«Яка в хрєна опозиція?!» – Павло Мовчан. Що трапилося у Спілці письменників України (+відео)
Вперше довелося побачити, як виключають з Національної спілки письменників України. Видовище не з приємних.
Сподіваєшся, що головний спілчанський офіс на Банковій є цитаделлю високого слова і шляхетності, де панують демократія і свобода, де люди щиро тішаться здобуткам побратимів по творчому цеху, де не має місця ні чварам, ні образам. Ідилія. Натомість чуєш, як навішують ярлики, цьвохкають лихим словом (аби тільки принизити, ущемити, допекти), як на очах тане уявлення, що ти потрапив до осередку високоінтелектуальної еліти суспільства.
Із Спілки виключали Володимира Даниленка і Анатолія Гая. Перший очолює столичну письменницьку організацію, другий – Київську обласну. Подумати тільки: лідерів двох найбільших й найпотужніших літературних громад «викидають» (чи – вибивають?) з рядів… Чим же провинилися? Серед письменницького товариства чулося, що вони – в опозиції до голови Спілки Михайла Сидоржевського.
Це діло треба розжувати, як мовиться в народі.
Сорок хвилин узяв для доповіді Сидоржевський. І пішло-поїхало. Суцільна критика на адресу Даниленка і Гая. І всі почули, що голова Київської письменницької організації не надав спілчанському начальству завірені копії статутних документів, довідки про відкриття банківських рахунків… Що керівництво цієї організації самоусунулося від виконання своїх обов’язків, від вирішення соціальних питань. Натомість Даниленко, за словами Сидоржевського, займається власним піаром, виданням книжок (невже книговидання – це якийсь кримінал?) безвідносно до НСПУ.
Потоки жорсткої критики неслися у бік Даниленка.
Керманич Спілки бив його з усіх калібрів, розповідаючи про начебто «фальшування зі списками делегатів звітно-виборної конференції, кулуарність, інтриги, зраду, нечистоплотну гру, брехню…» Люди добрі, та сьогодні ж не 1930-й рік.
Він навіть зачепив епізод, коли Даниленко запропонував на конференції «вшанувати померлі душі письменників». Сидоржевський побачив у цьому висловлюванні… зневагу. Научає, що у цьому співчутті мали б лунати прізвища померлих, але аж ніяк «не душі».
О, яка страшна крамола! А хіба у церкві не говорять про душі померлих?
Отож спробуй вистояти під вогнем таких (і подібних) звинувачень!
Хтось із зали гримнув реплікою на адресу доповідача:
-Та ви ж не слідчий! Яке маєте право так говорити?
Сидоржевский навіть бровою не поворухнув. Далі глаголив з аркушика:
-Даниленко освоїв менеджерський хист інтриги, полювання за глиняними котами…
Яких «глиняних котів» мав на увазі Сидоржевський? Чи не про відому літературну премію «Глиняний кіт» йдеться? Її організаторами є Інститут літератури Національної академії наук України, Київський національний університет імені Тараса Шевченка, Київська організація письменників та газета «День». А серед відзначених є такі відомі люди, як Дмитро Павличко, Іван Малкович, Сергій Пантюк, Ірина Жиленко, Володимир Шовкошитний, Борис Гуменюк, Вахтанг Кіпані… До речі, за підсумками 2016 року у списку лауреатів є й Михайло Сидоржевський (за осмислення актуальних проблем нашого часу. Час фарисеїв і героїв).
То чому «глиняний кіт» – це погано?
У доповіді Сидоржевський далі тягнув кота за хвіст:
-Такого ганьбиська Спілка не знала навіть за часів Яворівського (голова НСПУ з 2001 по 2011 роки. – Ред.).
Він назвав опозиціонерів «баламутами», які «колотять Спілку вже три роки». Каже, що не зареєстровано статут столичних спілчанців, досі не має у них розрахункового банківського рахунку.
І знову – вердикт від Сидоржевського: «Це ж нижче плінтуса!»
Яка глибока думка про «плінтус»! Красиво і вишукано?
Або ось ще одне «розкішне» слово злетіло із вуст головуючого: «Клоака». Високоінтелектуально!
-Але не ми це зробили, а вони, – Сидоржевський вказав перстом на «гальорку», де сиділи «підсудні».
Навіть натяку на самокритику, ані слова про власні прорахунки, що не так зроблено. Ані дрібочки слів про те, як залучати до Спілки молодих літераторів, як наповнити спілчанське життя креативом, коли нарешті Спілка стане громадською, творчою організацією номер один у суспільстві? Коли ж її голос буде гриміти по всіх усюдах, задавати тон?
Натомість Сидоржевський у своєму гнівному спічі заходив у черговий віраж для атаки: чому «колотять» Спілку? Виявляється, деяких письменників, а також господарів з великих кабінетів цікавить контроль над НСПУ та її майном. Вони прагнуть «знищити Спілку, як інтелектуальний центр української національної культури», стали на «шлях розколу», намагаються позбавити «скромного бюджетного фінансування – 920 тисяч на рік».
Але хто ж ці «господарі з великих кабінетів»? Прізвищ не почули.
Закінчивши читати обвинувачення, Сидоржевський сів на стілець в президії. І раптом – несподіванка: він показав присутнім… голку, що стирчала у його кріслі. Сміх у залі.
Виступили Леонід Тома, Михайло Слабошпицький. Підтримали критичну позицію Сидоржевського. На цьому обговорення припинили.
-Що тут обговорювати? – розпалювався з трибуни поет Павло Мовчан. –Ми їм (Даниленку і Гаю. – Ред.) дали оцінку там, на з’їзді в драгоманівському університеті. Навіщо нам товкти про одне й те ж? Ну про що можна говорити? Ви, президія, не вдавайтетеся в розкрутку… А потім ще буде Віталій Опанасович (Карпенко. – Ред.) говорити: «А де опозиція?» Яка в хрєна опозиція?! Опозиція до української держави, до українського майбутнього? Вони всі сидять на телеканалах, у Медведчука. Це – політика Банкової, яка привела до того, що ліберально-демократичні принципи…
Як же ловко вирулює на дорогу протиставлення, говорячи про “опозицію до української держави”! Ось воно що. Це ж з відомої категорії: свій або – ворог.
Мовчана хтось перебив із зали. І він зривається, відбиваючи критичну стрілку:
-Замовкни! Бо я скажу, хто ти є… Провокатор!
І одразу ж звертається до Сидоржевського:
– Давай став на голосування!
Тобто припинити обговорення доповіді, якого, власне, майже і не було, і вирішувати долю Даниленка і Гая.
Як же командно звучить: «Давай став на голосування!» Ось я і думаю: а чи міг щось подібне в начальницькому тоні сказати, приміром, Олесь Гончар?
Мікрофон знову бере Сидоржевський, пропонуючи припинити обговорення. У першому ряду піднімається зі стільця Віталій Карпенко, письменник, науковець, колишній редактор легендарної газети «Вечірній Київ» – просить «розібратися, з’ясувати…», перш ніж голосувати. Але його не чують, перебивають. Тільки й лунає безапеляційне: «Припинити обговорення!»
Ось-ось розітне тишу вердикт. Даниленка і Гая позбавили останнього слова на свій захист. Навіть у суді для винуватців передбачено останнє слово. А тут…
Невже так важко було пристати до думки Карпенка й вислухати аргументи Даниленка і Гая?
Колись, напередодні проголошення Незалежності України, перед розвалом Союзу Віталій Опанасович, як головний редактор «Вечірки», надавав потужну трибуну – газетні шпальти – багатьом письменникам, які словом розхитували тоталітарний режим, наближали народження української держави. У демократичній і вільній «Вечірці», яка мала півмільйонний наклад, мав можливість сказати слово кожен! А сьогодні ці ж митці затуляли Карпенкові рота.
Медведчука – путінського кума – згадали… Утім, щось я не бачив, щоб на опозиційних телеканалах гостювали в ефірах Даниленко, Гай та Карпенко. Павло Мовчан, як найближчий соратник Сидоржевського, кидає каміння в город Банкової. У такому разі чому ж Мовчан не поцікавиться, чи передав Сидоржевський оцю письменницьку стурбованість представникам влади?
Бо ми ж 18 січня читаємо офіційне повідомлення Спілки про те, як усе гладенько у взаємовідносинах Банкової і НСПУ:
«Відбулась зустріч голови Національної спілки письменників України Михайла Сидоржевського з керівником фракції партії «Блок Петра Порошенка» у Верховній Раді Артуром Герасимовим. Під час зустрічі були обговорені питання ролі українського письменства як одного з чинників формування національної культури в розбудові державності, порушені питання співробітництва та взаємопідтримки між НСПУ та органами влади».
Отакі штрихи до теми. І ми знову за своє. Йшлося до виключення…
«За» – 29, утрималися – 6. А хто «проти»?
-Я – проти! – вигукує Анатолій Гай і прошкує до сцени.
Хтось із опозиціонерів зали вигукує: «Вище руки, ну ж бо, піднімайте бюлетені!». Сарказм, звичайно.
-Ну, друзі мої, спасибі! – коментує Гай. – Дякую, колеги! І вас вітаю!, – з іронією звертається він до декого з письменників, які проголосували за його виключення.
Все. Вигнання відбулося.
Лунають оплески. Уявляєте: похмурі, сірі обличчя. І раптом ці обличчя щосили ляпають в долоні. А в очах багатьох, схоже, «прочитуються» якась злість чи й ненависть. Ось де сюжет для психологічного твору!
І як не згадати вислів одного відомого письменника, публіциста, вчителя багатьох журналістів: «Люди – це така складна і дивовижна матерія!».
Після того, як було поставлено крапку в цій справі нарешті милосердно дозволили узяти мікрофон винуватцям – Даниленку і Гаю.
Анатолій Гай – автор багатьох книжок для дорослих і дітей, свого часу, як військовий журналіст, побував у «гарячих точках» планети – говорив про свою патріотичну діяльність, про те, чому немає спільної мови із спілчанським керівництвом, про нерухомість і майно НСПУ на Одещині, яке можна було б реалізувати за значно вищими цінами.
Як тільки він згадав про фронт, його перебив Сидоржевський: «Регламент!»
Звичайно, промови Гая і Даниленка вже абсолютно не впливали на хід засідання правління Спілки письменників. Це були виступи в порожнечу, як до стіни (а вона тебе не чує, і не хоче чути).
А хто ж почує? Нагадаю, як відгукнулася про письменницький з’їзд (а він пройшов торік, у листопаді) поетеса Марко Терен: «Критичний мінімум молодих облич в залі. Критичний».
Таку ж картину я спостерігав і під час виключення зі Спілки Даниленка і Гая. Ба, навіть сумнішу – понад критичний мінімум.
До президії зібрання, на сцену підійшов Василь Степаненко, поет, перекладач. Каже, що має право на репліку (його згадав у доповіді Сидоржевський).
А дісталося Степаненку за те, що 25 січня під час звітно-виборної конференції Київської письменницької організації тримав в руках нібито два бюлетені.
-Деяких з вас я знаю ще з 1965 року, коли ви їздили ще до Москви на з’їзди… І якщо ви вірите, що я тримав у руках два бюлетені, то… дякую, – промовив Степаненко, звертаючись до колег.
А йому у відповідь: «Та є ж фотографії!». Лунає як остаточний вирок. Оскарженню не підлягає! Степаненку не вірять. А якійсь світлині – повна довіра. Степаненко якось так пильно-пильно дивиться «прокурорам» в очі і мовчки йде зі сцени… Хтозна що у нього на душі…
Все. Розгром. Даниленка позбавили повноважень голови спілчанської організації, визнали рішення міської звітно-виборної конференції нечинним.
Керувати столичною організацією тимчасово призначили Марію Мороз-Морозенко.
Так, офіційно виключили… Але ж ці люди – не електричні лампочки, щоб їх вимикати.
Зрештою, ніхто не може позбавити письменника, поета статусу митця.
Мені невідомо, чому в столичної письменницької організації немає банківського рахунку, чому не зареєстровано статут, але я твердо знаю, що Володимир Даниленко є автором збірки оповідань «Сон із дзьоба стрижа», повістей «Місто Тіровиван», «Усипальниця тарганів», «Дзеньки-бреньки», романів «Газелі бідного Рамзі», «Кохання у стилі бароко», «Капелюх Сікорського», збірки повістей «Тіні в маєтку Тарновських».
Він також – упорядник збірки п’яти житомирських поетів «Тен-клуб» та антологій сучасної прози. Його твори перекладено німецькою, японською, польською, російською, італійською, словацькою, білоруською мовами.
До речі, у його книжці «Місто Тіровиван» світ – ніби перевернутий догори ногами. Якщо назву прочитати навиворіт, то звучить: «Місто Навиворіт».
Побувавши на засіданні правління НСПУ мені здалося, ніби я потрапив у письменницький світ навиворіт. Такий собі тіровиван на Банковій.
«Яка в хрєна опозиція?!» – обурювався Павло Мовчан.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото автора
Відео із засідання правління НСПУ:
Читайте також:
Відео про з’їзд НСПУ:
