Глова уряду Джорджа Мелоні визнала поразку, написавши про це у соцмережі X.

Як повідомляла агенція ANSA, Італії 22 і 23 березня відбувся дводенний референдум щодо реформування судово-слідчої системи. Серед пропонованих змін – розмежування кар’єр суддів і прокурорів. Якщо зараз після складання єдиного іспиту вони можуть змінювати «ролі», то реформа передбачала чіткий поділ: судді виконуватимуть лише суддівські функції, а прокурори – виключно прокурорські.

Також планувалося реформування Вищої ради магістратури: її планували розділити на два окремі органи – для суддів і прокурорів. Окрім цього, передбачалося створення Вищого дисциплінарного суду та зміна принципів формування органів суддівського самоврядування – частину посад пропонували заповнювати шляхом жеребкування.

Водночас деякі аналітики зазначають, що реформа всеодно не вирішила б, мабуть, найсерйознішу проблему, що переслідує  італійські суди країни, — дуже повільний темп судових процесів. Тамтешню Феміду часто звинувачують в упередженості вироків та рішень.

Ми також дещо неприємне скажемо про судову систему Апенін.

Справа Віталія Марківа

У липні 2019 року італійський суд у місті Павія визнав військовслужбовця Національної гвардії України Віталія Марківа винним у причетності до вбивства італійського фотографа Андреа Рокеллі на Донбасі в 2014 році. Його засудили до 24 років ув’язнення.

Прокурори дійшли висновку, що начебто Марків, перебуваючи на службі, допоміг скоординувати вогонь українського підрозділу на групу цивільних осіб, серед яких був Андреа Роккеллі.

Але в основі так званих доказів були… російські матеріали. Це відео, описане як отримане “з відкритих джерел”, “знайдене на YouTube” або “з місцевого телеканалу”, і всі вони мають логотип “Russia Today”. Прокурор Занончеллі заявив, що ніхто не з’ясовував справжність “документа” і він надав його, “щоб показати сам факт його існування для оцінки судом”.

3 листопада 2020 року Міланський апеляційний суд виніс виправдувальний вирок у справі Віталія Марківа. У грудні 2021-го Верховний касаційний суд Риму остаточно виправдав Марківа та зняв усі претензії до України.

Умовний термін контрабандисту Стрешинському

Згадаємо й про інший вирок в італійському місті Турин – цього разу вердикт був надзвичайно гуманним. У 2002 році тут було засуджено міжнародного торговця зброєю, контрабандиста, агента російської ФСБ Дмитра Стрешинського. Йому «дали» 1 рік і 11 місяців умовного покарання, а також зобов’язали сплатити 516 євро штрафу. Ось вам і контрасти: Марківа, чию вину зовсім не було доведено, засудили до 24-х років на підставі російських “доказів”, а Стрешинського просто посварили пальцем. Сліпа італійська Феміда? Це випадковість чи гра під дудку Кремля?

Що це за птаха, Стрешинський? Народився у Києві, мешкав на столичному масиві Нивки, парцював тут певний час. А потім перебрався до росії. У кишені Стрешинського лежали ізраїльський, грецький, російський, казахський, парагвайський паспорти. На початку 1990-х він розгорнув збройовий «бізнес». Був в одній «команді» з російським шпигуном, резидентом спецслужб раші в Україні нардепом Андрієм Деркачем.

Саме тодішній нардеп Андрій Деркач координував дії Стрешинського, організовував медійні та інші провокації проти Євгена Марчука. Із Стрешинським Деркач  часто зустрічався в Москві, у європейських містах. Ось такий ворожий тандем. Про діяльність цих ворогів народу я докладно розповів у книжці розслідування “Туринська шахівниця”.

У 1992-1993 роках Стрешинський придбав в Україні чимало зброї та боєприпасів з арсеналів Міноборони. Він оперував документами, що вантаж купує для потреб низки африканських країн. Міністерство оборони України надало дозвіл на вивезення зброї та боєприпасів.

Згодом СБУ з’ясувала, що Стрешинський (фігурував в матеріалах оперативної розробки та спостереження як “Стратег”) мав фальшиві сертифікати кінцевого користувача, тобто офіційні листи від африканських країн виявилися підробкою.

Що ж це за птаха? У кишені Стрешинського лежали ізраїльський, грецький, російський, казахський, парагвайський паспорти.

Народився у Києві в 1962 році, у єврейській родині. Його батько, Яків Руманович, у столиці працював інженером на авіазаводі. Мати, Лариса Іванівна, була заступником директора дитячої музичної школи (згодом вони виїхали до Москви). Батьки переїхали до Москви. Рідний брат Дмитра, мільярдер Іван, був топ-менеджером російського олігарха, мільярдера Алішера Усманова, який є наближеним до путіна. Іван, мільярдер, до речі, – у санкційних списках США, України, європейських країн (він фінансує війну проти України).

Саме тодішній нардеп Андрій Деркач координував дії Стрешинського, організовував медійні та інші провокації проти Євгена Марчука. Деркач був добре знайомий із Стрешинським, часто зустрічалися в Москві, у європейських містах. Ось такий ворожий тандем. Про діяльність цих ворогів народу я докладно розповів у книжці розслідування “Туринська шахівниця”.

У 1992-1993 роках Стрешинський придбав в Україні чимало зброї та боєприпасів з арсеналів Міноборони. Він оперував документами, що вантаж купує для потреб низки африканських країн. Міністерство оборони України надало дозвіл на вивезення зброї та боєприпасів. Згодом СБУ з’ясувала, що Стрешинський мав фальшиві сертифікати кінцевого користувача, тобто офіційні листи від африканських країн виявилися підробкою.

