Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію
Є реалії, які зараз просто не можливо оминути увагою, як би я не старався. Можливо тому, що вони є особливими і знаковими для країни, що зветься Україною. Однією з таких знакових реалій, безумовно, є Державна Премія імені Тараса Шевченка.
Важливість цієї Премії полягає в тому, що вона містить у собі три важливих компоненти, які виділяють її поміж інших премій і нагород.
Перша – вона носить ім’я найвеличнішого українського митця-генія, всебічно обдарованого і справді потужного, що має світову відомість і визнаність. Його ім’я – це символ могутнього українського духу, вільного, творчого і незламного. Велич Тараса не була піддана сумніву жодною владою чи політичним режимом, а його спадок як мислителя і українського пророка продовжує надихати не одне покоління українців.
Другий важливий момент – Премія, що носить ім’я нашого генія вважається вищою державною відзнакою за ОСОБЛИВИЙ внесок в українську КУЛЬТУРУ І МИСТЕЦТВО. Саме так вона задумувалася попервах – і вже значно пізніше до неї були додані численні номінації, що стосувалися різних галузей нашого життя. Не випадково її першими Лауреатами були найвидатніші на той момент творчі ососбистості України – прозаїк Олесь Гончар, поет Павло Тичина і композитор Платон Майборода. Той, хто знає творчість цих двох письменників у більшому обсязі, ніж дає середня школа, розуміє їх значущість для тодішньої України. А пісні Платона Майбороди вже тоді були всенародними шедеврами – “Пісня про рушник”, “Вчителько моя” та багато інших.
Третій фактор – Премія ця була започаткована українськими діячами культури в 100-річну роковину смерті Кобзаря – у часи так званої “хрущовської відлиги”, що після суворих сталінських часів призвело до активізації національного відродження. По суті, ця Премія стимулювала активізацію цілої когорти поетів, композиторів, співаків і музичних колективів України, яких ми знаємо сьогодні як “золоте покоління” митців. Саме вони дали підгрунтя для подальшого розвитку української естрадної музики 1970-2000 років. Серед виконавців, удостоєних цієї премії в ті часи, вирізняються імена Олександра Білаша, Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка, Державної капели бандуристів та багатьох інших.
На словах, “багатьох інших”, хочеться закцентувати, бо на відміну від таких, добре відомих в Україні імен, як Борис Олійник, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Василь Шкляр чи Тарас Петриненко та Василь Зінкевич, в цьому великому списку є ще майже півтисячі імен, які нічого не скажуть пересічному українцеві.
Чому так може бути, що імена тих, кому була присуджена вища українська нагорода, є практично невідомі? Цьому є кілька причин.
По-перше, з часом до Премії почали додаватися різні номінації – скажімо, в галузі, образотворчого мистецтва, архітектури, журналістики, науки, що на мою думку було абсолютною помилкою. Премія Імені Шевченка мала залишатися мистецькою, а для інших сфер мали бути засновані свої профільні премії.
По друге, це не секрет, що Комітети з присудження премій складаються з живих людей із суб’єктивністю поглядів, на думку яких впливає чимало вагомих факторів – від політичних моментів до “блату” автора чи навіть простої корупції.
Але, не зважаючи на всю бюрократичну заангажованість, Комітет з присудження Премії Шевченка у всі часи мав певний “інстинкт самозбереження”, що просто вимагав присутності у списку знакових особистостей свого часу – тих, до кого прислухаються, кого поважає народ, кого читають чи до кого ходять на концерти. І головне – тих, хто уособлює в собі дух українства, його творчий потенціал і мистецьку традицію.
Шістдесят два роки простояла ця Премія. Це була досить міцна українська культурна Фортеця, яку не вдавалося в лобовій атаці зруйнувати нікому.
Але якщо не можна щось взяти приступом – то можна проникнути в неї таємними шляхами і підірвати цю фортецю зсередини. Кинути палаючого смолоскипа в порохові погреби – і тоді стіни, що витримували шалені навали, розлетяться на друзки. Фортеця просто перестане існувати.
Схоже, що зараз склалася саме така ситуація. Вона настільки патова, що будь який поворот знищує або остаточно нівелює Премію Шевченка, підриваючи її авторитет і значимість. А тепер докладніше про це.
У другому турі відбору Номінантів року 2023 (по суті, майбутніх Лауреатів) під першим номером у списку значиться молодий поет і літературознавець Олександр Авербух. Можливо, його ім’я не багато говорить про нього. Але Вікіпедія підказує, що він є автором трьох (!) поетичних книжок. Дві перші, написані російською мовою (!), були видані у московських видавництвах (!). І лише остання, третя, видана в Україні минулого року.
Причому, всі рецензенти останньої книжки наперебій торочать про якийсь “творчий подвиг” поета, який змінив мову свого письма, усвідомивши себе патріотом. Не знаю, що там здалося рецензентам, але, як на мене, це просто банальне “перевзування” під час війни, та сама мімікрія, яка так поширена сьогодні в середовищі поп-виконавців, які ще вчора дружили з москвою і співали російською.
Але це, як кажуть, справа моралі – і залежить від того, з якого боку дивитися, хтось скаже “перевзувавння” , а хтось це назве – пробудженням патріотичної свідомості.
Але й це ще не все. Найделікатніший момент далі. Книга майбутнього шевченківського Лауреата має назву… “Ж…….кий король”. Ось так, – не більше й не менше.
Знову ж таки, рецензенти пишуть, що це така поетична спроба розібратися в своєму розгалуженому багатоетнічному корінні і вияснити, хто що і кому завинив за століття…
Але стоп! Тут виникає одразу кілька питань. І краще їх зараз поставлю я, аніж потім вся країна стоятиме на вухах і це стане вибухом із непередбачними наслідками. А вибухи в столиці нашої країни під час війни – хай навіть інформаційні, – це схоже на якусь добре сплановану диверсію.
Давайте поміркуємо над назвою книги. Як правило, назва – це певне узагальнення, метафора, багатозначний месседж чи натяк, адресований автором суспільству з метою згенерувати певні висновки. І тут одразу виникає запитання!
Скільки себе пам’ятаю, в нашому інформаційному просторі постійно точиться дискусія про те, чи етично людей єврейської національності називати “ж…”. Вибаче, з поваги до багатьох, я не буду тут вживати це слово. Але якщо це так голосно можна робити Шевченківському номінанту, то чому це не можна всім іншим?!
Чи може це такий витончений виклик духові Тараса, який у певному контексті іноді вживав це слово?! Мовляв, ось я, Олександр Авербух, стою перед тобою – і шо ти мені тепер зробиш? О, ні – ти поблагословиш мене і візмеш у свої обійми. Бо інакше ніяк!
Не знаю. Я не знаю, чи варто застосовувати нині таку технологію? На мові піарщиків вона називається – ПРОВОКАЦІЯ. І за логікою, той гвалт, що може здійнятися незабаром в інформаційному просторі, має винести цього чоловіка просто на гребінь популярності.
А чи може на Голгофу, хто знає?!
І як це, врешті решт, відізветься на дуже делікатній темі, якої поки що уникають в публічному обговоренні, але яка може легко збурити суспільство аж до самої його верхівки. А там рашистська прогандистська машина включиться на повну потужність і розставить свої акценти… Це не потрібно ні Україні, ні її Президенту!
І все через що?! Через назву якоїсь книжки? Через одного молодого поета, якого обрано агнцем в цій небезпечній політичній грі з багатьма невідомими? Чи може це потрібно шановному Комітетові, який не відчуває, що йдеться вже не про мистецтво і гральні карти пересмикуються кимось прямо у них на очах? Щось не віриться. Але ж це комусь потрібно!
І Національна Премія імені Шевченка вибрана тут не випадково. Це конкретна підстава в дуже критичний для всієї країни момент…
Мимоволі хочеться сказати словами Ісуса Христа: “Прости їм, Отче, бо не відають, що творять…”
А якщо відають?!
Анатолій Матвійчук, український співак, поет, композитор, журналіст, Народний артист України, лауреат літературних премій
Джерело: Фейсбук
Читайте також: Апофігей безкультур’я. Якими є наші ФМ-станції та їх музичний контент
