Урожайним на таланти видався цей молодий, зоресійний час – поет Петро Перебийніс
Хто вони, лауреати Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара 2019-го року?
Важко уявити сьогодні культурний простір України без цієї унікальної літературної відзнаки. Це недержавна, а по суті приватна міжнародна премія. На фінансування її грошової частини німецькі меценати Дітер Карренберг і Тетяна Куштевська віддають чималі власні заощадження. Але мова навіть не про кошти. Наші друзі платять нам святою любов’ю до України, до її літератури. От би почув це хоч один український олігарх!..
Народжена в часи утвердження української Незалежності, наша премія давно вже стала яскравим явищем літературного і громадського життя України. І пора би нам подбати, щоб неоціненний вклад наших німецьких друзів було належно відзначено на державному рівні.
Думаю, що це душею відчули всі, хто брав участь у вшануванні нової когорти молодих лауреатів.
Їх тепло вітали голова нашої Спілки Михайло Сидоржевський та заступник міністра культури Юрій Рибачук.
Які ж вони, переможці 2019-го року? Майже всі лауреати – або ровесники, або й молодші за премію, якій сповнилося в ці дні рівно двадцять два роки. Кожного з іменинників можна назвати експериментатором і винахідником у загадковому всесвіті художнього слова. Таким чином головна вимога німецьких меценатів – експериментально-інтелектуальний напрямок в українській літературі – знайшла своє підтвердження на всі сто відсотків. Тож урожайним видався цей молодий, цей зоресійний час!
У номінації «Проза. Роман чи повість» не мав собі рівних прозаїк з міста Козятина Вінницької області Назар Мулик. Його роман-фентезі «Кров Дракона» просто вражає. Аж не віриться: звідки це в юнака? Він ще тільки починає творчий шлях, а вже дивує нас відкриттями. Коли читаєш, не полишає відчуття, що це не вигадка, що ці небачені дракони справді живуть у таємничих печерах. І це навіть не дракони, а мудрі якісь людодракони. У цьому й суть непримиренного конфлікту, який тримає у постійній напрузі вкрай заінтригованого читача. Тільки уявімо. Непереможний казковий богатир безжально вбиває могутніх драконяк, хоч сам є гібридом людини і дракона із потаємною лускою на руці.
Прозріння настає тоді, коли цей обманутий герой остаточно переконується, що справжні його вороги не дракони, а жорстокі правителі, чинуші, прокуратори та ненажерні їхні посіпаки.
І що характерне. Діють колоритні персонажі на тлі, здавалось би, далекої епохи, а прочитується усе як сьогодні. Настільки чітко простежуються реальні сучасні паралелі.
А на завершення романіст подає… докладну класифікацію, так би мовити, родів і видів драконів. Тут мимоволі повіриш у якусь паралельну реальність. Як-не-як, а Назар студент історико-філософського факультету Київського університету іменні Бориса Грінченка. Тож довелося нам в електронному режимі подискутувати щодо співвідношення у романі фантастики і науки. Відповідь була просто філігранна. Дослівно: «оскільки я фентезист, то намагався включити уяву та фантазію і додумати щось своє до того, що уже існує». Нічого не скажеш. Видно, є в нашого історика і письменника ще й дар дипломата…
На старті нинішнього століття в українській, а може, не тільки українській прозі стала помітною жанрово-стильова криза новелістики. І, мабуть, не випадково у розмові з одним колегою мені у відчаї довелося сказати: «Дайте нам юного Стефаника!» Небо нас почуло. Юний Стефаник явився. Дмитро Зозуля з міста Костянтинівка на Донеччині. За нього, четвертокурсника Інституту філології Шевченкового університету горою стоїть іменитий наш колега, професор Анатолій Ткаченко.
Порівняння із класиком не данина моді, а реальність. Яка глибока, густо метафорична новела Дмитра під античною назвою «Аїд»! Тут згадаєш не тільки Стефаника, а й пекельного Данте. Різних людей звела доля, різні події відбуваються в алегоричному метро – цьому невситимому Аїді сучасності. Напруга між його пасажирами сягає катастрофічного апогею. Металева гусінь невблаганно заповзає у чорну дірку підземного лабіринту – і все! Не видно світла в тунелі. І кожен, хто це читає, може думати про своє. Та й, правду кажучи, тут є над чим подумати.
А яка ж нещадно самозречена новела «Темрява»! Герой потрапляє в суцільний морок. Лежить, мов у замкнутій труні. Але у відчаї записує на мобільнику історію своїх «темних поневірянь» і доходить висновку, що він точно письменник. А як не письменник, то принаймні амбітний графоман. Бо хто ще зміг би в суцільній темноті «натикати» стільки літер! Отож кожному з нас, мучеників пера, варто уважно прочитати цю безкомпромісну, цю гранично чесну сповідь молодого нашого колеги. Та й усю неоднозначну збірку «Етюди потворного», за яку присуджено премію Дмитрові Зозулі.
Наша премія має якусь магнетичну притягальну силу. Може, тому лауреати різних років постійно спілкуються з нами і дружать між собою, допомагають один одному. Саме із середовища цього «братства гончарівців» надійшло ще одне знакове подання. І знову яскрава особистість – майстер психологічної новели Марія Косян із Києва. Зовні новели Марії написані м’якою, веселковою гуашшю, яка вабить око і чарує серце. Але за цією ілюзорною ідилічністю шаленіють невидимі бурі, закипають невгамовні пристрасті.
Особливо гостро це виявляється у своєрідній повісті в етюдах «Місце, куди не їздять потяги». Болючій повісті про любов і долю. Зізнатися, ще не доводилось читати щось подібне. Двоє нестямно закоханих. Але між ними – прірва. Серця їхні люблять, а характери – ненавидять. І в цьому – весь трагізм неприкаяної жіночої душі: «Сонячне око жаріє голосно і страшно, дощ принишк і заліг на дно… Я не знаю, куди мені йти. Я вклякла в липку трясовину… Я опинилася в точці, де перетинаються всі прямі…»
Ось у такій імпресіоністичній манері написано всі твори сповненої глибокого драматизму збірки Марії Косян під назвою «Куди не їздять потяги».
Очевидно, цієї весни у розквітлому просторі українського слова сталося якесь галактичне зрушення. І небо подарувало нам доленосні явища молодої літератури у всіх жанрах. Нас просто потрясають мегапроза, мегапоезія і навіть мегапубліцистика, про яку ще далі буде мова.
Перед нами досить об’ємиста, на десять друкарських аркушів книжка поезій із несподіваною назвою: «Повстанське радіо». Та й наймення авторки зухвале і розлунисте: Леля Покотиполе. Не одразу здогадаєшся, що це псевдонім. Але ж який поетичний!
Мегаметафора – ось головний камертон цієї незвичної, нової, ні на що інше не схожої мегапоезії. Послухайте молитву із багато в чому програмного вірша «Радіо»:
Я складаю руки в молитві і передаю своє повідомлення:
«Господи, проведи.
Ось моя камуфляжна сакральна одіж…
Хай я стану ближчим до Тебе і не лишу слідів – я ж буду ступати
в Твої сліди…» –
а Господь посміхається та підкручує вуса, мов коліщатка у радіоприймачі.
Зізнаюся: я щосили змагаю себе, щоб не цитувати до безмежності. Я не знаю, як показати цю безстрашну красу, цю неприборкану, вугласту, цю по-військовому сувору і до болю правдиву, реальну, на дотик серця відчутну поезію. Вона м’яка, як материнське молоко. Вона тверда, як надмогильний камінь.
…Україночка схиляється над небооким ворогом, який відходить у засвіти. «Чужинцю, скажи, воювати страшно?» «Не страшно, зеленоока, – страшно думати потім, що всі смерті були даремні…». Приречений зайда з останніх сил вимовляє: «Знаєш, дівчинко, ти – найчистіше, що я на землі побачив…». І знеможено вистогнує: «Ти звари мені, серце, якоїсь отрути…».
А далі ось такі, не від цього світу слова:
І я зварила.
А тоді схаменулася, вилила в море…
Ви можете подумати, що авторка цих болючих поезій сама воювала. Але ж ні! Цими днями їй сповниться лиш двадцять літ. Вона родом із козацького міста Дніпра. Вона третьокурсниця відділення «Літературна творчість» флагманського Шевченкового університету. Її поезія – це абсолютно новий художній синтаксис. Це поезія з майбутнього, яка чекає нас десь там попереду. І можна привітати поетесу та її наставника, директора Центру літературної творчості, професора Михайла Наєнка. Ось він і надіслав до журі авторитетне подання разом із книжкою Ольги Крамарь. Саме час повідомити: це справжнє ім’я лауреатки.
У прагматичні нинішні часи, коли ми якось непомітно увійшли в епоху планетарного розвитку масових комунікацій, не так просто знайти щось нове на досить-таки витоптаному полі публіцистики. Навіть маститі професіонали розгубилися і непевно почувають себе у космічній невагомості затамованого слова. А от молоді не розгубилися. Кожного року ми стаємо свідками якогось відкриття. Неймовірно, але нині це сталося у проблематичній сфері публіцистики.
Вже сама назва збірки війнула у серце бентежним озоном новизни: «Місто як світ»… Небачене диво: тридцять три нариси на одну тему! І які! Життя прожито в редакціях, але такого ще не доводилося читати. Автор – Назарій Заноз. Ну, пощастило нам на Назарів! Є адреса – місто Теребовля на Тернопільщині. Але немає жодних контактів. Мої друзі із Тернополя не змогли розшукати земляка у такому мегаполісі, як Теребовля. Лише випадково Леся Гончар та Руслан Найда натрапили на його ім’я у Twitter – і необачний конкурсант віднайшовся. Тому Назарія можна назвати нашим Знайдою…
Є різні види публіцистики. А ось Назарій винайшов зовсім новий, особистий, так би мовити, патентований стиль. Цей стиль увібрав у себе документалістику, інформатику, аналітику – власне усі важливі напрямки і переплавив їх у гарячому горнилі художнього слова. Це глибоко метафоричний стиль-роздум, який відкриває необмежені можливості для вагомих суспільних узагальнень. І це переконливо засвідчила збірка Назарія, яка принесла йому заслужені лаври.
Ніхто в літературі та публіцистиці не зумів на прикладі одного провінційного містечка так масштабно, так вичерпно і всеоб’ємно розкрити спільні для всіх міст муніципальні і державні проблеми, як це зробив Назарій. Тож цілком закономірно, що у полі зору дослідника перебувають не тільки малі міста, а й обласні центри. І кожному дістається на диво містка і влучна характеристика. Скажімо, Тернополю «варто відвести роль міста-озера чи то навіть міста-океану». Франківськ – «місто-порт». Львів називає себе «культурною столицею України», але Львів «не може бути центром, бо сприйме усе довкола за периферію».
Навряд чи почують нас високі владоможці. А якби почули, то я охоче рекомендував би їм випустити збірку молодого теребовлянського мудреця масовим тиражем (чиновників – тьма!) і передати мерам усіх міст України. Бо це настільна їхня книга. Це унікальний підручник містознавства. Це велична симфонія міста. Бо ж воістину – «Місто як світ»…
І нарешті – спеціальна відзнака, яку теж фінансують наші меценати. Заохочувальна премія, або премія надії. Вона присуджується в будь-якій номінації залежно від ситуації на конкурсі. Цього року нашу увагу привернуло цікаве дослідження журналістки і поетеси з міста Кам’янське на Дніпровщині Марії Слободяник. Це зворушлива розповідь вірної дочки історичної Апостолівщини про літературні традиції славетного степового краю. З любов’ю і шаною змальовує Марія незабутні образи поетів-земляків Михайла Чхана, Івана Іова, Михайла Пронченка. Тут, на героїчній козацькій землі починали вони свій творчий шлях у велику літературу. Справедливо буде сказати, що своєму сонячному краю Марія присвятила чимало вагомих публікацій, які систематично друкує місцева та центральна преса. А премію Марії Слободяник присуджено за літературознавчу працю «Поезія Апостолівщини».
І вже на завершення – весноквітний віночок ліричних почуттів. Напередодні третього квітня Валентина Данилівна Гончар дістала пожовтіле архівне фото із першою лауреаткою 1997-го року Оленою Єфимчук і сказала мені: «Ви такий тут молодий!». Я скептично усміхнувся, але не знайшов слів, щоб описати завжди просвічене обличчя легендарної Музи класика. Я не знайшов слів і для іншої легендарної жінки – дочки нескоримого Донецького краю. Тому на урочистому зібранні у нашому Будинку письменників звернувся до схвильованого Дітера Карренберга і сказав: «Нехай почує вірне Ваше серце. Усі ми, Дітере, змінилися за двадцять два роки. А ось Тетяна Куштевська аж ніяк не змінилася. Час і природа над Вашою Тетяною не владні…».
А зараз хочу звернутися до наших іменинників. Дорогі лауреати! Досі ми знали тільки ваші твори. Нам дуже хотілося скоріше побачити вас, Богом обдарованих янголят України. І ось ми, батьки, услід за вами зійшли на двадцять другу творчу висоту. Нам сонячно і радісно на ваших молодих вітрах. Тут легше дихається. Тут багато поетичного озону…
Із перемогою вас, юні друзі! І – до зустрічі під материнським крилом Національної спілки письменників України!
Петро ПЕРЕБИЙНІС, голова журі, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка.
(«Літературна Україна», № 15 – 13 квітня 2019.)
Фото: “Український репортер”
Інтерв’ю з Петром Перебийносом:
