ПРМ у дзеркалі літератури. Погляд з Америки

Стаття «Прекрасна Росія майбутнього у дзеркалі літератури» (ПРМ) набула особливої актуальності після гучного виступу Юлії Навальної на форумі у Словенії. У ньому вона продемонструвала характерну для більшості руських імперськість. Можливо, неусвідомлено, але це лише підкреслює глибину вкорінення цього в їхньому менталітеті. Навіть у тих, хто давно покинув Росію.

Зайвим підтвердженням тому може бути відмова російськомовних американських журналів публікувати цю статтю: канадського «Новий Світ» – мовляв, вони приймають лише літературні твори. Хоча текст саме що літературознавчий. Другу відмову я одержав від редактора американського журналу «Времена» – мовляв, неактуально, хто там уже пам’ятає про Навального. Думаю, в обох випадках мали місце незграбні відмовки. Та й головний редактор нью-йоркського журналу «Слово/Word», в якому я публікуюсь багато років, взяв матеріал із застереженням, що редакція з ним категорично не згодна. Між іншим, головного редактора звати Олександр Пушкін…

Росія завжди буде ворогом України

Громадянам України все менш важлива тема російської культури, та й у решті цивілізованого світу йде якщо не її відторгнення, то вгасання інтересу до неї. Але в самій Росії все ще мріють про відродження країни та культури – і, зрозуміло, про експансію оної. А як же інакше, експансія є обов’язковим атрибутом цієї… культури.

Цьому і присвячено наше літературознавче есе: незмінності та нереформованості Росії. Вона інваріантна за всіх часів і завжди буде ворогом України. Українцям корисно зайвий раз переконатись у цьому на прикладі гордості їхнього північного сусіда – російської літератури. У ній і в її історії багато промовистих сторінок, про які не розповідали в школі, і деякі паралелі з сучасністю дуже злободенні.

Хто винен?

Фільм ФБК, презентований Марією Певчих, дає привід задуматися не лише про 90-ті, а й про літературу. Бо зводиться до її вічного питання…
Це головне питання російської словесності постає з такою регулярністю, що здається, ніби Русь-трійка з віку в століття шалено мчить по замкнутому колу, затоптуючи ближніх і до смерті лякаючи далеких. Чому її й цураються інші народи та держави. Але вся історія цієї самобутньої країни призводить до сумного висновку: ні, не здається.

Ось і назва фільму – «Зрадники», відповідаючи на перше питання цієї літератури, містить відповідь на друге, не менш класичне – «що робити?» Гм, як що? Якщо зрозуміло, хто винен, то бур’ян з поля геть, неправильний світ – вщент, а потім… А потім на нове коло.

Однак, що ж доктринального пропонує ФБК? Крім викриття нічого? Гм, але чи не сам засновник фонду Навальний ввів в обіг термін «Прекрасна Росія майбутнього», який став широко відомою абревіатурою ПРМ? Значить, знав, що та як робити? Не факт.

Усе це добре, перервете ви мене, але яке відношення до конструктивності героя нашого часу має література? До чого тут вона? Ну як до чого?! Дуже навіть до чого! У Росії кроку не можна ступити, не спіткнувшись об неї. Сергій Соловьов навіть писав: «Відняти з Росії літературу – те саме, що відняти з людини його обличчя». Літературні ремінісценції говорять про разючу схожість прогнозів авторів, розділених століттями. Що саме по собі свідчить про безплідність цих прогнозів.

Прекрасна Росія майбутнього

Почнемо з класика, якого проходили у школі, принаймні у мій час. Він писав: «Ми покликані … навчити Європу нескінченній безлічі речей, яких їй не зрозуміти без цього. … Прийде день, коли ми станемо розумовим осередком Європи, як ми вже зараз є її політичним осередком, і наша майбутня могутність, заснована на розумі, перевищить нашу теперішню могутність, яка спирається на матеріальну силу».

Другий автор наш сучасник, чиє ім’я зараз на слуху: «Росія має бути лідируючою країною Європи та Азії. Країна має розширювати свій вплив через економічну міць та культурну експансію, зокрема підтримку російської мови в усьому світі».

Що характерно, рядки обох літераторів, сповнені патріотизму та оптимізму, писані в глухі часи Росії, напередодні ще більш темних часів. Перший, хрестоматійний вільнодумець і бичувач виразок вітчизни, писав їх наприкінці 30-х років XIX століття, у задушливу пору миколаївського застою, другий, ще більш героїчний, через 180 років, у ще більш затхлу епоху путінщини.

Характерно й те, що обидва відносять апофеоз Росії до якогось майбутнього, тим самим підтверджуючи, що країна не змінюється – і за двісті років не змінилася. Чому згадується влучна фраза про те, що в Росії за 10 років змінюється все, а за 200 років нічого. Її приписують то Салтикову-Щедріну, то Столипіну, але головне, що вона карбована і вірна.

Її правоту підтверджує думка О.Х. Бенкендорфа, шефа жандармів за часів Миколи I, начальника III відділення імперторської канцелярії, органу політичного розшуку. Олександр Христофорович був не тільки бойовим генералом, а й поціновувачем красного письменства, а очолюване ним відділення  не жартома називали «міністерством літератури».

Він заохочував корисних державі авторів, допомагав друкувати їхні твори, і навіть Пушкін звертався до нього за допомогою, щоправда, безрезультатно. Бенкендорф і сам непогано володів пером, його мемуари легко читаються, їхня жива мова вигідно відрізнялася від великовагової мови тієї епохи. Генерал умів формулювати! І сформулював: «Минуле Росії було дивне, її справжнє більш ніж чудове, що стосується майбутнього, воно вище всього, що може намалювати собі найсміливішу уяву».  Отакої!

Але чи не настав час розкрити ім’я першопрохідника ПРМ? Чи ви самі вже здогадалися? Це й справді неважко, адже на нього посилалися Пушкін та Герцен, Тютчев та Жуковський, його порівнювали з Паскалем та Ларошфуко! Він вважався прототипом Чацького, осмислював історію батьківщини, журився про її цивілізаційне відставання, вбачаючи причину в інертності народу, нестачі творчого початку та раболіпному ставленні до влади. Вважав за своє завдання «з’ясування моральної особистості окремих народів і всього людства».

Нарешті він був другом Пушкіна, який присвятив йому знамениті рядки:

Товарищ, верь: взойдёт она,
Звезда пленительного счастья,
Россия вспрянет ото сна,
И на обломках самовластья
Напишут наши имена!

Звісно, це Чаадаєв! Але не той, якого ми знали по школі.

Дихотомії Чаадаєва

Ми пам’ятаємо його за «Філософськими листами», через які він постраждав, але які мало хто читав, і за іншими висловлюваннями, набагато менш приємними для Росії, ніж процитовані. За такими:

«Іноді здається, що Росія призначена тільки до того, щоб показати всьому світу, як не треба жити і чого не треба робити». «Про нас можна сказати, що ми є ніби винятком серед народів. Ми належимо до тих із них, які начебто не входять складовою до людського роду, а існують лише для того, щоб подати великий урок світу», ― писав він у «Філософічних листах».

Цю критику визнали недозволенною, адже Росія після того як перемогла Наполеона високо про себе думала, вершила світову політику, жандармувала праворуч і ліворуч і була жорстоко ображена інвективами автора. Не тільки цар розгнівався і оголосив його божевільним, а й освічене суспільство вирувало! «Все з’єдналося в одному загальному крику прокляття і презирства до людини, що зухвало образила Росію». «Це верх безумства… За це садять у жовтий дім», – обурювався князь Петро Вяземський.

Тоді й з’явилися рядки про майбутній апофеоз: «Росія покликана до неосяжної розумової справи: її завдання дати свого часу вирішення всіх питань, що порушують суперечки в Європі».

Ви скажете, що Чаадаєв писав їх у «Апології божевільного», зустрівши загальне неприйняття після публікації «Листів» і намагаючись загладити провину? Так, є така версія і побутувала навіть думка, що це був сарказм. Але вона непереконлива. «Апологію» Чаадаєв так і не опублікував, натомість у тих же «Листах» патріотично захоплювався виступом Миколи I в 1830 році у Варшаві перед сеймом, коли цар різко відкинув спроби Заходу пом’якшити політику Росії. Коментуючи лібералізацію Європи, що почалася липневою революцією у Франції, і загальне неприйняття методів «російського жандарма», він не без улесливості привітав розрив:

«Могутній голос, що цими днями пролунав у світі, особливо послужить і прискоренню виконання доль наших. Європа, яку спіткали остовпіння і жах, з гнівом відштовхнула нас; фатальну сторінку нашої історії, написану рукою Петра Великого, розірвано; ми, дякувати Богові, більше не належимо до Європи: отже, з цього дня наша всесвітня місія почалася, у цьому випадку саме Провидіння говорило вустами монарха».

Далі. Відзначаючи становище своєї країни, яка не належить ні до Заходу, ні до Сходу і немає традицій ні того, ні іншого, Чаадаєв зробив… месіанський висновок про її перевагу! Мовляв, «Росія, не задовольняючись тим, що вона як держава входить до складу європейської системи, зазіхає ще в цій сім’ї цивілізованих народів на звання народу з вищою від інших, цивілізацією… І ці претензії висуває вже не лише уряд, а вся країна цілком».

Якісь наочні історичні паралелі! Цілком співзвучно нинішнім часам, коли Медінські та Дугіни і їже з ними говорять про окрему російську цивілізацію і намагаються внести цю тезу до підручників історії.

Але де ж тут вільнодумство? Якийсь суперечливий викривача при найближчому розгляді виявляється зовсім не тим бездоганним воїном світла, яким його малювали в школі. Здається, руйнація самовладдя і накреслення своїх з Пушкіним імен на його уламках аж ніяк не було заповітною мрією Чаадаєва.

Тому меланхолійно зауважимо, що історія повторюється і Росія знову рве з усім цивілізованим світом, напавши на Україну. Між іншим, тоді її «всесвітня місія» почалася з придушення польського повстання 1830-31 років, і це удушення оспівував Пушкін, мовляв, Польща не бутерброд…

Проте сувора батьківщина не оцінила гнучкої діалектики Чаадаєва. Його пасажі про Росію у «Філософічних листах», надрукованих у журналі «Телескоп» у 1836 році, викликали гнів імператора. «Прочитавши статтю, знаходжу, що зміст цієї – суміш зухвалої нісенітниці, гідної божевільного», ― написав Микола І на обкладинці. Додавши, що «не вибачає ні редактора журналу, ні цензора».

Журнал було закрито, видавця заслано, цензора звільнено. Автора викликали до московського поліцмейстера та оголосили, що за розпорядженням уряду він вважається божевільним. Кожен день до нього приходив лікар; він вважався під домашнім арештом і лише раз на день міг вийти на прогулянку. Щомісячні медичні огляди скасували лише за сім років.

І з’ясувалося, що Чаадаєв аж ніяк не лицар без страху і докору, яким його вважали і яким він уявляв себе. Гордо виголошуючи, що «не зрікається своїх думок і готовий їх підписати кров’ю», він зрікся моментально: «Прочитавши припис (про своє божевілля), — доносив Бенкендорфу начальник московського корпусу жандармів, — він зніяковів, надзвичайно зблід, сльози бризнули з очей, і не міг вимовити жодного слова. Нарешті, зібравшись із силами, тремтячим голосом сказав: «Справедливо, цілком справедливо!» І відразу назвав свої листи «безглуздими, поганими».

Намагаючись виправдатися, він і написав «Апологію божевільного» (1837), де був то жалюгідним, то ставав на котурни: «Я не вмію любити свою країну із заплющеними очима, схиленим обличчям і зімкнутими вустами». Але опублікувати побоявся, і в «Современник» рукопис приніс його племінник М.І.Жихарев після смерті автора.

Він лебезить і раболіпствує: «Ми з дивовижною швидкістю досягли відомого рівня цивілізації, якому справедливо дивується Європа. Наша могутність тримає у трепеті світ, наша держава займає п’яту частину земної кулі, але всім цим, треба зізнатися, ми зобов’язані лише енергійній волі наших государів, яким сприяли фізичні умови країни, де ми живемо. Оброблені, відлиті, створені нашими володарями та нашим кліматом, тільки через покірність стали ми великим народом».

Через покірність…

І останнє про басманного Периклеса: за рік нагляд зняли під умовою «не сміти нічого писати». І він не смів. Прожив ще двадцять років у мовчанні, під глузування суспільства: «плішивий лжепророк», «дамський філософ», «старих пані духівник, маленький абатик». У мовчанні та страху. Коли Герцен згадав про нього в книзі «Про розвиток революційних ідей у Росії» (Париж, 1851), Чаадаєв сильно злякався і написав по начальству принизливе виправдання, називаючи співчутливий відгук Герцена «нахабним наклепом».

Розвінчавши лжегероя, перейдемо до нашого сучасника, який теж вважав, що Росія має бути лідируючою країною Європи та Азії, що вона має розширювати свій вплив через економічну міць та культурну експансію. Але писав це не в «Апології божевільного», а у програмі до виборів 2018 року. Думаю, читач пізнав і його: це Навальний.

Програма Навального

Ми цитуємо пункт із його програми, який дивним чином перегукується з російським месіанством Чаадаєва! Так, від цього пункту віє запашком російського месіанства, це вже запах тліну, сморід імперії, що розкладається, але росіяни принюхалися і навіть свіже повітря зарубіжжя не всім допомагає.

За кілька днів після загибелі героя Акунін опублікував текст «Що робити без Навального». У ньому він пише, що треба продовжувати його справу: «Не треба об’єднуватись навколо лідера. Потрібно об’єднуватись навколо системи цінностей, навколо ідеї, і зовсім добре, якщо існує план чи програма. І така програма є – її розробили Олексій та його команда. Ця програма залишилася, і вона актуальна».

А чи актуальна? Не думаю. Скоріше небезпечна. Надивилися ми на це осточортіле розширення впливу Росії, на культурну експансію та на підтримку російської мови в усьому світі. Або візьмемо пункт, що сусідить з пунктом про експансію: «Росії потрібен візовий режим із Середньою Азією та країнами Закавказзя. Трудові мігранти повинні приїжджати з робочими візами, а не безконтрольно як зараз».

Так, російська ксенофобія добре відома, вона різко загострилася після теракту в Крокус Сіті Холлі і зараз проявляється сповна. Навіть після загибелі на фронті та інвалідності сотень тисяч молодих російських чоловіків та еміграції до мільйона найбільш активних та працездатних жителів, незважаючи на те, що Росія у тяжкій демографічній кризі, а економіка відчуває гострий дефіцит робочої сили.

Між іншим, у розробці та редагуванні програми брали участь сам Акунін, економіст та колишній заступник міністра енергетики Володимир Мілов; юрист та керівник правозахисної групи «Агора» Павло Чиков; економіст та підприємець Олена Масолова; економіст і перший заступник голови правління Центробанку в 1995-1998 рр. Сергій Олексашенко; економіст, професор фінансів Максим Миронов; доктор юридичних наук, професор Олена Лук’янова.

Імена відомі, всі вони опозиціонери режиму Путіна, але невже в 2018 році, коли вже було зрозуміло, до чого веде логіка подій, ці розумні люди всерйоз мріяли про ПРБ і вважали за необхідне боротися з мігрантами? Ви скажете, що літератор Акунін, співак імперії-лайт, у цьому випадку не є показовим? Гм, а по-моєму, саме його участь у підготовці програми і показова! Ну добре, він ностальгуючий романтик, проте як бути зі згодою з експансіоністською та водночас дискримінаційною програмою тверезих професіоналів Олексашенка, Чикова та Мілова?

Чи це не підтвердження імперської винятковості, що глибоко укорінилася у свідомості переважної більшості росіян? А також того давно відомого факту, що Росія, читай її населення, століттями не змінюється. У економістів є вираз «соціальна спадковість», а провидець Лем в «Едемі» придумав для таких клінічних випадків вбивчий термін “соціозамикання”. Так чи інакше, а скажена Русь-трійка століттями мчить по замкнутому колу. І цей шлях не веде до ПРМ.

Тому програма Навального скоро буде актуальною лише для літературознавців та політологів, як приклад оман і безпідставних мрій, та й то навряд чи. Чаадаєву з його бичуваннями, хоч би якими різкими вони не були, просто пощастило, він жив у епоху титанів, у зв’язку з ними і запам’ятався. Але нині ера пігмеїв.

Так, літературі в Росії приділяють підвищену до надмірності увагу, і ми вже наводили висловлювання Сергія Соловьова про те, що без неї Росія безлика. Але лунали й тверезіші голоси. Так, Фаддей Булгарін, найпопулярніший, найтиражніший, автор пушкінської епохи,  якого найбільше перекладали, дуже влучно писав керівнику згаданого III відділення, з яким тісно співпрацював: «Література є балована дитина нації. Немає такого дурного й неосвіченого народу у світі, який би не втішався та не пишався своїми письменниками та творами літератури. У цьому одинакові й персіянин та англієць».

Зрозуміло, кого він мав на увазі.

 

Юрій КІРПІЧОВ, публіцист, письменник, США

Малюнок Андрія Петренка.

 

 

 

 

 

 

Like