Прикрий для української національної свідомості жарт від Козьми Пруткова. Таким псевдонімом у 50-60 роках ХІХ ст. прикривалися кілька уїдливих літераторів. Їхні серця не зачіпала гірка доля багатостраждального народу України. Жартували собі на здоров’я. Висміювали потворні явища дійсності.

У даному разі гріш ціна в базарний день тому, як саме «продувся» потомствений священик Афанасій (який з нього в біса Опанас?– авт.) Булгаков, що народився в селі Байтичі Брянського повіту Орловської губернії – теперішній Жирятинський район Брянської області. Головне, що націлився не на Москву, а на «обрусение». «Добрався» через Новочеркаськ не лише до Києва, а й до «майората» у вічному місті на дніпрових кручах.

У православних немає целібату – від латинського caelebs. Нежонатий. Холостяк. Католицьким священикам заборонено вступати в шлюб. Афанасій, про якого мова, обвінчався, щоб далеко не ходити, з дочкою священнослужителя. Сподобився прижити з нею семеро дітей. Первістка назвав Михайлом. Богослов, що пильнував, як цензор, за дотриманням канонів християнської релігії, «выбрал имение» на Андріївському узвозі. Проживав там із сім’єю з 1906 до 1919 р. В тому будинку під №13 відкрито 1989 р. Літературно-меморіальний музей Михайла Булгакова як філію Музею історії Києва. Музей історії Києва позбувся приміщення. А до вотчини Булгакових як раніше, так і тепер відчинені двері для «приверженцев русского мира».

На тій же вулиці знемагав перед тим, як розпрощатися з білим світом, Іван Семенович Нечуй-Левицький. Але нікому з так званої еліти в Україні не спало на розум увічнити пам’ять видатного українського письменника.

Іван Семенович прожив у Києві, що його любив душею і серцем, 33 роки. Оселявся в маленькій квартиці в будинку, що знаходився на вулиці… Пушкінській донедавна. Теперішній Терещенківській. Вона від яких тільки перейменувань не потерпала. Правду кажучи, є в Солом’янському районі вулиця Нечуя-Левицького. В місцевості Олександрівська слобідка. Пролягає від вулиці Божків Яр до вулиць Медвинської та Дежнєва. Прилучаються до попередніх Над’ярна, Гайова, Шпильова, Траншейна… Усе те – поблизу Київського крематорію.

Після проголошення незалежності Української держави були звергнуті з п’єдесталів пам’ятники Леніну, такому ж душителю української національної свідомості, як і царат, як і нинішні кремлівські верховоди. Обезголовлене бовваніє перед Хрещатиком навпроти Бесарабського ринку. Патріотичних переконань активісти домагаються від влади врешті-решт достойно вшанувати Івана Семеновича Нечуя-Левицького. Поставити на безіменний нині монумент постать класика української літератури на повний зріст. Або увічнити рівного йому за відданістю рідній Україні Івана Франка. Чи збудеться диво? Покаже майбутнє…

В оселі батька Михайло Булгаков написав роман «Белая гвардия». Украй суб’єктивна, шкурницька розповідь про те, що відбувалося в Києві зловісного 1918 року. Московська критика не схвалила твір через те, що виставлялася на показ «доблесть» «класових ворогів» – білогвардійських офіцерів. Коли ж з «ворогами радянської влади» Сталін розправився, переважило те, що більшої ненависті до будь чого українського, ніж у «Белой гвардии», навіть у російській літературі недостатньо. Загалом творча спадщина Михайла Булгакова просякнута тією ж самою «денаціоналізацією», з якою теперішні рашистські варвари-мародери замахуються на геноцид українського народу.

До того ж автор-українофоб переробив прозове чтиво на п’єсу «Дни Турбиных». Зовсім не випадково, а з усе тим же колонізаторським наміром появилося кілька екранізацій п’єси. Атож. Як же не пропагувати в кіно й театральних залах позавчорашнього СРСР, що головний герой «Турбин» «вступает в бой с петлюровцами»?

І що ж у підсумку? Або, точніше, в осаді. До музею Булгакова усе ще відкриті двері. Міністерство освіти України рекомендує ввести в шкільні програми «Собачье серце» Михайла Булгакова. Було в історії людства, що католицькі церковники торгували наліво й направо так званими індульгенціями. Кому завгодно «відпускали гріхи», аби тільки за плату. Хоч і минулося несосвітенне, та чи не за тим же взірцем учиняють чиновники в Міністерстві освіти України? Та ще й придумали підставу. Затягують у шкільні програми «народжених в Україні». За цим «критерієм» можна одурманювати підростаючі покоління будь-чим зловорожим.

Граф Лев Толстой (1823-1910), почесний академік Петербурзької А. Н. повчає: «Сила влади тримається на неосвіченості народу, й вона знає про це і тому завжди буде боротися проти освіченості. Пора нам зрозуміти це». Теперішні глашатаї ідеології – спеціалісти з 95-го телевізійного кварталу. Ніколи раніше не були помічені не те, що у відданості, а хоча б у прихильності до української національної свідомості. Озвучене ними компрометується інтелектуальним убозтвом. Десь у VІ ст. н. е. предковічна українська мова запозичила з німецької примовку: «не варто виплескувати з водою і саму дитину». Олексій Толстой (1882/83 – 1945) – із роду Толстих. Догодив Сталіну романом «Петр І». На дзвінок із кремля старорежимний слуга графа не боявся відповісти: «Барин изволили почивать-с». Хіба ж не проситься до якнайширшого оприлюднення прозірливе з-під пера автора трилогії «Хождение по мукам»:

«Є дві Русі. Перша – Київська має свої корені у світовій культурі. Ідеї добра, честі, свободи, справедливості розуміла ця Русь так, як розумів її весь західний світ.

Є друга Русь – Московська. Це Русь тайги, дика, звірина. Ця Русь зробила своїм національним ідеалом криваву деспотію і дику лютість. Ця Московська Русь звіддавна була, є та буде повним запереченням усього європейського і заклятим ворогом Європи».

Вадим Пепа, лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє Укрінформ.

“Володимир Яворівський – поборник всього українського. Він любив та захищав українську мову, українську культуру. Це велика втрата для України та всіх нас. Кажуть, що незамінних людей не існує, але Яворівський незамінний”, — сказала Уповноважена парламенту з прав людини Людмила Денісова.

Віддати останню шану діячу прийшли немало політиків, митців та пересічних громадян, зокрема,голова Верховної Ради Дмитро Разумков та лідер партії “Батьківщина” Юлія Тимошенко.

Володимир Яворівський – письменник та народний депутат України I, II, IV-VІІ скликань.

Із жовтня 2001-го по листопад 2011 року – голова Національної спілки письменників України.

Лауреат Державної премії України імені Тараса Шевченка.

Читайте також:

• Згадуючи письменника Володимира Яворівського

Сообщение У Києві відбулась церемонія прощання з Володимиром Яворівським появились сначала на Український репортер.

Після романів про княгиню Ольгу, Івана Мазепу до останнього дня працював над книгою всього свого життя про Тараса Шевченка. Тепер він пішов. Донька Леся близько півночі так і написала мені два слова: “Тато пішов”. Іншого слова вона не змогла вимовити. Не можу і я. Володю, ти пішов. Я вже не зможу тебе обійняти. З невимовним болем обіймаю твоїх рідних”, – написав у Фейсбуці письменник Василь Шкляр.

Журналісти “Українського репортера” декілька разів спілкувалися з Володимиром Олександровичем Яворівським  на злободенні теми. Пригадуємо коротку розмову в 2017 році. Письменник зачепив нерв дня. Послухаймо:

“Три речі сьогодні, я переконаний, мучать душу кожного українця. Душу і розум. Перше — це війна, страшна війна після 350-річного міфу про старшого і молодшого брата. Сьогодні виявилося, що ніякий це не брат, а затаєний бандит і вбивця. Я переконаний, що це – остання війна за незалежність України. І ми її виграємо. Програти не маємо права, – сказав тоді Яворівський.

Друге — це злидні. Це ті злидні, які обсіли сьогодні середньостатистичного українця. Купка багатих стають ще багатшими, а решта, коренева система народу, озлиденіла.

І третє — це розчарування народу. Розчарування і в результатах Майдану, і в тих “вождях”, я їх беру у лапки, які на цьому Майдані рвали на собі сорочки, били себе у груди, імітували боротьбу з бандитами, а виявилося, що вони в багатьох моментах просто продовжили їх, тільки, може, більш вишукано, не так грубо. Але на наше щастя, дуже велике щастя, маємо дуже терплячий народ, стожильний народ, і я переконаний, що навіть оці три речі, з моєї точки зору, ми переживемо. Ми вистоїмо і ми будемо! І Україна буде”.

А перед цим, весною 2016-го, нам вдалося побесідувати з Володимиром Олександровичем розлого, торкнутися широкої тематичної палітри, зокрема і щодо Чорнобильської катастрофи. Сьогодні повторюємо зміст того інтерв’ю.

– Чорнобиль, ця колосальна трагедія, потихеньку забувається, – розповідав Володимир Олександрович. – Є в людей така негативна властивість – забувати. Але вона є в усіх народів. Сьогодні Чорнобиль якось відсувається, бо беруть за душу події, страшніші за нього: щодня вмикаєш зранку телевізор й увесь стискаєшся, щоб у новинах не було про загиблих…

Але проблеми, які породив Чорнобиль і виштовхнув на українську поверхню, не щезли. Деякі з них, може, трішки законсервувалися, але решта – кровоточать. Через те сьогодні залишається… Чорнобильська Україна. Україна, яка перебуває у стані війни, але – Чорнобильська. Хоч як це не парадоксально, та саме Чорнобиль був одним із чинників розвалу Союзу, саме він Україну так збудив, що у грудні 1991 року ми отримали на референдумі майже 91 відсоток за Незалежність. Він був детонатором…

Перші мітинги, які ми тоді проводили, були чорнобильськими, їх влада не могла розігнати. У 1990 році вперше в історії українського парламентаризму було створено Тимчасову депутатську слідчу комісію із розслідування причин і наслідків Чорнобильської катастрофи – я її очолював. Ми почали викликати на розмови Олександра Ляшка (керівник Уряду в 1996 році), Валентину Шевченко – голову Верховної Ради УРСР, міністра охорони здоров’я Романенка, першого заступника голови Кабінету Міністрів Євгена Качаловського, інших людей.

– Чи вразили вас їхні свідчення?

– Вони сказали, що все знали. У Ляшка була інформація про вибух на ЧАЕС уже вночі 26-го, о 2-й годині 40 хвилин. Йому зателефонував тодішній всесоюзний прем’єр Рижков із Москви і запитав: «Как дєла?». «Все нормально», – відповів Ляшко. На моє запитання, чому він так вчинив, Ляшко сказав: «А що я міг? Адже станція не підпорядковувалася українському партійному керівництву, все замикалося на Москві».
Після аварії головний санітарний лікар України Анатолій Касьяненко поінформував керівництво республіки: радіоактивну хмару, яка пішла на Норвегію і Швецію, вітер розвернув і вона суне на Київ… І що саме першого травня вона зачепить центр міста. А Щербицький сказав (цитую): «Проведем первомайскую демонстрацию для своих, а также для зарубежных гостей». Дуже цікаві дав свідчення Качаловський: «Щербицкий сказал, что Чернобыль – это грязное дело, его нужно поручить Качаловскому – мастеру по грязным делам».

Зачепили мене й такі одкровення Качаловського: «Когда я первый раз побывал в Чернобыле – я ничего не знал. К станции меня не пустили. Опасно. Тогда районные ребята сообразили перекусить и выпить по рюмке против радиации. Так мы на открытом воздухе это самое… Но радиация была такая, что пальцем кору отковырнешь и видно…».

Ось таким був рівень цих невігласів. Наші брехали Москві, а Кремлю тільки цього і треба було. Рижкова привезли на кілька хвилин у Чорнобильську зону, і він сказав: «Да мы эту зону зубными щетками за две недели отмоем». Це був їхній рівень. І це в той час, коли Україну огорнула колосальна тривога, коли батьки намагалися відправити дітей будь-яким транспортом до бабусь із дідусями, до рідних чи знайомих, аби подалі від Києва. На вокзалах – стовпотворіння, не було квитків. Я сам свою доньку, першокласницю Лесю, відправив зі своїм товаришем, письменником Ростиславом Самбуком у Карпати. Люди рятувалися, як могли.

– За деякими свідченнями, Михайло Горбачов погрожував першому секретареві ЦК КПУ Володимиру Щербицькому, що в разі евакуації Києва його виключать із партії. Що вам відомо про це?

– Такої інформації у нас не було. Думаю, це вигадка. Щербицький ніколи б не наважився сказати Горбачову, що треба виселяти Київ. Він, на превеликий жаль, тільки догоджав Москві. Коли ми запитали Ляшка, то він зізнався: керівники республіки заспокоїли Москву, що на ЧАЕС – просто пожежа. Я запитав: а навіщо ж ви відправляли до Прип’яті стільки автобусів? За його словами, зробити так підказала інтуїція. Думаю, Горбачов володів ситуацією, знав, що насправді сталося у Чорнобилі, бо в Москві було багато чесних вчених, які мали сміливість говорити правду. Але все одно тижнів зо два замовчували… Ну а переселити Київ… Це було б божевіллям. (На цю тему дивіться відео “Українського репортера”.)

– Ви багато воювали за очищення рядів ліквідаторів ЧАЕС. Чи не марною була боротьба?

– Колосальною проблемою є так звані липові чорнобильці, їх дуже багато. Ми тоді, у 1990-х, відважилися провести ревізію щодо цього. Законодавчо прописали, щоб було підтвердження про відрядження, документи з бухгалтерії, наказ із організації, яка відправляла у відрядження. Також у законі містилися норми, які визначали, як діяти у разі відсутності таких паперів. Але з’ясувалося, що ми живемо у суспільстві, де жодних норм не дотримувалися. Бо ті, що мали доступ до печатки, наказів, бухгалтерії, буквально на другий день після прийняття закону вже мали посвідчення ліквідаторів. А ті люди, які дійсно там були, нічого не отримали. Коли ми намагалися почистити лави «ліквідаторів» (і частково нам це вдалося), у фальшивих чорнобильців одразу з’явилися свідки, які все підтвердили. Сьогодні – дуже багато «дутих» ліквідаторів. До прикладу, деякі представники профспілок приїжджали до Чорнобиля на одну-дві години, аби вручити учасникам ліквідації аварії грамоти, і в результаті ті, кому вручали грамоти, ліквідаторами не стали, а ось профспілкові діячі отримали такі посвідчення.

– Яким ви бачите чорнобильський регіон у майбутньому?

– Найгірше нині те, що наше почуття небезпеки настільки притупилося, що ми не зробили за ці тридцять років абсолютно нічого. Нормальна влада уже б давно створила тут науковий центр, до якого б на дослідження стікалися гроші з усього світу, приїжджали б на певний термін вчені. Можна було б збудувати у чистій зоні готелі. Розвивалася б не тільки світова ядерна наука, а й українська. Нічого цього не зроблено. Натомість тут є лише чорна діра, яка поглинає величезні донорські кошти. Є ще одна велика проблема, про яку мушу сказати. Наша слідча комісія тоді дослідила, що Чорнобильську станцію збудували на дуже поганому місці – на розломі гранітного щита. І цей розлом – саме на Поліссі, до того ж там – болота, небезпечні ґрунти, які просідають. Сьогодні над чорнобильським саркофагом зводять ще одне величезне укриття. Але чи витримає ґрунт цю колосальну вагу? Є небезпека, що він може просісти… Я не спеціаліст, передаю лише думку наших вчених. А взагалі немає державної політики щодо чорнобильської проблеми. Не було її у попередніх урядів, немає і нині. Відтак треба було б новому прем’єру зібрати чесних вчених, які нічого не приховуватимуть і розкажуть йому про реальну картину, про усі небезпеки і шляхи розв’язання складних питань. Щоб створити поетапний план ліквідації наслідків Чорнобильської трагедії. Бо небезпека не відійшла. У Чорнобильській зоні – 800 тимчасових радіоактивних могильників. Що вони собою являють? Вирили бульдозерами ями, поскидали туди радіоактивну техніку, піском присипали. А необхідно думати про безпечне ядерне сховище. Від цього нікуди не подінешся.

– Ви свого часу дуже критикували керівників УРСР за провальну чорнобильську політику. Чи не змінили своїх оцінок із плином часу?

– Це безвідповідальні люди, які хоч і керували великою республікою, але насправді були невігласами. Які не хотіли нічого знати. Хіба не знали, що на території України є Рівненська атомна станція, Чорнобильська, інші будувалися? Ну хоч щось можна було знати, щоб потім не казати: «Ми думали, що то пожежа». Парламентська слідча комісія дійшла висновку, що головним винуватцем була система безвідповідальності. Всі ці заяви і українських, і всесоюзних чиновників (Рижкова та інших) – свідчення абсолютного нехтування життям людини. Пригадую, як одного разу під час поїздки до німецького містечка Карлсруе, що вважається тамтешнім ядерним науковим центром, я розмовляв із німецьким академіком. Запитав: якби, не приведи Господь, у Німеччині сталося щось на зразок Чорнобиля, як би ви це лихо ліквідовували? І почув: цим би займалися тільки професіонали, залучили б найкращу техніку і над ліквідацією аварії працювали б максимум півтори – дві тисячі осіб. Німецький учений не міг повірити, що у Чорнобилі було задіяно десь 25 мільйонів людей з усього Союзу, найбільше, звичайно, з України. А ще він не міг повірити, що у нас людські життя абсолютно нічого не варті.

– Володимире Олександровичу, ви якось говорили, що вам хочеться написати другу частину роману про Чорнобиль. Чи буде продовження «Марії з полином наприкінці століття»?

– Продовження не буде, і не тому, що я перекипів цією темою. Річ у тому, що я зайшов у інші житейські пласти. Коли я заявляв про готовність написати другий постчорнобильський роман, про життя після катастрофи, то якось до нього був морально готовий, але творчо – ні… Перший роман «Марія з полином…» я буквально видихнув із себе. Півтора місяця їздив Чорнобильською зоною, покинутими селами, набрався усього: вражень, радіації, горя людського. Тоді я відчував, що мені треба негайно сідати і писати. І поміняти стиль, на відміну від своїх попередніх романів, скажімо, про Катерину Білокур, роману «Оглянься з осені» – бурлескного, веселого, трилогії «Ланцюгова реакція». Я розумів, що цей роман має бути рваним, без описів, пейзажів, «вишивки» словом. Тут можна було себе проявити сповна. Через те я втік до Полтави, де мешкає мій великий товариш, письменник Леонід Вернигора. Він у профспілковому готелі мав свою кімнату, отож, каже, приїзди, пиши. Віддав мені свою кімнату, і я десь три місяці працював, написав цей роман дуже швидко. Тоді його переклали багатьма мовами. Ось несподівано в Австралії Юрій Ткач зробив переклад роману, видали його білоруси, французи, словаки, чехи. До річниці Чорнобиля видавництво «Фоліо» перевидало роман – мені дуже сподобалася ця книжка із сучасним, модерновим дизайном.

– Чверть століття тому ви у своїй публіцистичній статті про долю України запитували: що ж ми за народ такий? Це запитання ми ставимо собі багато століть, запитуємо й нині… Тож якими сьогодні є ми? Хоробрими, обпаленими війною, притиснутими економічними негараздами?

– Я вперше занурився у ці пласти у 1989 році, відкриваючи, як голова оргкомітету, установчий з’їзд Народного руху. Моя доповідь так і називалася: «Що ж ми за народ такий?». Це запитання може собі поставити будь-який народ, скажімо, французи, але їм легко на нього відповісти, бо їхня історія проглядається з усіх боків. А ми, таке було враження, викинуті з людського моря на берег. І тому треба хапатися за якусь твердь… І сьогодні, буквально на очах, ми повертаємо собі свою історію. Починаємо говорити, що Київська Русь – це наші попередники і Росія не має до цього жодного відношення. Ми – народ прекрасний, навіть з усіма нашими вадами, поразками, яких, на жаль, маємо багато. Народ дивовижний. Останній приклад – Московія нападає на нас, думаючи, що через два тижні путінські танки зайдуть до Києва і їх кияни вийдуть зустрічати з хлібом і сіллю. Крим упав дуже легко, його віддали ні за що. Вони ж думали: армії у нас немає, бо її ж очолював громадянин Росії; є п’ять тисяч солдатиків із віниками і лопатами, бездарні паркетні генерали, які будували собі дачі та начищали зірки на пагонах; міліція здеморалізована – мародери, живуть із бізнесу. Хто б міг подумати, що Україна здатна себе захистити?! Раптом із нічого народжується армія. Ми зупиняємо Путіна…

– Ви були нещодавно у теплому, як пишете, Холодному Яру і радите їздити туди частіше. Чому?

– У нас багато таких унікальних місць. На жаль, вони всі необжиті, забуті, покинуті. Але Холодний Яр – особливий символ. Це місце для бойового духу, можна так сказати. Останнього разу я відвідав Холодний Яр три роки тому – тоді там було десь 200–300 людей. Цьогоріч – 15–16 тисяч. Треба по-хорошому прорекламувати це місце так, щоб сюди їхали не тільки патріоти, але й ті, кому цей Яр допоможе стати іншим, зрозуміти Україну. І щоб можна було сюди приїхати з родиною, побувати у навколишніх селах. Людина повинна побути у цьому світі, серед цієї історії, почути імена оборонців своєї землі, відвідати їхні могили. Треба відбудувати ті повстанські схрони, які зараз засипані. Тоді Холодний Яр почне працювати. Але сьогодні доїхати туди… Там – жахлива дорога: зуби вилітають, пломби випадають! Який іноземець такою дорогою поїде дивитися Холодний Яр?

– Про що розкажете у новому романі «В мене вечеряв Ісус», над яким ще працюєте?

– Показую три зрізи української історії, вони увесь час чергуються. Загалом роман охоплює тисячоліття нашої історії, починаючи від княгині Ольги (перший зріз). Саме з цієї жінки я би починав історію України. Навіть не з князя Ігоря, хоча він і багато зробив для своєї землі. Ольга першою об’їхала усі племена, які стали фундаторами України, вона також окреслила кордони, чого раніше не було. Вона зробила ще одну річ – запровадила для всіх однакову норму данини, тобто започаткувала податкову політику. Другий зріз – Мазепа, Петро Перший і цариця Катерина. Це фактичне позбавлення України історії, спалення і знищення Батурина. І третій зріз – Катерина, яка дає завдання таємно зібрати в Україні всі документи, літописи, які стосувалися історії нашої держави, і привезти до Петербурга. Мені вдалося дослідити, що Катерина два роки тримала у своєму палаці «Повість минулих літ» Нестора Літописця і переписувала. Й останній зріз – Майдан, звідси хлопці йдуть на війну. Але війна – це вже інша тема.

– Коли буде книжка?

– Думаю, що з Божою поміччю до кінця року, уже 350 сторінок написано. Я ще скажу: Ольга – документальна, я не можу відходити від багатьох існуючих легенд. Водночас є і простір для творчості. Мазепа також документальний, я стільки начитався і про нього, і про Мотрю Кочубеївну, і про його оточення. Для письменника це якась суцільна загадка, над якою можна працювати надзвичайно багато. Можливо, запитаєте: а що ж об’єднує роман? У романі є вигадана Ольга, красива дівчина з Трипілля. Вона має одружуватися із хлопцем, молодим козаком Кирилом, він теж із Трипілля. Але його забирають на будівництво Петербурга. І відправляє Мазепа, догоджаючи царю Петрові. У Петербурзі Петро побачив красуню Ольгу, яка працювала в теплиці, захотів силоміць узяти… Не вдалося, бо на підмогу дівчині прибігли наші хлопці з граблями… За таке заступництво їх усіх, а тут був і Кирило, забирають у москалі – воювати проти Карла і Мазепи.

Крізь століття перекидаємо місточок на Майдан: тут – документальне тло, і також є Ольга. Вона навчається у міліцейській академії, красуня. І її готують, щоб… подарувати президентові на День Незалежності. Вона – дівчина цнотлива. Якось Ольга приїжджає до свого села і знайомиться з Василем – аспірантом, рухівцем, патріотом. У Василя є брат Іван, він служив у Росії і там залишився. Але Іван приїжджає на батьківщину, він – інструктор, його завдання – готувати «беркутівців» і снайперів, які стрілятимуть у майданівців. Одного дня доля зводить братів в одному готелі, але вони про це не відають. В одному номері – Іван зі своїми снайперами, а в іншому, сусідньому, – сотенний Василь з Ольгою, вона йому віддається. Дівчина засинає, в неї – троянда на подушці, а Василь біжить на Майдан, бо треба сотню вести… Іван починає стріляти. І першим падає Василь. Цівка крові на бруківці Інститутської, стоптаний сніг…

– А чи не страшно було братися за історичну романістику?

– Був острах. Адже твір складний, важко пишеться, ось, скажімо, треба описати якусь сцену, наприклад, у Батурині – і я мушу чітко знати, які полки залишилися обороняти місто, які пішли на зустріч із Карлом. Щоб історики мене не ловили на слові, що я щось вигадав. Тому маю все правдиво відтворювати, особливо тло, мають бути достовірні імена, прізвища, факти. Але поряд із цим неймовірно цікаво досліджувати історію України – народження, трагедію і друге відродження України…

– Багато років ви очолювали Спілку письменників України. Якої думки про її сьогодення?

– Спілка письменників – це штучне утворення, яке з’явилося свого часу з єдиною метою – тримати під контролем. Бо кожен письменник – це окрема «держава» зі своєю «конституцією», хіба що без своїх грошей. За несвободу, цензуру з письменниками розплачувалися путівками, преміями, виданням книжок. Квартири давали, машини за рознарядкою. На привеликий жаль, спілка і сьогодні залишається такою, і тому виникають постійні непорозуміння, скандали. Дуже прикро і гірко, що це є. (Читайте статтю “Яка в хрєна опозиція?!» – Павло Мовчан. Що трапилося у Спілці письменників України (+відео)”.

Я очолював спілку десять років, хоча ніколи не збирався стояти біля керма цієї організації. Можу відкритися вам, як це було, і не викидайте цього із тексту. Я прийшов на письменницький з’їзд, хоча мене навіть не запросили на цей форум – забули. Але вже «по ходу» запросили до президії, запропопонували виступити. Я не дуже і хотів щось говорити, однак сказав доволі гостро. Перед цим був такий епізод, я це достеменно знаю: Юрій Мушкетик з Іваном Драчем ходили до Леоніда Кучми, аби представити Івана Драча на голову спілки. Як за радянських часів. І Кучма дав добро. Тож вони прийшли на з’їзд уже з готовими документами. І я трішки зачепив це, не називаючи прізвищ, сказав: «Ну що ж це таке, ми й досі навприсядки ходимо через Банкову вулицю, за старою звичкою, радитися і питати, кого призначити». Ось так, з легким гумором, я тоді вийшов у фінал виборів голови Спілки письменників… У другому турі я був попереду Івана Драча десь на 15 голосів. І мене раптом обирають головою спілки. З цього приводу пригадалася цікава подробиця. Моя дружина, Галина (вона – актриса), якось приїжджає з гастролей, а після з’їзду ми з колегами (чоловік десять) зібралися у нас на кухні, сидимо, розмовляємо. І раптом заходить Галина і з порога питає (а вона знала, що мають обрати керівника спілки): «Ну і якого дурня ви там обрали головою?». Тому що там було стільки проблем: і майно – хто йому дасть раду, і таке інше. Усі раптом зареготали. Я показав на себе…

Сьогодні, підсумовуючи, можу сказати: я тішуся тим, що Спілка письменників увесь час була в опозиції. Хочу нагадати читачам, що під час головування у спілці я написав Кучмі п’ять відкритих листів із вимогою не мучити народ, піти у відставку. Це не жарти були. І тоді Віктор Медведчук – на той час голова Адміністрації Президента – випустив проти Спілки письменників усі «патрони», які тільки у нього були.

– Потім до керма держави прийшов Ющенко, ви за нього агітували… Помилилися?

– Ми об’їздили 18 областей. Я з ніг валився, бо вірив, що матимемо нарешті президента, про якого і мріяли. Ющенко був патріотом. Ми з ним приятелювали, я був у нього вдома – у матері Варвари Тимофіївни, вчительки, на печі удвох з Віктором Андрійовичем спали. Але через півтора року зрозумів: одна справа – гарна людина, і зовсім інша – президент такої запущеної країни. Ющенко залишиться у пам’яті як людина, що відбудувала Батурин, за його каденції у нас постав «Мистецький Арсенал», ми вшановуємо пам’ять жертв Голодоморів. Але президентом він, на жаль, не став. Я йому це сказав, написавши відкритого листа. Главою Адміністрації Президента уже був Балога, і вже він дав завдання «брати Яворівського». І брали, писали доноси, перевіряли. Головний прокурор отримав завдання перевіряти мене щодня, перетрусили усе, що могли. І побачили, що все у Спілці письменників робилося згідно зі статутом, усі рішення приймалися колегіально. Я іноді, може, і жалкую, що впрігся у це, але все-таки десять років – я не кажу, що це було процвітання – Спілка письменників подавала свій голос. Мені дуже прикро, що сьогодні вона затихла. (Дивіться відео на ютюб-каналі “Український репортер”.)

– Ви згадали Івана Драча. А які сьогодні стосунки з Іваном Федоровичем?

– Нормальні, цивілізовані. (Інтерв’ю з Іваном Драчем на сайті “Український репортер”.)

– Свого часу ви зустрічалися з Борисом Єльциним. Він розумів, що в Україні відбувається?

– У 1989 – 1991 роках я був народним депутатом СРСР, входив до опозиційної Міжрегіональної депутатської групи (Борис Єльцин, Андрій Сахаров, Василь Биков, Анатолій Собчак та інші. – Ред.). Також я тоді працював секретарем комітету з архітектури, який очолював Єльцин. З Єльциним можна було говорити про все. Єдине, що він не розумів – національне питання, дивувався, навіщо нам незалежність. Пам’ятаю, я привозив до Москви горілку «Українська з перцем»… Єльцин бере пляшку і каже, що ось українці знову надурили, бо написано: українська, три перці – а в пляшці тільки два.

– Вас не тягне до парламенту, адже були депутатом багатьох скликань?

– Зараз не тягне. Але я усім цікавлюся, переживаю.

– У Києві має звучати українська мова?

– Так, хоча це і болюче питання. Російська може звучати десь у компаніях, на вечірках, але у повсякденному житті має бути українська. Коли я приїхав зі Львова, розмовляв українською, ми тоді сміялися, що українською говорять письменники, двірники і на ринку приїжджі. Сьогодні вже української набагато більше. Заговори українською – і на тебе вже здивовано не оглядаються. Процес українізації відбувається, але дуже повільно, на жаль. Як це не парадоксально, сьогоднішня війна пришвидшує його. Бачимо, що російськомовний боєць воює за Україну, бо української мови його колись не навчили. Вважаю, що необхідно радикально скорочувати кількість російських шкіл. Навіщо їх стільки? Їх раніше штучно створювали. Водночас у Росії, де вісім мільйонів українців, немає жодної української школи, жодної газети, жодної програми на радіо, телебаченні. А ми нічого не робимо зі скороченням російських шкіл. І хочемо, щоб вони до нас інакше ставилися? Вони так і будуть ставитися, думаючи, що ми з вами стожильні, терплячі хохли. Через те процес українізації необхідний. Це треба робити не агресивно, а з повагою до тих хлопців, які воюють на сході країни. Але їм треба пояснити: ви ж говорите мовою окупанта.

– Як вам Київ, що сьогодні любо-мило у місті, а що ні?

– Звичайно, це вже моє місто, я тут уже понад 30 років. Моя любов до Києва справді особлива, я народився на хуторі, де сьогодні залишилися 47 людей. Церква, яку я колись збудував, стоїть зачинена. Навчався в Одесі, якраз під час «хрущовської відлиги». Ми там говорили, що хотіли, я був головою літстудії. Потім за направленням потрапив на роботу до Запоріжжя, у партійну газету, потім служив у армії, а коли повернувся, то настільки хотів переїхати до Львова, що для мене іншої мрії, як жити у Львові, не було. Мене взяли на роботу в молодіжну газету, а вже потім переїхав до Києва. Усі міста мені солодкі, з кожним пов’язана частинка життя. У Львові я сформувався остаточно, але Київ дав мені абсолютно інші виміри. Це прекрасне місто.

Світлана ФРОСЕВИЧ, Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото на головній із Фейсбук-сторінки Ігоря Телішевського.

***

Редакція “Українського репортера” висловлює щирі співчуття родині Володимира Олександровича Яворівського.

Сообщение Згадуючи письменника Володимира Яворівського появились сначала на Український репортер.

В  Національній спілці письменників України відбулася презентація цього видання.

«Берег Віри, Надії, Любові» – це історії людей, де чарівна атмосфера добра і кохання переплетена з життєвими випробуваннями і розчаруваннями, де віра і надія стають чи не єдиним шляхом до спасіння, де високі моральні цінності вступають у двобій із втратою орієнтирів і сенсу життя.

«Всі ми бажаємо радості й тепла, хочемо любити і бути потрібними, – розповідає авторка, – та іноді чомусь забуваємо плекати у своїх душах добро, красу, істину».

Родзинкою цього теплого творчого вечора була присутність прототипів героїнь життєвих історій, що увійшли до збірки оповідань. Вони ділилися враженнями, як красиво і легко пані Ольга зобразила людські долі.

Насправді, ці невигадані історії з прагненням оберігати рідних і близьких людей, бажанням творити добро трапляються щодня з кожним із нас, – ділилися героїні письменниці.  Оповідання читаються дуже легко.

Передмову «У пошуках щастя» написав професор, відомий науковець Іван Пилипович Ющук. Він назвав сорок оповідань, що увійшли до збірки,  «низкою коралів у намисті».

«Оповідання Ольги Ходацької випромінюють лагідність і щирість, – зазначає Іван Пилипович. -Всі вони пройняті оптимізмом, вірою в людське щастя. Життєві історії, про які йдеться у них, допоможуть тим, хто переймається ними, обрати, а то й вирівняти свій шлях у житті до щастя.

Героїні оповідань Ольги Ходацької ніколи не впадають у розпач. Одна залюблена в сад, який має багато таємниць, як зрештою, й саме життя, тільки не кожен це бачить. Інша захоплюється квітами, а це і втеча від негараздів, і розрада для душі…Варто тільки почати думати про життя позитивно і воно почне змінюватися на краще…»

І враження справді саме таке. В цьому переконалися всі, хто читав і слухав оповідання Ольги Ходацької.

На свято письменниці зібралося шляхетне і знане творче сузір’я – як от народна артистка України Галина Гілярівна Яблонська, народний артист України, скрипаль, композитор  Кирило Вадимович Стеценко, професор Іван Пилипович Ющук, науковець,  автор проекту «100 років культурної дипломатії України» Тіна Пересунько, знаний поет і журналіст Василь Федорович Василашко, а також друзі та педагоги школи, де вже багато років викладає Ольга Миколаївна. А деякі друзі завітали з інших міст. Усі тепло вітали письменницю, бажали нових книжок-перлинок у щедрому життєвому намисті творчості.

Народний артист України, відомий скрипаль, композитор і педагог Кирило Стеценко зачарував учасників цієї творчої зустрічі виконанням низки популярних творів. Особливо припали усім до душі «Шалені коломийки».

На прохання присутніх маестро виконав і знаменитий  «Щедрик» Миколи Леонтовича. Браво!

Зворушливо звучали у  виконанні пані Ольги Ходацької оповідання з нової збірки. Їх оригінально доповнили й музичні композиції у виконанні Ольги Янушкевич і Тамари Котелі з Будинку дитячої творчості «Нивки» Шевченківського району Києва. Весь вечір був насичений неймовірною позитивною енергетикою.

До речі, це вже друга книжка письменниці. Перша – «Душі моєї прекрасні миті» –  побачила світ у 2016 році.

Нам, медійникам, приємно, що письменниця ще й у лавах Національної спілки  журналістів України, вона – методист гімназії-інтернату № 13 м. Києва та вчитель української мови і літератури, відмінник освіти України.  За її плечима – понад сорок років педагогічного стажу.

Дуже добре, що сьогодні до читача прийшла така книга. З розкішним Словом, вишуканим стилем, майстерно продуманими сюжетами. Ще один зріз життя. Але ж який!

Світлана  ФРОСЕВИЧ

Фото: “Український репортер”

Сообщение Намисто української літератури збагатилося перлинами оповідань Ольги Ходацької (+відео) появились сначала на Український репортер.

Заступник міністра культури, молоді і спорту Ірина Подоляк вважає, що варто припинити фінансування національних спілок з державного бюджету.

Про це вона заявила в ефірі Радіо Культура.

Зокрема це стосується спілки письменників, інших творчих організацій.

Чиновниця вважає національні спілки пережитком УРСР. На її думку, за допомогою таких спілок, митців намагалися «задобрити» і зробити лояльними до влади.

«У мене було багато дискусій з колишнім головою Українського інституту національної пам’яті Володимиром В’ятровичем. Ці системи, ці інституції були створені у часи Радянського Союзу.

Творчі спілки були створені у часи тоталітаризму, у часи сталінізму для того, аби об’єднати митців у різні професійні групи для того, аби зробити їх керованими та лояльними до влади. Усе це робилося за певні винагороди: квартири, майстерні, державні замовлення. Чи хочемо ми, щоб Україну представляли ці інституції, які втілюють собою Радянську Україну?», – скзала Ірина Подоляк.

Вона нагадала, що раніше Мінкульт уже подавав пропозицію до Кабміну щодо припинення фінансування національних спілок. Проте ця пропозиція не знайшла підтримки у нардепів.

«Чому професійні об’єднання письменників та поетів не могли б ініціювати зміни до закону про авторське право? Натомість спілки займаються невідомо чим, паразитують на бюджетах, щомісяця отримують зарплату та здають свої приміщення в оренду якимсь ресторанам. Це вже давно не є саморегулююче професійне об’єднання людей зі спільними цілями та завданнями», – говорить заступник міністра.

“Український репортер” вже розповідав про Національну спілку письменників України, зокрема як торік  було проведено з’їзд. Знані письменники заявили про відсутність демократії в роботі з’їзду НСПУ: «Невеличка групка літераторів керують і розподілом коштів Спілки письменників, і розстановкою своїх людей на посади, і захищають самі себе. Про літературний, видавничий процес, як і про творчість, взагалі мова не йде. На першому місці – посади, гроші і – дружба тих, хто ці посади ділить».

Ми також процитували відомого і принципового письменника Володимира Даниленка:

«Подивіться, в якому стані перебуває штаб-квартира нашої організації на Банковій: холодний будинок, жахливі туалети, обдерті дивани, брудні доріжки. Запущені бази відпочинку. Хіба на таке заслуговують наші письменники? Сьогодні я прошу підтримати мене і віддати свій голос за оновлення курсу Спілки. Обіцяю припинити корупцію, яка підточує основи нашої організації, і детінізувати господарську діяльність. З журі спілчанських премій має бути виведене керівництво Спілки, яке роздає премії, як цукерки, лояльним до себе письменникам, що підтримують його політику. Оцінювати подані на премію твори мають критики, літературознавці і письменники, що не працюють в апараті НСПУ».

Відео про з’їзд НСПУ:

https://www.facebook.com/ukrreporter/videos/265024594117181/

Отож сподіваєшся, що головний спілчанський офіс на Банковій є цитаделлю високого слова і шляхетності, де панують демократія і свобода, де люди щиро тішаться здобуткам побратимів по творчому цеху, де не має місця ні чварам, ні образам. Ідилія. Натомість чуєш, як навішують ярлики, цьвохкають лихим словом (аби тільки принизити, ущемити, допекти), як на очах тане уявлення, що ти потрапив до осередку високоінтелектуальної еліти суспільства. Читайте про це ТУТ

Відео:

https://www.facebook.com/ukrreporter/videos/1208614575983908/

Сообщение Заступник міністра культури вважає національні творчі спілки пережитком УРСР появились сначала на Український репортер.

Важко уявити сьогодні культурний простір України без цієї унікальної літературної відзнаки. Це недержавна, а по суті приватна міжнародна премія. На фінансування її грошової частини німецькі меценати Дітер Карренберг і Тетяна Куштевська віддають чималі власні заощадження. Але мова навіть не про кошти. Наші друзі платять нам святою любов’ю до України, до її літератури. От би почув це хоч один український олігарх!..

Народжена в часи утвердження української Незалежності, наша премія давно вже стала яскравим явищем літературного і громадського життя України. І пора би нам подбати, щоб неоціненний вклад наших німецьких друзів було належно відзначено на державному рівні.

Думаю, що це душею відчули всі, хто брав участь у вшануванні нової когорти молодих лауреатів.

Їх тепло вітали голова нашої Спілки Михайло Сидоржевський та заступник міністра культури Юрій Рибачук.

Які ж вони, переможці 2019-го року? Майже всі лауреати – або ровесники, або й молодші за премію, якій сповнилося в ці дні рівно двадцять два роки. Кожного з іменинників можна назвати експериментатором і винахідником у загадковому всесвіті художнього слова. Таким чином головна вимога німецьких меценатів – експериментально-інтелектуальний напрямок в українській літературі – знайшла своє підтвердження на всі сто відсотків. Тож урожайним видався цей молодий, цей зоресійний час!

У номінації «Проза. Роман чи повість» не мав собі рівних прозаїк з міста Козятина Вінницької області Назар Мулик. Його роман-фентезі «Кров Дракона» просто вражає. Аж не віриться: звідки це в юнака? Він ще тільки починає творчий шлях, а вже дивує нас відкриттями. Коли читаєш, не полишає відчуття, що це не вигадка, що ці небачені дракони справді живуть у таємничих печерах. І це навіть не дракони, а мудрі якісь людодракони. У цьому й суть непримиренного конфлікту, який тримає у постійній напрузі вкрай заінтригованого читача. Тільки уявімо. Непереможний казковий богатир безжально вбиває могутніх драконяк, хоч сам є гібридом людини і дракона із потаємною лускою на руці.
Прозріння настає тоді, коли цей обманутий герой остаточно переконується, що справжні його вороги не дракони, а жорстокі правителі, чинуші, прокуратори та ненажерні їхні посіпаки.

І що характерне. Діють колоритні персонажі на тлі, здавалось би, далекої епохи, а прочитується усе як сьогодні. Настільки чітко простежуються реальні сучасні паралелі.
А на завершення романіст подає… докладну класифікацію, так би мовити, родів і видів драконів. Тут мимоволі повіриш у якусь паралельну реальність. Як-не-як, а Назар студент історико-філософського факультету Київського університету іменні Бориса Грінченка. Тож довелося нам в електронному режимі подискутувати щодо співвідношення у романі фантастики і науки. Відповідь була просто філігранна. Дослівно: «оскільки я фентезист, то намагався включити уяву та фантазію і додумати щось своє до того, що уже існує». Нічого не скажеш. Видно, є в нашого історика і письменника ще й дар дипломата…

На старті нинішнього століття в українській, а може, не тільки українській прозі стала помітною жанрово-стильова криза новелістики. І, мабуть, не випадково у розмові з одним колегою мені у відчаї довелося сказати: «Дайте нам юного Стефаника!» Небо нас почуло. Юний Стефаник явився. Дмитро Зозуля з міста Костянтинівка на Донеччині. За нього, четвертокурсника Інституту філології Шевченкового університету горою стоїть іменитий наш колега, професор Анатолій Ткаченко.

Порівняння із класиком не данина моді, а реальність. Яка глибока, густо метафорична новела Дмитра під античною назвою «Аїд»! Тут згадаєш не тільки Стефаника, а й пекельного Данте. Різних людей звела доля, різні події відбуваються в алегоричному метро – цьому невситимому Аїді сучасності. Напруга між його пасажирами сягає катастрофічного апогею. Металева гусінь невблаганно заповзає у чорну дірку підземного лабіринту – і все! Не видно світла в тунелі. І кожен, хто це читає, може думати про своє. Та й, правду кажучи, тут є над чим подумати.

А яка ж нещадно самозречена новела «Темрява»! Герой потрапляє в суцільний морок. Лежить, мов у замкнутій труні. Але у відчаї записує на мобільнику історію своїх «темних поневірянь» і доходить висновку, що він точно письменник. А як не письменник, то принаймні амбітний графоман. Бо хто ще зміг би в суцільній темноті «натикати» стільки літер! Отож кожному з нас, мучеників пера, варто уважно прочитати цю безкомпромісну, цю гранично чесну сповідь молодого нашого колеги. Та й усю неоднозначну збірку «Етюди потворного», за яку присуджено премію Дмитрові Зозулі.

Наша премія має якусь магнетичну притягальну силу. Може, тому лауреати різних років постійно спілкуються з нами і дружать між собою, допомагають один одному. Саме із середовища цього «братства гончарівців» надійшло ще одне знакове подання. І знову яскрава особистість – майстер психологічної новели Марія Косян із Києва. Зовні новели Марії написані м’якою, веселковою гуашшю, яка вабить око і чарує серце. Але за цією ілюзорною ідилічністю шаленіють невидимі бурі, закипають невгамовні пристрасті.

Особливо гостро це виявляється у своєрідній повісті в етюдах «Місце, куди не їздять потяги». Болючій повісті про любов і долю. Зізнатися, ще не доводилось читати щось подібне. Двоє нестямно закоханих. Але між ними – прірва. Серця їхні люблять, а характери – ненавидять. І в цьому – весь трагізм неприкаяної жіночої душі: «Сонячне око жаріє голосно і страшно, дощ принишк і заліг на дно… Я не знаю, куди мені йти. Я вклякла в липку трясовину… Я опинилася в точці, де перетинаються всі прямі…»

Ось у такій імпресіоністичній манері написано всі твори сповненої глибокого драматизму збірки Марії Косян під назвою «Куди не їздять потяги».

Очевидно, цієї весни у розквітлому просторі українського слова сталося якесь галактичне зрушення. І небо подарувало нам доленосні явища молодої літератури у всіх жанрах. Нас просто потрясають мегапроза, мегапоезія і навіть мегапубліцистика, про яку ще далі буде мова.

Перед нами досить об’ємиста, на десять друкарських аркушів книжка поезій із несподіваною назвою: «Повстанське радіо». Та й наймення авторки зухвале і розлунисте: Леля Покотиполе. Не одразу здогадаєшся, що це псевдонім. Але ж який поетичний!
Мегаметафора – ось головний камертон цієї незвичної, нової, ні на що інше не схожої мегапоезії. Послухайте молитву із багато в чому програмного вірша «Радіо»:

Я складаю руки в молитві і передаю своє повідомлення:

«Господи, проведи.
Ось моя камуфляжна сакральна одіж…
Хай я стану ближчим до Тебе і не лишу слідів – я ж буду ступати
в Твої сліди…» –
а Господь посміхається та підкручує вуса, мов коліщатка у радіоприймачі.

Зізнаюся: я щосили змагаю себе, щоб не цитувати до безмежності. Я не знаю, як показати цю безстрашну красу, цю неприборкану, вугласту, цю по-військовому сувору і до болю правдиву, реальну, на дотик серця відчутну поезію. Вона м’яка, як материнське молоко. Вона тверда, як надмогильний камінь.

…Україночка схиляється над небооким ворогом, який відходить у засвіти. «Чужинцю, скажи, воювати страшно?» «Не страшно, зеленоока, – страшно думати потім, що всі смерті були даремні…». Приречений зайда з останніх сил вимовляє: «Знаєш, дівчинко, ти – найчистіше, що я на землі побачив…». І знеможено вистогнує: «Ти звари мені, серце, якоїсь отрути…».
А далі ось такі, не від цього світу слова:

І я зварила.
А тоді схаменулася, вилила в море…

Ви можете подумати, що авторка цих болючих поезій сама воювала. Але ж ні! Цими днями їй сповниться лиш двадцять літ. Вона родом із козацького міста Дніпра. Вона третьокурсниця відділення «Літературна творчість» флагманського Шевченкового університету. Її поезія – це абсолютно новий художній синтаксис. Це поезія з майбутнього, яка чекає нас десь там попереду. І можна привітати поетесу та її наставника, директора Центру літературної творчості, професора Михайла Наєнка. Ось він і надіслав до журі авторитетне подання разом із книжкою Ольги Крамарь. Саме час повідомити: це справжнє ім’я лауреатки.

У прагматичні нинішні часи, коли ми якось непомітно увійшли в епоху планетарного розвитку масових комунікацій, не так просто знайти щось нове на досить-таки витоптаному полі публіцистики. Навіть маститі професіонали розгубилися і непевно почувають себе у космічній невагомості затамованого слова. А от молоді не розгубилися. Кожного року ми стаємо свідками якогось відкриття. Неймовірно, але нині це сталося у проблематичній сфері публіцистики.

Вже сама назва збірки війнула у серце бентежним озоном новизни: «Місто як світ»… Небачене диво: тридцять три нариси на одну тему! І які! Життя прожито в редакціях, але такого ще не доводилося читати. Автор – Назарій Заноз. Ну, пощастило нам на Назарів! Є адреса – місто Теребовля на Тернопільщині. Але немає жодних контактів. Мої друзі із Тернополя не змогли розшукати земляка у такому мегаполісі, як Теребовля. Лише випадково Леся Гончар та Руслан Найда натрапили на його ім’я у Twitter – і необачний конкурсант віднайшовся. Тому Назарія можна назвати нашим Знайдою…

Є різні види публіцистики. А ось Назарій винайшов зовсім новий, особистий, так би мовити, патентований стиль. Цей стиль увібрав у себе документалістику, інформатику, аналітику – власне усі важливі напрямки і переплавив їх у гарячому горнилі художнього слова. Це глибоко метафоричний стиль-роздум, який відкриває необмежені можливості для вагомих суспільних узагальнень. І це переконливо засвідчила збірка Назарія, яка принесла йому заслужені лаври.

Ніхто в літературі та публіцистиці не зумів на прикладі одного провінційного містечка так масштабно, так вичерпно і всеоб’ємно розкрити спільні для всіх міст муніципальні і державні проблеми, як це зробив Назарій. Тож цілком закономірно, що у полі зору дослідника перебувають не тільки малі міста, а й обласні центри. І кожному дістається на диво містка і влучна характеристика. Скажімо, Тернополю «варто відвести роль міста-озера чи то навіть міста-океану». Франківськ – «місто-порт». Львів називає себе «культурною столицею України», але Львів «не може бути центром, бо сприйме усе довкола за периферію».

Навряд чи почують нас високі владоможці. А якби почули, то я охоче рекомендував би їм випустити збірку молодого теребовлянського мудреця масовим тиражем (чиновників – тьма!) і передати мерам усіх міст України. Бо це настільна їхня книга. Це унікальний підручник містознавства. Це велична симфонія міста. Бо ж воістину – «Місто як світ»…

І нарешті – спеціальна відзнака, яку теж фінансують наші меценати. Заохочувальна премія, або премія надії. Вона присуджується в будь-якій номінації залежно від ситуації на конкурсі. Цього року нашу увагу привернуло цікаве дослідження журналістки і поетеси з міста Кам’янське на Дніпровщині Марії Слободяник. Це зворушлива розповідь вірної дочки історичної Апостолівщини про літературні традиції славетного степового краю. З любов’ю і шаною змальовує Марія незабутні образи поетів-земляків Михайла Чхана, Івана Іова, Михайла Пронченка. Тут, на героїчній козацькій землі починали вони свій творчий шлях у велику літературу. Справедливо буде сказати, що своєму сонячному краю Марія присвятила чимало вагомих публікацій, які систематично друкує місцева та центральна преса. А премію Марії Слободяник присуджено за літературознавчу працю «Поезія Апостолівщини».

І вже на завершення – весноквітний віночок ліричних почуттів. Напередодні третього квітня Валентина Данилівна Гончар дістала пожовтіле архівне фото із першою лауреаткою 1997-го року Оленою Єфимчук і сказала мені: «Ви такий тут молодий!». Я скептично усміхнувся, але не знайшов слів, щоб описати завжди просвічене обличчя легендарної Музи класика. Я не знайшов слів і для іншої легендарної жінки – дочки нескоримого Донецького краю. Тому на урочистому зібранні у нашому Будинку письменників звернувся до схвильованого Дітера Карренберга і сказав: «Нехай почує вірне Ваше серце. Усі ми, Дітере, змінилися за двадцять два роки. А ось Тетяна Куштевська аж ніяк не змінилася. Час і природа над Вашою Тетяною не владні…».

А зараз хочу звернутися до наших іменинників. Дорогі лауреати! Досі ми знали тільки ваші твори. Нам дуже хотілося скоріше побачити вас, Богом обдарованих янголят України. І ось ми, батьки, услід за вами зійшли на двадцять другу творчу висоту. Нам сонячно і радісно на ваших молодих вітрах. Тут легше дихається. Тут багато поетичного озону…

Із перемогою вас, юні друзі! І – до зустрічі під материнським крилом Національної спілки письменників України!

Петро ПЕРЕБИЙНІС, голова журі, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.

(«Літературна Україна», № 15 – 13 квітня 2019.)

Фото: “Український репортер”

Інтерв’ю з Петром Перебийносом:

• Поет Петро Перебийніс: “Ми так і не позбулися вождизму”

Сообщение Урожайним на таланти видався цей молодий, зоресійний час – поет Петро Перебийніс появились сначала на Український репортер.

Цей лист підписали Володимир  Даниленко, Ярослав Верещак, Володимир Земляний, Андрій Коваленко, Іван  Коломієць (Вано Крюгер), Олег Миколайчук, Сергій Пономаренко, Василь Степаненко та Олександр Шокало.

 «Війна з Росією точиться не тільки на Донецькому кряжі, а й поряд з Адміністрацією Президента України – на Банковій, 2, в приміщенні Національної спілки письменників України. Ворог цинічно шматує не тільки кров’ю политу українську землю, а й свідомість українського народу, його рідну мову й письменство. Бо знає: без рідної мови й самосвідомості немає народу й рідної держави. І найпідступнішими у цій битві за свідомість, мову й письменство є внутрішні вороги, які вдають із себе «стовпів творчої інтелігенції», – вважають письменники.

Вони оприлюднюють інформацію про спілчанську нерухомість, яку Спілці було передано після розпаду СРСР у власність особі Дирекції управління майном (ДУМ), і що з нею сталося. Загальна плоша складала понад 20 000 квадратних метрів. Час од часу з цим майном коїлися дивні речі. Наприклад, у 2000 році від Будинку літераторів площею 2192 квадратних метри було відчужено 600 квадратів, які потім перекочували у власність ресторанного бізнесмена з Росії.

На думку письменників, з того моменту й розпочалося розшарпування нерухомості, а, отже, й розвал Національної спілки. Вони торкаються недалекого минулого, наголошуючи на такому факті:

«Ознайомившись зі станом справ у Дирекції управління майном (ДУМ), його генеральний директор Микола Острівний зазначав: «В економічній діяльності НСПУ – хаос і безлад, особливо у бухгалтерії та у справах, пов’язаних з нерухомістю… Виявилось, що використовує ці об’єкти і отримує оплату за оренду майна безпосередньо центральна бухгалтерія НСПУ. При цьому документів на передачу майна від ДУМу на баланс НСПУ не існує, всі договори на оренду майна підписуються від імені НСПУ, що є грубим порушенням правил бухгалтерського обліку, оскільки НСПУ – неприбуткова організація».

У своєму зверненні письменники вважають:

«Однією з технологій втрати спілчанського майна є оформлення договорів оренди на великі терміни до 2033-2055 років. На такий період здано в оренду двоповерховий флігель біля центрального офісу по вулиці Банковій, 2. А рівень орендної плати залишається незмінно мізерний – по 75 гривень за квадратний метр. І це в той час, коли в престижному районі Банкової квадратний метр оренди вартує до 1500 гривень на місяць.

Ці факти неефективної політики за оренду спілчанського майна у поєднанні з великими боргами НСПУ просто вражають. На початок цього року НСПУ винна понад мільйон гривень комунальним службам».

Митці припускають, що метою такого господарювання  може бути доведення Спілки до банкрутства, а потім і продажа за безцінь архітектурної пам’ятки – Будинку літераторів на Банковій, 2 (колишній особняк купця Лібермана, унікальна перлина архітектури ХІХ століття, збудована відомим архітектором Володимиром Ніколаєвим).

Вони також інформують про низку інших фактів щодо використання спілчанської нерухомості, зокрема в Одесі. За їх словами, у 2015 році правління НСПУ прийняло ухвалу щодо продажу частини майна в Одеському Будинку творчості. «Реалізаційна ціна об’єктів із землею під ними на самісінькому березі моря занижена порівняно з фактичною ринковою  щонайменше у 20 разів. Нині продані будівлі знесено, а на цьому місці триває грандіозне будівництво.

Утім, у зверненні йдеться не тільки ситуацію з нерухомістю Спілки, а й про те, під який пресинг потрапили два відомих письменники – Володимир Даниленко і Анатолій Гай, які перебувають у жорсткій опозиції до нинішнього голови НСПУ Михайла Сидоржевського.

«Український репортер» розповідав про цей конфлікт в матеріалі

• «Яка в хрєна опозиція?!» – Павло Мовчан. Що трапилося у Спілці письменників України (+відео)

Даниленко очолював столичну письменнику організацію, Гай – Київську обласну. Вони вважають, що їх було незаконно звільнено  з виборних посад та виключено зі Спілки письменників за те, що відстоюють загальноспілчанські інтереси, зокрема й майнові («знехтувано самоврядністю столичної та обласної письменницьких організацій»).

“Україна й світ повинні знати, що відбувається в літературній громадській організації, яка має національний статус і державну підтримку”, – наголошують письменники у зверненні.

Фото на головній: 2015 рік, Київ. Революція Гідності.

Фото Леоніда ФРОСВИЧА

На цю тему читайте також:

• Великомучений з’їзд письменників. Як це було (+відео)

Сообщение Що відбувається у Спілці письменників України? Митці звернулися за допомогою до керівництва держави появились сначала на Український репортер.

Зокрема, на вас чекають: автор феноменального історичного дослідження “Справжність Велесової книги: науковий доказ”  професор Ігор Рассоха (Харків), неймовірна поетеса, публіцист і мислитель Галина Могильницька – її книга “Імена”(Одеса); письменник-самородок Іван Захарченко (Київщина); феєрична дебютантка (книги “Іншопланетна Рашка”, “І засяє сонце”, “Синій ліс і чарівник Магрітт”) Ліза Мельниченко (Київ); автори бестселерів “Долітописна історія України” Олександр Фадєєв та -“Руйнуймо міфи” Михайло Лукінюк; автор унікальної книги паліндромів, знаний поет Станіслав Бондаренко.

А головним сюрпризом вечірки Володимир Шовкошитний називає виступ чудової поетеси Валентини Гуменюк, яка представить нові книги “Мій світ тобі” та “Осінній колаж”.

Звичайно, поціновувачі високого слова зможуть придбати книги лауреатів, а також новинки видавництва.

Читайте також:

• Батько та донька Яблонські розкривають правду про Волинську трагедію (+відео)
• Поет Олександр Косенко нагадав про “пихату байстрюкатість”

Сообщение Письменник Шовкошитний запрошує на зустріч з авторами бестселерів появились сначала на Український репортер.

Але джерельце кришталевого Слова все щось ніяк не могло пробитися крізь болото і каламуть. Зареєструвалося 335 делегатів.

Багато хто радий бачити один одного, обмінюються книжками, візитівками, лунають і жарти.

Записую коментарі «по ходу». З яким настроєм прийшли на форум?

-Настрій бойовий. Опозиція об’єднується, йде могутніми колонами, щоб обрати нового лідера, – говорить директор видавництва «Український письменник» Микола Славинський.

На його думку, сьогодні Спілку «заведено під плінтус, в резервацію. В людей – повна апатія».

-Сьогодні в діяльності Спілки – найбільша за всю її історію криза, – вважає голова Київської обласної організації НСПУ Анатолій Гай. – Ще таких чотири роки – і буде «амба». – Зараз – лише надія на те, що до керма Спілка прийде порядна людина, яка добере нормальну команду. І тоді ми повернемо спілчанцям усе майно, яке було незаконно виведено.

Лідер «Просвіти», поет Павло Мовчан, який поспішав до актової зали, виглядав похмуро.

-Настрій – сумний, – промовив. – Раніше з’їзд був святом для письменників. Але сьогодні це свято… взаємного поборювання. Війна амбіцій, яку було розпочато чотири роки тому, довела до того, що ми не є консолідованими, а навпаки – протиставлені. Це ж на користь «Руського міра»! Свої амбіції треба підпорядкувати задля загальнонаціональної справи. Упродовж чотирьох років у нас хотіли забрати приміщення Спілки на Банковій. Але ми вистояли. Тепер, коли ми відстояли свої блок-пости, треба всьому письменству перейти в консолідований наступ, думаючи про те, як сприяти письменникам, як видавати книги, як «підживлювати» наші часописи, як зробити так, щоб літературна справа стала гонорарною… Нині ж – взаємне з’ясовування стосунків… Це неприпустимо.

…Почалося. Сцена. Стіл для президії. У фокусі – голова Спілки Михайло Сидоржевський. І з його вуст чуємо, що за традицією представники Спілки покладають квіти до пам’ятника Тарасові Шевченку. Але ж як відгонить казенщиною від слів: «Прошу виконати цю процедуру!». Таке враження, ніби в тролейбусі просять закомпостувати талончик. Йдемо до Кобзаря, до Великого Пророка «процедурно»?

З’їздівський віз рушив. І знову скрипить «напутствіє» від Сидоржевського: «Прошу всіх розслабитися і бути спокійними». Майже у стилі психотерпавета Кашпировського.

Але спокою не передбачалося. Сидоржевському готувалися дати «бій», зокрема Київська міська письменницька організація на чолі з Володимиром Даниленком. В кулуарах форуму делегатам роздавали газету столичних спілчанців, у якій Даниленко пояснив, чому балотується на посаду керівника НСПУ.

Процитую дещо:

«Подивіться, в якому стані перебуває штаб-квартира нашої організації на Банковій: холодний будинок, жахливі туалети, обдерті дивани, брудні доріжки. Запущені бази відпочинку. Хіба на таке заслуговують наші письменники? Сьогодні я прошу підтримати мене і віддати свій голос за оновлення курсу Спілки. Обіцяю припинити корупцію, яка підточує основи нашої організації, і детінізувати господарську діяльність. З журі спілчанських премій має бути виведене керівництво Спілки, яке роздає премії, як цукерки, лояльним до себе письменникам, що підтримують його політику. Оцінювати подані на премію твори мають критики, літературознавці і письменники, що не працюють в апараті НСПУ».

Звичайно, Сидоржевський здогадувався, що насувається гостре протистояння. Але, можливо, втішав себе позитивним балансом сил, бо ж на сайті НСПУ спрогнозував: «Чим більше буде на з’їзді делегатів, тим пропорційно менше на ньому буде баламутів і крикунів – адже їх насправді небагато».

Чи не для таких «баламутів і крикунів» він приготував сюрприз, повідомивши присутнім на форумі, що задля забезпечення правопорядку в залі будуть люди з приватної охоронної фірми? Але ця інформація прозвучить трохи згодом, коли на початку роботи з’їзду боротьба за демократію сягне майже гострої фази. Група опозиціонерів (Володимир Даниленко, Сергій Пантюк, Віталій Карпенко та інші) пропонували, щоб робочі органи з’їзду було обрано демократичним шляхом, щоб делегати називали кандидатури до президії. Натомість Павло Мовчан, якого спілчанське начальство загодя уповноважило вести форум, зачитав список із семи осіб. Себто тих, кого, кого воліли б бачити в президії керівники Спілки.

-Ви нав’язуєте з’їзду ці кандидатури, йдете на порушення, – рішуче (й мабуть дещо несподівано для претендентів «на президію») став в оборону демократії Сергій Пантюк; вийшовши на сцену, він намагався переконати Павла Мовчана «здати назад», не уподібнюватися до стилю і методів «партійно-комсомольських з’їздів».

До нього приєднався Володимир Даниленко, звертаючи увагу ведучого, що за таких, домашніх, заготовок з’їзд може бути визнано нелегітимним, що це – неправильно. Даниленко вважає, що роботою з’їзду мають керувати обрані на форумі люди, а не літератори, які працюють в апараті НСПУ, не секретарі Спілки.

Відео про це:
https://youtu.be/3UgeJQx-h4w

Віталій Карпенко декілька разів просив Павла Мовчана надати йому слово із цих, процедурних, питань. Підійшовши до Мовчана, Віталій Опанасович голосно запитував: «Павле, ну, що ти робиш?! Невже ти не розумієш, що це – не демократично?».

Керманич Спілки стояв на сцені дещо поодаль від «гарячої точки», мовчки спостерігаючи за «першою дією». У якусь мить він комусь зателефонував…

І після цього до зали рішуче увійшли якісь молодики, серед яких особливо вирізнявся зростом – за два метри -похмурий  чолов’яга.  Ця команда пройшла до президії, обступила сцену, взявши у лещата. Зала спочатку не второпала, що відбувається. Мовчки спостерігала. І лише після того, як почулися перші обурливі вигуки: «Тітушки!», «Хто їх привів?», керівник Спілки пояснив, що це, мовляв, – приватна охоронна фірма.

Було видно, що після цього «дикого десанту» вільнодумці на чолі з Даниленком  опинилися в меншості.

«Нас пріслалі», – так прокоментували кореспонденту «Українського репортера» свою появу на форумі приватні охоронці. А їхній начальник навіть не зміг сказати, як називаються ця фірма; після наполегливих журналістських запитань він накивав п’ятами із приміщення, залишивши чатувати біля вхідних дверей до зали своїх охоронців.

Дуже здивувало, що письменницька більшість мовчки проковтнула прибуття цього невідомого «десанту». Увертюра з «наведенням порядку» виявилася успішною для пана Сидоржевського. Присутні не піднялися зі своїх місць, не сказали рішуче слово, що не потребують охоронної фірми. Сподобалася «залізна рука»? Але ж вільному, демократичному Слову є чужою атмосфера тиску і залякування. Різного ґатунку приватні охоронні структури «за викликом» не повинні правити бал там, де владарює високе мистецтво, де йдеться про творчість.

От все думається: а якби на чолі Спілки був Василь Стус (уявімо на мить), чи допустив би він таку увертюру з «наведенням порядку» в залі, чи погодився б проводити з’їзд з домашніми заготовками прізвищ для президії? Чи забороняв би Василь Стус виступи з процедурних питань?

На цю тему я розмовляв з декількома письменниками. «На таке Стус – людина виняткових чеснот і глибокої порядності – не пішов би!

Отож читаймо Василя Стуса:

“Як мені досягнутися до того дня, коли все буде гаразд? Скажіть мені. Монтеню, Платоне, Сковородо, Канте — скажіть мені. Хтось бере слово? Мовчання. Одноголосне. Як на профспілкових зборах. Профспілка глухонімих. Жодного зауваження до порядку денного. Згода, бо все — ніби повз їхні вуха”.

Чи не про сьогодення ці слова? Утім, про що я? Ми ж почули з президії: «Прошу всіх розслабитися і бути спокійними».

Розслабилися. Слухали звіти. Лунали цифри. В кулуарах форуму Сергій Пантюк мені сказав, що в залі є і деякі літератори, які свого часу строчили доноси на Стуса, писали розгромні рецензії на його твори.

 Влучно підмітила деталі з’їзду мисткиня Марко Терен, яка написала на сторінці у Фейсбуку:

«Було встановлено таймінг виступу для всіх однаковий – 3 хвилини.
– Ти кажеш, який Сидоржевський хороший, як спілка плідно працює і скільки вона всього зробила й невтомно робить? умнічка! На тобі 15, та ні… бери цілих 20 хвилин на дифірамби, забий на регламент!
– Ти кажеш щось середнє та не визначене, про те, що ти 40 років у Спілці і в тебе 199 книг, а нині до спілки беруть всяку шпану безталанну, а от у твій час було..? Добре кажеш, на тобі 15 хвилин, ні в чому себе не обмежуй і пам’ятай, що мікрофон ще працює для тебе, не забудь же сказати, що в Спілці все прекрасно, робота з молоддю кипить і фестивалі для молоді проводяться на вищому рівні.
– Ти кажеш щось «нє угодноє тєм, хто воссідає за столом на сцені та вєршит сутьби многіх» і намагаєшся висловити свою думку? 2 хвилини і тобі відключають мікрофон, волаючи -«РЕГЛАМЕНТ!»
…Безкінечні промови про особисті «досягнення», медалі, подяки, власну крутість та унікальність власного таланту. Критичний мінімум молодих облич в залі. Критичний.
Релігійні маніпуляції та заклики до совісті делегатів від «володаря мікрофона», щоб голосували «за того кандидата, якого треба», інакше – «в Святому Писанні написано…»
Тонни порожніх балачок, штампів, пафосу та плісняви.
Реальні проблеми не були обговорені.
Шо? Та нема реальних проблем. В нас картинка хороша, Зате
більшість сидить в залі та аплодує якійсь відвертій брехні…»

Хто був проти Сидоржевського, виступаючи з трибуни, тих намагалися захлопувати оплесками. Один із таких противників демократії стояв біля вхідних дверей і несамовито «аплодував». Я поцікавився у нього, чи є він делегатом з’їзду, письменником. І почув, що цей чоловік просто якусь тоненьку книжечку і дуже хоче «вступити до лав Спілки». А нині просто прийшов уболівати за красне письменство. Ось так у «уболівав» – за своїх, проти чужих. І таких «уболівальників» за з’їзді, схоже, було чимало.

Один із відомих літераторів договорився до того, що запропонував підказати вільнодумцям із Київської міської письменницької організації вийти зі складу НСПУ і створити  якусь свою чи то федерацію чи то конфередацію. Ще й навів приклад путінської Росії, мовляв,там же існують самостійні письменницькі організації в Сибіру, в інших регіонах. Вивчайте «передовий досвід»?

Письменницький з’їзд котився до свого фіналу, себто до виборів нового керманича. Було зрозуміло, що булаву не віддадуть. «Тонни порожніх балачок, штампів, пафосу та плісняви». Вимучений з’їзд, великомучени з’їзд.

«А що ви хочете?! – промови з трибуни маститий письменник. – Геніїв серед нас я не спостерігаю!»

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото “Українського репортера”

Читайте також про з’їзд НСПУ: 

• Як гасили вільнодумство на з’їзді Спілки письменників

Сообщение Великомучений з’їзд письменників. Як це було (+відео) появились сначала на Український репортер.

А хто ж його топить і чому? Можливо, “вишибали”, або невідомі молодики спортивної зовнішності, які зайшли до зали, де проходив з’їзд, і “допомогли” розблокувати мікрофон і президію. Уявляєте, вже тітушки записалися в “пісатєлі”! Кажуть: “Нас прігласілі сюда!” Отака біда.

А ще біда й у тому, що делегати ділили оплески на”чорні і білі”, що дехто з трибуни кидався образливим словом на адресу колег по високому мистецтву – “шпана”. Дехто замахувався кулаком на вільнодумців. А ще дехто зізнавався: “Товариство, давайте не тільки їсти й пити горілку, а й робити літературу!”. Були й такі, що цитували письменника розстріляного Відродження Григорія Косинку: «Ми стаємо не інженерами, а міліціонерами людських душ».

Довелось побачити й сумнівного персонажа, який, не будучи у лавах НСПУ, несамовито “захлопував” оплесками вільнодумців, які ратували за те, щоб форум був легітимним і демокритичним. Цьому типові допомагали інші, кричали: «Ганьба!»

Всякого довелося набачитися нині… Сумно і прикро за багатьох із тих, хто представляє нашу літературу. Записав до блокнота фразу з виступу одного делегата: “Такої ганьби, як сьогодні, не було ніколи!” Майже тотальний одобрямс (як у брежнєвські часи), наперед заготовлені списки тих, хто має бути в президії, захлопування невгодних, повне ігнорування пропозицій визначити кандидатів до президії від тих, хто присутній у залі.

Договорилися до того, що один із літдіячів запропонував взагалі відпустити у вільне плавання Київську міську організацію НСПУ – нехай, мовляв, створює свою якусь свою конфедерацію. Бо це ж вільнодумці, все їм щось не подобається, все допитуються, куди поділося майно Спілки…

Ось такий він, бастіон невисокого Слова!

Леонід ФРОСЕВИЧ

Сообщение Як гасили вільнодумство на з’їзді Спілки письменників появились сначала на Український репортер.