Про це йдеться на сайті Комітету Премії.

До участі допущено 118 творів і проєктів у 13 номінаціях: проза; поезія; літературознавство і мистецтвознавство; публіцистика і журналістика; музичне мистецтво; концертно-виконавське мистецтво; театральне мистецтво; кіномистецтво; візуальні мистецтва; фотомистецтво; декоративно-прикладне мистецтво; дизайн; творче кураторство культурно-мистецьких проєктів.

У номінації «Проза» – такі роботи як: «Битися не можна відступити» Павла Белянського, «Остання відьма» Надії Вальчук (Вальчук-Остряниці), «Шалена» Богдана Віктора Васильчука та інші. На відзнаку претендує також Книга підсумків і пророцтв відомого письменника, дипломата Юрія Щербака «Мертва пам’ять. Голоси і крики».

У номінації «Поезія» є прізвища захисника України, поета, барда Олексія Бика (збірка «#Приголосніголосні»), киянина, журналіста Сергія Чиркова (поезії «Сюжет для миті») та інших митців.

У номінації «Музичне мистецтво» – чимало відомих імен, серед них гендиректор-художній керівник Національної заслуженої капели бандуристів України Юрій Курач, композитори Олександр Тищенко, Олексій Скрипник та інші.

У номінації «Кіномистецтво» названо прізвища режисерів Павла Острікова (фільм «Ти – Космос»), Філіпа Сотниченка (повнометражний фільм «Ля Палісіада»), Тараса Томенка (режисер, співавтор сценарію, повнометражний ігровий фільм «Будинок «Слово». Нескінчений роман».)

В номінації «Публіцистика і журналістика» також чимало знаних імен, серед яких науковець, професор Микола Тимошик (двотомник «Змосковлення Буковини»).

Ознайомитися з повним списком можна на сайті Шевченківського комітету.

Сообщение Стало відомо, хто претендує на Шевченківську премію появились сначала на Український репортер.

В указі №552/2025 президент доручив Кабінету Міністрів України розробити та затвердити план заходів до 65-річчя Шевченківської премії. Серед них проведення урочистої церемонії вручення, підготовку та видання: енциклопедичного довідника “Шевченківські лауреати: 1962–2026” та альбому творів художників – лауреатів Національної премії України імені Тараса Шевченка. Окрім цього будуть створені виставки у музеях та заповідниках, випущена ювілейна монета, введена в обіг поштова марка марки до 65-річчя від заснування премії тощо.

В указі №553/2025 вносяться зміни до Положення про Національну премію та розширюються перелік номінацій. Серед нових напрямків дизайн, фотомистецтво та творче кураторство культурно-мистецьких проєктів.

Повний перелік номінацій, згідно указу, такий:

Проза
Поезія
Літературознавство і мистецтвознавство
Публіцистика і журналістика
Музичне мистецтво
Концертно-виконавське мистецтво
Театральне мистецтво
Кіномистецтво
Візуальні мистецтва
Фотомистецтво
Декоративно-прикладне мистецтво
Дизайн (за видами, визначеними Комітетом премії)
Творче кураторство культурно-мистецьких проєктів

Нагадаємо, Національна премія України імені Тараса Шевченка — державна нагорода України, найвища в Україні творча відзнака за вагомий внесок у розвиток культури й мистецтва. Заснована 1961 року. Вона призначається за найвидатніші твори літератури й мистецтва, публіцистики й журналістики, які є вершинним духовним надбанням Українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення й демократизацію українського суспільства.

Сообщение Зеленський оновив правила та розширив номінації Шевченківської премії появились сначала на Український репортер.

Як за нинішніх обставин не виразити співчуття талановитим письменникам, гідних широкого визнанння?

Подавав видану 2020 року власну книгу «Володар Грому» на скромнішу нагороду. Марні надії. А йдеться ж у творі воістину про доленосне. Глибшого доказу про невмирущу пам’ять справіку рідної Матері-Землі – предковічної України не існує в природі. Цитую «Володаря Грому»:

«1981 року в індійському селі Пахаргарх, приналежному до штату Мадх’я-Прадеш, було відкрито печери. Чому вони аж до того часу ховалися неприступними – не збагнути. Але річ не об тім. Приховане таїло дещо неоціненне для наукового пізнання. На крем’яних площинах вражали різноманітні начерки й навіть сякі-такі зображення, увиразнені природними барвниками. А ще впадало в око щось подібне до барельєфів і навіть подоб скульптур. Вони непогано збереглися, хоча вік їхній, як з’ясувалося, – понад двадцять тисяч років. Отож усі ті артефакти – ровесники різьблених орнаментів, насічок, меандрів на кістках мамонтів з археологічної культури на місці стоянки первісної людини на березі річки Десни, там, де нинішнє село Мізин Чернігівської області.

Відкриття в штаті Мадх’я-Прадеш набуло всесвітнього розголосу. Археологи, а з ними й історики, мовби з перших рук одержали матеріал, який засвідчив досить високий рівеь розвитку людини за не одну тисячу років до цивілізації Хараппи-Мохенджо-Даро, що доти вважалася найдавнішою в межах Індії. Унікальні знахідки доповнили знання сучасності про еволюцію людини. Чи ж не здатні на те ж саме й колядки та щедрівки та й ще багато що з українського фольклору?

Ось хоча б те, що знайдене в печерах Пахаргарху поставило перед зоологами несподіване запитання. Серед тисячі з лишком досліджених начерків і сяких-таких малюнків зустрічаються відтворення тварини з явними ознаками бика й оленя воднораз. Несподіване поєднання одного з другим. Нам же до того неабиякий інтерес через те, що привіллям колядок і щедрівок, мовби поза історією вселюдської цивілізації, тури-олені розгулюють собі, як живі, справдешні, увічнені поетичним словом високого злету».

