прочитавши статтю, знаходжу, що зміст цієї – суміш зухвалої нісенітниці, гідної божевільного», ― написав Микола І на обкладинці. Додавши, що «не вибачає ні редактора журналу, ні цензора».

Журнал було закрито, видавця заслано, цензора звільнено. Автора викликали до московського поліцмейстера та оголосили, що за розпорядженням уряду він вважається божевільним. Кожен день до нього приходив лікар; він вважався під домашнім арештом і лише раз на день міг вийти на прогулянку. Щомісячні медичні огляди скасували лише за сім років.

І з’ясувалося, що Чаадаєв аж ніяк не лицар без страху і докору, яким його вважали і яким він уявляв себе. Гордо виголошуючи, що «не зрікається своїх думок і готовий їх підписати кров’ю», він зрікся моментально: «Прочитавши припис (про своє божевілля), — доносив Бенкендорфу начальник московського корпусу жандармів, — він зніяковів, надзвичайно зблід, сльози бризнули з очей, і не міг вимовити жодного слова. Нарешті, зібравшись із силами, тремтячим голосом сказав: «Справедливо, цілком справедливо!» І відразу назвав свої листи «безглуздими, поганими».

Намагаючись виправдатися, він і написав «Апологію божевільного» (1837), де був то жалюгідним, то ставав на котурни: «Я не вмію любити свою країну із заплющеними очима, схиленим обличчям і зімкнутими вустами». Але опублікувати побоявся, і в «Современник» рукопис приніс його племінник М.І.Жихарев після смерті автора.

Він лебезить і раболіпствує: «Ми з дивовижною швидкістю досягли відомого рівня цивілізації, якому справедливо дивується Європа. Наша могутність тримає у трепеті світ, наша держава займає п’яту частину земної кулі, але всім цим, треба зізнатися, ми зобов’язані лише енергійній волі наших государів, яким сприяли фізичні умови країни, де ми живемо. Оброблені, відлиті, створені нашими володарями та нашим кліматом, тільки через покірність стали ми великим народом».

Через покірність…

І останнє про басманного Периклеса: за рік нагляд зняли під умовою «не сміти нічого писати». І він не смів. Прожив ще двадцять років у мовчанні, під глузування суспільства: «плішивий лжепророк», «дамський філософ», «старих пані духівник, маленький абатик». У мовчанні та страху. Коли Герцен згадав про нього в книзі «Про розвиток революційних ідей у Росії» (Париж, 1851), Чаадаєв сильно злякався і написав по начальству принизливе виправдання, називаючи співчутливий відгук Герцена «нахабним наклепом».

Розвінчавши лжегероя, перейдемо до нашого сучасника, який теж вважав, що Росія має бути лідируючою країною Європи та Азії, що вона має розширювати свій вплив через економічну міць та культурну експансію. Але писав це не в «Апології божевільного», а у програмі до виборів 2018 року. Думаю, читач пізнав і його: це Навальний.

Програма Навального

Ми цитуємо пункт із його програми, який дивним чином перегукується з російським месіанством Чаадаєва! Так, від цього пункту віє запашком російського месіанства, це вже запах тліну, сморід імперії, що розкладається, але росіяни принюхалися і навіть свіже повітря зарубіжжя не всім допомагає.

За кілька днів після загибелі героя Акунін опублікував текст «Що робити без Навального». У ньому він пише, що треба продовжувати його справу: «Не треба об’єднуватись навколо лідера. Потрібно об’єднуватись навколо системи цінностей, навколо ідеї, і зовсім добре, якщо існує план чи програма. І така програма є – її розробили Олексій та його команда. Ця програма залишилася, і вона актуальна».

А чи актуальна? Не думаю. Скоріше небезпечна. Надивилися ми на це осточортіле розширення впливу Росії, на культурну експансію та на підтримку російської мови в усьому світі. Або візьмемо пункт, що сусідить з пунктом про експансію: «Росії потрібен візовий режим із Середньою Азією та країнами Закавказзя. Трудові мігранти повинні приїжджати з робочими візами, а не безконтрольно як зараз».

Так, російська ксенофобія добре відома, вона різко загострилася після теракту в Крокус Сіті Холлі і зараз проявляється сповна. Навіть після загибелі на фронті та інвалідності сотень тисяч молодих російських чоловіків та еміграції до мільйона найбільш активних та працездатних жителів, незважаючи на те, що Росія у тяжкій демографічній кризі, а економіка відчуває гострий дефіцит робочої сили.

Між іншим, у розробці та редагуванні програми брали участь сам Акунін, економіст та колишній заступник міністра енергетики Володимир Мілов; юрист та керівник правозахисної групи «Агора» Павло Чиков; економіст та підприємець Олена Масолова; економіст і перший заступник голови правління Центробанку в 1995-1998 рр. Сергій Олексашенко; економіст, професор фінансів Максим Миронов; доктор юридичних наук, професор Олена Лук’янова.

Імена відомі, всі вони опозиціонери режиму Путіна, але невже в 2018 році, коли вже було зрозуміло, до чого веде логіка подій, ці розумні люди всерйоз мріяли про ПРБ і вважали за необхідне боротися з мігрантами? Ви скажете, що літератор Акунін, співак імперії-лайт, у цьому випадку не є показовим? Гм, а по-моєму, саме його участь у підготовці програми і показова! Ну добре, він ностальгуючий романтик, проте як бути зі згодою з експансіоністською та водночас дискримінаційною програмою тверезих професіоналів Олексашенка, Чикова та Мілова?

Чи це не підтвердження імперської винятковості, що глибоко укорінилася у свідомості переважної більшості росіян? А також того давно відомого факту, що Росія, читай її населення, століттями не змінюється. У економістів є вираз «соціальна спадковість», а провидець Лем в «Едемі» придумав для таких клінічних випадків вбивчий термін “соціозамикання”. Так чи інакше, а скажена Русь-трійка століттями мчить по замкнутому колу. І цей шлях не веде до ПРМ.

Тому програма Навального скоро буде актуальною лише для літературознавців та політологів, як приклад оман і безпідставних мрій, та й то навряд чи. Чаадаєву з його бичуваннями, хоч би якими різкими вони не були, просто пощастило, він жив у епоху титанів, у зв’язку з ними і запам’ятався. Але нині ера пігмеїв.

Так, літературі в Росії приділяють підвищену до надмірності увагу, і ми вже наводили висловлювання Сергія Соловьова про те, що без неї Росія безлика. Але лунали й тверезіші голоси. Так, Фаддей Булгарін, найпопулярніший, найтиражніший, автор пушкінської епохи,  якого найбільше перекладали, дуже влучно писав керівнику згаданого III відділення, з яким тісно співпрацював: «Література є балована дитина нації. Немає такого дурного й неосвіченого народу у світі, який би не втішався та не пишався своїми письменниками та творами літератури. У цьому одинакові й персіянин та англієць».

Зрозуміло, кого він мав на увазі.

Юрій КІРПІЧОВ, публіцист, письменник, США

Малюнок Андрія Петренка.

Сообщение ПРМ у дзеркалі літератури. Погляд з Америки появились сначала на Український репортер.

Отже національну премію присуджено за книгу поезій «Орден мовчальниць» – поетесі Катерині Калитко; за аудіоальбом «Пісні Української революції» – виконавцям гурту «Хорея Козацька» Тарасу Компаніченку, Максиму Бережнюку, Северину Данилейку, Ярославу Криську, Сергію Охрімчуку; за книгу «Крім «Кобзаря». Антологія української літератури. 1792 – 1883» у двох частинах – літературознавцеві Михайлу Назаренку; за публіцистичні статті та виступи останніх років – журналістові Віталію Портнікову та за документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» – режисерці Ірині Цілик.

Розмір Національної премії України імені Тараса Шевченка на 2023 рік становитиме 429 тисяч гривень кожна.

Крім цього, затверджено новий персональний склад Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Згідно з документом Комітету доручено провести конкурс на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року для відзначення видатних творів літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, присвячених героїчній боротьбі українського народу під час збройної агресії росії проти України.

Як раніше розповідав “Український репортер”,  у травні цього року Президент України призначив Народного артиста України Євгена Нищука головою Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка, увільнивши з цієї посади Юрія Макарова.

Також  Глава держави доручив голові Комітету подати пропозиції щодо нового його персонального складу.

Читайте також: Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію

Як повідомляв “Український репортер”, у 2023 році вперше з 1962 року в день народження Тараса Шевченка, 9 березня, не було оголошено лауреатів Національної премії його імені та не опубліковано відповідний указ Президента.

10 березня 2023 року голова Шевченківського комітету Юрій Макаров повідомив, що список номінацій вирішили доповнити додатковим конкурсом “За внесок у перемогу” і оголосити раніше визначених лауреатів та нових разом 22 травня, в день перепоховання Кобзаря.

11 березня комітет назвав переможців у номінаціях “Література”, “Публіцистика, журналістика”, “Літературознавство і мистецтвознавство”, “Музичне мистецтво” та “Кіномистецтво”.

Пізно ввечері 12 березня стало відомо, що Макаров пішов у відставку з посади голови Шевченківського комітету, на якій перебував з грудня 2019 року.

16 березня члени Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка заявили про складання повноважень.

Читайте також на цю тему: Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію

Сообщение Підписано Указ про присудження Національної премії імені Тараса Шевченка появились сначала на Український репортер.

Книга зі спецефектами – висічка, рисовий папір, копірка, дзеркальна фольга. Усі музичні композиції можна буде прослухати за QR-кодами.

Але звучить і сама книга – декілька шарів рисового паперу нагадуватимуть шарудіння снігу у пісні «Сніг»; у пісні “Середні віки” через копірку можна буде залишити «стигми» людських гріхів на дерев’яній скульптурі Христа; у пісні «Вона» відірвати перфорований папір у ритмі групи Kozak System, аби побачити цитату з пісні; а потім у тиші прочитати пальцями шрифтом Брайля назву пісні «Торкатись».

А ще у дзеркальні фользі, що проходить наскрізним декоративним елементом через усю книгу, кожен зможе розгледіти себе – як і у геніальних віршах Сергія Жадана…

Співзасновниця культурної платформи «Ковчег Україна» Ярина Винницька, яка є куратором артбуку «Птах»: «Це книги для багатих, – сказали нам в польському Інституті літератури. Мене ця фраза дуже зачепила. Адже мою книгу прирівняли до сумок Фенді і «важкого люксу». Але наші книги – таки справді haute couture – «висока мода» книжкової індустрії. Чи зараз на часі видання дорогих ексклюзивних книг? Чи на часі поезія і концерти?

У час війни можна закинути нам, що такі видання не є речами першої необхідності. Як і живопис чи поезія не є необхідними для виживання. Але якщо їх забрати, тоді постає питання – навіщо тоді взагалі виживати?

Наша культурна платформа спеціалізується на артбуках – це книги-артефакти, книги-арт-об’єкти, дорогі подарункові видання зі спец-ефектами. У такій книзі поєднуються три музи – літературний текст, графічний дизайн і ексклюзивна поліграфія – дизайнерський папір, висічка, фактурні лаки та інші ексклюзивні поліграфічні прийоми».

Сергій Жадан додає: «Книжки треба видавати дорого. Адже дешево видана книжка – це неповага читача і до духів літератури. Книжки мають видаватися красиво і тішити око й руки тих, хто їх читає. Збірка, звісно, не є повною, адже моїх віршів, які співаються, набагато більше, і нові пісні далі з’являються.

Тут навіть не йдеться про якийсь The best – у збірку увійшло те, що особисто для мене дуже дороге. І я радий, що ви зможете цю книгу не тільки слухати, але й гортати, розглядати фантастичні ілюстрації і мати її, як певний артефакт. Бо все, що видає «Ковчег» – це завжди трішки більше, аніж просто паперове видання того чи іншого тексту.

Крім того, цей артбук має дві мети: естетичну та благодійну. Всі кошти від його продажу підуть на підтримку ЗСУ, ними ми зможемо закривати запити, які безперервно надходять».

На підтримку ЗСУ у Львові 22 травня, на сцені Львівської опери, відбудеться і два благодійні концерти. Сергій Жадан і культурна платформа «Ковчег «Україна» скликають друзів – на унікальний проект відомих львівських музикантів, що виконують пісні на вірші Жадана.

Ці концерти стануть публічною презентацією артбуку «Птах: вірші, що стали піснями».

Разом із Сергієм Жаданом того вечора на одній сцені виступатимуть Мар’яна Садовська – міжнародно визнана співачка у стилі world music, яку називають українською Бйорк, співачки Христина Соловій, Соломія Чубай, Уляна Горбачевська – етноспівачка, дослідниця української традиційної пісні, відомий джазовий музикант Марк Токар.

Справжньою сенсацією стане повернення на сцену легендарного гурту «Мертвий півень» – вперше після багаторічної перерви.

Звісно ж, не обійдеться без «бойових друзів» поета – гуртів «Жадан і Собаки» та «Лінія Маннергейма». А спеціальним гостем концерту будуть вже навіть не легендарні, а міфічні «Брати Гадюкіни».

Галина ГУЗЬО

Сообщение Сергій Жадан у Львові презентував артбук “Птах” і анонсував однойменний благодійний концерт появились сначала на Український репортер.

Книга вийшла у харківському видавництві «Майдан». Який же він, Світ поета? «Його вірш природний, у ньому пульсують тривога і роздум, пошук і пристрасть, іронія і жаль. І все це – власне, оригінальне, – пише в передмові до книги Микола Боровко, лауреат міжнародних літературно-мистецьких премій. – Показово, що вся книга, яка складається з кількох циклів, сформувала задум знайти разом із читачем відповіді на одвічні питання : куди? З ким? І якою дорогою ішли, ідемо і будемо іти?..»

У першому ж вірші «Без вагань», яким відкривається книга, прочитується поетове кредо:

«…А ти молодий і упертий,
Упевнений – все без завад,
І вирішив: прямо, не вмерти ж,
Вперед – і ні кроку назад!..»

Але митець увесь час в роздумах, порівнюючи побачене «у калейдоскопному ході подій» зі своїм внутрішнім світом: з чим примиритися, що відкинути, у що повірити, а що – і затаврувати («Шляхетні приміряєм маски, вистави граючи на совість…»).

Книга не випадково має назву «Дош на перехресті». Бо як не погодитися з авторкою післямови Лідією Савченко: «На перехресті доріг – дощ, один із наскрізних образів збірки. Саме під дощ (щоправда весняний) ліричний герой свою шукає зірку. Наділений магічною (радше божественною) силою, дощ то танцює, то плаче, то незалежно від пори року він суголосний душевному стану поета й благословляє все довкруж, несе оновлення, надію на «радісні і добрі вісті», мотивує й надихає на подальшу дорогу. Шлях не завершений, бо дорозі властивий знак безкінечності в часопросторі…»

Поетова зірка, можливо, у красі рідного краю, де «п’янкі чебреці та кущі материнки, в’юнкі паничі, що квітнуть у кожнім дворі…». А можливо, у споминах з минувщини, де «висять фотогрфії в хаті на стінах…». І де «одвічне мовчання навіює сплін. Я перед ними стою на коліна, вдячності склавши низький уклін…» .

«Дорога передбачає подорож, реальну чи уявну. І ліричний герой укотре повертається до покинутого батьківського обійстя, до постарілого й занедбаного саду, до дівчини «у вінку із квітів польових», відгукується про збірку Лідія Савченко.

Ось ця «генетика» рідної землі, яка бринить в поетовому слові різним тембром переживань, також притаманна поезії Анатолія Вітюка: «Я – подорожній, вір не вір, в обійми вітрові готовий. Давно полишив рідний двір, хоч повернутись прагну знову».
Вдало підмічено Лідією Савченко, що «поезія Анатолія Вітюка оптимістична, чиста, світла, задушевна…»

Отож вітаємо знаного поета з такою чудовою збіркою. Сподіваємося, вона буде до вподоби читачеві.

Леонід Фросевич

Сообщение Лікар-хірург з Київщини Анатолій Вітюк порадував читачів новою поетичною збіркою появились сначала на Український репортер.

На четвертому курсі факультету журналістики Київського університету імені Т. Шевченка, тепер Національного, сексот-однокурсник, уславлений пізніше «майстер криводушного слова», незмінний член парткому позавчорашньої Спілки письменників, викрав щоденник, який не призначався для чужих очей, і передав, «куди слід».

На засіданні університетського парткому за вірш зі строфою «А поки що спи,Тарасе, Прийдемо збудити, Як почнем кайдани рвати І волю кропити» ухвалили одноголосно – «виключити».

Подався робітником другого розряду на Металургійний завод імені Сталіна в місті Сталіно (тепер тимчасово окупований Донецьк). Хрущов викривав «культ особи і діяльності Сталіна». Молодь у вузах СРСР ратувала за докорінні переміни в політиці. Міністр оборони Жуков видав указ про позачерговий призов позбавлених студентських квитків на дійсну військову службу.

«Курс молодого бійця» без права виходу з казарми проходив разом з такими ж «вигнанцями» з тодішньої Молдови, Вірменії, Азербайджану, Грузії в місті Бузулук Оренбурзької області. За місяць-другий прийняли «присягу». Відразу ж начальство розосередило однодумців по різних підрозділах. Українцю дісталася муштра на лиховісному Тоцькому полігоні, де 1954 р. було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу.
Бунтарі з Москви, Ленінграда й «от Москвы до самых до окраин» ковтали невидиму радіацію, про яку тоді нічогісінько не відали, на Далекому Сході поблизу уранових шахт. Компартійна влада «по-батьківському» дбала про спадковість поколінь.

Спало на розум надсилати до газети Уральського військового округу сякі-такі гуморески із солдатського побуту. У тамтешній редакції земляк з України, член редколегії в званні полковника, доклав неймовірних зусиль, щоб рядовий після закінчення строкової служби продовжив навчання на тому ж факультеті, з якого був витурений. Викладачі в університеті в основному доброзичливо ставилися до студента у солдатській формі.

З ярликом «націоналіста» важко було сподіватися на успіхи в творчості. В колишньому видавництві «Радянський письменник» після розгромної рецензії В. Губарця сім років «маринувалася» поетична збірка за народними мотивами з передмовою доктора філологічних наук І. П. Березовського, нині покійного, «Скажи мені, соколе», поки 1987 р. з твердої руки Євгена Гуцала не побачила світ у первозданному вигляді. У тому ж видавництві вдалося прорватися 1990 р. з прозовим твором історичної тематики «Ключі од вирію», схваленого читачами.

Не писав «у шухляду», як дехто хвалився, а просиджував у бібліотеках Академії Наук на вулиці Володимирській і на Подолі. Вивчав праці з історії, яким хотілося вірити. Робив виписки. До речі, видання М. Грушевського то появлялися у відкритому доступі, то зникали в недоступних спецсхронах. Заступник директора Інституту історії в Києві, згодом академік, Федір Павлович Шевченко радив вступити до аспірантури. Врешті сповістив довірливо: «нічого не вийде, всюдисущі «органи» проти».

Та хай там що, з проголошенням незалежності Української Держави відкрилося «друге дихання». Видавничий центр «Просвіта» 2006 р. опублікував довго очікуване дослідження «Україна в дзеркалі тисячоліть».

Наступних років розвиднювалося: «Пам’ять української душі» (2012), «Золото Дажбожих внуків» (2015), «Перед очима істини» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар Грому» (2020), «Як праведник біса осідлав» (2021).

Наскрізні ідеї опублікованого такі. Український етнос із першими словами своєї мови зароджувався на березі річки Десни, притоки Дніпра, в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі, вікування якої – ХХІ-ХІV тисячоліття до н. е. Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадкувала такого ж всесвітнього визнання Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Медового Спаса, Маковія, Яблучного Спаса, Покрову, коли сніг припорошує землю, а дівчата на порі побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку – як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою». Не кажучи вже про зажинки та обжинки одних з перших хліборобів на третій від сонця життєдайній планеті.
Кий, Щек, Хорив і сестра їхня Либідь – божества астрального культу пращурів українського роду. Кий – «творець блискавки й грому». На це, коли здогадатися, вказує візантійський історик із VІ ст. н. е. Прокопій Кесарійський. Подібно Зевс із юності людства – «повелитель блискавок і грому». Божество погоди. Збирає хмари і насилає дощі. Суголосного з еллінським у доісторичних віруваннях донині сущих нащадків, які – українці, достатньо для того, щоб воскресити первісне.

Щек забирає тлінні тіла в потойбіччя. Праведні душі змигують у бездонному небі зірочками. А від грішних – ніякого сліду. Мовби й не було їх на білому світі. Хорив – уособлення життєдайного Сонця. Либідь – втілення Ранкової Зорі. Вона оспівана так, що на виду в колядках і щедрівках:

Ой за горою, за кам’яною,
А за другою, за золотою,
Дівка Ланпушка вимивалася,
Вимивалася, наряжалася.
На себе брала все золотеє,
А з себе скидала все голубеє.
(Колядки та щедрівки. // Видавництво «Наукова думка», К., 1965. – с.309).

Якому Хомі не втямки, що «за горою, за кам’яною» – темна ніч, а «за другою, за золотою» – світаннячко раннє. Трави, квіти, дерева – все, що росте, умивається росою. Благословляється на новий день. Благословляється на світ.

Кого зацікавить, телефонуйте: д. т. 248-27-56. Моб. 050-542-5410. Вадим Іванович. Порозуміємося.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение Одкровення письменника появились сначала на Український репортер.

В старших класах школи відчув покликання до літературної творчості. Виросли крила після першої публікації в районній газеті. Закінчив школу зі срібною медаллю. Одразу ж поступив на новоутворене відділення журналістики філологічного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка, тепер Національного.

Сприйняв як корінний поворот у політиці викриття Хрущовим «культу особи і діяльності Сталіна». Не зважав на те, що ідеологічний тоді вже окремий факультет журналістики, як і філологічний, по саму зав’язку напхані сексотами. У студентських дискусіях висловлював невдоволення становищем безправного селянства «в Союзі світлого комуністичного майбутнього». Один з однокурсників, згодом уславлений майстер криводушного слова, незмінний член парткому позавчорашньої Спілки письменників, підступно викрав мій щоденник, який не призначався для чужих очей.

На засіданні університетського парткому ректора-академіка, докторів і кандидатів наук шокувала остання строфа мого вірша, присвяченого, звичайно ж, Тарасу Шевченку:

А поки що спи, Тарасе,
Прийдемо збудити,
Як почнем кайдани рвати
І волю кропити.

Ухвала одностайна: виключити. Від тюрми урятував батько, демобілізований у званні гвардії капітана з десятком бойових орденів на кітелі для урочистих виходів. У порівнянні з іншими вигнанцями зі столичного університету я легко відбувся. Опинився робітником другого розряду на Металургійному заводі імені Сталіна в місті Сталіно. Тепер не менш лиховісний Донецьк, окупований варварського виплоду рашистами-мародерами.

«Подсуетился» горезвісний міністр оборони жуков. Видав наказ мобілізувати позбавлених студентських квитків. Мені випала муштра в оренбурзькій глибинці разом із потерпілими з Білорусі, тодішньої Молдавії, Грузії, Вірменії, Азербайджану. «Курс молодого бійця» без права виходу за межі військової частини відбули в Бузулуці. Потім були розпорошені по різних підрозділах.

Прийнявши «присягу», опинився на лихої пам’яті Тоцькому полігоні, де було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу.

«Ненадійні» «от москвы до самых до окраин» ковтали невидиму радіацію поблизу уранових шахт на Далекому Сході. Так компартійна влада дбала про спадковість поколінь.

Під час не доброї пам’яті служби спало на розум писати гуморески із солдатського побуту й надсилати до газети уральського військового округу. У тамтешній редакції виходець з України в званні полковника доклав неймовірних зусиль, щоб молодий земляк продовжив навчання у вузі, з якого був витурений. Пощастило, інакше не сказати, одержати диплом.

З клеймом підозрюваного в «націоналізмі» нелегко було «вибиватися в люди». Сім літ «рецензувалася» в колишньому видавництві «Радянський письменник» поетична збірка «Скажи, мені, соколе» з передмовою доктора філології І. Березовського, вже покійного, поки появилася 1987 року. За сприятливіших обставин у тому ж видавництві 1990 року побачив світ схвально зустрінутий читачами прозовий твір історичної тематики «Ключі од вирію».

Постійно наражаючись на перепони друкуватися, не «писав у шухляду», як дехто хвалиться. Перечитував у бібліотеках Академії наук на вулиці Володимирській у Києві та на Подолі історичні праці, яким хотілося довіряти. До речі, книги Михайла Грушевського то з’являлися у відкритому доступі, то зникали в недоступних спецфондах. Не кажу вже про інші «специфічні» видання.

24 травня 1964 року, коли працював кореспондентом РАТАУ – філіалу ТАРС, телефони в агентстві обривали дзвінки із зарубіжжя від «українських буржуазних націоналістів». Допитувалися: «Що з бібліотекою Академії наук України?». Начальство відбріхувалося: «Нічого не знаємо». Через два дні вони ж одержали команду поширити повідомлення про пожежу в книгозбірні.

Врешті-решт відбулося зрежисоване КДБ судилище. Усі учасники процесу дали підписку про «нерозповсюдження інформації». Таємний співробітник того ж «органу» виявився не Віктором Погружальським, а Віталієм Погаржельським. Перемінив прізвище, аби відмежуватися від батька, засудженого як «заклятий ворог народу». Числився у російському відділі, а обсипав фосфором відділ україністики. Причина – «помста директору». Впаяли йому про людське око 10 чи аж 15 років.