У березні 1993-го, побоюючись арешту, цей гендляр утік з України. А у 1994 році він опинився в Білорусі, де замовив велику партію зброї та боєприпасів. Вантаж мав пройти залізницею через територію України до морського порту на Миколаївщині. СБУ розробила спецоперацію, маючи на меті затримати вантаж, який транспортуваало судно „Jadran еxpress” під мальтійським прапором (екіпаж був хорватським). І це було зроблено спільно зі спецслужбою Великобританії.

У 1994 році вантажне судно „Jadran еxpress” було заблоковано в Адріатиці спецпризначенцями НАТО за порушення санкцій Ради безпеки ООН і відконвойовано до італійського порту. Стрешинський тривалий час переховувався від правосуддя.

Оскільки слідство зібрало незаперечні докази його причетності до контрабанди зброї, італійська прокуратура оголосила його у міжнародний розшук. В результаті восени 2000 року Стрешинського було заарештовано в Німеччині, етаповано до Італії і там він постав перед туринською прокуратурою.

Шість років (!) Інтерпол не міг (чи не хотів?) затримати Стрешинського, який вільно роз’їжджав світом. А туринський суд два роки розглядав справу Стрешинського.  І відпустив… на всі чотири  сторони. Після цього Стрешинський з’являється в Москві. Облаштовує неподалік центру міста (!) майстерню з виготовлення мініатюрної та іншої зброї. Він співпрацює з приватною російсько-італійською компанією з виготовлення зброї. І навіть через свого лобіста – віце-прем’єра Рогозіна – планує постачати російській армії та силовикам новий пістолет.

Незадовго до окупації Криму, загарбання частини території Луганської і Донецької областей Стрешинський брав активну участь у створенні в росії організації «ДОН» – Добровольчєского двіжєнія особого назначєния в поддєржку армії, флота і оборонно-промишлєнного комплєкса рф.

Його обрали до президії цього лиховісного ДОНа. Усе це відбувалося під патронатом лютого ворога України Рогозіна і його хижої партії «Родіна». І «Родіну» і ДОН називали «спецназом путіна». Стрешинський став членом військово-промислової ради при уряді російської федерації.

Вже під час широкомасштабного нападу росії на Україну Стрешинський створив бізнес в Чехії – виготовляє пістолети. За даними чеських журналістів-розслідувачів, він зареєстрував підпрємство на підставних осіб. Цей аферист, як стверджують наші джерела, зумів втертися в довіру до високого військового керівництва Чехії. Зрештою, в Україні на початку 1990-х він також був “своїм” в Адміністрації тодішнього президента Леоніда Кравчука.

Сьогодні контрабандист Стрешинський пропонує свою зброю на світових ринках, в деяких європейських країнах його пістолети можна знайти на полицях спеціалізованих крамниць. Цю зброю він навіть запетентував у США.

Отже, добре бачимо, до чого призвела гуманність італійського суду.

Леонід Фросевич, лауреат публіцистичної премії імені Джеймса Мейса 

Сообщение Провал судової реформи в Італії: Феміда досі танцює під дудку росії, підтвердження цьому – справи Марківа та Стрешинського появились сначала на Український репортер.

Що цікаво, один із танкерів – Marinera (колишня назва — Bella 1) – належить російській компанії «Буревестмарин», директором і єдиним власником якої є підприємець з окупованого росією Криму Ілля Бугай. у 2008 році він закінчив Кримський федеральний університет, а нині проживає в Москві. Компанія була зареєстрована в Рязані пів року тому. З 2018 року Бугай також обіймає посаду гендиректора в компанії «Руснефтехимторг», яка займається торгівлею нафтопродуктами. У 2020-му компанія заробила 4 мільярди рублів ($49,6 млн), потім виручка дуже зменшилася, і в 2024 році отримала збитки.

Історія знає чимало прикладів блокування подібних рейсів через порушення міжнародних санкцій. Ось одна з маловідомих сторінок. У 1994 році СБУ, яку тоді очолював Євген Марчук, і британська МІ-6 (“Secret Intelligence Service”) провели спільну спецоперацію із затримання вантажного судна “Jadran express” під мальтійським прапором, що перевозило зброю та боєприпаси з Білорусі. Екіпаж – хорватський, капітан – Кузьма Меданіч. Судно орендував власник панамської фірми аферист і агент ФСБ, громадянин росії, Ізраїлю та низки інших країн Дмитро Стрешинський, який був “на зв’язку” з резидентом російської спецслужби в Україні, зрадником Андрієм Деркачем (нині сенатор в рф).

В українському порту група наших та британських контррозвідників таємно встановила на цьому судні спеціальні технічні пристрої, котрі дозволили потім через супутникову систему контролювати його пересування в морях і зафіксувати порушення ембарго Ради Безпеки ООН.

Ось що розповідав про цю операцію начальник групи українських контррозідників Сергій Глєбов в інтерв’ю автору цих рядків:

“Спочатку спецслужби України та Великобританії активно листувалися між собою. В основному тема стосувалася головного – як простежити шлях судна у світовому океані? Обговорювалися різні варіанти. Приміром, спочатку хотіли направити на “Jadran express” свого агента. Але це було нереально (екіпаж-бо хорватський!). Зрештою зійшлися на тому, що в даній ситуації найкраще зробити на судні радіозакладки. Схема пропонувалася така: англійці передають нам ці пристрої, а ми вже закидаємо їх на “Jadran”. Але, подумавши, ми вирішили відмовитися від цього. Чому? Не хотіли збою. Техніка ж чужа, раптом щось не так зробимо. Тому запросили фахівців з Великобританії”.

Сергій Глєбов згадує, що британські контррозвідники добре знали свою роботу. “Склалося враження, що вони усе життя цим лише й займалися. А можливо, і тренувалися перед від’їздом до України. У них був свій інструмент, з автономним живленням. Хлопці щось клеїли, різали, прикріплювали, фарбували, добираючи кольори. Адже треба було дуже добре замаскувати технічний пристрій, щоб його ніхто не зміг виявити. Тому шукали на контейнері відповідні місця для встановлення. Загалом, на операцію в ангарі ми витратили близько восьми годин”, – розповів Глєбов.

“Jadran express” було затримано в Адріатиці спецпризначенцями НАТО – вони з гелікоптера висадилися на палубу судна. У супроводі військового корабля “Jadran” змушений був узяти курс на італійський порт Бріндізі. У контейнерах італійці знайшли 30 тисяч автоматів Калашникова, більше 10 тисяч різних ракет, а також величезну кількість набоїв, протитанкових мін. Співробітники Дирекції по боротьбі з мафією встановили, що судно Стрешинського транспортувало 509 контейнерів.

У 1994 році комітет із санкцій Ради Безпеки ООН подякував компетентним органам України за їхні зусилля у викритті міжнародного афериста, контрабандиста зброї Дмитра Стрешинського (копія документа – нижче).

Який вердикт виніс італійський суд в Турині тіньовим перевізникам зброї, а також Дмитру Стрешинському – окрема історія з багатьма несподіванками. Про це я докладно розповідав у книжці журналістського розслідування «Туринська шахівниця», а також у відеофільмі “Повернення барона зброї”.

Не менш цікаво, що аферист Стрешинський знову узявся за старе, хоча цієї брудної справи ніколи і не залишав.

Леонід Фросевич

Сообщение Україна також має досвід затримання тіньових морських перевізників. З історії українсько-британської спецоперації появились сначала на Український репортер.

Думалося, що після проголошення Незалежності наша країна одразу подолає цей лихий вірус під назвою «привілеї». Тим більше, що наприкінці 1980-х, на початку 1990-х років люди усіляко ганьбили спецрозподільники, спецгодівниці для компартійних бонз, вимагаючи відправити усю цю покруч, яка засвідчувала нерівність, на смітярку історії. І до цього ніби й пробивалася дорога, щоб стати на цивілізовану твердиню, жити й господарювати як у демократичних країнах. Але привілеї не вигибли, почали мутувати, що явно подобалося керманичам нової України.

Трішки історії. На початку Незалежності на службовій дачі №1 у Пуща-Водиці мешкав з дружиною тодішній командувач Київського військового округу генерал-полковник Віктор Чечеватов. Традиційно цей двоповерховий будинок був завжди закріплений за першою особою військового округу, яку москва призначала на посаду командувача. Перед Чечеватовим тут мешкав генерал Борис Громов.

Чечеватом був затятим україноневисником, у січні 1992-го відмовився приймати присягу на вірність Україні, дременув до росії. Того ж року українська прокуратура порушила кримінальну справу за фактом продажу за особистим наказом Чечеватова невідомій фірмі закупленого на військові гроші легкового автомобіля. Згодом матеріали слідства опинилися на архівній полиці. Зам’яли…

Після того, як в незалежній Україні було призначено першого міністра оборони генерала Костянтина Морозова, йому в 1991 році запропонували поселитися на дачі №1 в Пуща-Водиці. Однак принциповий Морозов, як розповідав мені його радник, категорично відмовився, наказавши розмістити тут сім’ї двох безквартирних військовослужбовців. Через декілька років вони переїхали звідсіля до постійних домівок, які одержали від Міноборони.

Дача пустувала. Потім певний час тут проживав хтось із нових міністрів оборони, але це було недовго. Чомусь ця «хатинка» не дуже приваблювала високих персон. Хоча у кімнатах зробили хороший ремонт, оновили сауну. Альтанки, цілюще повітря, сосновий бір, десь зо 20 соток земельної ділянки.

Ще до початку широкомасштабної російської агресії мешканці Пуща-Водиці розповідали мені, що дачі №1 давно ніхто не проживає. Будівля ж занепадає, паркан довкола псується.

Люди дивувалися, чому тут десятиліттями постійно чергують солдати на чолі з офіцером. Чи доцільно тримати тут «дачний гарнізон»? Чому військове відомство не хоче продавати цю нерухомість, щоб поповнити коштами казну держави. Замість того, щоб доглядати генеральську дачу воїни з бригади охорони Генштабу могли б тренуватися на полігоні.

Дивна відповідь Андрія Тарана

У жовтні 2021 року, під час брифінгу з нагоди відкриття виставки бойової техніки та озброєння на столичній Михайлівській площі я запитав тодішнього міністра оборони Андрія Тарана, чи повинні військовослужбовці Збройних Сил України охороняти відомчу дачу №1 оборонного відомства? Якою може бути подальша доля цієї нерухомості? Відповідь Тарана мене дуже здивувала:

«Я не знаю про яку дачу йдеться, -відповів міністр. – У нас є об’єкти Міністерства оборони, які охороняються. Це питання, мабуть, не до міністра, а до якихось начальників варти. Я не охороняю об’єкти».

Розшукувати начальників варти було марною справою.

Овва! Якісь начальники варти десь щось охороняють. І де ж нам, журналістам, шукати цих “начальників варти”? Ну от як від такої супервідповіді не впасти, не отетеріти?!

Ми відкрили Статут гарнізонної та вартової служб ЗСУ.

Про долю службових “хатинок” міністр взагалі промовчав. А навіщо говорити? Хіба питання соціальної справедливості хвилює український народ?  Подумаєш, якісь “скромні” дачі в Пущі-Водиці… Хто там мешкає, які кошти сплачує за оренду, чи приватизовано ці помешкання, чи взагалі там ніхто не проживає?  А що із земельними ділянками? Чи вони ще перебувають в державній власності? Чому воїни, замість того щоб вдосконалювати свою бойову майстерність на полігонах, вартують біля службових дач? Ось про це й хотілося б, щоб розповів Таран. На жаль, ані він, ані його заступники не забажажли надати відповіді.

На жаль, у 2022 році пресслужби Міноборони, Генштабу на мої тодішні інформаційні запити також не надали чітких і зрозумілих відповідей, у яку суму обходиться утримання цієї нерухомості, а також чому її не продають з аукціону.

Нагадаємо, 3 листопада 2021 року Верховна Рада звільнила Андрій Тарана з посади міністра оборони України. Був міністром оборони України із 4 березня 2020 року. У травні 2022 року Президент Зеленський призначив Тарана Надзвичайним і Повноважним Послом України у Словенії. 21 грудня 2024-го Тарана було звільнено з посади посла.

І про скандальне минуле спецдачі

А тепер знову повернемося до періоду, коли на спецдачі №1 мешкав генерал Чечеватов.

На початку липня 1991 року Чечеватов терміново викликав до себе військового прокурора Київського гарнізону Анатолія Лісовця. (Про ті події мені розповіли співробітники прокуратури). Виявилося, на дачі, яку пильно охороняли, – надзвичайна подія: її обікрали. 5 липня прокурор Лісовець порушив кримінальну справу за цим фактом, зазначивши у постанові, що у громадянки Лідії Чечеватової вкрали магнітофон «Шарп-800» та інше майно на суму понад дві тисячі карбованців.

Найкращі слідчі одержали наказ терміново знайти злодіїв, які, бачте, мали нахабство залізти до кімнат головного військового начальника. На другому поверсі помешкання вони знайшли відбитки пальців крадіїв. Згодом дружина Чечеватова також заявила, що зникли її югославські туфлі, «дев’ять флаконів імпортного шампуню, французькі духи «Магнолія», різні французькі креми в тюбиках, десять флаконів дезодоранту». Лідія Чечеватова докладно перелічила військовому прокурору навіть найменшу дрібничку, яку прибрали до рук непрохані гості. Так би мовити, забарли все, «що нажите чесною працею».

Злодії знайшли і місце, де зберігався генеральський сейф. І зуміли відчинити його, оскільки ключ був у… сейфі. За словами Чечеватової, тут «зберігалися касети для магнітофона, механічний годинник вартістю 110 доларів…» А ще – золото, різні прикраси…

Нічна cауна, дівчата й питятика

Чечеватова згадала, що 30 червня її не було на дачі упродовж двох годин, і що саме у цей проміжок часу сюди могли залізти злодії. Вона зробила припущення, що це справа рук солдатів, які охороняли генерала. Назвала навіть прізвище строковика Олександра Фанти із Світловодська, який раніше був у генеральській «обслузі» дачі, а потім звільнився у запас. Зірке око Чечеватової не пропустило, що вже після звільнення Фанта знову з’явився на цій дачі і декілька днів проживав тут в підвальному приміщенні для обслуги. А він добре знав розташування кімнат.

Фанта товаришував з водієм одного із службових, резервних автомобілів генерала – строковиком Леонідом Плотниковим. Машина обслуговувала Лідію Чечеватову, водій виконував усі її накази. Однак на «Волзі» водій з друзями іноді дозволяв собі поїхати до міста, покататися з дівчатами… Всі були напідпитку. Словом, буле весело. Поруч, у лісі, біля дачі, солдати з генеральської обслуги влаштовували гулянку з дівчатами й пиячили… Ось що писав згодом у поясненні Леонід Плотников: «…Я ще випив грамів 200 самогонки. Хтось із компанії попросив, аби я відвіз Мішу та його знайому на Нивки. Я повіз їх. Окрім них у машину сіли Сергій та Мазниченко. Повернувся біля чотирьох ранку». У цій компанії був і зв’язківець Івлєв із вузла зв’язку командувача.

«Дружня» компанія (п’ятеро молодиків і дівчата) навіть дозволяла собі вночі розважатися у генеральській сауні – щоб пройти сюди, вимикали сигналізаційний дзвінок.

А вдень генеральській обслузі було суворо наказано сидіти у своєму напівпідвалі й не показуватився на очі командувачу, якщо він тут був. Чечеватов за характером був самодуром, жорстокою людиною. За порядками на території пильно слідкував прапорщик, його ординарець. Але вночі, як бачимо, солдати вже дозволяли собі «гульнути».

Ця кримінальна історія мала несподіваний і явно нетиповий фінал. Досвідчені військові слідчі так і не знайшли крадіїв, навіть незважаючи на знайдені відбитки пальців. Військова прокуратура передала матеріали кримінальної справи до райвіділу міліції. Одного дня на прохідну санаторію, що неподалік, незнайомець приніс магнітофон «Шарп» і попросив передати дружині командувача. Ані югославських туфель, ані парфумів, ані японського годинника, ані золотих виробів не повернули…

Після крадіжки всю обслугу генеральської дачі замінили. Сюди прибули інші солдати.

***
22 жовтня 1991 року на сесії Верховної Ради України виступив командувач Київським військовим округом генерал-полковник Чечеватов. (На той час вже було призначено Костянтина Морозова першим міністром оборони України.) З парламентської трибуни Чечеватов намагався переконати депутатів, що створення ЗСУ буде дуже великим навантаженням на державний бюджет, що це призведе навіть до «порушення європейського та світового паритету». Словом, плів банелюки. Його спіч зводився до одного, навіщо Україні власна армія? Навіть головуючий на засіданні Іван Плющ не витримав цієї маячні, дорікнувши: «Здається, що генерал не чув про вироблення військової доктрини України і концепції оборони…».

Створення українського війська набирало обертів і гниле проросійське нутро Чечеватова не змогло змиритися з цим. Спакував валізи до своєї раші. А перед цим відправив туди і придбаний через махінації з військовими коштами джип «Тойота». Також злодій, але в генеральському мундирі.

Леонід Фросевич

Сообщение Історія міністерської дачі крізь призму часу появились сначала на Український репортер.

Ми віддали ядерну зброю, стратегічні ракетоносці та бомбардувальники в обмін на запевнення, що на нас не нападуть. Україну просто обманули. Обеззброїли.

А потім українську армію почали підточувати… І ми пішли на те, щоб знищити величезну кількість протипіхотних мін, яких сьогодні дуже не вистачає на фронті.

Справа дійшла і до утилізації стрілецької зброї, навіть переносних зенітно-ракетних комплексів. Наші міжнародні партнери, зокрема з Трастового фонду НАТО, запевняли нас, що ці кроки є «практичним інструментом для підтримки оборонної реформи та боротьби з тероризмом». До того ж «знищення надлишкових арсеналів зброї та боєприпасів у країнах-партнерах НАТО зменшує ризик для населення не тільки цих країн, а й більш широких регіонів».

Раніше у низці своїх журналістських розслідувань я неодноразово порушував питання: чому нікого не покарано за підрив за ось цю, більш ніж сумнівну, утилізацію? А відповіді нема й донині.

Ось деякі факти. У 2005 році, між Кабміном України і натовською структурою NAMSA було підписано імплементаційний договір про утилізацію переносних зенітно-ракетних комплексів (ПЗРК), легких озброєнь, стрілецької зброї та звичайних боєприпасів. Ми взяли на себе зобов’язання протягом двох років перетворити в пил тисячу ПЗРК, 400 тисяч одиниць стрілецької зброї і 15 тисяч тонн снарядів.

Сьогодні, як відомо, Україна не має змоги озброїти десять армійських бригад. Нічим.

А тоді, у 2005-му, в тій сумнівній справі нам зголосився допомогти трастовий фонд НАТО «Партнерство заради миру». І куди забрали зброю з арсеналів? У заводських печах для переплавки металу згоріли автомати Калашникова, карабіни, гвинтівки, пістолети різних моделей, а ще кулемети, гранатомети і навіть спортивна та навчальна стрілецька зброя.

Всього утилізували 132 тисячі 827 одиниць стрілецької зброї, тисячі ПЗРК.

Але й цього було мало. 26 вересня 2008 року Рада національної безпеки і оборони України (секретарем РНБО у той період була лікарка-гінеколог Раїса Богатирьова) зобов’язала Кабмін прийняти рішення про утилізацію в рамках контракту між Міноборони та NAMSA ще 267,2 тисячі одиниць легкого озброєння і стрілецької зброї. Зокрема, на переплавку відправили партію автоматів АК-74 (калібр 5,45 мм) 1975 – 1990 років випуску, більше 50 тисяч пістолетів, у тому числі ТТ, Макарова.

Збройні Сили України залишалися на «голодному пайку». І це вже було після того, як міжнародний аферист, агент ФСБ росії Дмитро Стрешинський вивіз з України по фальшивих документах сотні тисяч тон різної зброї. З кожним роком наші арсенали і військові бази ставали все більш порожніми. Сумні реалії минувшини.

Леонід Фросевич

Сообщение Ми віддали не тільки ракети, але й знищили більше мільйона стрілецької зброї появились сначала на Український репортер.

Президент України підписав указ, яким увів у дію рішення РНБО щодо позбавлення державних нагород зрадників України.

Читайте також: Державні зрадники як явище, або Звідки беруться манкурти

До першого списку увійшло 34 особи. Серед них – колишні урядовці, народні депутати, керівники СБУ та Генпрокуратури, прокурори, артисти, російські політичні, релігійні та культурні діячі. Усіх їх позбавлено державних нагород України безстроково.

До десяти з них застосований максимальний набір санкцій – 21 вид. Ідеться не лише про позбавлення державних нагород України, а й, зокрема, про блокування активів, анулювання ліцензій і дозволів та повне припинення торговельних операцій.

Серед них до сімох санкції застосовані вперше. Зокрема, це колишній перший заступник лідера політичної партії «Партія регіонів» та голова відповідної фракції Олександр Єфремов. Мав ордени «За заслуги» І-ІІІ ступенів та князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Колишній перший заступник Генпрокурора України Ренат Кузьмін. Мав ордени «За заслуги» ІІ-ІІІ ступенів та звання «Заслужений юрист України».

Також державних нагород України позбавлено вісьмох осіб, які вже перебувають під іншими санкціями України.

Колишній народний депутат ІІ-IV та IX скликань Віктор Медведчук. Був нагороджений орденами «За заслуги» І-ІІІ ступенів та князя Ярослава Мудрого V ступеня, мав звання «Заслужений юрист України».

Ексміністр освіти і науки (2010–2014) Дмитро Табачник. Мав ордени князя Ярослава Мудрого IV-V ступенів та звання «Заслужений діяч науки і техніки».

Колишній прем’єр-міністр України (2010–2014) Микола Азаров, який був нагороджений орденами «За заслуги» І-ІІІ ступенів та князя Ярослава Мудрого V ступеня, а також мав звання «Заслужений економіст України».

Крім того, державної нагороди України також позбавлений колишній Генпрокурор України (2010–2014) Віктор Пшонка. Мав орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

Колишній народний депутат III-IX скликань Андрій Деркач. Мав орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

Предстоятель Російської православної церкви та колишній агент КДБ патріарх Кирило. Був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого І ступеня.

Почесного звання «Народний артист України» позбавлені російські співаки Микола Басков, Філіп Кіркоров, Олександр Малінін, російський композитор Ігор Крутой, а співачки Кароліна Куєк (Ані Лорак) і Таїсія Повалій – також звання «Заслужений артист України».

Напередодні Верховна Рада України підтримала законопроєкт № 11410, який позбавлення державних нагород України осіб, які були засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини, кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки України, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, окремі злочини проти громадської безпеки; тих, хто пропагує державу-агресорку чи виправдовує окупацію України.

“Заслужені” й “почесні”, “лицарі” й орденоносці

Ще у 2019 році я змушений був привернути увагу суспільства, центральної влади до цієї теми – чому зграя Януковича ходить у генеральських мундирах, з найбільшими зірками на погонах, чому вони усі – “заслужені” й “почесні”, “лицарі” й орденоносці? (стаття Чому “дони” Януковича досі при орденах і з генеральськими зірками?).

Я ставив це питання через Фейсбук Генпрокурору Юрію Луценку, головному військовому прокурору Анатолію Матіосу. Не відповіли…

Так, нам відомо, що не було судових вироків щодо поплічників Януковича, не запроваджувалися персональні санкції, не було відповідного указу президента. Але ж міністерства та відомства і без судових вироків мали право позбавляти негідників відзнак за особливі заслуги. Хто з них мав сміливість зробити це? Ніхто! Вони ж могли б провести колегії міністерств, служб, комітетів й позбавити зрадників почесних звань.

Невже Юрію Луценку було до вподоби, що Пшонка на той час був «Почесним працівником прокуратури»? (Нагрудний знак “Почесний працівник прокуратури України” є відзнакою, що вручається за високі досягнення та вагомий внесок у розвиток та підтримку прокурорської діяльності в Україні, за виняткову працездатність, професіоналізм та відданість своїй професії у прокуратурі.)

Наприклад, позбавлення нагрудного знака “Почесний працівник прокуратури України” допускається за грубі порушення по службі та компрометуючі вчинки і тільки за наказом Генерального прокурора України.

Отже Генпрокурор міг би позбавити Пшонку цієї відзнаки. Але не зробив цього! Можливо, вважав, що у Пшонки не було “компрометуючих вчинків”?

Як називають українці Пшонку? Лютим ворогом, зрадником. Але ж він тривалий період з правової точки зору вважажвся державним радником юстиції України, доктором юридичних наук, заслуженим юрист України, мав Почесну грамоту Верховної Ради України. На мундирі – орден «За заслуги» III ступеня, нагрудні знаки – «Почесний працівник прокуратури України», «Державність. Справедливість. Сумлінність» II ступеня.

А чому екс-міністр Клименко (із колишнього відомства “мінздох”) – «Лицар закону» МВС? Клименко, який очолював Міністерство доходів і зборів, хизувався, що має нагрудний знак Державної податкової адміністрації України «За заслуги», нагрудний знак Державної митної служби України «За митну безпеку держави» ІІ ступеня, нагрудний знак Державної податкової служби України «Почесний працівник державної податкової служби України», відомчу заохочувальну відзнаку Управління Державної охорони України «За сприяння державній охороні». Так би мовити, був обвішаний «цяцьками» з голови до ніг.

Ще чотири роки тому я писав у статті «Зграя в мундирах»:

Особлива шуліка – Азаров. Він постійно усіляко опоганює і очорнює Україну, ненавидить її усіма фібрами душі, щодня коршуном накидається на землю, яка дала йому всілякі блага, нагородила усім, чим тільки можна було. Доктор геолого-мінералогічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України. Державний службовець І рангу, радник Податкової служби І рангу, почесний працівник Податкової служби. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Заслужений економіст України. Кавалер Ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, ордена «За заслуги» I, ІІ і ІІІ ступенів (тобто повний кавалер).

Але ворогові України і цих нагород було мало. У 2004 році міністр оборони України генерал Олександр Кузьмук нагородив Азарова пістолетом ПСМ “за визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України”.

Наказ про нагородження Кузьмук підписав 14 грудня 2004 року. Це сталося у той час, коли у Києві люди вийшли на Помаранчевий майдан. Однак зрадники, як бачимо, були, в пошані.

Нагадаємо: Державне бюро розслідувань за погодженням з Офісом Генерального прокурора повідомило про підозру колишньому прем’єр-міністру України Миколі Азарову у вчиненні державної зради за попередньою змовою групою осіб.

Досудовим розслідуванням встановлено, що зміст та умови Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України були нав’язані президентом РФ Дмитром Медвєдєвим тодішньому прем’єр-міністру України Миколі Азарову в Москві о другій годині ночі, 21 квітня 2010 року, напередодні її підписання. Як стверджують правоохоронці, достовірно розуміючи наслідки підписання вказаної Угоди для України, Микола Азаров забезпечив візування та погодження проєкту документів з боку відповідних посадових осіб (міністрів, керівників правоохоронних органів, та від імені Кабінету Міністрів України), сприяв реалізації інтересів РФ під час усіх стадій погодження проєкту Угоди аж до її імплементації.

А наступного року, тобто через рік після підписання Харківських угод щодо фоту Азарову з нагоди дня народження вручили маузер!
Ось вам ще один приклад вшанування зрадників.

Відео про таємну схованку Азарова:

А подивімося на перелік “заслуг” ексміністра енергетики та вугільної промисловості Едуарда Ставицького (він же Натан Розенберг). У цього товстосума на грудях дуже тісно – зірочка до зірочки тулилися…

Нагрудні знаки: «За доблесну службу» I ступеня (Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України) , «За вагомий внесок у розвиток геологічної галузі України» I ступеня (Державна служба геології та надр України), почесна грамота «За вагомий особистий внесок у соціально- економічний розвиток України та її столиці — міста Києва, багаторічну самовіддану працю з нагоди 20-ї річниці незалежності України» (Київський міський голова).

Цей любитель розкішних швейцарських годинників та золотих злитків ще й Почесний розвідник надр (Державна служба геології та надр України).
Сьогодні міністерства та відомства, де “трудився” Ставицький-Розенберг, про ці нагороди воліють мовчати. Ніби їх не стосується. Київський міський голова Віталій Кличко міг би відкликати почесну грамоту, або зробити бодай символічний крок щодо позбавлення відзнаки.

Тема позбавлення нагород вкотре акцентує увагу на об’єктивності, справедливості, моральній відповідальності. Хіба ж відчуває ексміністр Кузьмук моральну відповідальність за те, що нагороджував зрадника Азарова? Навряд чи. Або Леонід Кучма… Кого він тільки не нагороджував! Андрія Деркача, Дмитра Табачника… Чи покаявся Кучма? Та ні, звичайно.

Читайте також:

• Чи вибачиться Кучма перед народом за своїх призначенців? Справа Табачника
• Знову з Кучмою!
• Путін, Кучма і крейсер “Москва”
• На дерибані Української армії тисячі крадіїв та аферистів стали мільйонерами

Якщо сьогодні подивитися списки «заслужених працівників» із різних сфер, то кого там тільки немає! Безсумнівно, є багато достойних людей, які чесно та фахово працювали заради Батьківщини, досягнувши високих результатів. Водночас у цих списках є тьма-тьмуща колишніх «придворних” посіпак, чимало тих, хто ненавидить все українське, хто паплюжив нашу культуру, мову, перекручував історичні факти, пропагував російське… За що їм таке «визнання»? Може, настав час також переглянути списки, у яких так багато різної антиукраїнської шушвалі? І ця шушваль нині перелицювалася, дехто отримав навіть непогані посади в державних структурах, багато хто дременув з України. Чимало затаїлося, вичікуючи слушного моменту, щоб знову встромити ніж у спину України.

Отож і маємо одвічну проблему – нівелювання нагород та відзнак. І навіщо гратися в гуманність на третьому році війни?

Леонід Фросевич

На цю тему:

• Чому “дони” Януковича досі при орденах і з генеральськими зірками?
• Орденоносні шашелі

Сообщение Кремлівська шушваль та українські нагороди (+відео) появились сначала на Український репортер.

Нагадаємо, що в Україні Андрій Деркач був улюбленцем Леоніда Кучми.

Прочитаймо, що у 1994-му обіцяв у своїй передвиборчій програмі кандидат в Президенти України Кучма: «Використовуючи всі президентські повноваження, поведу жорстоку, непримиренну боротьбу проти корупції, мафії та інших проявів злочинності».

Але після виборів усе сталося навпаки – Кучма будував свій паралельний світ, а разом з ним – Леонід та Андрій Деркачі, Дмитро Табачник, Олександр Волков, Вадим Рабінович, Ігор Бакай, Віктор Медведчук, а також інші з касти обраних.

Як пише доктор економічних наук, професор Олександр Савченко у книзі «Антиукраїнець», «Леонід Кучма спочатку був активним реформатором, але з часом його родичі і партнери стали мільярдерами, – і саме вони вже формували порядок денний президента України. На початку 2000-х років до них (олігархів) долучилися нові сили впливу на владу в Україні: ФСБ (КДБ) Росії… В Адміністрації Кучми домінувала російська агентура».

Серед манкуртів був і Деркач-молодший – він багато шкоди завдав Україні, зокрема і своїми брехливими, маніпулятивними інформаційними ресурсами, які працювали на росію, вели в Україні підривну діяльність в медійному просторі (згадаймо бодай гучну справу міжнародного афериста у торгівлі зброєю, російського агента Дмитра Стрешинського, який в Україні діяв під орудою Андрія Деркача).

Андрій Деркач – співробітник ГРУ Генштабу збройних сил росії, діяв в Україні під прикриттям статусу народного депутата. А ще й татусь очолював СБУ! Деркач-молодший керував в Україні агентурною мережею Головного розвідуправління Генштабу РФ, котра повинна була допомагати ворогу в захопленні України. За тридцять років цього перекинчика ніхто не відважився арештувати!

В 1990-1993 роках Андрій Деркач закінчив Академію Федеральної служби безпеки РФ. Але це зовсім не заважало йому бути на високих посадах при владному олімпі.

Ось відомі факти про Деркача-молодшого:
• з 1994 по 1996 рік був заступником керівника Контрольної служби Президента України Леоніда Кучми.
• З 1996 по 1997 рік — консультант президента України із зовнішньоекономічних питань.
• З 1997 по 1998 рік був першим помічником прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка.

Зрадника не зупиняли, навпаки – заохочували його, давали йому дорогу, відкривали перед ним нові можливості, в тому числі бізнесові. У 2006 році Деркач став президентом Національної атомної енергогенеруючої компанії «Енергоатом», генеральним директором державного концерну «Укратомпром».

Це був махровий ворог, який орудував майже відкрито, не приховуючи  хижих устремлінь, ненависті до всього українського.

Впадає у вічі, що одного разу президент Кучма на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю гримнув словом:

“Про зловживання в НАЕК «Енергоатом» вже не хочу і згадувати. Тут повинна сказати своє слово прокуратура. Але не можу не звернути увагу урядовців на те, що слід було вивчити коріння таких явищ. Звідки вони взялися і що треба зробити, щоб подібне не повторювалося надалі».

Покритикував, так би мовити, для ока. Було добре відомо, що Андрій Деркач – протеже Кучми. А таких не здають. Інакше це був би удар по клановій системі, саме вона виплоджувала зрадників.

Мені пригадується січень 1995 року, коли випадково мав коротку розмову з Леонідом Кучмою на військовому арсеналі у місті Ічня Чернігівської області. Тема боєприпасів: президент у супроводі віце-прем’єра Валерія Шмарова (а він в Уряді відповідав за цей напрям) приїхав сюди, щоб спільно з декількома американськими бізнесменами, представниками страхових компаній особисто перерізати червону стрічку, помпезно оголосивши про відкриття виробництва з утилізації снарядів, за яке узялося СП «Еллаєнт-Київ». Це підприємство було створено за участю іноземного капіталу. Страхові ризики узяла на себе світова OPIC (Корпорація іноземних приватних внесків).