Ім’я Джавахарлала Неру, видатного індійського державника, навічно уведене в усесвітню історію. Звернутися б до написаного ним в англійській в’язниці унікальної праці «Відкриття Індії». Визнаний на всіх континентах земної кулі мислитель стверджує, що арії з Подніпров’я діставалися до Індії та, як тут м’якше й вірогідніше сказати, змішувалися з місцевим населенням. При цьому Неру підкреслював, що Індія, подібно до океану, поглинає будь-що чужорідне.

Довіряю першому індійському й 138-му в світі космонавту на ім’я Ракеш Шандра. З орбіти він мав сеанс зв’язку з прем’єр-міністром Індірою Ганді. На запитання, яка Індія з космічної висоти, відповів рядком із патріотичного вірша мовою хінді: «Прекасніша від усіх на світі!» Й тут же додав: «Така ж прекрасна й Україна, звідки приходили наші предки». Звідти також сказав: «Нарешті я побачив свою праматір!».

В Україні проголошене Джавахарламом Неру замовчується. А в освічених індійців воно на слуху. НАН України про це – ні пари з вуст. Як сказав би Тарас Шевченко: «ніхто не гавкне й на лайне». Таким чином обривається зв’язок з майбутнім – прийдешнім. При цьому маймо на мислі, що Перун – нормандське, в тому числі й варязьке, уособлення грому. З ним спалахують блискавки. На те виходить, що проти Грому нема прийому.

Вадим Пепа, письменник, лауреат Літературно-Мистецьких премій
імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара,
Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США).

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Убивця творчості. Роздуми письменника
• Ядерний гриб під кодовою назвою “Сніжок”. Нова книга письменника Вадима Пепи
• Хто є хто в Україні. Роздуми письменника
• Правда про слов’ян. Роздуми письменника
• Орда Орбана в Європі. Роздуми письменника
• Людина людині – вовк. Дещо про звірства російських окупантів. Роздуми письменника
• “Найбільше вражає – мужність однополчан! Справжній козацький дух”. Захисник Бахмута про бойових побратимів
• Український етнос існує «від сотворіння світу». Роздуми письменника
• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
• Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

Сообщение Кругова порука: чим впливовіший кабінет, тим більше шансів здобути премію появились сначала на Український репортер.

Імена переможців у номінаціях “Література”, “Публіцистика, журналістика”, “Музичне мистецтво”, “Візуальне мистецтво” та “Театральне мистецтво” також назвав Комітет Національної премії України імені Тараса Шевченка на церемонії нагородження 9 березня.

“Література”
У цій номінації премією відзначили філологиню, бойову медикиню та розвідницю Ярину Чорногуз, яку номінували за Книгу поезій “[dasein: оборона присутності]”

А поета, телеведучого і військового Дмитра Лазуткіна нагородили за поетичну збірку “Закладка”.

“Публіцистика і журналістика”
У цій номінації відзначили Євгена Малолєтку, Мстислава Чернова та Василису Степаненко за серію журналістських матеріалів про облогу Маріуполя. Йдеться про репортажі, фото та відеорепортажі, розслідування та фільм “20 днів у Маріуполі”.

Ці матеріали зібрала журналістська група під час облоги росіянами Маріуполя навесні 2022 року. Вони були єдиними представниками міжнародних ЗМІ, завдяки яким світ дізнавався правду про знищення росіянами цивільного населення українського міста.

Також документальний фільм “20 днів у Маріуполі” є претендентом на отримання “Оскара”. Церемонія вручення і оголошення переможців відбудеться вже завтра.

“Музичне мистецтво”
Шевченківською премією відзначили співачку Джамалу. Нагороду присудили за її альбом “Qirim” – музичне дослідження фольклорної спадщини кримських татар.

Також серед лауреаток премії композиторка Кармелла Цепколенко (за кантати “Читаючи історію”, “Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?”, дуель дует №14, симфонія №5.

“Театральне мистецтво”
У цій категорії відзнаку присудили режисеру-постановнику Іванові Уривському за виставу “Конотопська відьма” Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка, яка систематично збирає аншлаги.

Іван Уривський цього театрального сезону також відзначився скандалом – у постановці “Хазяїн” за п’єсою Івана Карпенка-Карого змінив прізвище героя Зеленського на Залуського. Багато хто з глядачів сприйняв це як акт цензури.

“Візуальне мистецтво”
У цій номінації премією нагородили художника Андрій Єрмоленка – автора серії робіт “Ukrainian resistance // Український опір”.

У 2024 році розмір Національної премії України імені Тараса Шевченка складає 429 тисяч гривень.

Нагадаємо, Комітет із Національної премії України імені Тараса Шевченка визначив лауреатів премії 2024 року ще 6 лютого. Тоді ж стало відомо, що цьогоріч Шевченківську премію не вручатимуть у категоріях “Кіно” і “Літературо- та мистецтвознавство”.

Сообщение Нагороджено лауреатів Шевченківської премії 2024 появились сначала на Український репортер.

Комітет залишив у номінантах фільм “Памфір”, а кіношедевр, що справді претендував на Шевченківську премію – “Тарас. Повернення”, – вилучив.
Не я один багаторазово зауважував, що в Україні така галузь, як вітчизняне кіномистецтво, досить часто викликає масу запитань, обурення і незгоди з тим, які наративи приховано чи відверто стирчать в сучасних українських картинах.

Іноді, переглядаючи той чи інший фільм, хочеться вигукнути до творців і продюсерів тих “шедеврів”: що ви нам тулите!? На чий млин ви ллєте воду?!

Чому мені під час перегляду такої стрічки стає пекуче соромно за Україну й українців? Чому я маю “їсти” це все, яким ви мене намагаєтесь нагодувати через свої так звані кіна? Ще більший цинізм цієї ситуації – що знімають такі фільми за державні кошти, тобто за гроші платників податків, тож і за мої гроші.

Отже, давайте хоча б оглядово подивимось на головного, на жаль, на даний момент кіномистецького претендента на Шевченківську премію – на художній фільм “Памфір” режисера Сухолиткого-Собчука.

Я, як громадянин України, як приватний підприємець з 20-річним стажем, який живе в Україні, сплачує всі податки, волонтерить і донатить на ЗСУ, – проти, щоб “Памфіру” вручати найвищу державну нагороду й відзнаку. І я далеко не єдиний такий.

Моя позиція проста й аргументована: не можна на державному рівні вилучати мега достойний фільм про Тараса Шевченка і просувати до призового фіналу кінострічку про перемогу в Україні мафії та контрабандистів. Заперечте, якщо зможете.

Заробітчанин із багаторічним стажем Леонід на прізвисько Памфір, повернувшись тимчасово в рідне село десь приблизно у 2017-му (бо вже не перший рік на сході йде АТО), потрапляє в халепу з грошима через свого неповнолітнього сина, і, щоб відшкодувати збитки від пожежі в розмірі аж 600 євро, вдається знову до свого давно забутого контрабандного промислу ще кінця 90-х, коли він тягав на плечах цигарки через кордон у Румунію. Цим він порушує всі свої обіцянки дружині й батькам: не повертатися до старого. Далі все покотилося до біди.

Тут, у фільмі, все погане і нічого хорошого від слова “зовсім”. І нема жодного позитивного героя. Жодного! А що є? Є неодноразове залучення до злочинної діяльності неповнолітніх, ковтання стероїдів і мастурбація в кадрі, лайка, кохана дівчина, це, виявляється, – “поїбуха” (то дослівно, даруйте!), неестетичні сексуальні сцени, “лайфхаки” з переривання вагітності, крадіжки, свавілля й дика жорстокість охоронних органів, злочинна недолугість українських прикордонників, ворожі відносини Памфіра з батьком. Як писала Оксана Забужко про це кіно “люта злиденність та вбожество” житла, села, місцевості, людей, жахливе болото скрізь і безвихідь, примусове годування лайном дітей загиблого в АТО захисника України, групові бійки, де двадцять на одного, всесильність місцевого мафіозного авторитета “морди”, його безсумнівна перемога над Памфіром, який самовільно наважився порушити місцеві кримінальні правила, шантажування й залякування, чіткі наративи і Леоніда, і фільму в цілому, що кращої долі дітям варто шукати в Західній Європі, а не в Україні. І в кінці цього кіна молода, перспективна, світла душею Україна в особі неповнолітнього хлопця, який, дослухаючись до порад свого нещасного батька, втрачаючи все і всіх, проповзає підземною вузькою норою через кордон у Румунію і там, чуючи тільки жовчні матюки у свій бік від місцевих, здається з піднятими руками іноземним прикордонникам. Це останній кадр: Україна здається в полон. Далі темрява і титри. Це були мої (далеко не всі) акценти, враження і сенси, які я побачив у “Памфірі”.

Весь фільм переслідує загальну мету: чим гірше – тим краще! Але навіщо це потрібно режисеру і сценаристу?

І ще цікавий момент. Проукраїнської кінострічки “Тарас. Повернення” нема ніде на російських кіносайтах. І не буде, будьте певні. Вони таке не пропустять. Але мені подзвонили і сказали, що фільм Сухолиткого-Собчука є у вільному доступі на московитських відеоресурсах. В Україні “Памфіра” безкоштовно ще нема, а на росії – є. Перевірив – точно. Бери, дивись собі вільно, з повноцінним перекладом на їхній язик. А що? Хай бачать через призму такого кіно, яка ця Україна дика, корумпована і відстала, і що вона, звісно ж, самостійно не дасть собі ради. Недокраїна, недодержава, недонарод… Саме такі МИ в “Памфірі”.

Хтось казатиме про екзотичні костюми, про світлотіні в кінооператорській роботі, про автентичну музику, про артхауз, про ліхтар надії з-за плечей румунських військових… Все то, друзі, – лірика. А головне інше – те, що дуже легко заходить у підсвідомість і найпевніше впливає на світогляд людей. Ніхто, жоден із нас (із вас) не виходить, на мою думку, після перегляду фільму натхненним і з вірою в добре майбутнє України. Всі без винятку пригноблені, знесилені та хворі. Після “Памфіра” вам потрібна буде тривала реабілітація. Він заражає вірусом депресії та зневіри. Він переконує вас у лихому майбутньому нашої країни й нашого народу. Він зовсім не допомагає нам перемагати у війні. Фільм умонтовує в підсвідомість стереотипи мислення і поведінки: проти мафії не ставай, із України тікай, не вір нікому, заробити гроші можна лише важкою працею за кордоном.

“Памфір” – це поразка всього піднесеного й світлого, у що ви вірили. Звісно, що це моє суб’єктивне бачення і я можу помилятися. Але це моє бачення перекликається із таким же сприйманням у тисяч і тисяч українців, які переглянули стрічку. Дуже багато хто не додивився. Встав і вийшов із зали. Від огиди.

Я просив подивитися цю кінострічку свого батька, 81-річного Заслуженого вчителя Немирівського району з 53-річним педагогічним стажем, поета, глибокого знавця і шанувальника української мови та літератури, щоб почути його враження. Тато дивилися десь хвилин 15 і перервали перегляд, пояснивши потім: “Мені стало бридко і важко таке споглядати!”.

Знаючи про татове вже суттєво спрацьоване серце, я не наполягав, переймаючись його здоров’ям і навіть життям.

Давайте разом звернемося до визначення, яке є на офіційному сайті Комітету з Державної премії імені Шевченка, за що ж винагороджують визначні українські твори цією премією.

Пункт 1.2. на сторінці Комітету: “Національна премія присуджується за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства”.

У мене запитання: якими хоч поодинокими ідеями, епізодами чи особливостями фільм “Памфір” відповідає цьому визначенню? Чи хоч одне словосполучення пункту 1.2. може мати стосунок до цього “кіномистецького” твору?!

То чи правомірно вручати йому Національну премію? Згідно яких таких правил?

Щоб відзняти “Памфіра”, потратили 40 мільйонів гривень (із яких близько 22 млн – з держбюджету України), потім розрекламований скрізь прокат витягнув із кишень українців ще майже 12 мільйонів. А тепер ще Шевченківський комітет хоче віддати цій шкідливій у багатьох сенсах для України кінострічці ще 429 тисяч державних гривень в якості премії? Але ж немає ніяких державних грошей, – казала Маргарет Тетчер, – є лише гроші платників податків. “За вкраїнське жито ще Україну й бито!?”

Проте не одні гроші беруться до уваги, а й МОРАЛЬНО-ІДЕЙНЕ ВИЗНАННЯ фільму! І це найважливіше і найстрашніше – поселити в головах мільйонів українців сум’яття та викривлену збочену думку, що “Памфір” – це найкращий і найдостойніший кіношедевр, що чорне це тепер – біле, що контрабандисти – герої, що промисли їхні – це нормальна тема, що в Україні в молодих людей немає майбутнього і треба “валити звідсіля за кордон”… тощо.

Чи мають право на існування такі фільми як “Памфір”? Можливо. Але не під час тяжезної для України війни. Хіба десь через 20 років після нашої остаточної Перемоги над росією. Тоді хоч таке кіно не буде так шкодити Україні і українцям, викликаючи великі сумніви у держав-партнерів, а чи варто такій безнадійній корумпованій країні допомагати. Бо ж саме такі думки породжує “Памфір” у європейців та американців.

Тоді, через 30-50 років, хай знімають собі таке любителі депресивного кіно. Але не за гроші українських платників податків. Жодна країна за бюджетні кошти не створювала подібні саморуйнівні речі саме в роки свого запеклого військового протистояння з ворогом. Ні Штати, ні Європа. Пізніше – так, знімали й такі кінокартини. Але не під час війни.

І ще такі фільми не мають винагороджуватися найвищими державними преміями. Бо це неправильно. Це руйнує всіх і все. Невже не Тарас Шевченко, а “морда” і “поїбуха” отримають найвищу Національну нагороду України?!

“Тарас. Повернення” – тріумф українства і світла

Мене вже більше місяця пригнічує когнітивний дисонанс. Це як дурне нічне жахіття. Поясню.

Більше 50 років у радянській, а потім і в незалежній Україні не знімали повнометражної художньої стрічки про генія українського народу Тараса Шевченка. Останнім таким фільмом був “Сон” 1964 року режисера Володимира Денисенка. Одне вже це дивує. Здавалося б, про нашого Кобзаря в Україні мало бути вже з десяток якісних кінокартин. Про різні періоди життя відомого на весь світ поета і художника.

І ось, нарешті, в 2019 році, попри поневіряння і вставляння палиць у процеси зйомок, попри вибивання дозволів і бойкотування завершальних робіт, режисер Олександр Денисенко, син видатного творця фільму “Сон”, народжує прекрасну яскраву геніальну кінокартину про Шевченка із промовистою назвою “Тарас. Повернення”. Це історія про тримісячний період із життя в степах Казахстану українського Мойсея Тараса Шевченка перед його звільненням із солдатської неволі.

Воістину, фільм, який зачаровує з перших хвилин і не відпускає попри двогодинну тривалість до самого кінця. Вже від початкових кадрів по хребту біжить холодок, бо бачиш перед собою ЖИВОГО Тараса Шевченка: молодого і жвавого, бунтівного і непокірного, сумного і веселого. Так, ніби режисер та оператор сіли в машину часу і відзняли реального Тараса в 1857 році.

Я багато можу писати про цей кіношедевр. І, до речі, забігаючи наперед, кожен кадр, кожен короткий епізод фільму відповідає вище вказаному визначенню в Пункті 1.2 Положення про Національну премію України імені Шевченка.

Тарас – безправний солдат царської армії, яка укорінилася в пустелі Мангистау, але він найвідоміший військовий у тому гарнізоні, бо його на той момент уже знає вся імперія та й увесь світ. Майже всі офіцери ненавидять його, але бояться і поважають. Вони мріють, щоб із Тарасом сталося щось погане, але не їхніми руками. Вони вже змушені сяк-так розуміти українську мову, якою спілкується рядовий Шевченко. “Горич” (скорочено від Григорович) – називають його друзі й діти. Навіть націлений в лоба пістоль не змушує Тараса принизити себе й тягнути руками капітанів чобіт. Горич прямо дивиться в очі п’яному знавіснілому солдафонові, в очі смерти, але не підкоряється. Він на рівних розмовляє і з польським шляхтичем Мацеєм Мостовським, і з начальником гарнізону Іраклієм Усковим. Він вільно може спілкуватися й польською, і казахською, і російською, але віддає перевагу рідній українській мові, яку навколо нього починають вивчати і дорослі, й діти, промовляючи за ним рядки його віршів, які своєю геніальністю вражають навіть присланого офіцера царської охранки Фон Ферта. Особливо хвилююче Денисенко передає відносини Тараса з Агатою Усковою, дружиною коменданта Новопетровського форту, і з казахською дівчиною Кизтумас (українською – Катя), які закохані в геніальну й чисту душу українця.

Це так трепетно і це так лірично, практично на вістрі високого кохання, і з абсолютною відсутністю еротичних сцен. Проте в кадрі реально іскрить від кожного погляду, від кожного доторку рук чи подихів.

– Нема в мене гріха перед тобою, – звертається в приватній розмові Тарас до Іраклія, який родом також з України.

– Та знаю я! – емоційно відповідає Усков, абсолютно розуміючи, як кохає його дружина Шевченка. Кохає, не зраджуючи при цьому йому, її чоловікові.

На це можна дивитися два, три, …надцять разів, і це не набридає. Навпаки, кожен раз смакуєш і бачиш щось нове. Кожен раз хвилюєшся і вслухаєшся в стукіт свого серця, що б’ється в унісон із серцем Бориса Орлова, який геніально втілив у життя головну роль фільму, в унісон з серцями Ганни Топчій (Агати) та Юрія Шульгана (Іраклія), Акнієт Оринтай (Каті). Навіть негативна роль Богдана Бенюка, який зіграв “Дядька”, українську особистість якого зруйновано в неволі, залишає в пам’яті чітке враження… А чого тільки вартує сцена публічної молитви “За прєгрєшенія русскаго народа” коменданта Ускова і його гарнізону, молитви, яка була тоді вживаною, але згодом забороненою московським синодом.

Зачеплю тут мовне питання, бо не раз зустрічав претензії, що в оригінальному кадрі фільму забагато чутно російської. Але… В цій кінострічці герої розмовляють чотирма мовами: українською, казахською, польською і російською. Задам зустрічне запитання: а якою мовою розмовляли в армії російської імперії? Автор фільму так і відтворив це чесно на екрані устами героїв.

Ось що сам режисер відповідає на цю тему: “Скажіть, як можна показати оцю драматургічну колізію оцієї жахливої антилюдської армії, коли раптом російські офіцери заговорять всі українською? Мені важливо було показати, що ідея свободи звучить устами Шевченка українською мовою в середовищі абсолютної російської пітьми. І це надзвичайно важливо, що Він перемагає!”.

Підсумую, що для бажаючих існує мінімум два варіанти “Тарас.Повернення” з овервойсом повністю українською і ще два – з титрами.

У фільмі ми з вами бачимо багато в чому нове і незвичне для нас кіномистецтво. Порушуючи всі традиції поразкового та гнітючого українського кіно, режисер Денисенко не показує нам ні оголені тіла, ні гидке самоприниження українців, немає меншовартості, нема примітивності, нема суржику, немає зради. Тарас не зраджує ні поляка Мостовського, ні своїх друзів, ні казахів, ні жінок, які його кохали. Він чесний і гідний з усіма.
Фільм надихає всіх, хто його дивиться, підіймає, наповнює трепетним почуттям.

Режисер наслідує свого батька, своїх вчителів і слухає своє серце, а не типову тенденцію трагі-депресивного сучасного вкраїнського кінематографу, де головний герой має набідуватися, а в кінці померти або загинути. Ні! Тарас перемагає, й у цивільному шляхетному плащі з валізою на поштовій шхуні перетинає Каспій. А російськомовна дівчинка Наталочка, 5-річна донька Агати та Іраклія Ускових, гукає наостанок йому з пристані спеціально завченою чистою українською: “Я буду чекати на тебе все життя!”. А потім тихіше до Агати: “Мама, я правільна сказала?” “Правильно!” – відповідає Ускова, заворожено й печально дивлячись на кораблик, який назавжди від неї віддаляє її високу любов…

А тепер порівняйте: у “Памфірі” – знедолена Україна з піднятими руками, а у фільмі “Тарас. Повернення” – тріумф українства як в останніх кадрах, так і у всій картині.

Олександр Денисенко створив концептуально інше незвичне для нас кіно: життєствердне, естетично прекрасне, з високими сенсами, просякнуте любов’ю до України, де добро і честь перемагають. Кіношедевр із вишуканим приємним дорогим післясмаком, до якого хочеться повертатися знову і знову.

І це – проблема. Бо комусь такий фільм дуже не подобається. Бо в ньому нема брутального сексу, зради, вульгарності, примітивності та лайна.
Ця стрічка робить Україну сильнішою, і це також не входить в чиїсь стратегічні плани.

Може тому “Тарас. Повернення” неможливо й до сьогодні переглянути вільно в ютюбі, хоча там з’явилися вже й набагато “молодші” вітчизняні фільми. Може тому “Тарас. Повернення” так ще жодного разу й не демонструвався на жодному каналі вкраїнського телебачення. Розкажіть про цю ситуацію комусь за кордоном. Там точно цього не зрозуміють: як таке може бути в Україні з фільмом про основоположника української нації?!
І от це все продовжує руйнувати в моїй голові основи логіки й здорового глузду.

Комітет України з Національної премії імені Шевченка менш ніж за пів року до Шевченківського ювілею – 210 років з Дня народження нашого генія і пророка – отримує в руки готовий логічний переможний варіант: перший за 50+ років красивезний геніальний потужний психологічно-історичний фільм про Тараса Шевченка з відсутністю будь-якої достойної конкуренції йому і, (о, Боже, ні!), цей же Комітет вилучає “Тарас. Повернення” одразу ж у першому турі відбору, не пояснюючи нічого при цьому, залишаючи в реальних претендентах на перемогу “Памфіра”.
Ущипніть мене! Може я таки сплю?

Комусь дуже не вигідне україноствердне якісне кіно, яке робить кожного з нас сильнішим. Інших висновків у мене просто нема.

То що робити? Ми вже робимо. Нам усім варто якомога швидше цей процес зробити публічним. Заходити на офіційну сторінку Комітету, писати їм листи на taras_kom@ukr.net, розлого і чесно коментувати їхні публікації у Фейсбуку, організовувати публічні обговорення, висновки культурних інституцій, митців, експертів тощо…

Яка мета? Наша мета – щоб “Тарас. Повернення” відновили в конкурсі, і щоб він переміг. Це – найвища мета.

Кажуть, що такого ще не було, аби вилучений із конкурсу фільм поновили. Проте все колись траплялося вперше. Якщо не відстоїмо “Тараса”, то хоча б “Памфір” не мав би перемогти! Нагородження “Памфіра” – це програш України й українців. І це плювок у нашу пам’ять і шану Шевченкові у день його 210-річного ювілею.

Кожен небайдужий українець 9 березня має подумки звернутися до Його безсмертної Душі: “Батьку Тарасе, я не все зробив, що міг, але я зробив багато і я намагався. Пам’ятаю Тебе і всім серцем дякую за Україну, яку Ти вчив боротися і бути незламною!”

Бо нам – НЕ ОДНАКОВО!

…Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
(Тарас Шевченко)

Володимир Голота, громадянин України, приватний підприємець.

На фото: кадр із кінострічки “Тарас.Повернення”.

Дивіться також ВІДЕО:

1. Володимир Голота, підтримувач українського кіно національного значення, в етері Громадського інтерактивного телебачення 26.12.2023р. розповів про проблеми та скандали українського кіно та чому комітет премії Шевченка відсіяв стрічку “Тарас.Повернення”, номінувавши на нагороду “Памфір”? “Чим завинив фільм про Шевченка?”.

2. Інтерв’ю: Громадське Інтерактивне Телебачення з автором сценарію та режисером Тарас. Повернення Олександром Денисенком 4.01.2024р.
Про скандал з Шевченківською премією, громадську підтримку фільму Шевченкіани та небезпечні наративи сучасного українського кіно.

Читайте також: Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію

Сообщение Роздуми з приводу Шевченківської премії: які кінострічки потрапляють до фіналу конкурсу появились сначала на Український репортер.

Свого часу мене судомило від щорічних панегіриків академіка Л. Новиченка про твори, удостоєні Шевченківської премії. Академік. А принижувався вихваляти ширпотреб нещадної боротьби проти «українських буржуазних націоналістів». Скачи, враже, як пан скаже!

Після цілковитого банкрутства панівного атеїзму й переорієнтації у змиг ока на православ’я директор позавчорашнього видавництва «Радянський письменник» скаржився в приватній розмові зі мною, що жодна книга лауреатів Шевченківської премії не заслуговує на перевидання. Не література, а скороминуща пропаганда. До класики – ніякого стосунку.

Свіжий приклад – нещодавній скандал із Шевченківським комітетом уже в наші дні. Нині його очолив діючий актор театру імені Івана Франка Євген Миколайович Нищук.

Національна спілка журналістів України подала виданий 2020 року мій твір «Володар Грому» в номінації «публіцистика, журналістика» відзначити найвищою премією. Книга унікальна. Як у дзеркалі – за публікацією в «Голосі України» – «Вічність українського етносу». Понад те, переконливо доводжу, що Кий – такий же Громовержець, як Зевс – «верховний грецький бог», «батько богів і людей» давньогрецької міфології з юності людства. Глибшого від моїх прозрінь не існує в природі.

Яким же було моє здивування, коли після першого відбору не побачив «Володаря Грому» у подальшому списку претендентів. Звернувся за роз’ясненням до голови Комітету Євгена Нищука. Що він може відповісти, якщо НАН України замовчує багато що з воістину доленосного. Які ж причини того, що останнього тисячоліття з предковічного українського роду-племені знущаються, кому тільки не лінь? Хто ж із поважних науковців заперечить маячню кремлівських верховодів про «демілітаризацію і денацифікацію» миролюбної держави? Кому ж із так званої еліти в Україні спростувати замір путінської камарильї знищити український народ, стерти з лиця землі країну, визнану міжнародними угодами в непорушних кордонах?

Вадим Пепа, заслужений журналіст України, письменник, лауреат Літературно-Мистецьких премій імені І.С.Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара, Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США).

Сообщение Політика глушить творчість. Роздуми письменника про Шевченківську премію появились сначала на Український репортер.

Отже національну премію присуджено за книгу поезій «Орден мовчальниць» – поетесі Катерині Калитко; за аудіоальбом «Пісні Української революції» – виконавцям гурту «Хорея Козацька» Тарасу Компаніченку, Максиму Бережнюку, Северину Данилейку, Ярославу Криську, Сергію Охрімчуку; за книгу «Крім «Кобзаря». Антологія української літератури. 1792 – 1883» у двох частинах – літературознавцеві Михайлу Назаренку; за публіцистичні статті та виступи останніх років – журналістові Віталію Портнікову та за документальний фільм «Земля блакитна, ніби апельсин» – режисерці Ірині Цілик.

Розмір Національної премії України імені Тараса Шевченка на 2023 рік становитиме 429 тисяч гривень кожна.

Крім цього, затверджено новий персональний склад Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Згідно з документом Комітету доручено провести конкурс на здобуття Національної премії України імені Тараса Шевченка 2024 року для відзначення видатних творів літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, присвячених героїчній боротьбі українського народу під час збройної агресії росії проти України.

Як раніше розповідав “Український репортер”,  у травні цього року Президент України призначив Народного артиста України Євгена Нищука головою Комітету з Національної премії імені Тараса Шевченка, увільнивши з цієї посади Юрія Макарова.

Також  Глава держави доручив голові Комітету подати пропозиції щодо нового його персонального складу.

Читайте також: Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію

Як повідомляв “Український репортер”, у 2023 році вперше з 1962 року в день народження Тараса Шевченка, 9 березня, не було оголошено лауреатів Національної премії його імені та не опубліковано відповідний указ Президента.

10 березня 2023 року голова Шевченківського комітету Юрій Макаров повідомив, що список номінацій вирішили доповнити додатковим конкурсом “За внесок у перемогу” і оголосити раніше визначених лауреатів та нових разом 22 травня, в день перепоховання Кобзаря.

11 березня комітет назвав переможців у номінаціях “Література”, “Публіцистика, журналістика”, “Літературознавство і мистецтвознавство”, “Музичне мистецтво” та “Кіномистецтво”.

Пізно ввечері 12 березня стало відомо, що Макаров пішов у відставку з посади голови Шевченківського комітету, на якій перебував з грудня 2019 року.

16 березня члени Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка заявили про складання повноважень.

Читайте також на цю тему: Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію

Сообщение Підписано Указ про присудження Національної премії імені Тараса Шевченка появились сначала на Український репортер.

Також Президент доручив голові Комітету подати пропозиції щодо нового його персонального складу.

Читайте також: Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію

Як повідомляв “Український репортер”, у 2023 році вперше з 1962 року в день народження Тараса Шевченка, 9 березня, не було оголошено лауреатів Національної премії його імені та не опубліковано відповідний указ Президента.

10 березня 2023 року голова Шевченківського комітету Юрій Макаров повідомив, що список номінацій вирішили доповнити додатковим конкурсом “За внесок у перемогу” і оголосити раніше визначених лауреатів та нових разом 22 травня, в день перепоховання Кобзаря.

11 березня комітет назвав переможців у номінаціях “Література”, “Публіцистика, журналістика”, “Літературознавство і мистецтвознавство”, “Музичне мистецтво” та “Кіномистецтво”.

Пізно ввечері 12 березня стало відомо, що Макаров пішов у відставку з посади голови Шевченківського комітету, на якій перебував з грудня 2019 року.

16 березня члени Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка заявили про складання повноважень.

Сообщение Комітет із Шевченківської премії очолив Євген Нищук. Віднині лауреатів відзначатимуть справедливо і чесно? появились сначала на Український репортер.

11 березня стали відомі п’ять переможців у п’яти номінаціях: “Література”, “Публіцистика, журналістика”, “Літературознавство та мистецтвознавство”, “Музичне мистецтво”, “Кіномистецтво”. За результатами конкурсу комітет підготував та вніс президенту України Володимиру Зеленському подання про присудження Національної премії та проєкт відповідного указу президента, – повідомляє ТСН.

Зазначимо, що Назаренко отримав престижну премію за книгу “Крім “Кобзаря”. Антологія української літератури. 1792-1883″ у двох частинах.

Причиною скандалу те, що у 2021 році він долучився до перекладу книг російською, а також видавав свої роботи в країні-агресорці.

Лауреатами Шевченківської премії 2023 стали:

КАЛИТКО Катерина Олександрівна, поетеса – за книгу поезій “Орден мовчальниць”;

КОМПАНІЧЕНКО Тарас Вікторович, БЕРЕЖНЮК Максим Павлович, ДАНИЛЕЙКО Северин Володимирович, КРИСЬКО Ярослав Андрійович, ОХРІМЧУК Сергій Михайлович, виконавці гурту “Хорея Козацька” – за аудіоальбом “Пісні Української революції”;

НАЗАРЕНКО Михайло Йосипович, літературознавець – за книгу “Крім “Кобзаря”. Антологія української літератури. 1792-1883″ у двох частинах;

ПОРТНІКОВ Віталій Едуардович, журналіст – за публіцистичні статті та виступи останніх років;

ЦІЛИК Ірина Андріївна, режисерка – за документальний фільм “Земля блакитна, ніби апельсин”.

Сообщение Скандал: Шевченківську премію отримав літературознавець, який видавав свої роботи в московії появились сначала на Український репортер.

Важливість цієї Премії полягає в тому, що вона містить у собі три важливих компоненти, які виділяють її поміж інших премій і нагород.

Перша – вона носить ім’я найвеличнішого українського митця-генія, всебічно обдарованого і справді потужного, що має світову відомість і визнаність. Його ім’я – це символ могутнього українського духу, вільного, творчого і незламного. Велич Тараса не була піддана сумніву жодною владою чи політичним режимом, а його спадок як мислителя і українського пророка продовжує надихати не одне покоління українців.

Другий важливий момент – Премія, що носить ім’я нашого генія вважається вищою державною відзнакою за ОСОБЛИВИЙ внесок в українську КУЛЬТУРУ І МИСТЕЦТВО. Саме так вона задумувалася попервах – і вже значно пізніше до неї були додані численні номінації, що стосувалися різних галузей нашого життя. Не випадково її першими Лауреатами були найвидатніші на той момент творчі ососбистості України – прозаїк Олесь Гончар, поет Павло Тичина і композитор Платон Майборода. Той, хто знає творчість цих двох письменників у більшому обсязі, ніж дає середня школа, розуміє їх значущість для тодішньої України. А пісні Платона Майбороди вже тоді були всенародними шедеврами – “Пісня про рушник”, “Вчителько моя” та багато інших.

Третій фактор – Премія ця була започаткована українськими діячами культури в 100-річну роковину смерті Кобзаря – у часи так званої “хрущовської відлиги”, що після суворих сталінських часів призвело до активізації національного відродження. По суті, ця Премія стимулювала активізацію цілої когорти поетів, композиторів, співаків і музичних колективів України, яких ми знаємо сьогодні як “золоте покоління” митців. Саме вони дали підгрунтя для подальшого розвитку української естрадної музики 1970-2000 років. Серед виконавців, удостоєних цієї премії в ті часи, вирізняються імена Олександра Білаша, Дмитра Гнатюка, Анатолія Мокренка, Державної капели бандуристів та багатьох інших.

На словах, “багатьох інших”, хочеться закцентувати, бо на відміну від таких, добре відомих в Україні імен, як Борис Олійник, Павло Мовчан, Володимир Яворівський, Василь Шкляр чи Тарас Петриненко та Василь Зінкевич, в цьому великому списку є ще майже півтисячі імен, які нічого не скажуть пересічному українцеві.

Чому так може бути, що імена тих, кому була присуджена вища українська нагорода, є практично невідомі? Цьому є кілька причин.

По-перше, з часом до Премії почали додаватися різні номінації – скажімо, в галузі, образотворчого мистецтва, архітектури, журналістики, науки, що на мою думку було абсолютною помилкою. Премія Імені Шевченка мала залишатися мистецькою, а для інших сфер мали бути засновані свої профільні премії.

По друге, це не секрет, що Комітети з присудження премій складаються з живих людей із суб’єктивністю поглядів, на думку яких впливає чимало вагомих факторів – від політичних моментів до “блату” автора чи навіть простої корупції.

Але, не зважаючи на всю бюрократичну заангажованість, Комітет з присудження Премії Шевченка у всі часи мав певний “інстинкт самозбереження”, що просто вимагав присутності у списку знакових особистостей свого часу – тих, до кого прислухаються, кого поважає народ, кого читають чи до кого ходять на концерти. І головне – тих, хто уособлює в собі дух українства, його творчий потенціал і мистецьку традицію.
Шістдесят два роки простояла ця Премія. Це була досить міцна українська культурна Фортеця, яку не вдавалося в лобовій атаці зруйнувати нікому.

Але якщо не можна щось взяти приступом – то можна проникнути в неї таємними шляхами і підірвати цю фортецю зсередини. Кинути палаючого смолоскипа в порохові погреби – і тоді стіни, що витримували шалені навали, розлетяться на друзки. Фортеця просто перестане існувати.
Схоже, що зараз склалася саме така ситуація. Вона настільки патова, що будь який поворот знищує або остаточно нівелює Премію Шевченка, підриваючи її авторитет і значимість. А тепер докладніше про це.

У другому турі відбору Номінантів року 2023 (по суті, майбутніх Лауреатів) під першим номером у списку значиться молодий поет і літературознавець Олександр Авербух. Можливо, його ім’я не багато говорить про нього. Але Вікіпедія підказує, що він є автором трьох (!) поетичних книжок. Дві перші, написані російською мовою (!), були видані у московських видавництвах (!). І лише остання, третя, видана в Україні минулого року.

Причому, всі рецензенти останньої книжки наперебій торочать про якийсь “творчий подвиг” поета, який змінив мову свого письма, усвідомивши себе патріотом. Не знаю, що там здалося рецензентам, але, як на мене, це просто банальне “перевзування” під час війни, та сама мімікрія, яка так поширена сьогодні в середовищі поп-виконавців, які ще вчора дружили з москвою і співали російською.

Але це, як кажуть, справа моралі – і залежить від того, з якого боку дивитися, хтось скаже “перевзувавння” , а хтось це назве – пробудженням патріотичної свідомості.

Але й це ще не все. Найделікатніший момент далі. Книга майбутнього шевченківського Лауреата має назву… “Ж…….кий король”. Ось так, – не більше й не менше.

Знову ж таки, рецензенти пишуть, що це така поетична спроба розібратися в своєму розгалуженому багатоетнічному корінні і вияснити, хто що і кому завинив за століття…

Але стоп! Тут виникає одразу кілька питань. І краще їх зараз поставлю я, аніж потім вся країна стоятиме на вухах і це стане вибухом із непередбачними наслідками. А вибухи в столиці нашої країни під час війни – хай навіть інформаційні, – це схоже на якусь добре сплановану диверсію.

Давайте поміркуємо над назвою книги. Як правило, назва – це певне узагальнення, метафора, багатозначний месседж чи натяк, адресований автором суспільству з метою згенерувати певні висновки. І тут одразу виникає запитання!

Скільки себе пам’ятаю, в нашому інформаційному просторі постійно точиться дискусія про те, чи етично людей єврейської національності називати “ж…”. Вибаче, з поваги до багатьох, я не буду тут вживати це слово. Але якщо це так голосно можна робити Шевченківському номінанту, то чому це не можна всім іншим?!

Чи може це такий витончений виклик духові Тараса, який у певному контексті іноді вживав це слово?! Мовляв, ось я, Олександр Авербух, стою перед тобою – і шо ти мені тепер зробиш? О, ні – ти поблагословиш мене і візмеш у свої обійми. Бо інакше ніяк!

Не знаю. Я не знаю, чи варто застосовувати нині таку технологію? На мові піарщиків вона називається – ПРОВОКАЦІЯ. І за логікою, той гвалт, що може здійнятися незабаром в інформаційному просторі, має винести цього чоловіка просто на гребінь популярності.

А чи може на Голгофу, хто знає?!

І як це, врешті решт, відізветься на дуже делікатній темі, якої поки що уникають в публічному обговоренні, але яка може легко збурити суспільство аж до самої його верхівки. А там рашистська прогандистська машина включиться на повну потужність і розставить свої акценти… Це не потрібно ні Україні, ні її Президенту!

І все через що?! Через назву якоїсь книжки? Через одного молодого поета, якого обрано агнцем в цій небезпечній політичній грі з багатьма невідомими? Чи може це потрібно шановному Комітетові, який не відчуває, що йдеться вже не про мистецтво і гральні карти пересмикуються кимось прямо у них на очах? Щось не віриться. Але ж це комусь потрібно!

І Національна Премія імені Шевченка вибрана тут не випадково. Це конкретна підстава в дуже критичний для всієї країни момент…
Мимоволі хочеться сказати словами Ісуса Христа: “Прости їм, Отче, бо не відають, що творять…”

А якщо відають?!

Анатолій Матвійчук, український співак, поет, композитор, журналіст, Народний артист України, лауреат літературних премій

Джерело: Фейсбук

Читайте також: Апофігей безкультур’я. Якими є наші ФМ-станції та їх музичний контент

Сообщение Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію появились сначала на Український репортер.