Скільки відсидів – таїна таїн. «Буржуазні націоналісти» в Україні обурювалися, що палій оселився в Молдові на посаді в одній з бібліотек. З 2006 рок проживав у так званій столиці ПМР Тирасполі. При тому залишався громадянином України.

Промінь світла на темне діло – спогади українського дипломата Олександра Овсюка. Він переповів, як того часу реагував на трагічну подію заступник Міністра закордонних справ УРСР Анатолій Кисіль:

«Який там у біса Підгурський? Нам подзвонили в ЦК, що бібліотека горить, і ми негайно кинулися туди. Вскочили в приміщення: там на всіх стелажах з українськими виданнями, особливо дореволюційними та емігрантськими, висіли таблички «К сожжению».

Зі слів Оксани Забужко, за один день згоріли «стародруки й літописи – ціле наше середньовіччя пішло з димом, майже вся домосковська доба». З того ж ЦК надходив наказ вогнеборцям рятувати марксистсько-ленінську літературу. Викинуте нещодавно на смітник спішно переправили до Державної республіканської бібліотеки УРСР імені КПРС. Скільки неоціненних видань пожер вогонь і яку кількість рукописного знешкодила вода? Імовірно, це досі під грифом секретності. Дещо вдалося відновити за рахунок збережень обмінно-резервного фонду, розосередженого по підвалах житлових будинків у Києві.

Українська народна мудрість провіщає: «Все згине, тільки правда зостанеться». Сонце сходить. Пробивається крізь чорні хмари варварської війни рф в багатостраждальній Україні. Та хай там що – розвиднюється. Бібліотека імені КПРС після проголошення незалежності Української держави удостоїлася назви – Парламентська. Нині ж – Національна бібліотека України імені Ярослава Мудрого.

Монгольської закваски рашисти силуються позбавити волелюбний український народ предковічної пам’яті. На моє переконання, український етнос із першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі. Її вікування – понад ХХІІ – ХІV тисячоліття до нової ери. Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадковує Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Спаса, Покрову, коли перший сніг припорошує землю, а дівчата на порі побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку – як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою». Не кажу вже про дотепер збережені подекуди ритуальні зажинки та обжинки одних з перших на третій від Сонця життєдайній планеті рільників, хліборобів.

З пробудженням української національної свідомості у мене відкрилося, як мовлять спортсмени, «друге дихання». Спасибі Видавничому центру «Просвіта». Опублікував 2006 роу глибинне дослідження, не боюся цих слів, «Україна в дзеркалі тисячоліть».

З непохитною вірою, що можна воскресити пережите рідним родом за неміряні тисячоліття свого буття, спромігся на видання: «Золото Дажбожих внуків» (2015), «Перед очима істини» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2020), «Володар грому» (2020), «Вознесіння у Вальгаллу» (2021), «Як праведник біса осідлав» (2021).

Звертаюся до охочих читати. Телефонуйте: моб. 050 542 54 10, д. 248 27 56. Вадим Іванович. Порозуміємося, як одержати видання. Не пожалкуєте. Відкриється море цікавого, визначального, доленосного.

Вадим Пепа, лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара

Фото на головній сторінці: картина відомого українського художника Олександра Мельника.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Перебийніс і справді – висота: у поезії, культурі спілкування, ставленні до журналістської професії. Минулої неділі, 6 червня, він приймав численні вітання з нагоди Дня народження, а також і з приводу професійного свята журналістів. Цій професії Петро Мойсейович віддав чимало років. У 1965 році закінчив факультет журналістики Львівського державного університету, працював у пресі, був головним редактором великих і солідних видань (газета «Літературна Україна», журнал «Київ»). Він є Заслуженим журналістом України.

Сьогодні “Український репортер” розміщує декілька важливих і цікавих фрагментів з минулих інтерв’ю з Петром Мойсейовичем. Ось як, приміром, поет коментує ситуацію з книговиданням:

«Бачу розкішні видання, які раніше нам ніколи і не снилися. Тверда обкладинка, прекрасний папір. Але, на жаль, на книжкових полицях не знаходжу для себе духовної поживи. Дуже мало нашої, української літератури. Зате багато російської, іноземної. Воно наче й добре, нехай молодь читає іноземними мовами. Але ж не можна допускати такого перекосу. Чужого – багато, а найріднішого – мало. Я просто боюся заходити до книжкових магазинів. Річ навіть не в цінах. Люди, які торгують книгами, мені якісь несимпатичні. У них – свої меркантильні справи. Вони намагаються продати тільки те, що у тренді. Вміють робити все це ходовим товаром. Розкручують за своєю програмою певну категорію письменників. А що ж на ділі? Відкриєш ту книжечку, а там нічого читати. Це ж потік свідомості. Детективи продукують за тиждень! Як пиріжки ліплять. А справжньої літератури дуже мало. Держава нібито заявляє про підтримку книговидання, та це, на жаль, бутафорія. Наплодили міністерств, комітетів, є навіть інститут книги, а насправді незрозуміло, хто ж у нас відповідає за книговидання. Давно пора створити єдину, національну за духом державну службу з питань книговидання. Тільки вона одна має відповідати за цю суспільно важливу справу. Так чи інакше, але далі вже терпіти не можна. Видавці полишені самі на себе. Книгу додушують астрономічні податки. Все тут розбалансоване. Розрив між державою і культурою – неймовірний. Немає ніяких спільних дій: культура сама по собі, а державні структури тільки плодять папери».

Розмірковує поет і на тему війни. Нині дуже щемною є тема вдів, сиріт, матерів, що втрачають своїх синів, чоловіків, батьків на війні. У соцмережах читачі часто роблять перепости віршів Петра Перебийніса про Другу світову війну, бо вони актуальні й сьогодні, начебто щойно з-під пера.

«Це поезії не тільки про ту далеку війну, – розповідає поет. – Є в мене вірш із такими рядками:

Косинка траурна… Ой синку!
А мідь ридає і гримить.
Цілує мати холод цинку,
На кригу падає грудьми.

Це давніше писалося. А читається як сьогодні. Так завжди буває у поезії. Усе має визріти в душі поета. Не можна у поезії про щось особливо болюче писати по гарячому. Це ж не репортаж. Це художній твір. Навіщо слово підганяти? Слово не поспішає. Тому я не дуже схвально дивлюся на скороспілі вірші. У ліриці має бути зернина, в якій дуже багато закладено. Ти мусиш перегоріти цим, переболіти. Аж тоді, може, народиться справжня поезія…”

Дозволимо собі процитувати дещо:

“…Нехай не стогне з-під копита пропаща сила Січова,

Ще будем жити, будем жити,

повстане витоптане жито і встане скошена трава!”

Це – також… Перебийніс, з його глибокою вірою у краще майбуття України.

Ніжно і трепетно Петро Мойсейович говорить про Київ:

«Чотири літери. Довкола – приголосні, а в серцевині – голосні… Вони звучать мені як музика, як пісня… Все найкраще, найдорожче народилося у Києві. Повітря нашої столиці насичене цілющим озоном творчості. Київ – рідне моє місто. Київ – істинна поезія. Київ – золота моя метафора.

Найулюбленіше моє місце – легендарна старокиївська гора. Тут коріння Десятинної святині. Тут камінна основа невпокореної столиці. Основа Київської Русі та й сучасної України. Людині, причетній до творення краси, особливо приємно тут у ясну травневу пору, коли по схилах і терасах розгойданими хвилями прокочуються фіолетові бузки, коли повітря надовкола повниться таємничими пахощами розвеснілої природи. Стоїш і слухаєш, як шумить бузкове море, як видзвонює воно пелюстковими дзвонами, перехлюпує, переливається через Володимирську гірку, через парки і сади, через буйноцвітну Видубицьку гору. В такі хвилини відчуваєш бентежливе прояснення. Ти – киянин! Ти нащадок великого, вічного Всеукраїнського роду.

…Наше творче життя багате на цікаві, навіть загадкові події. Одного разу мені приснився вірш. Бачу вінки, засмучені обличчя. Серце стискає відчуття важкої втрати. І виринають несподівані рядки:

Осипається цвіт
із похилених віт.
Занедужало дерево дуже…
Та куди ж ти летиш,
та куди ж ти летиш,
сивий друже?

Прокидаюся, знову засинаю, а рядки напливають, ридають і голосять:

Серце біль проколов.
Ти з коня – стрімголов,
і несила тебе підхопити.
Осипається цвіт,
осипається цвіт
під копита…

Врешті зовсім просинаюся. Тримаю вірш у пам’яті. Боюся його втратити. Благаю дружину скоріше знайти якийсь папірець. Хапливо записую слово до слова. А далі вже й справді містика – не інакше. Телефонує Олександр Білаш і питає, чи написалося щось новеньке…
До вечора «новеньке» стало піснею».

На запитання про те, яким поет бачить Київ у майбутньому почули:

«Майбутнє виростає із минулого. І тут є про що говорити. Але не буду «розтікашеся мислію по древу». Скажу про особливо наболіле. Бачу Київ у майбутньому надійно захищеним від архітектурного вандалізму. Погляньмо з бульвару Шевченка вдалину. Широчезний монстр навально, грубо перекреслив чудову перспективу колишнього Брест-Литовського проспекту, зухвало відгородив нас від усього світу. Біля цієї жахливої потвори ніжно-замріяний Палац щастя вже став сумним і нещасним. А як вульгарно розчахнула панораму квітучого міста висотна тумба на Печерську! Вона чорним демоном піднімається над зіщуленим Києвом і лякає всіх нас, немов роздмуханий чорнобильський реактор. Що вже казати про бандитський бункер на вулиці Олеся Гончара. Це бетонне чудовисько зловісною тінню падає на Святу Софію і невблаганно давить болюче серце Києва…

Та все ж я твердо вірю: Київ наш очиститься від зла. Тому хочеться бути оптимістом.

Київ у майбутньому бачу кращим, затишнішим, веселішим від Парижа, Відня, Лондона – і далі аж до Нью-Йорка та Москви. Для цього у вічного нашого міста є все від Бога і природи».

Редакція “Українського репортера” щиро вітає поета з Днем народження! Нехай усі чудові і світлі барви Вашого розкішного Слова, шановний  Петре Мойсейовичу, додають бадьорості й оптимізму! Щоб Ваше Слово завжди тішило величезну аудиторію шанувальників! Нових чудових книжок! Многая літа!

Розмову вели Леонід ФРОСЕВИЧ, Світлана КОВАЛЬОВА

Фото Олексія ІВАНОВА

ВІДЕО

Петро Мойсейович Перебийніс читає вірші в редакції “Українського репортера”. 

Сообщение “На книжкових полицях дуже мало нашої, української літератури”, – поет Петро Перебийніс (+відео) появились сначала на Український репортер.

У засіданні Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка, як повідомляє Укрінформ, взяли участь: Юрій Макаров – голова Комітету, Тамара Гундорова – заступник голови Комітету, Дмитро Богомазов, Володимир Войтенко, Майя Гарбузюк, Ростислав Держипільський, Римма Зюбіна, Любов Морозова, Ігор Панасов, Віктор Плоскіна, Михайло Рашковецький, Юлія Сінькевич, Ірина Славінська, Остап Сливинський, Євгеній Стасіневич.

Після обговорення висунутих літературно-мистецьких творів, шляхом відкритого голосування, члени Комітету сформували список творів, допущених до участі у другому турі.

Література:

· Герасим’юк Олена – книга поезій «Тюремна пісня»

· Жежера Віталій – цикл есеїв «Відкладене літо»та авторські колонки останніх років.

· Запека Віталій – антивоєнний роман «Цуцик».

· Лебедєва Катерина – роман «22: Містичний випадок на Вознесенському узвозі у Києві».

· Луцишина Оксана – роман «Іван і Феба».

· Мастєрова Валентина – роман «Тобі скажу».

· Махно Василь – роман «Вічний календар».

· Рафєєнко Володимир – роман «Мондегрін (пісні про смерть і любов)».

Публіцистика, журналістика:

· Асєєв Станіслав – книга есеїв «В ізоляції».

· Білозерська-Воронова (Білозерська) Олена – книга «Щоденник нелегального солдата».

· Житня Людмила – книга «Чорнобиль ‑очима жінок».

· Кіпіані Вахтанг – книга «Справа Василя Стуса».

· Романчук Олег – книга публіцистики воєнного часу «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи».

Музичне мистецтво:

· Андрусик Олександра (директорка агенції), Шимальський Євген (співзасновник агенції), Сула Катерина (виконавча продюсерка) ‑ Музичне агентство «УХО» – цикл «Архітектура голосу».

· Козаренко Олександр (піаніст) – цикл концертів: «Фортепіанна музика Миколи Лисенка у виконанні Олександра Козаренка», «Фортепіанна музика Анатолія Кос-Анатольського у виконанні Олександра Козаренка», «Фортепіанна музика Бориса Лятошинського у виконанні Олександра Козаренка».

Візуальне мистецтво:

· Вайсберг Матвій (художник), Живкова Олена (куратор, заступник з наукової роботи) –

· виставка «Матвій Вайсберг у музеї Ханенків».

· Євсеєва Тетяна – мистецький проект «Кам’яні вишиванки Нової Каховки»(дослідження, концептуалізація, захист, відновлення та популяризація культурної спадщини регіону).

· Михайлов Борис (художник) – відеопроекція та фотоінсталяція «Випробування смертю».

· Семенюк Василь (художник) – графічне оформлення книги «Кобзар», цикл живописно-графічних творів «Мій Шевченко».

· Федірко Анатолій (художник) – арт-проєкт «Арт фабрика ім.prof.К.Малевича».

Кіномистецтво:

· Васянович Валентин (автор сценарію, режисер-постановник, оператор-постановник), Одуденко Владлен (художник-постановник) – художній фільм «Атлантида».

· Ворожбит Наталка (режисер, автор сценарію) – фільм «Погані дороги».

· Іллєнко Михайло (автор сценарію, режисер), Різоль Андрій (продюсер), Кришталович Олександр (оператор), Адамович Роман (художник), Іллєнко Іванна (виконавиця ролі Катерини) – національний фільм «ТОЛОКА».

Театральне мистецтво:

· Білоус Андрій (режисер, автор інсценізації (лібрето), перекладач), Колеснікова Ніна (хореограф-постановник), Бекіров Усеін (композитор), Орлов Борис (художник-постановник, виконавець головної ролі) – вистава «Шинель» за однойменною повістю Миколи Гоголя Київського національного академічного Молодого театру.

· Вовкун Василь (режисер), Небесний Іван (композитор), Іпатьєва Ганна (художниця костюмів) – опера «Лис Микита»Івана Небесного Львівського національного академічного театру опери та балету імені Соломії Крушельницької.

· Лавренчук Євген (режисер) – опера «LaTraviata»Одеського національного академічного театру опери та балету.

· Маслобойщиков Сергій (автор інсценізації, режисер-постановник, художник-сценограф), Рудюк Наталія (художник по костюмах), Бегма Олександр (композитор) – вистава «Verba» за мотивами драми-феєрії Лесі Українки «Лісова пісня» Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка.

Другий тур конкурсу на здобуття Національної премії 2021 року заплановано провести у третій декаді грудня поточного року.

Читайте також: 

• Книгу письменника Вадима Пепи про справжнього автора «Слова о полку Ігоревім» висунуто на здобуття Шевченківської премії

Сообщение Оголосили лонглист претендентів на Шевченківську премію появились сначала на Український репортер.