На лихо, до розуміння цього – як до неба пішки. Колишня Парламентська бібліотека, в читальному залі якої в молоді літа я наполегливо черпав нові знання, віднедавна удостоєна звання Національної бібліотеки імені Ярослава Мудрого. Сіє «розумне, добре, вічне» за адресою – м. Київ, вул. М. Грушевського, 1. Філософ Григорій Сковорода як у воду дивився: «Народ терпить та борсається, не маючи опори в твердих учителях».

Так звана еліта в Україні вийшла із позавчорашнього компартійного уярмлення, як і російська література – із «Шинелі» Гоголя». З волі всевладної вічності все має початок і кінець. Після цілковитого краху марксизму-ленінізму ті, хто тулив чим ближче до серця партквитки з профілем самозваного вождя «світового пролетаріату», в змиг ока переорієнтувалися на православ’я. «Ніщо не зупинить ідею, час якої настав» – провіщав провідник визволення з московського рабства Дмитро Донцов.

2015 року в Нью-Йорку з’явилося видання: Plokhy S. The Gates of Europe: a History of Ukraine» – «Брама Європи. Історія України». Харківське видавництво «Клуб сімейного дозвілля» здійснило переклад українською мовою накладом 10 000 примірників з дещо зміненою назвою – «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності». Об’ємну працю відзначено 2018 року Національною премією України імені Т. Г. Шевченка. Відгуки, рецензії на удостоєне найвищої нагороди на мої очі не потрапляли. Автор – «професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету».

Видання фундаментальне. 495 сторінок. Культурологічну дискусію з поважним науковцем у виданій 2019 року книзі «Віч-на-віч з вічністю» мені вдалося обмежити обсягом 466 сторінок. Само собою напрошується запитання. Невже у фондах бібліотеки в центрі Києва немає унікального видання й нікому не спало на розум глянути крізь «Браму Європи»? А там чорним по білому написано:

«Є точна дата початку епохи вікінгів у Британії – 8 червня 793 року. Цього дня пірати-вікінги, які, ймовірно прибули з Норвегії, напали на християнський монастир на острові Ліндісфари біля англійського узбережжя та пограбували його. Вони втопили частину ченців у морі, а решту забрали в рабство і зникли на своїх дракарах…

Нам відома точна дата нападу варягів на столицю могутньої Візантійської імперії – 18 червня 860 року… Патріарх Фотій, верховний християнський та імперський посадовець у місті… в одній із своїх проповідей… змалював беззахисність містян перед загарбниками:

«Повз місто проходили човни, на них були екіпажі з піднятими мечами, ніби погрожували місту смертю від меча… Фотій пояснив чудесне спасіння міста заступництвом Божої Матері. Це трактування переросло в легенду, що стала основою для святкування дня Покрови Божої Матері. За іронією долі, це свято так і не закріпилося у Візантії, зате стало надзвичайно популярним в Україні, Росії та Білорусі»…

Ще одна цитата з «Брами Європи»: «Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження. Візантійські автори , які писали грецькою, швидше за все, запозичили його в слов’ян, а ті – у фінів, які використовували слово «Руотсі» («Ruotsi»)для позначення шведів, що шведською означає «люди, які веслують».

У виданні 2017 року «Майстер-клас з імператором» мені спало на думку назвати норманів-вікінгів-варягів «люди, що гребуть» – у прямому й переносному значенні дієслова.

Претендент на довічну владу в Кремлі путін підливає мастила в огонь чи то нестямно підкидає незугарні цурупалки в полум’я. В інтерв’ю американському консервативному журналісту Такеру Карлсону товче воду в ступі: «єдиний народ», «штучна держава»…

21 вересня 2022 року з приводу святкування несосвітенної 1160 річниці російської державності той же путін відвідав Новгород і виголосив Промову:
«Велікій Новгород, Рюріковє городищє, Стара Ладога, Ізборск – все це колиска Русі, витік нашої цивілізації і нашої держави, нашої культури, просвіти».

Це при тому, що іменитий доктор історичних наук Ярослав Дашкевич відколи вже з’ясував, що в Іпатіївському літописі 1147 року згадується не місто, а місцевість на мокві – болотах. Тоді суздальський князь Юрій Довгорукий запрошував на зустріч князя Святослава Ольговича: “Прииде ко мне, брате, в москов!” Того часу «москов» – «гнила річка». Дикі болота, привабливі хіба що для полювання.

“Брехнею є те, – пояснює доброї пам’яті український історик, – що Москва заснована Юрієм Довгоруким у 1147 році. Це міф, який не має доказового підтвердження. Москва як поселення була заснована 1272 року. Цього ж року був проведений третій перепис населення Золотої Орди. При першому переписі (1237–1238 pp.) і другому (1254–1259 pp.) поселення – Москва не згадується”.

596 року дипломат, юрист, довірений секретар польських королів Стефана і Сигізмунда Вази Рейнольд Гайденштайн відвідав Київ. Записав свої враження від побаченого й почутого:

«Упом’янувши Київ, таке славне й велелюдне місто, не зайвим буде коротенько нагадати про його розташування та пам’ятки давнини. Перед кількома віками князі київські були володарями всіх Росій. Як тієї, яка тепер називається Москвою, так і тієї, яка досі зветься Руссю. Владарювали князі до моря Чорного і Дунаю. Столицею їхньою був Київ. Коли його було побудовано, від якої давнини існує, чи не сягає, можливо, часів Колхіди й Енея – невідомо: закрили все далека старовина та байдужість істориків. Залишилися, одначе, сліди попередньої величі: стіна кругом міста. А в ній ворота старовинного ладу, суціль позолочені й такі високі, що два повози, поставлені один на другого, не дістануть до горішнього склепіння. У самому місті немало понищених храмів грецького обряду. Зостався дотепер один з них, святої Софії, але й той у такому жалюгідному стані, що богослужіння в ньому не проводяться… Є ще й інші пам’ятники та руїни. Величезні вали і стіни засвідчують, що місто, очевидно, колись було дуже багатолюдним і великим».

З хворої голови на мільйони здорових – путінська маячня: «Україну створив ленін, який з якогось переляку віддав українцям землі Росії. Українців не існувало до леніна, українці живуть на історичних територіях рф». Другий президент Л. Кучма, який спілкувався й ручкався з путіним, поставив зловісному діагноз – «психічний розлад». Психіка підводить, а язик не повертається визнати, що обожнюваний не одне десятиліття ленін називав росію «тюрмою народів».

Сергій Плохій, професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету указує:

«В Україні, як і майже в усій Європі, доба Великого переселення народів, або «варварських набігів», змінилася добою вікінгів, що тривала з кінця УІІІ до другої половини ХІ століття. Як і слід було очікувати, кінець «варварських набігів» не означав кінця вторгнень узагалі. Нові нападники прийшли з територій нинішньої Швеції, Норвегії та Данії. Це були вікінги, відомі також як нормани в Західній Європі або варяги у Східній. Вони грабували, підкорювали та керували цілими країнами чи їхніми частинами»…

Річ у тім, що нормани – природжені вояки. Сильніших від них відміряного вічністю певного періоду не було на білому світі. Французький поет Поль Валері у вірші «Платанові» віддав належне їхній силі: «Мій білий юний скіф, Ти клонишся нагий, Розложистий платане».

Ще в ІІ столітті до нової ери у виставі римського комедіографа Тита Мацея Плавта «Осли» прозвучало: «homo homini lupus est». «Людина людині – вовк». Римська приповідка підтверджує: «Людина – звір, що здатний посміхатись». Історія землян на третій від сонця життєдайній планеті зводиться до воєн без кінця-краю. Видатний англійський драматург і поет (1564-1616) провістив на майбутні віки: «Пекло порожнє. Всі чорти тут».

Стаття в газеті «The New York Times” повідомляє: обговорюючи «конфлікт в Україні, путін зізнався прем’єр-міністру Ізраїлю під час зустрічі, що рф не піде на капітуляцію, навіть якщо на полі бою загине велика кількість людей. Також визнав, що війна виявилася важчою, ніж перебачалося, але росія має перевагу… Війна на їхній території, а не нашій… Ми велика країна, і ми маємо терпіння». Ще одне «одкровення» від путіна: «Ми з глузду не з’їхали, але стратегією росії є зустрічний ядерний удар».

Вадим Пепа, письменник, лауреат Літературно-Мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара, Фундації Українського вільного університету імені Воляників-Швабінських (США).

На фото: фрагмент картини відомого художника Олександра Мельника. Робота демонструвалася на Всеукраїнській художній виставці “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”(2020 рік).

У 1155 році володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував частину Вишгорода, викравши ікону Вишгородської Богородиці.

Сообщение Темінь безпросвітня. Роздуми письменника крізь віки появились сначала на Український репортер.

Дивлюся в очі істини. У виданій 2020 року книзі «Володар Грому» посилаюся на свідчення візантійського історика Пропокопія Кесарійського. Всесвітньо визнаний учений із VІ ст. н.е. провіщає: «Племена ці, Sclaveni й Antes, не управляються однією людиною, а зстародавна живуть у народовладді, й від того в них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів — творець блискавки — саме він є єдиний владар усього…» Чи ж не так само в давньогрецькій міфології з юності людства Зевс — «творець блискавки», «єдиний владар» олімпійської сім’ї», «батько богів і людей».

На цю тему: Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів

Прокопій наголошує: «Та й ім’я в старовину в Sclaveni й Antes було одне й те ж: у давнину обоє цих племен називалися спорами (розсіяними), думаю через те, що вони жили, займаючи країну «спораден» (розсіяно), окремими селищами. Тому їм і землі доводиться займати багато. Вони живуть на більшій частині берега Істру (Дунаю. — В. П.) по той бік ріки». Це — коли дивитися із заходу.

1596-го року знамените місто над Дніпром відвідав Рейнольд Гейденштейн, довірений секретар польських королів Стефана і Сигізмунда Вази. Поділився враженнями від побаченого й почутого:

«Упом’янувши Київ, таке славне й велелюдне місто, не зайве буде коротенько нагадати… Перед кількома віками князі київські були володарями всіх Росій. Як тієї, яка тепер називається Москвою, так і тієї, яка досі зветься Руссю. Владарювали князі до моря Чорного і Дунаю.

Столицею їхньою був Київ. Коли його було побудовано, від якої давнини існує, чи не сягає, можливо, часів Колхіди й Енея: закрили все далека старовина та байдужість істориків. Залишилися, одначе, сліди попередньої величі. Стіна кругом міста. А в ній ворота старовинного ладу, суціль позолочені, й такі високі, що два повози, поставлені один на другого, не дістануть до горішнього склепіння. У самому місті немало понищених храмів грецького обряду».

Видатний французький письменник шість разів навідувався до Києва. До уподобаної ним Евеліни Ганської, яка мала маєток на Печерську. У своєму київському щоденнику Бальзак написав:

«Після того, як я побачив католицький Рим, я відчув живе бажання бачити Рим православний. Петербург – це ще місто-дитя. Москва щойно вступила в поважний вік, але Київ – це вічне місто Півночі… Я побачив північний Рим, православне місто з трьомастами церков, багатства Лаври, Софії»…

Сама по собі земля береже правічне. Село Ревушки Турійського району Волинської області розкинулось на березі річки Турія. Неподалік село Туропин. Тамтешні мешканці від одного покоління до наступних передають прадавні спомини про те, що до річки Турії ревищем, що люди лякалися й дивувалися. Саме від того страхітливого – Ревушки.

«Володар Грому» спростовує несосвітенну маячню кремлівських верховодів про «єдіний народ».

Відродити Кия з такою ж предковічною пам’яттю, як Зевс у давньогрецькій міфології, означає звеличити столицю незалежної Української Держави, примножити її славу в світі. Греція, Ізраїль, Індія, Китай, Японія, країни Європи, як і всі інші держави, докладають зусиль, щоб утверджуватися зі своєю доісторичною пам’яттю. Багатьом це вдається. В буквальному значенні цього слова у «Володарі Грому» воскресає доісторична пам’ять українського роду-племені.

Вадим Пепа, письменник.

Фото на головній із сайту kyivpastfuture.com.

Сообщение Книга «Володар Грому» спростовує маячню кремлівських верховодів про «єдіний народ» появились сначала на Український репортер.

Автор – «професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету». Народився в місті Горький (тепер Нижній Новгород), куди батьки були направлені на роботу із Запоріжжя. Невдовзі повернулися на попереднє місце проживання. Вищу освіту їхній син здобув у Дніпропетровському (нині Дніпровському) університеті. З дипломом там же досліджував історію німецьких та менонітських поселень, себто те, що свого часу бачив на власні очі Тарас Шевченко: «рудий німець на Хортиці картопельку садить». Удостоївся честі очолювати деканат по роботі з іноземними студентами. Кандидатську дисертацію захистив на історичному факультеті університету Патріса Лумумби в Москві. Ступінь доктора історичних наук отримав 1989 р. у Київському державному університеті імені Т. Г. Шевченка.

«Брама Європи» – видання фундаментальне. 495 сторінок. Культурологічну дискусію з поважним професором у виданій 2019 р. книзі «Віч-на-віч з вічністю» мені вдалося обмежити обсягом 466 сторінок. Керувався при цьому заповіддю від Григорія Сковороди: «Коли не можу нічим любій Вітчизні прислужитися, в усякому разі з усієї сили намагатимуся нікому ні в чому не шкодити».

На мої очі не потрапляли відгуки від науковців в Україні на відзначену Шевченківською премією та оприлюднену хіба ж яким тиражем всеосяжну, здавалося б, працю. Для мене ж абсолютно неприйнятні твердження заокеанського спеціаліста. Цитую:

«Скіфи, безумовно, вважали себе корінним населенням регіону, а не якимись зайдами».

«Нова хвиля кочовиків зі Сходу – сарматів – розгромила, відтіснила і врешті заступила скіфських вершників… Ці новоприбулі, як і скіфи, мали іранське походження».

«…слов’яни – конгломерат племен… Індоєвропейські витоки їхніх мов наводять на думку, що вони потрапили до Європи зі сходу десь між УІІ та ІІІ тисячоліттями до нашої ери… За свідченням Прокопія (Кесарійського – В. П.), слов’яни були напівкочовиками, які жили «в жалюгідних халупах»… «Укриті брудом» слов’яни… практикували мандрівну форму землеробства. «…Жили вони в лісі, як ото всякий звір, їли все нечисте» – писав «просвічений» київський літописець».

Хоч як це прикро, але немає жодної згадки про Мізинську археологічну культуру на березі річки Десни. Немає достовірного й про Трипільську археологічну культуру, відлуння з розквіту якої доносять до сучасності колядки й щедрівки та дотепер збережені пісні календарно-обрядових дійств.

Що ж стосується розділу «Вікінги на Дніпрі», то в цьому випадку – не заперечити:

«В Україні, як і майже в усій Європі, доба Великого переселення народів, або «варварських набігів, змінилася добою вікінгів, що тривала з кінця УІІІ до другої половини ХІ століття. Як і слід було очікувати, кінець «варварських набігів» не означав кінця вторгнень узагалі. Нові нападники прийшли з територій нинішніх Швеції, Норвегії та Данії. Це були вікінги, відомі також як нормани в Західній Європі або варяги у Східній. Вони грабували, підкорювали та керували цілими країнами чи їхніми частинами. Вони також змінили природу деяких держав, що вже існували на той момент, і створили нові…

Є точна дата початку епохи вікінгів у Британії 8 червня 793 року. Цього дня пірати-вікінги, які, ймовірно, прибули з Норвегії, напали на християнський монастир на острові Ліндісфари біля англійського узбережжя та пограбували його. Вони втопили частину ченців у морі, а решту забрали в рабство і зникли з монастирськими скарбами на своїх дракарах. Протягом того самого десятиліття вікінги-нормани, які пізніше дадуть назву провінції Нормандія, з’явилися біля берегів Франції. Так почалася доба вікінгів.

Візантійський двір започаткував перші контакти з вікінгами не пізніше 838 року, коли посли від короля Русі (Rhos) з’явилися у Константинополі, пропонуючи імперії мир і дружбу…

Наступного року інша група спустилася Дніпром, перетнула Чорне море і, увійшовши в Босфорську протоку, атакувала Константинополь…

Нападники не мали знарядь для довгої облоги й не могли зруйнувати мури міста, але натомість напали на передмістя, грабуючи храми та палаци, вбиваючи й топлячи тих, хто чинив опір, і залякуючи населення. Патріарх Фотій, верховний християнський та імперський посадовець у місті… в одній зі своїх проповідей … змалював беззахисність містян перед загарбниками: «Повз місто проходили човни, на них були екіпажі з піднятими мечами, ніби погрожували місту смертю від меча, і всяка надія полишала людей, і місто покладалося лише на Божу допомогу»…
Крізь «Браму» добре видно, що за одні – варяги:

«Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження. Візантійські автори, які писали грецькою, швидше за все, запозичили його в слов’ян, а ті – у фінів, які використовували слово «Руотсі» («Ruotsi») для позначення шведів, що шведською означає «люди, які веслують». А вони дійсно веслували. Спочатку Балтійським морем до Фінської затоки, потім озерами Ладога, Ільмень до верхів’їв Волги – річки, що пізніше стала уособленням Росії і в ті часи становила основну частину Волзького торгового шляху до Каспійського моря та арабських країн».

У післямові до українського видання С. Плохій хвалиться: «Англомовна преса зустріла вихід «Брами Європи» надзвичайно позитивно, із розлогими рецензіями від «Wall Street Yournal» та «Ekonomist» до «Times» та «New York Review of Books». Але найнесподіванішим стало зацікавлення книгою в країнах Східної Європи та Євразії, адже видавці Польщі, Румунії, Росії та Китаю придбали права на її переклад».

Не маю відомостей про публікацію в росії «Брами Європи», як і в Польщі, Румунії, Китаї. В Україні ж про удостоєне Шевченківської премії – ні слуху, ні духу. За моїм висновком – цілковите замовчування. А дарма. Чом би не посилатися на удостоєне найвищої Національної премії?

«Візантійський імператор Костянтин УІІ Багрянородний пояснював у своєму трактаті
«De administrando imperio» («Управління імперією» – В. П.), написаному 950 року, невдовзі після укладення другого договору, що товари надходять від слов’янських племен, контрольованих руськими вікінгами: «Коли починається місяць листопад, їхні вожді разом з усією Руссю залишають Київ і йдуть на полюддя, що означає «обхід», тобто до слов’янських земель вервіанів, дреговичів, кривичів та сіверян та інших слов’ян, які платять данину Русі. У той час одні племена платили данину, інші повставали…

Згідно з «Повістю», повсталі древляни напали на наступника Гельгі – Інгвара, у літописі названого Ігорем, який, зібравши традиційну данину потім повернувся по додаткову: «Коли ж почули древляни, що він знов іде, порадилися древляни з князем своїм Малом і сказали: «Якщо внадиться вовк до овець, то виносить по одній усе стадо, якщо не вб’ють його. Так і сей: якщо не вб’ємо його, то він усіх нас погубить» – пояснював літописець, пояснюючи причину повстання. Древляни здійснили те, що задумали, і вбили Ігоря. А потім зважилися на ще нахабніший вчинок.

Натхненник перевороту, древлянський князь Мал, запропонував шлюб вдові Ігоря, Хельзі, відомій в літописній та історичній традиції як Ольга. Літописець пояснює, що Мал зробив цю спробу примирення, щоб здобути контроль над сином Ігоря Святославом (скандинавське ім’я – Свенельд)…

Той факт, що човни та лазні є важливими елементами скандинавської культури, викриває скандинавське походження цієї легенди. До руського в розумінні скандинавського поховального обряду входило спалювання померлого в човні».

Замість того, щоб просвіщати «братів незрящих гречкосіїв», як заповідає Тарас Шевченко, вчені мужі топчуть сліди літописців. Пам’ятник Ользі, що стерла з лиця землі древлянський Іскоростень, красується в центрі Києва. Високих рангів науковці вишукують у графіті на стінах Софії Київської мізерні сліди невмирущої української мови, яка з першими словами своєї предковічної мови зароджувалася в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі. Її вікування – понад ХХІІ-ХІУ тисячоліття до нової ери. «Візантійська ортодоксія» силувалася замінити природне штучного виплоду начебто староукраїнським і церковнослов’янським. Не вдалося.

Матеріальні й духовні надбання попередниці успадкувала не менше значуща Трипільська археологічна культура. З її розквіту доносять до сучасності правду про життя-буття пращурів українського роду-племені невмирущі колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових відправ. На зверхній погляд, «всеосяжна» «Брама Європи» охоплює понад 2000 років української історії. У полемічній дискусії з автором «двотисячолітнього» протиставляю скороминущому Мізин і Трипілля.

За словом Великого Кобзаря, моє видання «Віч-на-віч з вічністю» ніхто «не лайне». Тотальне замовчування. Можливості публікувати украй обмежені. Неодмінно на те виходить, що – «до глибини власної кишені», як мовив видатний український громадсько-політичний діяч Євген Чикаленко.

Оприлюднюю важливе через Інтернет. Хай там що, посилаюся ще раз на «Браму Європи»:

«Повість минулих літ, що є джерелом більшості наших знань про цей період, розповідає про боротьбу за місто між різними групами вікінгів, що відбувалася близько 882 року. Двоє з їхніх вождів, Аскольд і Дір (могилу першого й нині можна бачити в Києві) були вбиті Гельгі, який був відомий літописцеві як Олег. Він захистив місто Рьоріка (Рюрик у літописі), який уже керував Новгородом (Великий Новгород) на півночі нинішньої Росії. Хоча в цій історії ще потрібно з’ясувати чимало деталей, у тому числі хитку хронологію (літописець відтворив її здебільшого на основі візантійських джерел, ця легенда, імовірно, повторює реальні процеси зосередження влади в руках однієї групи вікінгів у лісових регіонах Східної Європи між нинішнім Великим Новгородом та Києвом».

Претендент на довічну владу в кремлі утер носа як «візантійським джерелам», так і «Брамі Європи». 15 липня 2021 р. прибув до Ладоги. Ошелешив зібраних на зустріч школярів і освітян: «Слов’янські та інші племена на величезному просторі – від Ладоги, Новгорода, Пскова до Києва і Чернігова – були об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською), господарськими зв’язками, владою династії князів Рюриковичів». Запитати б новоявленого перебріхувача: чому ж тоді – Київська Русь, а не якась примарна?

І хто ж – «інші племена»? Фіно-угорські! Фундамент прийдешньої російської імперії. Сам же путін – з тієї ж закваски. Вепс. У просторіччі – чухонець. У поемі О. Пушкіна «Євгеній Онєгін» – «приют убогого чухонца» «на берегу пустынных волн» З-поміж так званих «нацменшин» ерзя та мокша усе ще намагаються зберегти якісь ознаки власної ідентичності. Усі поспіль «об’єднані однією мовою (зараз ми називаємо її давньоруською)». Знає кіт, чиє сало їсть. Пообіцяв школярикам у Ладозі, що напише статтю. Пообіцяв – зробив. «Давньоруської» мови не «потягнув». Опублікував російською і, підлещуючись, українською. У природі трапляються двоголові змії. Вони ж – двоязикі.

Вадим Пепа, письменник.

Фото на головній сторінці: Ljubuški Karneval

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Правда про слов’ян. Роздуми письменника
• Орда Орбана в Європі. Роздуми письменника
• Людина людині – вовк. Дещо про звірства російських окупантів. Роздуми письменника
• “Найбільше вражає – мужність однополчан! Справжній козацький дух”. Захисник Бахмута про бойових побратимів
• Український етнос існує «від сотворіння світу». Роздуми письменника
• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
• Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

Сообщение Правда про варягів. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Після збирання дармових плодів земних, полювання й риболовлі, заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю й усяку пашницю, щоб золоте збирати збіжжя. Всюдисущі елліни побачили, як одні з перших рільників на третій від сонця життєдайній планеті трудяться в поті чола на ланах і нивах й назвали їх – скави. Копачі. Паралельно георгос – землероби. По-українському правдивіше – хлібороби.

У французьких архівах зберігається унікальний документ – «Реймська глоса до Псалтири Одальріха». Датується «у рік від втілення Господнього 1048». Одне з речень починається словами: «Від короля тієї країни Ярослава…» В оригіналі – Oreslavus. А далі в тексті: «Названий король Георгій Скав…» Латиною – Georgius Scavus. Георгій – християнське ім’я київського князя Ярослава, прозваного Мудрим. Відображення дійсного – як у дзеркалі. Які можуть бути сумніви?

У шостому столітті нового літочислення хитромудрий недоброзичливець Псевдокесарій звихнувся на тому, що поділив зоряне небо на «сім зон». Від них начебто залежало, якими бути племенам, народам під тими чи іншими сузір’ями. Він же втулив у «скави» одну-єдину буковку – «л». Вискочило, як голий з конопель, «склавени». Sclavenes. А це по-грецькому – раби. Замість того, аби з’ясувати, звідки ноги ростуть в огудливого, законодавці історичної моди в Москві – академіки Б. Рибаков і Д. Лихачов – підмінили немилозвучне умовним терміном – «слов’яни». Накрили шапкою-невидимкою первобутні племена українського роду. Прадавнє зводиться до єдиного знаменника – «слов’яни». В пітьму безпросвітну ввергнуто предковічну пам’ять українського народу.

Інститут археології НАН України видає збірник «In Sclavenia Terra» – «В Рабській Землі», «підготовлений відділом археології ранніх слов’ян». Публікуються статті, «присвячені проблемам археології слов’ян другої половини І тис. н. е. на території півдня Східної Європи».

Позичено очі і в Псевдокесарія, і в московських законодавців історичної моди. Накрито українських предків саваном «слов’яни». Занурено в безвість – «на території Східної Європи». Шукай вітра в полі – себто сучасні поглиблені відомості про предковічних українських пращурів. Знавців іноземних мов нині вистачає.

На те виходить, що комусь вигідніше вдовольняти свої потреби саме в «Рабській Землі». А короткозорі маси, які – електорат, будь-що проковтнуть.

Мені випало дискутувати з одним, м’яко кажучи, нахрапистим демагогом. Не останнього розряду діяч культури затято виправдовується: «Я – людина вільна. І не можу посягати на чужу волю!» Який же ти, голубчику, «вільний», коли хліб жуєш часом з квасом, а порою з водою в «Рабській Землі»?

Не хтось інший, а гуманітарій із Національного університету імені Тараса Шевченка в дискусії зі мною якось прохопився, що українському роду-племені судилася рабська доля. Студентам на своїх лекціях обачний ніколи цього не скаже. Так звана еліта в Україні навчена віками гноблення ховати дулі в кишенях і тримати язики за зубами.

Який же вихід із глухого кута? Відкрийте в Інтернеті – «Вічність українського етносу». Доісторичну пам’ять українського роду-племені необхідно воскресити. Відродити. Не ламати через коліно предковічну пам’ять українського роду. А глянути в очі істини. Правда неодмінно вистромить роги. У плині вічності раніше чи пізніше покаже справдешнє.

Українські пращури не на останніх ролях у всесвітній історії. Вони – одні з перших рільників на третій від сонця життєдайній планеті. Надихнули близьких по крові, як виживати від «сотворіння світу» на справіку рідній Матері-Землі. Само по собі поняття «слов’яни» укорінилося, увійшло в повсякденний ужиток. Майбутнім поколінням вирішувати, що сприймати, а з чим не погоджуватися.

До відома широких мас: французький натураліст Жорж Леопольд Кюв’є поділив усе
людство за кольором шкіри на три раси – білі, чорні, жовті. Європейці – білі. На їхню свободу постійно посягала монголоїдна Орда, на що указували основоположники позавчорашнього марксизму-ленінізму Маркс і Енгельс. Але їхні викривальні судження приховувалися в росії за сімома замками.

В ХХІ столітті нової ери рф нав’язала Україні криваву війну. Прозірливий гетьман Іван Мазепа, підданий анафемі «скаженим звіром» Петром І, сплодженим дочкою татарського мурзи в Москві, застерігав майбутні покоління: щедра на віддачу українська земля – «ціль і точка всього нещастя». Частина чорної і жовтої раси схильні вважати терористичну війну путіна в Україні «конфліктом». Насправді ж – черговий замах на тотальне знищення, на нищівніший, ніж будь-коли в світі, геноцид українського народу…

Вадим Пепа, письменник

Фото на головній сторінці:
картина відомого українського художника Олександра Мельника.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Орда Орбана в Європі. Роздуми письменника
• Людина людині – вовк. Дещо про звірства російських окупантів. Роздуми письменника
• “Найбільше вражає – мужність однополчан! Справжній козацький дух”. Захисник Бахмута про бойових побратимів
• Український етнос існує «від сотворіння світу». Роздуми письменника
• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
• Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

Сообщение Правда про слов’ян. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

На земній кулі заради цього вищі створіння відкрили Америку. Винищили вогнепальною зброєю і завезеними пошестями аборигенів. Але й самі поплатилися. «Ощасливили» Європу сифілісом і венеричними хворобами.

Було та загуло. Одначе бур’яном не заросло. Навіть щонайвіддаленіше, первісне не тільки стукає в серця небайдужих, а й пробуджує уяву. Ось те, що на виду. Перед очима уже не мільйонів, а мільярдів, котрі спроможні читати. Відкриваймо Біблію. Перша книга Буття – «про початок світу й створення людини»:

«1. Господь сказав до Аврама: «Вийди з землі твоєї, з твоєї рідні, і з дому батька твого в край, що його я тобі покажу. 2. А я виведу з тебе великий народ і поблагословлю тебе, та й зроблю великим твоє ім’я, а ти станеш благословенням. 3. Благословитиму тих, що тебе благословляють, і проклинатиму того, хто тебе проклинає. Тобою всі племена землі благословлятимуться».

У доісторичну давнину поняття «народ» учені в Україні не насмілюються углиблювати. Обмежуються «племенами». Та чи не було б наближенням до істини твердження, що український етнос із першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі на березі річки Десни? Починаючи з ХХІV до ХІV тисячоліть до нової ери чиї ж предки в поселенні «середньої доби верхнього палеоліту», а простіше, «за часів прильодовиків’я з різко вираженим континентальним кліматом», полювали на мамонтів, північних оленів, носорогів, диких коней та іншу крупну звірину?

Таке ж довготривале поселення вищих створінь 1897 року відкрив на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії Вікентій Хвойка.

То як же ставити під сумнів прозріння нашого Пророка Тараса Шевченка? Як не вірити геніальному поету? Він указує в поемі «Саул», написаній за лічені місяці до останнього подиху, чиї ми сини і яких батьків:

В непробудимому Китаї,
В Єгипті темному, у нас
І понад Індом і Євфратом
Свої ягнята і телята
На полі вольнім вольно пас
Чабан було в своєму раї.

Суголосно мовить і Леся Українка, названа донькою Прометея: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може». В усьому живому, яке дивує білий світ, «порватися не може». А вищі створіння рвуть «той ланцюг» на шмаття так, як їм заманеться. В Україні більш-менш успішним археологам передається мовби у власність досліджене ними. Який там «ланцюг великий всесвітнього життя»? Кожний авторитетний залюбки присвоює собі обривок від неосяжного. Не до того, щоб простежити неперервний розвиток етносу з давнього давня й до сучасності. Натомість відокремлюється попереднє від наступного.

А як же насправді? Духовні здобутки нащадків пастуха ягнят і телят на правічній українській землі сповна успадковує Трипільська археологічна культура. Її давно вже годилося б назвати Трипільською цивілізацією. Але їй поки що не вдається протовпитися в сонмище раніше визнаних – шумерська, аккадська, вавилонська, хетська, ассирійська, урартська, римська, абасидська, сельджуцька і османська. Та хай там що, будьмо певні, що в тому колі не останнє місце Трипіллю зарезервоване не українською елітою, а вічністю. І станеться невідворотне ближчого майбутнього.

Колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, не кажучи вже про зажинки та обжинки одвічних хліборобів, доносять до сучасності животрепетні відлуння з розквіту Трипільської культури. Одначе справжньої ціни їм досі не складено. Давньогрецька міфологія вражає людство високими злетами мислення з юності людства. В той же час з душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Усі доісторичні тисячоліття після хрещення киян 988 року осуджувалися й невпинно проклиналися, як «поганські».

Від первини мовби й не огидне. Латинське pag – село. Pagan – селянин. Pagus – угіддя поза межами міста. І до чого ж докотилося? Як же виродилося? Тепер чиї тільки очі не вколює перевернуте з ніг на голову – поганий, поганець, погань. Не скажу про інші мови, а в українській подібних перетлумачувань скільки завгодно, причому найчастіше на приниження. Незаслуженої ганьби удостоїлися одні з перших на білому світі рільників, хліборобів, georgos – землеробів по-грецькому. А в просторіччі – гречкосіїв.

Мова українських пращурів зароджувалася в Мізинській археологічній культурі. А це десь ХХІV-ХІV тисячоліття до нової ери. Відтоді вона ніколи не замінювалася на якусь іншу, як виповзини зміїв щовесни. А невідривно від своїх носіїв невпинно розвивалася і ніколи не вмовкала. Нині є однією з найбагатших у світі. На міжнародних форумах визнавалася другою за милозвучністю після італійської.

«Візантійській ортодоксії» не вдалося вивести з ужитку правічну мову українського роду. На неї за далекосяжним заміром візантійських басилевсів, сиріч імператорів, напосідався солунський діалект болгарської, з якого старослов’янська й церковнослов’янська. Чому саме звідти напасть? Відповідь прихована в «Церковній історії» сирійського автора Іоанна Ефеського, єпископа Асійського. Опис високоповажним подій 581 р. н. е. подаю з російського перекладу у «Віснику древньої історії», стор. 253:

«На третьому році по смерті імператора Юстина і правління державного Тиверія рушив проклятий народ слов’ян, який пройшов через усю Елладу і по країні Фесалоніка, і по фракійських провінціях. Здобув багато міст і фортець, спалив, пограбував і підкорив країну, сів у ній владно та без страху, як у своїй власній, і впродовж чотирьох років, доти, поки імператор був зайнятий персидською війною і вирядив усі свої війська на Схід, уся країна була віддана напризволяще слов’янам; останні зайняли її і розійшлися по ній на час, який призначив Бог. Вони захопили всі імперські табуни й інше, вони живуть, сидять і грабують у римських провінціях без турбот і страху, убиваючи і спалюючи, вони стали багатими, мають золото і срібло, табуни коней та багато зброї. Вони навчилися вести війну краще від римлян, і все ж вони люди прості, які не сміли з’явитися з лісів і степів і не знали, що таке зброя, за винятком двох або трьох дротиків».

Тоді ж не менше відомий Граматик Євфимій ремствував, що «ціла країна ослов’янилась і оварварилась». А одного із знатних пришельців, що «гордився своїм благородним, щоб не сказати худорідним походженням», великорозумний грек ганьбив дошкульним ямбом у звучанні по-грецькому: «Прехитра Слов’янська личина».

«Слов’янська», як і «слов’яни», – поняття із російських перекладів. Ними доводиться послуговуватися, бо українських перекладів обмаль. Обізнаність із давньогрецьким, як і з давньоукраїнським, в Україні явно шкутильгає. Необхідно знімати полуду з очей.

Десь сім тисяч років тому українські предки заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Угледівши те, всюдисущі елліни ввели в писемні джерела слово «скапто». Або «скапту». Голосна літера наприкінці – так звана «омега». Її озвучення двояке – «оу». Через те Ромул – один із двох близнюків, засновників «вічного міста». І разом з тим – Романія і Румунія. А понад те «Аріведерче, Рома!» співається у нас як «Прощай, Рим!» По-російському – «Рім». Англійською мовою – Rome.

В новогрецьких словниках давнє прибрало простішу форму – «скави». Значення те ж саме – «копати». Чи ж не суголосно по-українському говориться – скопати город. Для когось, може, й дивина, але перегукується й з українськими народними повір’ями. Коли Адам і Єва, спокушені підступним Змієм, піддалися гріху, Господь вигнав обох з раю, навздогін наказуючи Адамові: «Будеш добувати хліб насущний у поті чола свого!» Та ще й додав: «Копай, аби жив».

З перебігом віків дуже велемудрі в «скави» вставили буковку «л». Вийшло «склави». А це по-грецькому – «раби». Для підсилення в православних храмах вінчаються під благословення хорових співів «раб Божий і раба Божа». Й покійники відспівуються батюшками як «раби Божі». Нічого подібного не почути ні з вуст католицьких ксьондзів, ні від сповідників інших конфесій. А в писемних джерелах укорінилося Sklaveni з рабським присмаком.

Якось один із викладачів Національного Київського університету в званні доктора наук довірливо відкрився мені, що «слов’яни» – похідне від «раби». Студентам він цього не скаже. Московські ж академіки під проводом Б. Рибакова й Д. Лихачова замість Sklaveni ввели у вжиток Слов’яни. Воно нібито й на облагородження. Та чи не ліпше б глянути в очі істини та просвітити мільйонні маси, що й до чого та де собака зарита.

Недомовками, а тим паче замовчуваннями українська свідомість наситилася сповна, коли спроваджувалися на погибель у сибірську безвість Василь Стус та його однодумці. Врешті-решт необхідно ж прокинутися зі сну розуму. Воскресаймо самі й просвіщаймо багатостраждальний рід свій. Розпросторюймо для нього обрії світлішого майбутнього.

Визнаний польський історик Мацей (Матвій по-українському – В. П.) видрукував 1582 року в Кролевці (Крулевці за польською вимовою – В. П.), яке після захоплення хрестоносцями стало Кенігсбергом, а після Другої світової війни – Калінінградом, головну працю свого життя «Хроніка Польська, Жмудська, Литовська і всієї Русі». Читаймо:

«Року Божого 401 повстав Аттила, званий Бичем Божим, котрий вийшов від ріки Югри». «Угри, або Югри, що є в Московській державі. І, переправившись через ріку Волгу, вони розгромили готів». Аттила «силою взяв Хорватський край… підкорив під свою владу багато держав, загарбавши їх, і як спочатку переслідував християнство, так і осівши в тій державі, в жодній зі справ не змінив свого наміру, а став ще більше переслідувати християн».

Здавалося б, давній замір, а чи ж не допікає на зорі ХХІ ст. незалежній Українській Державі?
Чисельне об’єднання кочовиків утворилося в ІІ-ІV віках н. е. в Приураллі з тюркомовних хунну й угрів та сарматів. Масовий рух того зборища на захід із 70-х років ІV ст. спричинив так зване Велике переселення народів. Не уявити, в яку безпросвітну дикість і звіряче варварство було б увергнуто Європу, якби 451 року на Каталаунських полях у Франції об’єднані європейські народи не спромоглися на потужну відсіч завойовникам.

У своїх виданнях «Перед очима істини» (2015 р.), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар Грому» (2020) доводжу і показую, що буремні ІV-VІ століття відображені в народнопоетичній творчості – промовистій і невмирущій. Але так сталося, що все те в науковому обігові долучено до колядок і щедрівок. Можливо, саме це й застує зір. Досі нікому не спало на думку, де шукати згадки про антів під проводом Божа. Найменованих так у чужоземних писемних джерелах Михайло Грушевський визнає предками українського народу. Щоправда, із застереженнями, які мені не до душі.

Історик готів Йордан служив секретарем в одного з аланських воєначальників, що перебував на службі в Східній Римській імперії. Це ті алани, котрі по-російському яси. Предки осетинів. У крутовир’ї ІV-V століть кого тільки не наймала до війська «цариця світу». Для Візантії старався і Йордан. Головну працю свого життя «Про походження і діяння гетів» довів до 551 року. У ній кілька скупих рядків обпікають серця синів українського роду. Король остготів Вінітар «послав військо в межі антів і, коли вступив туди, у першій битві був переможений, але надалі діяв рішучіше й розіп’яв короля їхнього Божа із синами його і сімдесятьма старійшинами для залякування».

Не до вподоби мені, що який там король? Це в інших базилевси, імператори, царі, цісарі… А в українських предків, не проминув зауважити видатний історик, глава «великого антського племені чи, швидше, – кількох племен, а поряд із ним виступає велика кількість старійшин, вірогідно, начальників».

Мені досі не давало спокою невідступне запитання. Як же могло статися, що таку трагічну подію стерто з пам’яті українського народу? Які ж ми після цього сини рідної Матері-Землі? Чому піддалися супостатам і переродилися на безпам’ятних Іванів?

На щастя, відкрилося. Душа радіє. Воскресає Бож. Аж ніяк не знічев’я автор Слова про похід Ігоря зізнається:

Не лѣпо ли ны бяшеть, братіе, начяти
старыми словесы трудных повѣстій о пълку Игоревѣ…

Принагідно зауважую, що в назві твору – «о плъку», а в тексті – «о пълку». Як на мене, це є свідченням того, що знаменитому автору нелегко давалася писемність солунським діалектом болгарської мови. Доступніше в перекладі відомого дослідника Слова про похід Ігоря Б. Яценка:

Хіба не гоже було нам, браття, почати
старими словами трудних повістей о полку Ігоревім…

У виданні 2020 року «Слово про антського короля Божа» переконую, що геніальне «Слово о полку Ігоревім» є переспівом уснопоетичного первинного. Первозданне зазвучало з вуст невідомого автора в п’ятому столітті нової ери. І полетіло світами на всі майбутні віки. В перлині такого ж високохудожнього натхнення, як і предковічні колядки та щедрівки, як і загалом кращі зразки народнопоетичної творчості, насамперед календарно-обрядової, повідано про гірку долю антського вождя Божа.

Невідомий автор Слова про похід Ігоря не мав можливості, як набагато пізніше і автор «Історії Русів», говорити прямо, відверто. Та все ж йому вдалося донести спомин про антського короля Божа до всіх наступних поколінь. Доленосна правда воскресає. Прозріваймо з нею! Відроджуймося, душі праведні, з предковічною свідомістю!

Якщо ж для когось неприйнятне, то, будь ласка, висловлюйтесь. Спростовуйте. Заперечуйте. Непорушним для мене є головне. Автор Слова про похід Ігоря успадковував духовні здобутки неміряних тисячоліть буття українського роду на білому світі. І виразив це геніально. Збагатив людство таким же шедевром, як індійські та іранські епоси, французька «Пісня про Роланда», німецька «Пісня про Нібелунгів», англійський «Беовульф», грузинський «Витязь у тигровій шкурі», вірменський «Давид Сасунський», іспанська «Пісня про мого Сіда», ісландські саги, фінська «Калевала», японська «Повість про дім Тайра».

Вадим ПЕПА, лауреат літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

На фото: цю картину написав відомий художник Олександр Мельник. Робота демонструвалася на Всеукраїнській художній виставці “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”(2020 рік). У 1155 році володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував частину Вишгорода, викравши ікону Вишгородської Богородиці.

Читайте також:

• Cьогодні Європа наражається на синдром Аттіли

Сообщение З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.