Україна у вариві глобалізації. Роздуми письменника

За офіційним повідомленням, в Україні на перше липня 2021 року – 41 383 200 жителів. Зменшення за січень-червень 21 р. – 205,2 тис. осіб. На 100 померлих – 38 народжених. Яка ж перспектива? Що ж далі відбуватиметься? Куди ж котимось? Так звана еліта в Україні, як і з приводу іншого доленосного, – ні пари з вуст. Як води в рот набрали вчені та друковані. «Ніхто не гавкне й не лайне» – говорив у таких випадках Тарас Шевченко.

Великий Кобзар не міг передбачити, що через 170 років після його смерті населення на третій від сонця життєдайній планеті збільшиться до 8 мільярдів.

Щоб забезпечити стільки ротів таким же достатком, як у США, необхідні ресурси трьох земних куль. Де ж усе те взяти, як воно невблаганно вичерпується? Може, технічний прогрес виявить у космічному безмежжі придатну для проживання людей планету. Було ж у не такому далекому минулому відкрито два континенти Америки. Як вони освоювалися, немає потреби нагадувати.

За лічені місяці до останнього подиху страдницької долі геніальний поет і художник прозірливо застеріг спадкоємців його світогляду:

«Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі…
Бо довго довготерпеливий
Дивився на твою,
Гріховную твою утробу
І рек во гніві: «Потреблю
Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють
Оперені, а злозачаті
Во чреві згинуть, пропадуть,
Як недолежані курчата!..»

Невід’ємний набуток української історії – літописи. В них рясно нарікань: «Недовідомі путі Господні». Або ще й так: «Чудні діла твої, Господи». Було колись, що якась частина жіноцтва там, де мала право голосу, нарікала: «чому Господь – чоловік»?

Чи це не на приниження слабкої статі? Теперішня дійсність дошкуляє так, що чи не слід указувати на «недовідомі путі» й «чудні діла» від глобалізації. Саме вона останнього часу чим далі, тим більше крутить не як циган сонцем за народною приказкою, а розпоряджається державами й народами так, як їй заманеться.

Оскільки Україна, як одна з найбільших європейських країн, налічувала, бувало, 52 мільйони громадян, то на те виходить, що нинішній «недорід» людності на щедрій українській землі примушує згадувати болючі втрати в Другій світовій війні.

Тоді не те, що жодному солдату в обмотках до взуття, а й маршалам у хромових чоботях ні в якому сні не могло привидітися, що з 2014-го року Росія обстрілюватиме з Градів і новітньої техніки багатостраждальну Україну. Направить регулярні частини і одурманених найманців кривавими слідами «беснующегося зверя» Петра І – так характеризував знавіснілого Лев Толстой.

Що у Путіна на умі, те у придворного Жириновського на язиці: «Довбонуть би Україну, щоб не осталося ні одного солдата, ні одного офіцера». Глашатай ядерного удару не по «загниваючому капіталізму», а по «братскому украинскому (з наголосом на «а» – В.П.) народу».

Якби ж тільки зовнішня загроза. На лихо, розхитують основи державності прихована агентура й ненаситні нащадки колонізаторів, які звикли пити кров працелюбів на благодатній українській землі з вдячністю Петру І й Катерині ІІ. Через те ніяк не розпрощаємося з тим, що обпікало свідомість безіменного з огляду на неминучу розправу від супостатів автора «Історії Русів»:

«Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх і, зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспалення і, так би мовити, залита і напоєна кров’ю людською і посипана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим?»

Для достойного чесної пам’яті гетьмана Івана Мазепи благодатна українська земля – «точка і ціль усього нещастя» в Євразії. З того часу ніщо не перемінилося, ні на йоту не пом’якшилося. Очманілі нелюди у вовчих шкурах снайперів убивають нащадків тих, котрі устеляли своїми бездиханними тілами поля кривавих битв проти фашистів. Мертві сорому не знають. Одурманені також. Їхні душі перевертаються від скоєного хіба що в трунах.

Кого ж розстрілює катівське поріддя? Чиїх синів і дочок? Насамперед, батьки самовідданих захисників справіку рідної Матері-Землі – одвічні трударі, працелюби. А з чиїх злодійських рук стають сиротами діти оборонців рідного народу, відданих йому до останньої краплі крові?

Патріоти стоять на смерть супроти злочинців, насланих із зажерливої імперії і рекрутованих з того ОРДЛО, в якому імперська пропаганда «промиває мізки» недалекоглядним. Світло проти тьми. Українська національна свідомість, як і звіддавна велося, не змиряється з тим, щоб у її рідній оселі душила за горло не своя правда, не своя сила й не своя воля. На те виходить, що приховане лихо глобалізації допікає Україні так само, як і Сирії, Ірану, Лівану, Палестині, Афганістану… та й загалом багатьом у світі.

Досвідчений у війнах Наполеон повчав: військо оленів на чолі з левом сильніше від левів під проводом оленя. Велемудра глобалізація нав’язуватиме Україні президента ні в якому разі не з левів. «Недовідомі путі Господні». Всевишній наче ж скинув виплід під прозвиськом Сатана з небесної високості в глибоке підземелля, в безпросвітний Тартар.

То з чиєї ж волі світ перевертається? Імперська пиха святкує, як Петро І «вікторію» в битві під Полтавою, дні перемоги над фашизмом не лише військовими парадами, а й маршами так званих «безсмертних полків».

А канцлер Німеччини обговорює на зустрічі в Москві з Путіним стан справ в Україні. Її нелегка доля обпікала серце Івана Мазепи, не упокореного скаженим царем. Не давала спокою далекозорому «точка і біль усього нещастя». І спадкоємців свідомості й відчуттів незабутнього гетьмана чим далі, тим більше тривожить пережите ним.

Нині сущим залишається не лише услід за літописами розводити руками: «Чудні діла твої, Господи». А й вивулканювати всі сили на самозбереження.

Вадим Пепа

Вадим Пепа, письменник.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

 

Вадим Пепа

Журналіст, письменник


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.