Фальшивий конкурс. Роздуми письменника про мистецькі премії
Я купився здуру на оголошення в ЗМІ й в Інтернеті про подання матеріалів на здобуття Мистецької премії «Київ» Департаменту культури Київської міськдержадміністрації. Запропонував видану 2019 року книгу «Віч-на-віч з вічністю» на відзначення 2021 року в номінації «Журналістика» Мистецькою премією «Київ» імені Анатолія Москаленка.
Дещо пригадалося з пройденого творчими шляхами.
Після проголошення незалежної Української Держави мені пощастило воскресити в українській літературі ім’я таки ж талановитої письменниці Докії Гуменної. Її батько в містечку Жашків на Черкащині, уславленому велелюдними ярмарками, тримав дрібну крамничку, в якій разом з іншим крамом продавав українські книжки, що ними зачитувалася молодша донька.
За «диктатури пролетаріату» родину «буржуя» репресували. Рятувалися, хто як міг. Батьки подалися світ за очі. Старша дочка, запроторена в Сибір, добралася в товарняках через Москву до рідного краю, переховувалася в родичів на хуторі.
Учителем Докії в школі був поет Дмитро Загул. Він доклав сил, щоб надзвичайно здібна дівчина продовжила навчання в Києві. Для цього їй довелося під тиском жорстоких енкаведистів написати заяву про відречення від батьків.
А подумки вважала, тамуючи сльози, що робить це не про людське, а про катівське око. Під час Другої світової війни, опинившись не з власної волі в окупованому Києві, вірна дочка свого народу, що люто переслідувалася за радянської влади, не заплямувала свою совість ніякою співпрацею з фашистами. Виживала, продаючи на тодішньому Євбазі та обмінюючи на щось їстівне вишивки, над якими скніла день і ніч.
Пам’ятаючи, що навіть московська газета «Известия» злісно ганьбила її творчість, змушена була триматися від гріха подалі. Потягла на собі до Львова найдорожче, що мала – рукописи й власні розкритиковані вщент видання. Бідувала в ДІПі – в європейських таборах для переміщених осіб, поки не очутилася за океаном, у США. Найнялася на нелегку роботу в цеху, де виготовлялися снасті для морських суден.
Оселилася в Нью-Йорку в «апартаменті» – в кімнатці на першому поверсі, в тисняві між паперами й книгами. За написанням унікального роману «Діти Чумацького шляху» ніколи було вгору глянути. І не до заміжжя було. Тільки й утіхи, що активна діяльність у тамтешній українській громаді. За українського відродження ми до останнього її подиху обмінювалися листами, за якими, з усього було видно, недремно пильнували так звані «органи».
Видавництво «Дніпро» за моєї ініціативи опублікувало книгу Докії Гуменної «Дар Евдотеї» – правдиву історію поневірянь відданої рідній Україні авторки в чаду комуністичної ідеології. З цієї нагоди 2003-го року я запропонував Миколі Вінграновському відвідати Жашків. Знаменитий поет і популярний актор погодився. Відправилися легковиком його приятеля з кіностудії Довженка. Якраз тоді Микола знімав, як режисер, серію «Гетьманські столиці». Вирішив показати в Жашкові «Чигирин».
На півдорозі зупинилися перекусити в знайомого Миколи, не письменника й не багатого трудівника. Пригощалися привезеним із Києва – бутербродами з дешевою ковбасою, «Любительською», якщо не помиляюся, та вареними яйцями від господаря. Пригублювали холодне пиво. Сонце припікало. Микола сидів, роздягнувшись до пояса. Боляче було бачити, як він з животом, що випирав, з натугою дише. Не треба семирозуму, аби збагнути, що в даному разі слава і достаток – не ті музи, які ходять в обнімку чи то взявшись за руки.
Далі в салоні автомобіля за спиною водія ми їхали з Миколою плечем до плеча. Про що тільки не переговорили. Він зі злістю сказав, що вийшов з Комітету Шевченківської премії. Не стерпів піднімати руку за «договорняки», що ухвалювалися поза Комітетом.
