Утім, спершу дещо з біографії писмьенника. Ось як він пише про себе: “Після викриття Микитою Хрущовим «культу особи й діяльності Сталіна» студенти вузів позавчорашнього союзу підняли голови з надією на корінні переміни. 1956 року мене, як багатьох інших, виключили з четвертого курсу факультету журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (тепер Національного). Обвинуватили в «українському буржуазному націоналізмі». Хоча який з мене «буржуазний»? Народився й жив до закінчення десятирічки зі срібною медаллю в хаті-ліпці із саману. Перед Великоднем мати мазала земляну підлогу глиною, розведеною у воді…”

Що відбулося на полігоні під командуванням маршала “катафалка”

Тодішній міністр оборони Жуков мобілізував вигнанців на узаконену трирічну строкову службу в армії. Виключені з вищих навчальних закладів України, Грузії, Вірменії, Азербайджану, Молдавії відбували покарання в Бузулуці Оренбурзької області й на лиховісному Тоцькому полігоні, де 1954 року. було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. Вигнанці з вузів москви, ленінграда й «до самих до окраїн» запроторені на муштру на Далекий Схід поблизу уранових шахт. Так колишня «союзна власть» дбала про спадковість поколінь.

12 вересня 1954 року Микита Хрущов благословив випробувати на Тоцькому полігоні атомну бомбу. Кодова назва – «Сніжок». «Військова підготовка для пробиття сильно укріплених оборонних рубежів військового супротивника з використанням ядерної зброї». Задіяно 45 тисяч військовослужбовців. 39 тисяч солдатів, сержантів і старшин. 6 тисяч офіцерів, генералів і маршалів. Наметовий табір розтягнувся на 42 кілометри.

Епіцентр позначено білим хрестом. Довкруж розставлена бойова техніка: танки, літаки, бронетранспортери, гармати. Тримали на прив’язі «цілий зоопарк тварин-смертників»: коней, свійську худобу, верблюдів, котів, собак і навіть мавп. Випробовувався вплив вибуху не лише на військову техніку, а й на флору й фауну. Мабуть, хтось підказав організаторам атомного пекла, що мавпи – витривалі, їхній рід – з незапам’ятних тисячоліть.

Смертоносне доправляв на висоті 8 тисяч метрів Ту-4 в супроводі двох винищувачів Міг-17. Команда бомбардувальника ІЛ-26 забезпечувала розвідку погоди й кінозйомку. Заряд – 40 кілотон. Удвічі потужніший, ніж скинуте на Хіросіму. Військам на відстані 5-7,5 кілометри від епіцентру наказано перебувати в укриттях. А віддаленим на сім з половиною кілометрів ховатися в траншеях: «лежати ниць, не піднімаючи голови». Солдати в теплу погоду – в зимовому обмундируванні. Така екіпіровка начебто захищала від радіації.

О дев’ятій годині 33 хвилини – вибух на висоті 350 метрів. «Гриб» піднявся на 15 кілометрів. Здійняті вгору шматки грунту й пил – найбільша загроза всьому живому. Безпечні ж вирячувалися на небачене чудо. Розплата за цікавість – опіки сітківки очей, шкіри, пошкодження слуху від потужної ударної хвилі.

Через п’ять хвилин після вибуху – артилерійська підготовка. Услід нанесено удар бомбардувальною авіацією та польовою артилерією. Спалахнули пожежі в прилеглих селах. Після артпідготовки в наступ піднято війська: 600 танків і самохідно-артилерійських установок, 600 бронетранспортерів, 320 літаків, тисячі автомобілів різного призначення.

17 вересня ТАРС розродилося заявою: «Під час випробування отримано цінні результати, які допоможуть радянським ученим та інженерам успішно вирішувати завдання щодо захисту від атомного нападу».

Від лісу в епіцентрі нічого не залишилося. Ще далі – обгорілі пеньки. Потім – рештки стовбурів. За ними – дерева зі згорілими верхівками. Молодим дівчатам, які працювали на кухнях, поступила команда вкриватися з головою ковдрами. Згодом народжували в гірких сльозах невиліковних калік. Мимовільними учасниками лиховісних навчань стали близько 10 тисяч мешканців у безпосередній близькості до полігону. Їх евакуювали. Але одразу після завершення навчань дозволили повернутися в пронизані радіацією оселі. Ті, що одержали надмірну дозу радіації, померли протягом року.

Масштаби людських утрат відкрилися 1993 року, коли з документів було знято гриф секретності. З 345 тисяч військових, які брали участь у згубних навчаннях, 2013-го року залишилося в живих трохи більше 2-х тисяч. Половина з них – інваліди першої і другої групи. Їм дошкуляє гіпертонія. Мучаться з органами травлення. Народжуваність у довколишніх краях у наступні 50 років знизилася майже в три рази. Онкологія в Оренбурзькій області – друга причина смертності після серцево-судинних хвороб.

Навчання очолював Г. Жуков. Під час Другої світової війни воїни позавчорашнього союзу називали новоспеченого маршала «катафалк». «З горією», як кажуть на моїй рідній Черкащині, виправдав прозвисько. Лише на полігоні в Тоцькому відправив на той світ тисячі жертв. Людство зітхнуло б з полегшенням, якби вічність поставила на «катафалку» та на подібних йому жирний хрест. Претенденти на довічне панування в кремлі – путін і мєдвєдєв – погрожують Києву і країнам Заходу ядерним ударом «у разі загрози існуванню рф».

Добродійна Доля зобов’язує мене, як журналіста, письменника, попереджати про найбільшу загрозу людству, як і моїй справіку рідній, предковічній Матері-Землі. Безмежно вдячний доброзичливій Долі за те, що береже мене в крутовир’ї лихих обставин та благословляє нині на плідну творчу працю. Кому ж, як не мені, відверто ділитися споминами про пережите на відведеному Долею віку? На схилі літ з останніх сил стараюся просвіщати «братів незрящих гречкосіїв», як заповідає Тарас Шевченко.

Вадим Пепа, заслужений журналіст України,лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Хто є хто в Україні. Роздуми письменника
• Правда про слов’ян. Роздуми письменника
• Орда Орбана в Європі. Роздуми письменника
• Людина людині – вовк. Дещо про звірства російських окупантів. Роздуми письменника
• “Найбільше вражає – мужність однополчан! Справжній козацький дух”. Захисник Бахмута про бойових побратимів
• Український етнос існує «від сотворіння світу». Роздуми письменника
• Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника
• Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника
• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
• Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців”

Сообщение Ядерний гриб під кодовою назвою “Сніжок”. Нова книга письменника Вадима Пепи появились сначала на Український репортер.

З того часу щороку 6 і 9 серпня обов’язково знаходяться викривачі американської вояччини, палаючі благородним гнівом. У зв’язку з чим виникають деякі асоціації та паралелі особистого характеру – крізь призму власної долі все виглядає набагато ясніше.

Хіросіма і Маріуполь, Бейрут і Магадан.

Життя людини залежить від безлічі випадковостей, часом начебто дуже далеких від того, щоб вплинути на долю, але вирішальних. Наскільки вагомим повинен бути випадок? Так, відомий «ефект метелика» Бредбері ефектний, але бомби, про які піде мова, діють і швидше і ефективніше. Випадковості… Смерть Сталіна могла осиротити мене, але якби не було  атомного бомбардування Японії, я взагалі міг не з’явитися в світ. По лінії батька. А скинь радянський льотчик за кілька років до Хіросіми свою бомбу метрів на двадцять лівіше – мене не було б уже по лінії матері.

Стіну будинку моєї мами в Маріуполі розсікала серйозна тріщина. Я помітив її ще в дитинстві, в перший же приїзд до тамтешніх родичей.

— Поруч впала бомба, — відповіла мама на моє запитання.

— Які звірі ці німці! — обурився я, — Бомбували житлові квартали!

— Ні, це не вони, — коротко відповіла вона. Однак тему розвивати не стала, і лише значно пізніше я з’ясував, що наприкінці літа 1943 року радянська авіація бомбила металургійний комбінат «Азовсталь». Але чи то німецькі зенітники добре знали свою справу, то наші аси погано знали свою, проте частенько скидали бомби, не долітаючи до мети, прямо над міськими кварталами. Що могло позначитися на моїй долі фатально…

На комбінаті я бував у відрядженнях у 80-і роки – ми запускали в його цехах верстати з числовим програмним управлінням і роботів, одні з перших в СРСР. І ось яке природне запитання виникало: Маріуполь звільнили від німців зовсім скоро, вже на початку вересня 43-го, навіщо ж бомбити такий потрібний батьківщині завод? Щоб мати більше робіт з відновлення? І ще про Ради (між іншим, цю форму-ширму правління всім сусідам принесла саме Росія – на російських багнетах) і про Маріуполь: вдруге його звільняли вже недавно, в червні 2014-го, від російських окупантів, які теж відзначилися бомбардуваннями житлових кварталів – системами залпового вогню.

Так, у світі багато що залежить від випадковостей, але коли вони дріботять, то викликають підозру в системності. Бо Ради бомбили не тільки Маріуполь, а й Комрат (місто на півдні Молдавії), де жила моя улюблена і незабутня теща Марія Петрівна. Хоча ніяких стратегічних заводів там зроду не водилося. Справа була в 1944-му і довелося вирити щілину поруч з будинком, в якій ховалися під час нальотів. І ось одного разу юна Маруся, вже сховавшись там, раптом згадала, що не захопила свій улюблений порцеляновий сервіз німецької роботи. І під атакою сталінських соколів вискочила і помчала рятувати цінний посуд. Варто було їй заскочити в будинок, як у щілину потрапила російська бомба…

Або взяти тестя, Федора Федоровича – 16-річним хлопчаком в листопаді 41-го він відновлював під Москвою підірванi в паніці відступу мости, конче потрібні для контрнаступу. Розповідав, як боявся, висячи на монтажному поясі на фермах моста над чорною крижаною водою, коли «Юнкерси» бомбили міст, а «Месери» кружляли поруч. А якби їх льотчики не промахнулись?..

Як Федір опинився там? Вдершись в 1940-му в Молдавію, Ради загребли його у фабрично-заводське училище, вивезене на початку війни під Москву. Зрозуміло, що згоди учнів ніхто не питав, але їм ще пощастило! Оскільки учнів ФЗУ в Сталіно, нинішньому Донецьку, перед приходом німців енкавеесники просто розстріляли. Так, це було училище для дітей ворогів народу, але в сусідніх траншеях поховання знайшли останки поранених червоноармійців – їх розстріляли разом з медперсоналом. Як бачимо, випадки породжені системою.

І ще про випадки: з Москви ФЗУ перекинули в Середню Азію, де в 1943 році з поляків, що вціліли після Катині, на вимогу англійців формувалася армія Андерса, яка прямувала на фронт через Іран. З нею йшли і цивільні. І що ви думаєте? Привабливість юного Федора виявилася настільки великою, що полячки вирішили вивезти його, переодягши в плаття, і вже вели до колони машин, коли мій майбутній тесть раптом передумав їхати в невідоме. А якби не передумав? Поляки потім воювали в Месопотамії, в Італії, багато полягло під Монте Кассіно. У будь-якому випадку доля навряд чи звела б його з Марією – і моя доля склалася б інакше.

Але і цього мало, доля якщо вже пряде нитку, то дуже наполегливо. Точно так роздумав залишати батьківщину і його майбутній тесть, батько Марії! У 1944 році, коли Ради бомбили Комрат, він вирішив вивезти родину до Румунії, до родичів. Уже вози завантажили скарбом, вранці збиралися вирушити в дорогу, однак в ніч перед від’їздом Петру Івановичу приснився Сталін. Разом з Леніним. Сталін погрожував пальцем, і їхати не радив. Ленін мовчав. Потім дід моєї дружини шкодував, що послухав їх, хоча що змінила б втеча в Румунію?..

І ще про вибухи. Хіросіма, Нагасакі і Бейрут нагадали про Магадан і долю батька. Мало того, що він міг залишити мене сиротою, пішовши подивитися на похорон Сталіна і потрапивши в саму гущу натовпу, який давив сам себе, так з війни він взагалі міг не повернутися! І хто б писав ці рядки?

В армії батько служив з 20 червня 1943-го (забрали в день народження, ледь стукнуло 18) аж по весну 1949-го. Новобранців катастрофічно не вистачало, попередні призовні роки вибила війна, але не залишати ж армію без солдатів, поки підростуть нові? Рік батько переганяв американські машини з Ірану, в 44-му його перекинули на Далекий Схід, але після звільнення Сахаліну застряг в аеродромній команді, занудьгував, а тут флоту стала потреба в механіках. І ось чинили вони в Магадані судновий двигун, батько вибрався з машини перекурити – в тільнику й саморобних сандалях на босу ногу, як його ударною хвилею знесло з палуби на причал, потім накотилася величезна хвиля і ледве не потягла в море.
Вибух 19 грудня 1947-го був жахливим, сильніше Хіросімського – «Генерал Ватутін» віз 3313 тон вибухівки, а слідом за ним злетів у повітря і «Виборг», на якому здетонували тисячі тон капсулів. Порт і прилеглі райони змело як у Бейруті. Батько зрозумів, що допомоги можна не дочекатися, що міська лікарня, мабуть, зруйнована, і в чому був зодягнутий, в тому й побіг до військового шпиталю, кілометрів за п’ять – при мінус 21 з вітром. На щастя, повз котила полуторка з постраждалими, і так він врятувався вдруге за день.

Як бачите, випадків вистачає, але ж згадав я далеко не все. Наприклад, мого 16-річного ще, але вельми рослого батька міг пристрелити п’яний заградотрядовець, який совав ствола револьвера йому в рот в серпні 1941-го – тікати здумав, дезертир?! А теща могла померти від тифу в 1942-му, не вилікуй її німецький лікар. І так далі. Так що справа, мабуть, в системі, що породжує подібні випадки і випадковості, і нам час повернутися до американської вояччини.

Так, батька вразив жахливий вражаючий ефект атомних вибухів. Але він, як і багато в армії, особливо у військах, що почали Маньчжурську операцію, знав і про інший ефект, воєнний: він прекрасно розумів, скільки життів солдатів врятували ці удари. (До речі, а чи випадково Маньчжурська операція почалася саме 9 серпня?). Після Хіросіми і Нагасакі опір японців практично припинився, їх дух було зломлено, і все ж загинуло понад 12 тисяч наших солдатів і понад 25 тисяч було поранено. А якби японці не були приголомшені і пригнічені, якби билися всерйоз? Схоже, що з огляду на їх фанатизм і завзятість, без цих бомб наші втрати були б на порядок більше. І в числі полеглих цілком міг опинитися мій батько …

Так що дана тема аж ніяк не є надуманою, вона безпосередньо стосується особисто мене і не тільки мене – до півтора мільйона осіб зосередив СРСР влітку 1945-го для війни з Японією. Ще живі їхні діти, яких могло й не бути, загинь їхні батьки на тій війні, а у дітей виросли свої діти і ростуть онуки. І що ж тоді виходить? А те, що всі ці антиамериканці, які спекулюють на негуманності атомних бомбардувань, не тільки іманентно аморальні (або ж абсолютно не розбираються в тотальній природі сучасної війни, що також не прикрашає і не говорить про розум), але паралельно ще й русофоби, українофоби, юдофоби і так далі – солдати багатьох націй служили в Радянській армії!

Невже мало їх загинуло на тій війні? Невже їхні життя настільки незначні, що нові аморальні моралізатори їх в гріш не ставлять? Але ж це чисто радянський підхід! У цьому сенсі Росія дійсно є спадкоємицею СРСР і тому небезпечна для світу. Недарма стала країною-ізгоєм. Так досі проявляється радянська системність, яка сформувала ментальність поколінь, в тому числі і менталітет Путіна – він недаремно при владі ось уже двадцять років. Як кажуть розсудливі знавці імовірностей, випадковостей як таких в природі не буває.

Юрій КІРПІЧОВ, США

Сообщение Антиамериканізм, русофобія і Бомба як інструмент долі. Погляд з Америки появились сначала на Український репортер.