Роздуми з приводу Шевченківської премії: які кінострічки потрапляють до фіналу конкурсу

Комітет із Національної премії імені Тараса Шевченка 27 листопада 2023 року вже в першому етапі відбору номінантів на цю найвищу винагороду із заявлених всього чотирьох фільмів у категорії “Кіномистецтво” виштовхав за межі відбору повнометражну стрічку Олександра Денисенка “Тарас. Повернення”, перший художній фільм про Шевченка – політичного в’язня царського, тобто російського карального режиму.

Комітет залишив у номінантах фільм “Памфір”, а кіношедевр, що справді претендував на Шевченківську премію – “Тарас. Повернення”, – вилучив.
Не я один багаторазово зауважував, що в Україні така галузь, як вітчизняне кіномистецтво, досить часто викликає масу запитань, обурення і незгоди з тим, які наративи приховано чи відверто стирчать в сучасних українських картинах.

Іноді, переглядаючи той чи інший фільм, хочеться вигукнути до творців і продюсерів тих “шедеврів”: що ви нам тулите!? На чий млин ви ллєте воду?!

Чому мені під час перегляду такої стрічки стає пекуче соромно за Україну й українців? Чому я маю “їсти” це все, яким ви мене намагаєтесь нагодувати через свої так звані кіна? Ще більший цинізм цієї ситуації – що знімають такі фільми за державні кошти, тобто за гроші платників податків, тож і за мої гроші.

Отже, давайте хоча б оглядово подивимось на головного, на жаль, на даний момент кіномистецького претендента на Шевченківську премію – на художній фільм “Памфір” режисера Сухолиткого-Собчука.

Я, як громадянин України, як приватний підприємець з 20-річним стажем, який живе в Україні, сплачує всі податки, волонтерить і донатить на ЗСУ, – проти, щоб “Памфіру” вручати найвищу державну нагороду й відзнаку. І я далеко не єдиний такий.

Моя позиція проста й аргументована: не можна на державному рівні вилучати мега достойний фільм про Тараса Шевченка і просувати до призового фіналу кінострічку про перемогу в Україні мафії та контрабандистів. Заперечте, якщо зможете.

Заробітчанин із багаторічним стажем Леонід на прізвисько Памфір, повернувшись тимчасово в рідне село десь приблизно у 2017-му (бо вже не перший рік на сході йде АТО), потрапляє в халепу з грошима через свого неповнолітнього сина, і, щоб відшкодувати збитки від пожежі в розмірі аж 600 євро, вдається знову до свого давно забутого контрабандного промислу ще кінця 90-х, коли він тягав на плечах цигарки через кордон у Румунію. Цим він порушує всі свої обіцянки дружині й батькам: не повертатися до старого. Далі все покотилося до біди.

Тут, у фільмі, все погане і нічого хорошого від слова “зовсім”. І нема жодного позитивного героя. Жодного! А що є? Є неодноразове залучення до злочинної діяльності неповнолітніх, ковтання стероїдів і мастурбація в кадрі, лайка, кохана дівчина, це, виявляється, – “поїбуха” (то дослівно, даруйте!), неестетичні сексуальні сцени, “лайфхаки” з переривання вагітності, крадіжки, свавілля й дика жорстокість охоронних органів, злочинна недолугість українських прикордонників, ворожі відносини Памфіра з батьком. Як писала Оксана Забужко про це кіно “люта злиденність та вбожество” житла, села, місцевості, людей, жахливе болото скрізь і безвихідь, примусове годування лайном дітей загиблого в АТО захисника України, групові бійки, де двадцять на одного, всесильність місцевого мафіозного авторитета “морди”, його безсумнівна перемога над Памфіром, який самовільно наважився порушити місцеві кримінальні правила, шантажування й залякування, чіткі наративи і Леоніда, і фільму в цілому, що кращої долі дітям варто шукати в Західній Європі, а не в Україні. І в кінці цього кіна молода, перспективна, світла душею Україна в особі неповнолітнього хлопця, який, дослухаючись до порад свого нещасного батька, втрачаючи все і всіх, проповзає підземною вузькою норою через кордон у Румунію і там, чуючи тільки жовчні матюки у свій бік від місцевих, здається з піднятими руками іноземним прикордонникам. Це останній кадр: Україна здається в полон. Далі темрява і титри. Це були мої (далеко не всі) акценти, враження і сенси, які я побачив у “Памфірі”.

Весь фільм переслідує загальну мету: чим гірше – тим краще! Але навіщо це потрібно режисеру і сценаристу?

І ще цікавий момент. Проукраїнської кінострічки “Тарас. Повернення” нема ніде на російських кіносайтах. І не буде, будьте певні. Вони таке не пропустять. Але мені подзвонили і сказали, що фільм Сухолиткого-Собчука є у вільному доступі на московитських відеоресурсах. В Україні “Памфіра” безкоштовно ще нема, а на росії – є. Перевірив – точно. Бери, дивись собі вільно, з повноцінним перекладом на їхній язик. А що? Хай бачать через призму такого кіно, яка ця Україна дика, корумпована і відстала, і що вона, звісно ж, самостійно не дасть собі ради. Недокраїна, недодержава, недонарод… Саме такі МИ в “Памфірі”.

Хтось казатиме про екзотичні костюми, про світлотіні в кінооператорській роботі, про автентичну музику, про артхауз, про ліхтар надії з-за плечей румунських військових… Все то, друзі, – лірика. А головне інше – те, що дуже легко заходить у підсвідомість і найпевніше впливає на світогляд людей. Ніхто, жоден із нас (із вас) не виходить, на мою думку, після перегляду фільму натхненним і з вірою в добре майбутнє України. Всі без винятку пригноблені, знесилені та хворі. Після “Памфіра” вам потрібна буде тривала реабілітація. Він заражає вірусом депресії та зневіри. Він переконує вас у лихому майбутньому нашої країни й нашого народу. Він зовсім не допомагає нам перемагати у війні. Фільм умонтовує в підсвідомість стереотипи мислення і поведінки: проти мафії не ставай, із України тікай, не вір нікому, заробити гроші можна лише важкою працею за кордоном.

“Памфір” – це поразка всього піднесеного й світлого, у що ви вірили. Звісно, що це моє суб’єктивне бачення і я можу помилятися. Але це моє бачення перекликається із таким же сприйманням у тисяч і тисяч українців, які переглянули стрічку. Дуже багато хто не додивився. Встав і вийшов із зали. Від огиди.

Я просив подивитися цю кінострічку свого батька, 81-річного Заслуженого вчителя Немирівського району з 53-річним педагогічним стажем, поета, глибокого знавця і шанувальника української мови та літератури, щоб почути його враження. Тато дивилися десь хвилин 15 і перервали перегляд, пояснивши потім: “Мені стало бридко і важко таке споглядати!”.

Знаючи про татове вже суттєво спрацьоване серце, я не наполягав, переймаючись його здоров’ям і навіть життям.

Давайте разом звернемося до визначення, яке є на офіційному сайті Комітету з Державної премії імені Шевченка, за що ж винагороджують визначні українські твори цією премією.

Пункт 1.2. на сторінці Комітету: “Національна премія присуджується за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства”.

У мене запитання: якими хоч поодинокими ідеями, епізодами чи особливостями фільм “Памфір” відповідає цьому визначенню? Чи хоч одне словосполучення пункту 1.2. може мати стосунок до цього “кіномистецького” твору?!

То чи правомірно вручати йому Національну премію? Згідно яких таких правил?

Щоб відзняти “Памфіра”, потратили 40 мільйонів гривень (із яких близько 22 млн – з держбюджету України), потім розрекламований скрізь прокат витягнув із кишень українців ще майже 12 мільйонів. А тепер ще Шевченківський комітет хоче віддати цій шкідливій у багатьох сенсах для України кінострічці ще 429 тисяч державних гривень в якості премії? Але ж немає ніяких державних грошей, – казала Маргарет Тетчер, – є лише гроші платників податків. “За вкраїнське жито ще Україну й бито!?”

Проте не одні гроші беруться до уваги, а й МОРАЛЬНО-ІДЕЙНЕ ВИЗНАННЯ фільму! І це найважливіше і найстрашніше – поселити в головах мільйонів українців сум’яття та викривлену збочену думку, що “Памфір” – це найкращий і найдостойніший кіношедевр, що чорне це тепер – біле, що контрабандисти – герої, що промисли їхні – це нормальна тема, що в Україні в молодих людей немає майбутнього і треба “валити звідсіля за кордон”… тощо.

Чи мають право на існування такі фільми як “Памфір”? Можливо. Але не під час тяжезної для України війни. Хіба десь через 20 років після нашої остаточної Перемоги над росією. Тоді хоч таке кіно не буде так шкодити Україні і українцям, викликаючи великі сумніви у держав-партнерів, а чи варто такій безнадійній корумпованій країні допомагати. Бо ж саме такі думки породжує “Памфір” у європейців та американців.

Тоді, через 30-50 років, хай знімають собі таке любителі депресивного кіно. Але не за гроші українських платників податків. Жодна країна за бюджетні кошти не створювала подібні саморуйнівні речі саме в роки свого запеклого військового протистояння з ворогом. Ні Штати, ні Європа. Пізніше – так, знімали й такі кінокартини. Але не під час війни.

І ще такі фільми не мають винагороджуватися найвищими державними преміями. Бо це неправильно. Це руйнує всіх і все. Невже не Тарас Шевченко, а “морда” і “поїбуха” отримають найвищу Національну нагороду України?!

“Тарас. Повернення” – тріумф українства і світла

Мене вже більше місяця пригнічує когнітивний дисонанс. Це як дурне нічне жахіття. Поясню.

Більше 50 років у радянській, а потім і в незалежній Україні не знімали повнометражної художньої стрічки про генія українського народу Тараса Шевченка. Останнім таким фільмом був “Сон” 1964 року режисера Володимира Денисенка. Одне вже це дивує. Здавалося б, про нашого Кобзаря в Україні мало бути вже з десяток якісних кінокартин. Про різні періоди життя відомого на весь світ поета і художника.

І ось, нарешті, в 2019 році, попри поневіряння і вставляння палиць у процеси зйомок, попри вибивання дозволів і бойкотування завершальних робіт, режисер Олександр Денисенко, син видатного творця фільму “Сон”, народжує прекрасну яскраву геніальну кінокартину про Шевченка із промовистою назвою “Тарас. Повернення”. Це історія про тримісячний період із життя в степах Казахстану українського Мойсея Тараса Шевченка перед його звільненням із солдатської неволі.

Воістину, фільм, який зачаровує з перших хвилин і не відпускає попри двогодинну тривалість до самого кінця. Вже від початкових кадрів по хребту біжить холодок, бо бачиш перед собою ЖИВОГО Тараса Шевченка: молодого і жвавого, бунтівного і непокірного, сумного і веселого. Так, ніби режисер та оператор сіли в машину часу і відзняли реального Тараса в 1857 році.

Я багато можу писати про цей кіношедевр. І, до речі, забігаючи наперед, кожен кадр, кожен короткий епізод фільму відповідає вище вказаному визначенню в Пункті 1.2 Положення про Національну премію України імені Шевченка.

Тарас – безправний солдат царської армії, яка укорінилася в пустелі Мангистау, але він найвідоміший військовий у тому гарнізоні, бо його на той момент уже знає вся імперія та й увесь світ. Майже всі офіцери ненавидять його, але бояться і поважають. Вони мріють, щоб із Тарасом сталося щось погане, але не їхніми руками. Вони вже змушені сяк-так розуміти українську мову, якою спілкується рядовий Шевченко. “Горич” (скорочено від Григорович) – називають його друзі й діти. Навіть націлений в лоба пістоль не змушує Тараса принизити себе й тягнути руками капітанів чобіт. Горич прямо дивиться в очі п’яному знавіснілому солдафонові, в очі смерти, але не підкоряється. Він на рівних розмовляє і з польським шляхтичем Мацеєм Мостовським, і з начальником гарнізону Іраклієм Усковим. Він вільно може спілкуватися й польською, і казахською, і російською, але віддає перевагу рідній українській мові, яку навколо нього починають вивчати і дорослі, й діти, промовляючи за ним рядки його віршів, які своєю геніальністю вражають навіть присланого офіцера царської охранки Фон Ферта. Особливо хвилююче Денисенко передає відносини Тараса з Агатою Усковою, дружиною коменданта Новопетровського форту, і з казахською дівчиною Кизтумас (українською – Катя), які закохані в геніальну й чисту душу українця.

Це так трепетно і це так лірично, практично на вістрі високого кохання, і з абсолютною відсутністю еротичних сцен. Проте в кадрі реально іскрить від кожного погляду, від кожного доторку рук чи подихів.

– Нема в мене гріха перед тобою, – звертається в приватній розмові Тарас до Іраклія, який родом також з України.

– Та знаю я! – емоційно відповідає Усков, абсолютно розуміючи, як кохає його дружина Шевченка. Кохає, не зраджуючи при цьому йому, її чоловікові.

На це можна дивитися два, три, …надцять разів, і це не набридає. Навпаки, кожен раз смакуєш і бачиш щось нове. Кожен раз хвилюєшся і вслухаєшся в стукіт свого серця, що б’ється в унісон із серцем Бориса Орлова, який геніально втілив у життя головну роль фільму, в унісон з серцями Ганни Топчій (Агати) та Юрія Шульгана (Іраклія), Акнієт Оринтай (Каті). Навіть негативна роль Богдана Бенюка, який зіграв “Дядька”, українську особистість якого зруйновано в неволі, залишає в пам’яті чітке враження… А чого тільки вартує сцена публічної молитви “За прєгрєшенія русскаго народа” коменданта Ускова і його гарнізону, молитви, яка була тоді вживаною, але згодом забороненою московським синодом.

Зачеплю тут мовне питання, бо не раз зустрічав претензії, що в оригінальному кадрі фільму забагато чутно російської. Але… В цій кінострічці герої розмовляють чотирма мовами: українською, казахською, польською і російською. Задам зустрічне запитання: а якою мовою розмовляли в армії російської імперії? Автор фільму так і відтворив це чесно на екрані устами героїв.

Ось що сам режисер відповідає на цю тему: “Скажіть, як можна показати оцю драматургічну колізію оцієї жахливої антилюдської армії, коли раптом російські офіцери заговорять всі українською? Мені важливо було показати, що ідея свободи звучить устами Шевченка українською мовою в середовищі абсолютної російської пітьми. І це надзвичайно важливо, що Він перемагає!”.

Підсумую, що для бажаючих існує мінімум два варіанти “Тарас.Повернення” з овервойсом повністю українською і ще два – з титрами.

У фільмі ми з вами бачимо багато в чому нове і незвичне для нас кіномистецтво. Порушуючи всі традиції поразкового та гнітючого українського кіно, режисер Денисенко не показує нам ні оголені тіла, ні гидке самоприниження українців, немає меншовартості, нема примітивності, нема суржику, немає зради. Тарас не зраджує ні поляка Мостовського, ні своїх друзів, ні казахів, ні жінок, які його кохали. Він чесний і гідний з усіма.
Фільм надихає всіх, хто його дивиться, підіймає, наповнює трепетним почуттям.

Режисер наслідує свого батька, своїх вчителів і слухає своє серце, а не типову тенденцію трагі-депресивного сучасного вкраїнського кінематографу, де головний герой має набідуватися, а в кінці померти або загинути. Ні! Тарас перемагає, й у цивільному шляхетному плащі з валізою на поштовій шхуні перетинає Каспій. А російськомовна дівчинка Наталочка, 5-річна донька Агати та Іраклія Ускових, гукає наостанок йому з пристані спеціально завченою чистою українською: “Я буду чекати на тебе все життя!”. А потім тихіше до Агати: “Мама, я правільна сказала?” “Правильно!” – відповідає Ускова, заворожено й печально дивлячись на кораблик, який назавжди від неї віддаляє її високу любов…

А тепер порівняйте: у “Памфірі” – знедолена Україна з піднятими руками, а у фільмі “Тарас. Повернення” – тріумф українства як в останніх кадрах, так і у всій картині.

Олександр Денисенко створив концептуально інше незвичне для нас кіно: життєствердне, естетично прекрасне, з високими сенсами, просякнуте любов’ю до України, де добро і честь перемагають. Кіношедевр із вишуканим приємним дорогим післясмаком, до якого хочеться повертатися знову і знову.

І це – проблема. Бо комусь такий фільм дуже не подобається. Бо в ньому нема брутального сексу, зради, вульгарності, примітивності та лайна.
Ця стрічка робить Україну сильнішою, і це також не входить в чиїсь стратегічні плани.

Може тому “Тарас. Повернення” неможливо й до сьогодні переглянути вільно в ютюбі, хоча там з’явилися вже й набагато “молодші” вітчизняні фільми. Може тому “Тарас. Повернення” так ще жодного разу й не демонструвався на жодному каналі вкраїнського телебачення. Розкажіть про цю ситуацію комусь за кордоном. Там точно цього не зрозуміють: як таке може бути в Україні з фільмом про основоположника української нації?!
І от це все продовжує руйнувати в моїй голові основи логіки й здорового глузду.

Комітет України з Національної премії імені Шевченка менш ніж за пів року до Шевченківського ювілею – 210 років з Дня народження нашого генія і пророка – отримує в руки готовий логічний переможний варіант: перший за 50+ років красивезний геніальний потужний психологічно-історичний фільм про Тараса Шевченка з відсутністю будь-якої достойної конкуренції йому і, (о, Боже, ні!), цей же Комітет вилучає “Тарас. Повернення” одразу ж у першому турі відбору, не пояснюючи нічого при цьому, залишаючи в реальних претендентах на перемогу “Памфіра”.
Ущипніть мене! Може я таки сплю?

Комусь дуже не вигідне україноствердне якісне кіно, яке робить кожного з нас сильнішим. Інших висновків у мене просто нема.

То що робити? Ми вже робимо. Нам усім варто якомога швидше цей процес зробити публічним. Заходити на офіційну сторінку Комітету, писати їм листи на taras_kom@ukr.net, розлого і чесно коментувати їхні публікації у Фейсбуку, організовувати публічні обговорення, висновки культурних інституцій, митців, експертів тощо…

Яка мета? Наша мета – щоб “Тарас. Повернення” відновили в конкурсі, і щоб він переміг. Це – найвища мета.

Кажуть, що такого ще не було, аби вилучений із конкурсу фільм поновили. Проте все колись траплялося вперше. Якщо не відстоїмо “Тараса”, то хоча б “Памфір” не мав би перемогти! Нагородження “Памфіра” – це програш України й українців. І це плювок у нашу пам’ять і шану Шевченкові у день його 210-річного ювілею.

Кожен небайдужий українець 9 березня має подумки звернутися до Його безсмертної Душі: “Батьку Тарасе, я не все зробив, що міг, але я зробив багато і я намагався. Пам’ятаю Тебе і всім серцем дякую за Україну, яку Ти вчив боротися і бути незламною!”

Бо нам – НЕ ОДНАКОВО!

…Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
(Тарас Шевченко)

Володимир Голота, громадянин України, приватний підприємець.

На фото: кадр із кінострічки “Тарас.Повернення”.

Дивіться також ВІДЕО:

1. Володимир Голота, підтримувач українського кіно національного значення, в етері Громадського інтерактивного телебачення 26.12.2023р. розповів про проблеми та скандали українського кіно та чому комітет премії Шевченка відсіяв стрічку “Тарас.Повернення”, номінувавши на нагороду “Памфір”? “Чим завинив фільм про Шевченка?”.

2. Інтерв’ю: Громадське Інтерактивне Телебачення з автором сценарію та режисером Тарас. Повернення Олександром Денисенком 4.01.2024р.
Про скандал з Шевченківською премією, громадську підтримку фільму Шевченкіани та небезпечні наративи сучасного українського кіно.

Читайте також: Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію

Like