Гадаю, з пам’яті старших поколінь правовірних комуністів не вивітрилося, як Олександр Корнійчук, захлинаючись од захвату, проголошував лауреатом Шевченківської премії Микиту Хрущова. А ще першорядні лауреати – затяті борці проти «українського буржуазного націоналізму» та всіляких ворогів «радянської влади». У тому, здебільшого мотлосі, пошукати за нинішніми оцінками щось путнє.
До клубу в Жашкові прізвище Вінграновського принадило учителів та любителів кіно й красного письменства з усього району. Після урочистого зібрання проводжав гостей чималий гурт доброзичливих. Одна вчителька, певно, з бойових, підступилася до Миколи Степановича: «Коли Вас побачила, защеміло серце: як Ви подалися! А коли послухала, то яка ж у Вас сила духу!» «Нічого собі комплімент» – довелося мені зауважити стиха. Микола посміхнувся: «О sancta simplicitas”. Ці слова приписують чеському проповіднику Яну Гусу. Засуджений католицьким Константським собором «світоч правди, волі», за характеристикою Тараса Шевченка, нібито сказав так, коли старенька селянка підкинула до вогнища принесений нею хмиз. Вінграновському судилося переступити межу вічності 26-го травня 2004 року. Прожив 67 літ…
Дещо знаючи, я купився здуру на оголошення в ЗМІ й в Інтернеті про подання матеріалів на здобуття Мистецької премії «Київ» Департаменту культури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації). Запропонував видану 2019 р. книгу «Віч-на-віч з вічністю» на відзначення 2021 року в номінації «Журналістика» Мистецькою премією «Київ» імені Анатолія Москаленка. І раптом – як сніг на голову.
Дізнаюся від очільників Київської організації НСЖУ, що вже визначено, кому дістанеться премія. Кого питати: для чого ж тоді оголошувати конкурс, якщо наперед відомий переможець? І яка ж роль у цьому дійстві КМДА? Не подано ж, як годилося б, на конкурс, а вже ухвалено, заздалегідь. По-народному це називається «приший кобилі хвіст». Або «п’яте колесо до воза».
Недовідомі путі господні. А понад усе – жорстока юдоль земна. Колись римський імператор «Божественний Веспасіан» повчав сина, що «гроші не пахнуть». Пахнуть люди. Кожний по-своєму. А з ними й людство в тих і тих країнах з усіма державними інституціями.
Вадим ПЕПА, письменник
***
Як розповідав “Український репортер”, Всеукраїнське товариство «Просвіта» висунуло видану 2019 року книгу «Віч-на-віч з вічністю» Пепи Вадима Івановича, заслуженного журналіста України, члена Національної спілки письменників України, віце-президента Благодійного фонду «Ветеран преси» на здобуття 2021 року Мистецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка в номінації «Журналістика».
Пепа Вадим Іванович – автор видань на історичну тематику: «Ключі од вирію» (1990), «Скажи мені, соколе» (1987), «Україна в дзеркалі тисячоліть» (1987 р.), «Пам’ять українськоїдуші» (2012), «Перед очима істини» (2015), «Золото Дажбожих внуків» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар грому» (2020).
Удостоєний Літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького за високохудожнє втілення в творчості українського національного характеру та Літературної премії імені Олеся Гончара за нариси із сиводавнини «Пам’ять української душі».
Про творчість Вадима Івановича Пепи читайте також:
- Життя як полеміка. Роздуми про публіцистику Вадима Пепи
- Через терни до правди. Штрихи до портрета письменника Вадима Пепи
- Книгу письменника Вадима Пепи про справжнього автора «Слова о полку Ігоревім» висунуто на здобуття Шевченківської премії
Читайте також статті письменника на сайті “Український репортер:
- Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
- З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
- До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
- Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
- Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
- Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
- Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
- Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
- Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
- Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
- Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
- Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча
