На початку Незалежності письменник Василь Рубан закликав владу не здавати ядерну зброю

Молодший від мене мій добрий знайомий Василь Рубан після служби в ракетних військах Радянської армії навчався на філологічному факультеті Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка за спеціальністю українська мова й література. 1967 року з третього курсу, як і мене наприкінці 1956 року з четвертого, було відраховано або, простіше, виключено з політичних мотивів.

На щастя, Василю пощастило, де прихилити голову. Оселився в селі Лісники Києво-Святошинського району в хаті своєї баби по матері. Захопили в полон вірші. Разом з такими ж переслідуваними однодумцями започаткував так звану Київську школу поезії.

Василь Рубан. Фото з Вікіпедії

Два роки працював літературним редактором у видавництві «Музична Україна». Але й там його дістали недремні й всюдисущі «органи». Позбавили роботи. Опинившись мовби в підпіллі, відчайдушний виготовляв і поширював на територіях Інституту ядерної фізики й тодішньої Сільгоспакадемії листівки з неодмінним гаслом: «Хай живе самостійна соціалістична Україна!» Про арешт і перебування в спецізоляторі на зловісній вулиці Володимирській, 32 в Києві написав і пустив у самвидав роман «Помирав уражений проліском сніг». Рятуючи написане кров’ю, закопав у грішній землі. Після проголошення незалежної Української Держави разом з родичем шукали заховане, але знайти не вдалося.

Добував якийсь гріш на хліб насущний кочегаром і навіть завклубом , а більше – слюсарем. Не беріг себе від того, щоб його вірші друкувалися за кордоном, зокрема в Англії, в журналі «Визвольний шлях». На підсилення поетичного натхнення написав «Програму Української національної комуністичної партії». Її виявили під час повальних обшуків 1972 р. у Євгена Сверстюка, звичайно ж, заарештованого й запротореного в Сибір несходиму.

Свідомих патріотів, «сведомых» на теперішньому зловорожому сленгу, судили за «антирадянську агітацію і пропаганду». Рубану ж, як і 1961 року Левку Лук’яненку, інкримінували статтю: «зрада Батьківщини». А це – 15 років ув’язнення або розстріл. Саме розстрілу удостоївся Л. Лук’яненко. 72 доби чекав у камері смертників, поки Верховний суд замінив «до вищої міри» на п’ятнадцять років позбавлення волі.

Василь Рубан, як і Левко Лук’яненко, непохитно відмовлявся давати свідчення по справі і про своїх знайомих. Непоступливому «впаяли» «примусове лікування». Запроторили до Дніпропетровської психлікарні чи в просторіччі – психушки. «Страшніше, ніж у тюрмі. Бо з тобою роблять що завгодно». Сповідувався Василь після шести років і двох місяців мук у тюрмах і спецпсихотюрмах аж до Казані. Після начебто ж звільнення не міг зачепитися за роботу. Не давали паспорта. Одбріхувалися, що загубили на етапі. Ні сном, ні духом не відали кати, що про злочинне в усій його потворності дізнаються читачі з роману Василя Рубана «На протилежному боці від добра».

Страдницької долі, а точніше недолі письменник – особистість потужної сили духу. Від природи був закроєний на неабиякі діяння. Був народжений для значущих звершень, на натхненну творчість. Замість того пройшов усі кола комуністичного пекла. Імперська політика вербувала у владні кабінети безпринципних гнучкошиєнків, бо ж їй необхідно було когось нацьковувати на таких самовідданих, як Левко Лук’яненко й Василі – Рубан, Стус, Симоненко…

Рубан виявився настільки міцним і неподоланним, що всупереч жахливим випробуванням прожив 75 років. Після проголошення незалежної Української Держави очолював Київську організацію Спілки письменників. На велелюдному зібранні майстрів художнього слова не говорив, а волав не підписувати горезвісний Будапештський меморандум у такому вигляді, який пропонується, не здавати на милість жорстокій юдолі земній ядерну зброю.

Керівник фракції «Слуга народу» у Верховній Раді України Давид Арахамія грузинського походження. Відомий також під псевдонімом Давид Браун. Нещодавно, мабуть же, узгодивши з Офісом президента, зробив гучну заяву. Вважає помилкою відмову України від ядерного статусу. Коли ж не підписувати ефемерний Будапештський меморандум закликав на зборах письменників Василь Рубан, тоді ще свіжі комуністи в буквальному значенні цього слова затюкали далекоглядного. Хоч він і посилався на засторогу майбутнім поколінням від Тараса Шевченка: «Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі… Сама розіпнешся. Во злобі Сини твої тебе уб’ють Оперені, а злозачаті Во чреві згинуть, пропадуть, Мов недолежані курчата!…»
Тоді один із керівників держави переконував з екранів телевізорів: не можна давати в руки мавпі гранату, в якій висмикнуто чеку. Якщо не помиляюся, вперше в історії людства головний правитель обізвав мавпами підданих, котрими удостоївся кермувати. Оприлюднити нелицемірне мене примушує заповідане народною мудрістю: «Все згине – тільки правда зостанеться».

Аби не спіткало лихо, необхідно вивулканювати всі сили для самозахисту від спрута чи то удава глобалізації. Інакше він пожере й проковтне геть усе на правічній українській землі, яка споконвіків – рідна Мати-Земля. Не приведи, Господи, до безпам’ятства, до втрати національної ідентичності, до затуманення української національної свідомості.

У майже програмній статті, яку зобов’язані вивчати у військових частинах РФ, Путін спромігся на «комплімент» «братскому народу»: «Русские и украинцы – это один народ. Как мордва, где есть мокша и эрьзя». Хто з майбутніх поколінь може погодитися на таку ж глухоту й безмовність та безпам’ятство, на які приречені в РФ мокша, мордва, ерзя? Було вже, було в неволі, в ярмі. Виривав із горла відчайдушні слова пекучий відчай:

Кобзо ж моя, дружино вірная,
Де ж мені тебе діти?
А чи у чистому полі спалити
І попілець по вітру пустити?
А чи на могилі положити?

Названа донькою Прометея Леся Українка вірш «Contra spem spero» починає повчально для майбутніх поколінь: «Жити хочу!» І завершує життєствердно: «Буду жити! Геть, думи сумні!»

Вадим Пепа, письменник

Фото на головній сторінці Євгенії Олійник, “Радіо Свобода”

 

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

Вадим Пепа

Журналіст, письменник


Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься.