Село Ягідне – маленька крапочка на мапі. Звичайно, її не відшукати, навіть якщо дивитися через збільшувальне скло. Як і не знайти на великих мапах «Бухенвальд», «Заксенгаузен», «Дахау» чи «Освенцим»…
Крихітне Ягідне зазнало стільки горя і страждань, що цілком зрозуміло, чому тут говорять про концтабір, але вже періоду російської окупації. Сюди приїжджають лідери країн, глави іноземних делегацій, топ-дипломати, щоб із перших вуст послухати розповіді потерпілих від воєнних злочинів російських окупантів, оглянути шкільний підвал, який мешканці Ягідного порівнюють із фашистським концтабором.
Сьогодні, у річницю широкомасштабного російського вторгнення в Україну, публікуємо один із розділів нашої документальної книжки «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному», яка побачила світ восени 2025 року. У книзі є Gr-коди: розміщено 12 відеорепортажів та інтерв‘ю про рашистський концтабір у Ягідному.
***
Російські загарбники увірвалися у село Ягідне, що біля Чернігова, 3 березня 2022-го, коли вже день котився до вечора. Перед цим переправилися через Десну, щоб через села Шестовиця, Золотинка пробитися на Київське шосе, замкнувши кільце навколо Чернігова. На їхньому шляху якраз й опинилося невеличке Ягідне.
– Усіх загнали у підвал. Нас було до 380 – жінки та чоловіки різного віку, молоді люди, діти, серед яких п’ятеро немовлят (найменшенькій дитинці – півтора місяці), – каже нам Іван Петрович Польгуй, який також опинився у цій жахливій кам’яниці з родиною: дружиною, двома синами, невістками, внуками. (Уже після звільнення села прокуратура встановила, що заручників було 368. –Авт.) – Росіяни розташували свій штаб на першому і другому поверхах школи. Певно, думали, що наші не вдарять по будинку, якщо внизу, в підвалі, – цивільні.
Третього березня люди поховалися від лихих чужинців хто де, здебільшого у погребах. А ті кинулися шукати селян, вибивати двері, трощити все, палити автомобілі, стріляти по хатах, кидати гранати у підвали. Упродовж кількох днів окупанти виловлювали цивільних по всіх сільських закуттях, під дулами автоматів виводили наляканих мешканців з їхніх дворів, перед тим забравши і розбивши телефони, гнали до школи. Тих, хто не міг самостійно йти, їхні рідні везли на садових візках.
Школа – двоповерхова будівля, в якій також розміщувався і дитсадок. Є підвальне приміщення з кількома кімнатами і колишнім спортзалом.
***
«Господи, дай мені сили це все пережити. Дай мені віри, що це все закінчиться». Коли людина опиняється над прірвою, то має надію, що Всевишній захистить її. І линули молитви аж до небес, щоби бути почутими, щоби бранцям у шкільному підвалі відчинилися двері на волю, щоби нечисть згинула. Бог почув голоси згорьованих, змучених людей. Вони вийдуть на світло, але це буде через довгих 27 днів. А поки що – повна невідомість, розгубленість, розпач, страх…
– Ми всі думали, що нас протримають у підвалі день-два, – розповідає нам Валентина Василівна Данілова, яка працювала вихователькою дитсадка у Ягідному. – А потім, коли зрозуміли, що ми тут надовго, закралася сумна думка: а може, ми звідси ніколи і не вийдемо?
– Пані Валентино, ви одна з перших побачили, як у село вдирається броньована рашистська орда. І навіть крадькома, з вікна своєї домівки, встигли зробити світлину чужинської колони. А як це було?
– Ми знали, що почалася війна, що на нас суне ця вражина, чули звуки вибухів під Черніговом, але не очікували, що росіяни зайдуть з тилу. Спочатку я навіть не думала, що заповзає російська техніка. У цей час я з мамою була у хаті, а чоловік – на вулиці. Він подзвонив і сказав, що біжить попередити односельців про ворожу колону. Потім він уже не зміг повернутися – зупинився у наших сватів, а в них якраз був підвал. Ну а ми з мамою залишилися самі. Моя бідна матуся… Вона вже таке пережила у 2014-му, на Донеччині. Потім ми забрали її до себе, у Ягідне. Думали, що тут безпечно. Було якесь тривожне відчуття, я весь час виглядала у вікна, намагаючись зрозуміти, що будуть робити ці зайди. А вони одразу почали стріляти по вікнах. Усі люди сиділи по хатах і були дуже налякані. Я з вікна сфотографувала, через жалюзі, їхню техніку. Написала у чаті, що в Ягідне зайшли росіяни, зателефонувала доньці до Чернігова, надіслала їй фотографію. А тим часом російських машин ставало все більше, вони трощили паркани, під’їжджали упритул до будинків, ховаючись за ними. Мабуть, розуміли, що наші стрілятимуть із Чернігова. Тільки під нашою хатою отаборилися шість бронемашин. По всій вулиці розставили міномети і почали гатити. Коли вперше гахнуло, мама дуже злякалася, що зараз нас розстріляють, бо ці нелюди здатні на все, як під час захоплення Донбасу. Думки роїлися навколо одного – як її уберегти. Адже у погріб вона, через похилий вік, не спуститься. І я подумала, що краще було б це нашестя перечекати у школі, де є великий підвал. Так ми й опинилися там… Навіть гадки не було, що окупанти зроблять із підвалу концтабір. Вони почали зганяти до школи усіх ягіднянців, узявши в заручники. У XXI столітті слово «шкільний підвал» набуло страшного сенсу, як колись гітлерівські табори «Освенцим», «Бухенвальд»…
Потім я часто картала себе, що пішла першою до підвалу, наче показала рашистам дорогу. Було відчуття провини, що вони всіх людей сюди зігнали. Але потім я зрозуміла, що якби ми не були тут усі разом, то не вижили б поодинці. Бо у наших хатах, підвалах оселилися тувинці. І ніхто б не врятувався. А тут ми відволікали їх, підтримували одне одного, тож, мабуть, краще, що ми були усі разом. Дівчат ховали в глибині кімнат, щоб вороги їх не побачили і не забрали з собою.
Я вирішила, що у підвалі треба вести якісь записи, щоб не загубити дні, орієнтуватися у часі. Можливо, колись хтось побачить, скільки ми тут днів мучилися. Ще мені згадалися шкільні роки, коли нас возили у німецьку катівню на екскурсію, де я бачила записи на стінах. Думала про своїх дітей, яких у мене четверо, що колись, може, приїдуть і прочитають, як довго ми тут сиділи. Було ще велике бажання написати їм кілька слів. Але, мабуть, добре, що не написала.
Ми три дні просиділи у темряві, час спливав дуже повільно. Минуло пів години, а здавалося, що вічність. Люди постійно питали: «Котра година?». У мене з собою був олівець. Я почала ним шкрябати стіну, але на тих, хто сидів поруч, посипався пісок. Тоді спробувала на дверях, однак олівець там не писав. А коли російські солдати дозволили нам вийти на вулицю, взяла на згарищі кілька вугликів, спробувала – пишуть. Так і почала ними занотовувати. З 4-го по 31 березня 2022 року. В останній день місяця написала: «Наші прийшли!».
– Ми бачили, що в інших кімнатах підвалу також були календарі.
– Так, я вела свій на дверях, а у великій кімнаті, в коридорі також хтось записував дні. Я вже потім їх побачила. Сиділа біля дверей… Досі згадую шестирічного Михайлика, який все запитував: «Бабо Валю, ти написала там сьогоднішнє число? Якщо не написала, то пиши, не забувай!».
Ми намагалися якось оберігати дітей, розважати, щоб вони не боялися. Перші три дні було легше, бо нам дозволяли виходити на подвір’я. Там, звісно, було повно озброєної рашистської мурашви. Але ми хоч могли подихати свіжим повітрям, потішитися весняним сонечком. Але таке «щастя» тривало недовго – нас перестали випускати. Величезна проблема була з туалетом – люди з самого рання на сходах підвалу ставали у чергу. Окупанти не завжди вчасно відчиняли двері. Було таке, що і до обідньої пори не випускали, відра не давали винести. Нікому не побажаєш такого – ходити в туалет на відро у кімнаті, де сидять тридцять сім людей: дорослі, діти, жінки, чоловіки. Це було нестерпно. Прикривалися простирадлом, плащем. Я навіть перестала пити воду, щоб менше ходити до туалету.
А потім стало ще важче – задуха, нічим дихати. Адже людей було багато, вентиляції – ніякої, ставало спекотно, мабуть, вже на третій день ми почали усі роздягатися. Згадалися кадри з якогось фільму про затонулий підводний човен, де екіпаж задихається, весь мокрісінький. Отаке було і з нами. Десятого березня я зробила чорну відмітку – у підвалі помер перший заручник. Того дня усіх скувало дуже гнітюче відчуття. А потім – нові й нові чорні відмітки… Найбільше людей відійшло на той світ у великій кімнаті. Там було чимало ягіднянців похилого віку. У підвалі від човгання по цементній підлозі здіймався пил. Усі почали кашляти, спочатку – діти, мами просили вартових, щоб прийшов лікар. Їх ніби послухали, але медик сказав, що все гаразд. Потім хтось із діток захворів на вітрянку. Малеча трішки легше переносила високу температуру, а от старші – тяжче. У мене самої кілька разів був жар. Ліків ми не мали. А в людей були ще й проблеми зі щитоподібною залозою, онкологією, нирками тощо. Якось стався такий випадок: зайшов до нас окупант на прізвисько «Глухий» і питає, які нам ліки потрібні. Сказав написати список, буцімто нам усе привезуть. І тут почалося таке… Люди з надією складали перелік: і це треба, і це… А я сиджу і думаю: «А де вони ці ліки візьмуть?». Але написали, великий список вийшов. Ще пообіцяли привезти нам генератор. Однак через кілька днів сказали, що генератор загубили по дорозі, а ліків також не буде.
– Що відомо про «Глухого»?
– Це один із їхніх командирів. Ще були на прізвисько «Клен», «Павук». «Глухий» заходив до нашої кімнати у «балаклаві». Я сиділа під дверима, то навіть обличчя його не бачила, бо він завжди стояв до мене спиною. Окупант якось проговорився, що має прізвище Глущенко і взагалі у нього українське коріння – його дід із Житомирщини. Ми й запитали його: «А що б твій дід, якби був живий і побачив, що ви чините з мирним населенням, сказав?». Наше питання «Глухого» не зачепило. Ця мерзота була глухою до людського горя. Деякі окупанти хвалилися, що приїхали заробляти гроші. Здебільшого тувинці. Я запитала: «І скільки ж вам за це платять?». Почула: «500 доларів». Кажу: «Мій брат водієм заробляє більше тисячі. І нікого не вбиває». Тувинець не повірив, що можна заробити гроші, не вбиваючи людей.
Бувало, від витівок рашистів нам ставало лячно. Вони давали дітям заряджений автомат «погратися». Або гранату. Одного разу окупант причвалав у велику кімнату в пошуках дівчини для розваги. Люди почали його відволікати, а він був добряче п’яний, сів та й заснув. З кишені випала граната й покотилася людям під ноги. Наше життя висіло буквально на волосині. І подібних ситуацій було багато.
– Людей до шкільного підвалу зігнали з усіх вулиць?
– Так, але, як потім дізналися, дехто з односельців залишився у своїх домівках. Не знаю, від чого це залежало… Але були і сумні випадки: одна сім’я потрапила під обстріл – батька вбило, а решту, поранених, привели сюди, до підвалу.
– Про сон у підвалі, певно, не варто й говорити…
– Його практично не було. Якщо годину-дві поспиш за ніч, то добре. Але як можна на стільчику поспати?! Шок, виснаження.
– А ще й голодні.
– Ми вже на третій день зрозуміли, що, мабуть, тут надовго, і почали організовувати кухню. У приміщенні школи була їдальня, то там знайшли каструлі, трохи продуктів, крупи і ще щось. А відважна жіночка Ірина Аникиєнко візком привозила нам продукти. Не боялася. Якось вона сітку картоплі «позичила» в окупантів, закинула на візок і привезла до підвалу. Їй треба за це пам’ятник поставити. Навіть одного разу в росіян вкрала ящик вафель для дітей. На початку ув’язнення загарбники дали нам трішки сухих пайків. Але ми тоді не хотіли на них навіть дивитися. Та, як кажуть, голод не тітка, довелося їсти. А в кожного ж удома у холодильнику було м’ясо, бо люди тримали свиней, курей. Але наше м’ясо і сало з’їли зайди. Все спустошили.
– Після втечі окупанти залишили свої трилітрові слоїки зі «щами»…
– Не знаю, як вони їх їли, ті «щі». Ми заради цікавості спробували покуштувати – страва смерділа якимись добривами.
– Чи намагалися люди у підвалі підтримувати одне одного?
– Звичайно. Моя мама, коли чулися вибухи, дуже боялася, що нас повбивають, отруять газом. Я весь час її заспокоювала, що все буде добре, ми виберемося. Водночас сама розуміла – з нами може статися все що завгодно. Навіть закрадалася думка, що нас посадять на машини, щоб прикриватися, як живим щитом. Якось наших чоловіків, десь, мабуть, у двадцятих числах березня, змусили копати на шкільному подвір’ї велику яму, сказали, що під генератор. А ми злякано думали, що у цій ямі всі й поляжемо. Тому страх, тривога нас не полишали. Але все одно в душі жеврів невеличкий вогник надії. До повномасштабного вторгнення російської армії ми готували для наших військових: пекли, варили… У підвалі відчували, що наші воїни десь недалеко, тому й не згасала надія, що вони нас звільнять. Мій онук, інші хлопці пішли добровольцями захищати країну, і ми вірили, що нас звільнять.
– А віра – це ж велика сила! Ви й молилися, мабуть?
– Усією кімнатою читали «Отче наш». Молилися вголос. З нами у підвалі був священник, він також увесь час молився. Але знаєте, вже десь під кінець у людей страх зовсім пройшов, ми були згодні, щоб наші воїни навіть по школі стріляли, аби тільки окупантів вибити. Коли рашисти привозили своїх поранених, то нас у підвалі зачиняли, щоб ми не бачили. Але все одно якимось чином ми дізнавалися, що у них багато «трьохсотих», є і «двохсоті». І ми раділи. Ще на початку декого з наших людей відпускали додому, змушуючи одягати пов’язки на руки. І так співпадало, що після таких походів по техніці окупантів дуже прицільно прилітало. «Клен» дуже злився, кричав, що це наші наводять, що він за це буде розстрілювати. У нас вилучили усі телефони. Коли російські військові зайшли у наш дім, вони довго щось шукали в моєму старому телефоні, фотографії передивлялися. А там не було нічого провокативного, лише світлини з дітьми, та все одно телефон забрали. Але перед цим я якраз купила новий і заховала його. Так ось, після того, як наші почали сильно обстрілювати ворожі кубла, рашисти наказали негайно віддати телефони, бо почнуть розстрілювати кожного третього. Я свій новий телефон дуже не хотіла віддавати, але чоловік наполіг, сказав, що ця річ не варта ризику.
– Згадайте, будь ласка, останній день, коли ви зробили позначку в календарі. Як це було?
– Тридцятого березня ми вийшли на вулицю, щоб розвести вогнище. Але нас одразу загнали до підвалу. Зачинили двері, й тут почався гуркіт. Спочатку було таке враження, що їздять довкола школи. А потім шум став віддалятися. Настала тиша. Наші чоловіки, незважаючи на ризик, піднялися сходами, відчинили двері. А на подвір’ї – ані душі. Деякі відважні пішли вулицями – і там нікого не було. І все ж вирішили ще ночувати у підвалі. Чоловіки чергували біля школи. Ніч минула спокійно. 31 березня вже багато людей вийшли з підвалу, дехто навіть додому пішов.
Пригадую, як я побачила наших воїнів. Вони так відрізнялися від цих поганців, я вам передати не можу. Обличчя добрі. Усіх охопила неймовірна радість. Сльози, сміх. Ми їх обступили. Це було щось дивовижне. Одразу приїхала санітарна машина, нам почали надавати допомогу. І я записала в календарі: «31-е, наші прийшли!». І ще така була цікава деталь: коли до нас підійшли воїни, над нами пролетіла лелека. У всіх це викликало величезне почуття радості – будемо жити! Ми почали шукати телефони, щоб зв’язатися з нашими близькими, надіслати їм радісну звістку…
– Ваша сім’я залишилася в Ягідному?
– Ми не збиралися виїжджати, але сват нас умовив… Зрештою, маму треба було підлікувати. Ми знали, що молодша донька виїхала у Рівненську область, до неї ми і зібралися… А потім дізналися, що вона вже у Німеччині. І сват повіз до свого товариша на Черкащину. Нас там зустріли дуже добре, ми вдячні за тимчасовий прихисток. Але через місяць закортіло додому. Ми знали, що у нашій домівці в Ягідному немає ні даху, ні вікон, усе пограбовано, сплюндровано, розбито, потоптано окупантами. Коли ми виїжджали з Ягідного, я ще думала: як сюди можна повернутися? Але ж своє, рідне притягує… Купили найнеобхідніше – плівку, цвяхи, молоток. Нам допомогли вставити вікна, двері. Зробили дах (ми самі його не змогли б відновити). До нас приїжджали медики, психологи. Я сама зверталася до психолога, бо не могла спати, дуже зле почувалася. Мені порадили розповідати про все, що бачила і пережила, бо, кажуть, пігулки не допоможуть. І я намагаюся говорити, відчуваю, що потрохи затягуються душевні рани, заподіяні рашистами. Але спокою нема, бо війна шматує нашу країну, вогнем обпікає міста і села. Тому треба доносити до усіх країн правду, що тут відбувається, з якими лютими, скаженими істотами воює наша країна.
***
Унікальний випадок у світовій історії – прості двері з сільської школи показали на міжнародній виставці у Нью-Йорку «Україна. Розп’яття. Трибунал». Це було неподалік будівлі ООН, у приміщенні «866 United Nations Pl». Експозицію, яку відкрили 31 березня 2024 року напередодні розгляду в ООН питання про створення Міжнародного трибуналу, який має покарати російських агресорів, організували Національний музей історії України у Другій світовій війні та Фонд «Україна – ХХІ століття». Жителі Ягідного ніколи не були за океаном, а ось двері – побували. Як особливий свідок російських воєнних злочинів.
На цих дверях – особливий календар, який вела Валентина Данілова з 4-го по 31 березня 2022 року. Це ж на них – числа вугликом, десь тонше написано, як «9», «10», а десь – грубше, як «23», «24». А числа «12», «13», «19», «20» – підкреслені, ніби говорять про те, як у підвалі заручникам було нестерпно тяжко.
Якби уявити, що раптом ці вугликові дати «заговорили» голосами усіх заручників, то стіни будівлі ООН здригнулися б – такою великою була трагедія жителів Ягідного.
Шкода, що дати, виписані вугликом, не можуть передати стогонів, криків відчаю, неймовірного болю, дикого розпачу, душевних страждань кожного бранця. Нехай би почули це високі представники Генерального секретаря ООН, верховні комісари ООН, виконавчі директори, спеціальні радники та решта панства на солідних посадах у цій організації, які лише висловлюють «стурбованість» та «занепокоєння».
Розмову вели Світлана Фросевич, Леонід Фросевич
Дивіться також:
