Антиамериканізм, русофобія і Бомба як інструмент долі. Погляд з Америки
75 років тому, 2 вересня 1945 року на палубі лінкора «Міссурі» було підписано акт капітуляції Японії. Так завершилася Друга Світова. Але фактично Японія припинила військові дії ще 14 серпня, коли її керівництво усвідомило, яку жахливу, не залишаючу жодних перспектив опору, зброю застосували американці.
З того часу щороку 6 і 9 серпня обов’язково знаходяться викривачі американської вояччини, палаючі благородним гнівом. У зв’язку з чим виникають деякі асоціації та паралелі особистого характеру – крізь призму власної долі все виглядає набагато ясніше.
Хіросіма і Маріуполь, Бейрут і Магадан.
Життя людини залежить від безлічі випадковостей, часом начебто дуже далеких від того, щоб вплинути на долю, але вирішальних. Наскільки вагомим повинен бути випадок? Так, відомий «ефект метелика» Бредбері ефектний, але бомби, про які піде мова, діють і швидше і ефективніше. Випадковості… Смерть Сталіна могла осиротити мене, але якби не було атомного бомбардування Японії, я взагалі міг не з’явитися в світ. По лінії батька. А скинь радянський льотчик за кілька років до Хіросіми свою бомбу метрів на двадцять лівіше – мене не було б уже по лінії матері.
Стіну будинку моєї мами в Маріуполі розсікала серйозна тріщина. Я помітив її ще в дитинстві, в перший же приїзд до тамтешніх родичей.
— Поруч впала бомба, — відповіла мама на моє запитання.
— Які звірі ці німці! — обурився я, — Бомбували житлові квартали!
— Ні, це не вони, — коротко відповіла вона. Однак тему розвивати не стала, і лише значно пізніше я з’ясував, що наприкінці літа 1943 року радянська авіація бомбила металургійний комбінат «Азовсталь». Але чи то німецькі зенітники добре знали свою справу, то наші аси погано знали свою, проте частенько скидали бомби, не долітаючи до мети, прямо над міськими кварталами. Що могло позначитися на моїй долі фатально…
На комбінаті я бував у відрядженнях у 80-і роки – ми запускали в його цехах верстати з числовим програмним управлінням і роботів, одні з перших в СРСР. І ось яке природне запитання виникало: Маріуполь звільнили від німців зовсім скоро, вже на початку вересня 43-го, навіщо ж бомбити такий потрібний батьківщині завод? Щоб мати більше робіт з відновлення? І ще про Ради (між іншим, цю форму-ширму правління всім сусідам принесла саме Росія – на російських багнетах) і про Маріуполь: вдруге його звільняли вже недавно, в червні 2014-го, від російських окупантів, які теж відзначилися бомбардуваннями житлових кварталів – системами залпового вогню.
Так, у світі багато що залежить від випадковостей, але коли вони дріботять, то викликають підозру в системності. Бо Ради бомбили не тільки Маріуполь, а й Комрат (місто на півдні Молдавії), де жила моя улюблена і незабутня теща Марія Петрівна. Хоча ніяких стратегічних заводів там зроду не водилося. Справа була в 1944-му і довелося вирити щілину поруч з будинком, в якій ховалися під час нальотів. І ось одного разу юна Маруся, вже сховавшись там, раптом згадала, що не захопила свій улюблений порцеляновий сервіз німецької роботи. І під атакою сталінських соколів вискочила і помчала рятувати цінний посуд. Варто було їй заскочити в будинок, як у щілину потрапила російська бомба…
Або взяти тестя, Федора Федоровича – 16-річним хлопчаком в листопаді 41-го він відновлював під Москвою підірванi в паніці відступу мости, конче потрібні для контрнаступу. Розповідав, як боявся, висячи на монтажному поясі на фермах моста над чорною крижаною водою, коли «Юнкерси» бомбили міст, а «Месери» кружляли поруч. А якби їх льотчики не промахнулись?..
Як Федір опинився там? Вдершись в 1940-му в Молдавію, Ради загребли його у фабрично-заводське училище, вивезене на початку війни під Москву. Зрозуміло, що згоди учнів ніхто не питав, але їм ще пощастило! Оскільки учнів ФЗУ в Сталіно, нинішньому Донецьку, перед приходом німців енкавеесники просто розстріляли. Так, це було училище для дітей ворогів народу, але в сусідніх траншеях поховання знайшли останки поранених червоноармійців – їх розстріляли разом з медперсоналом. Як бачимо, випадки породжені системою.
І ще про випадки: з Москви ФЗУ перекинули в Середню Азію, де в 1943 році з поляків, що вціліли після Катині, на вимогу англійців формувалася армія Андерса, яка прямувала на фронт через Іран. З нею йшли і цивільні. І що ви думаєте? Привабливість юного Федора виявилася настільки великою, що полячки вирішили вивезти його, переодягши в плаття, і вже вели до колони машин, коли мій майбутній тесть раптом передумав їхати в невідоме. А якби не передумав? Поляки потім воювали в Месопотамії, в Італії, багато полягло під Монте Кассіно. У будь-якому випадку доля навряд чи звела б його з Марією – і моя доля склалася б інакше.
Але і цього мало, доля якщо вже пряде нитку, то дуже наполегливо. Точно так роздумав залишати батьківщину і його майбутній тесть, батько Марії! У 1944 році, коли Ради бомбили Комрат, він вирішив вивезти родину до Румунії, до родичів. Уже вози завантажили скарбом, вранці збиралися вирушити в дорогу, однак в ніч перед від’їздом Петру Івановичу приснився Сталін. Разом з Леніним. Сталін погрожував пальцем, і їхати не радив. Ленін мовчав. Потім дід моєї дружини шкодував, що послухав їх, хоча що змінила б втеча в Румунію?..
І ще про вибухи. Хіросіма, Нагасакі і Бейрут нагадали про Магадан і долю батька. Мало того, що він міг залишити мене сиротою, пішовши подивитися на похорон Сталіна і потрапивши в саму гущу натовпу, який давив сам себе, так з війни він взагалі міг не повернутися! І хто б писав ці рядки?
В армії батько служив з 20 червня 1943-го (забрали в день народження, ледь стукнуло 18) аж по весну 1949-го. Новобранців катастрофічно не вистачало, попередні призовні роки вибила війна, але не залишати ж армію без солдатів, поки підростуть нові? Рік батько переганяв американські машини з Ірану, в 44-му його перекинули на Далекий Схід, але після звільнення Сахаліну застряг в аеродромній команді, занудьгував, а тут флоту стала потреба в механіках. І ось чинили вони в Магадані судновий двигун, батько вибрався з машини перекурити – в тільнику й саморобних сандалях на босу ногу, як його ударною хвилею знесло з палуби на причал, потім накотилася величезна хвиля і ледве не потягла в море.
Вибух 19 грудня 1947-го був жахливим, сильніше Хіросімського – «Генерал Ватутін» віз 3313 тон вибухівки, а слідом за ним злетів у повітря і «Виборг», на якому здетонували тисячі тон капсулів. Порт і прилеглі райони змело як у Бейруті. Батько зрозумів, що допомоги можна не дочекатися, що міська лікарня, мабуть, зруйнована, і в чому був зодягнутий, в тому й побіг до військового шпиталю, кілометрів за п’ять – при мінус 21 з вітром. На щастя, повз котила полуторка з постраждалими, і так він врятувався вдруге за день.
Як бачите, випадків вистачає, але ж згадав я далеко не все. Наприклад, мого 16-річного ще, але вельми рослого батька міг пристрелити п’яний заградотрядовець, який совав ствола револьвера йому в рот в серпні 1941-го – тікати здумав, дезертир?! А теща могла померти від тифу в 1942-му, не вилікуй її німецький лікар. І так далі. Так що справа, мабуть, в системі, що породжує подібні випадки і випадковості, і нам час повернутися до американської вояччини.
Так, батька вразив жахливий вражаючий ефект атомних вибухів. Але він, як і багато в армії, особливо у військах, що почали Маньчжурську операцію, знав і про інший ефект, воєнний: він прекрасно розумів, скільки життів солдатів врятували ці удари. (До речі, а чи випадково Маньчжурська операція почалася саме 9 серпня?). Після Хіросіми і Нагасакі опір японців практично припинився, їх дух було зломлено, і все ж загинуло понад 12 тисяч наших солдатів і понад 25 тисяч було поранено. А якби японці не були приголомшені і пригнічені, якби билися всерйоз? Схоже, що з огляду на їх фанатизм і завзятість, без цих бомб наші втрати були б на порядок більше. І в числі полеглих цілком міг опинитися мій батько …
Так що дана тема аж ніяк не є надуманою, вона безпосередньо стосується особисто мене і не тільки мене – до півтора мільйона осіб зосередив СРСР влітку 1945-го для війни з Японією. Ще живі їхні діти, яких могло й не бути, загинь їхні батьки на тій війні, а у дітей виросли свої діти і ростуть онуки. І що ж тоді виходить? А те, що всі ці антиамериканці, які спекулюють на негуманності атомних бомбардувань, не тільки іманентно аморальні (або ж абсолютно не розбираються в тотальній природі сучасної війни, що також не прикрашає і не говорить про розум), але паралельно ще й русофоби, українофоби, юдофоби і так далі – солдати багатьох націй служили в Радянській армії!
Невже мало їх загинуло на тій війні? Невже їхні життя настільки незначні, що нові аморальні моралізатори їх в гріш не ставлять? Але ж це чисто радянський підхід! У цьому сенсі Росія дійсно є спадкоємицею СРСР і тому небезпечна для світу. Недарма стала країною-ізгоєм. Так досі проявляється радянська системність, яка сформувала ментальність поколінь, в тому числі і менталітет Путіна – він недаремно при владі ось уже двадцять років. Як кажуть розсудливі знавці імовірностей, випадковостей як таких в природі не буває.
Юрій КІРПІЧОВ, США
