Лікар-хірург з Київщини Анатолій Вітюк порадував читачів новою поетичною збіркою
Поетами не народжуються, ними стають. Звичайно, якщо є талант, Божа іскра. А ще – надзвичайна закоханість у Слово, величезне бажання доторкнутися до його глибин, зануритися у світ образів, «коли епітет б’є стрілою у саму щонайглибшу суть, коли дорогою прямою тебе метафори ведуть…» Але й цього, мабуть, недостатньо: поезією треба жити, уміти вловити настроєво-чутливі хвилі душі і серця, щоб майстерно викласти усе це на папері, прийшовши потім до читача із цим безмежним ліричним Світом. Так і чинить лікар-хірург з Баришівки Анатолій Вітюк, який завітав до читача з новою поетичною збіркою «Дощ на перехресті».
Книга вийшла у харківському видавництві «Майдан». Який же він, Світ поета? «Його вірш природний, у ньому пульсують тривога і роздум, пошук і пристрасть, іронія і жаль. І все це – власне, оригінальне, – пише в передмові до книги Микола Боровко, лауреат міжнародних літературно-мистецьких премій. – Показово, що вся книга, яка складається з кількох циклів, сформувала задум знайти разом із читачем відповіді на одвічні питання : куди? З ким? І якою дорогою ішли, ідемо і будемо іти?..»
У першому ж вірші «Без вагань», яким відкривається книга, прочитується поетове кредо:
«…А ти молодий і упертий,
Упевнений – все без завад,
І вирішив: прямо, не вмерти ж,
Вперед – і ні кроку назад!..»
Але митець увесь час в роздумах, порівнюючи побачене «у калейдоскопному ході подій» зі своїм внутрішнім світом: з чим примиритися, що відкинути, у що повірити, а що – і затаврувати («Шляхетні приміряєм маски, вистави граючи на совість…»).
Книга не випадково має назву «Дош на перехресті». Бо як не погодитися з авторкою післямови Лідією Савченко: «На перехресті доріг – дощ, один із наскрізних образів збірки. Саме під дощ (щоправда весняний) ліричний герой свою шукає зірку. Наділений магічною (радше божественною) силою, дощ то танцює, то плаче, то незалежно від пори року він суголосний душевному стану поета й благословляє все довкруж, несе оновлення, надію на «радісні і добрі вісті», мотивує й надихає на подальшу дорогу. Шлях не завершений, бо дорозі властивий знак безкінечності в часопросторі…»
Поетова зірка, можливо, у красі рідного краю, де «п’янкі чебреці та кущі материнки, в’юнкі паничі, що квітнуть у кожнім дворі…». А можливо, у споминах з минувщини, де «висять фотогрфії в хаті на стінах…». І де «одвічне мовчання навіює сплін. Я перед ними стою на коліна, вдячності склавши низький уклін…» .
«Дорога передбачає подорож, реальну чи уявну. І ліричний герой укотре повертається до покинутого батьківського обійстя, до постарілого й занедбаного саду, до дівчини «у вінку із квітів польових», відгукується про збірку Лідія Савченко.
Ось ця «генетика» рідної землі, яка бринить в поетовому слові різним тембром переживань, також притаманна поезії Анатолія Вітюка: «Я – подорожній, вір не вір, в обійми вітрові готовий. Давно полишив рідний двір, хоч повернутись прагну знову».
Вдало підмічено Лідією Савченко, що «поезія Анатолія Вітюка оптимістична, чиста, світла, задушевна…»
Отож вітаємо знаного поета з такою чудовою збіркою. Сподіваємося, вона буде до вподоби читачеві.
Леонід Фросевич