Суть полягала утому, що Україна передає СП застарілі ракети, снаряди, міни, а підприємці, використовуючи західні передові технології, займаються комплексною утилізацією. Таким чином, наша країна позбавляється від десятків тисяч тонн непридатних боєприпасів, турбуючись про свою безпеку, а СП продає на світових ринках усе, що залишається від утилізації. Суттєвий нюанс: державна програма утилізації передбачала головне – створення вітчизняних потужностей для комплексної утилізації боєприпасів. В 1993 році на це орієнтувала й постанова Кабміну, яка передбачала: після утилізації сировина з арсеналів має йти не за кордон, а винятково на потреби України.

За ці кошти країна мала б створити в тому числі й власні потужності з виготовлення снарядів та ракет. Якби це зробили, то сьогодні у нас не було б великого дефіциту в боєприпасах на фронті.

У той період, в 1995-му, мені конфіденційно телефонували військові, розповідали, що у цій справі відбувається шахер-махер. Тому зрозуміло, що був великий сумнів, чи допоможе «Елаєнт Київ» нашій державі впоратися з цією загрозою. Мої журналістські розслідування показували, що про комплексну переробку боєприпасів на ічнянському арсеналі не йдеться, натомість хитрі підприємці «діставали» з боєприпасів латунь, мідь, сталь, алюміній, піроксиліновий порох і відправляли усе це «добро» на експорт. А те, що не продавалося продовжувало залишатися на складі. Це нагадувало підпалений бікфордів шнур.

Ризиковані операції проводили в непристосованих цехах, без належного обладнання і надійних технологій. У цій справі також були зайняті наймані робітники, яких залучало командування частини. Це була так звана переробка снарядів по чорному – арсенал працював в інтересах комерційної структури. І це замовчувалося. Тим часом, керівні менеджери СП швидко збагачувалися, незаконно продаючи за кордоном кольорові метали, які одержували від утилізації. Держава була явно у програші. Обіцяне новітнє іноземне обладнання в необхідній кільності так і не було поставлено.

Очевидно, Леоніду Кучмі доповідали про мої критичні розслідування. В Ічні, схоже, деякі генерали (а вони, до речі, й лобіювали позаконкурсне просування компанії «Елаєнт Київ» на вітчизняному ринку) знову нагадали, хто персонально з журналістів є «противником утилізації боєприпасів». Іншими словами, прошепотіли на вухо першій особі донос на мене.

В Ічні президент одразу ж дав вказівку розшукати мене серед групи репортерів, які прибули на відкриття заводу. Підійшовши до Кучми, який стояв в оточенні Шмарова, генералів, полковників, іноземних дипломатів, я одразу відчув – президент у гніві: «Що тобі не подобається? – сердито кинув він. – Мені кажуть, ти своїми статтями все перекручуєш, паплюжиш. Розберися! Ти ж бачиш, як тут все гарно і все працює».

Звичайно, від такої несподіваної словесної атаки (та ще й від президента!) я дещо розгубився. Але якась внутрішня сила спонукала мене відповісти Кучмі єдиною фразою: «Виступаю лише в інтересах України». «А я що, проти?» – розітнув тишу Кучма, кинувши ніби на прощання: «Подумай ще раз…». Потім повернувся і в супроводі свити почимчикував до офіцерської їдальні (там гостей вже чекав фуршет).

Минав рік за роком, а справа Кучми та Шмарова в Ічні буксувала. Зрештою вона накрилася мідним тазом – «Елаєнт Київ» зупинив свою діяльність. Страхові компанії виставили нашій країні рахунок приблизно на 18 мільйонів доларів (цей спір докотився навіть до судового розгляду, за даними моїх джерел, Україна сплатила ці кошти).

Ось такий, безславний і ганебний, фінал «епохального» перерізання Кучмою червоної стрічки на ічнянському арсеналі, його показної «турботи» про утилізацію боєприпасів як в Ічні, так і на Павлоградському хімічному заводі.

Леонід Фросевич

На світлинах: Леонід Кучма на арсеналі Міноборони в Ічні, 1995 рік. У щойно зведеному ангарі з переробки снарядів розповідають, як чудово працюватиме в Україні справа з утилізації боєприпасів.

Фото Валерія Милосердова

Сообщение Про Деркача, Кучму та розмову з президентом на арсеналі в Ічні появились сначала на Український репортер.

І цим здивував багатьох незалежних аналітиків, медійників, громадських активістів.

Зокрема, Кучма в розмові з кореспондентом “Інтерфакс-Україна” говорить: «Як можна було уникнути війни? Україна могла це зробити у два діаметрально протилежні способи: або посилити свою обороноздатність до рівня, який стримав би Росію від нападу, або здатися без бою. На жаль, протягом довгих років наші лідери не робили першого. На щастя, у 2022 році вони не зробили другого.

Але будемо чесними: справді гарантовано уникнути війни могли б дозволити дії не так України, як очільники держав Заходу. Якби при перших очевидних ознаках підготовки російської агресії вони не намагалися б умиротворити Кремль, а чітко окреслили перспективи покарання (вже не кажу про запровадження превентивних санкцій) – це могло б зупинити Путіна…»

Шкода, що Кучма у цьому інтерв’ю забув розповісти, як він, обіймаючи найвищу посаду в країні, «посилював обороноздатність». А ми не забули… Отож нагадаємо дещо. Наприклад,  Національну гвардію було розформовано указом президента Леоніда Кучми у 1999–2000 роках. Сьогодні Кучма мав би пояснити слідству, чому він поставив крапку на діяльності боєздатних частин. Можливо, настане такий час, коли це станеться…

Читайте матеріал: “Знову з Кучмою!”.

В редакційному архіві Українського репортера» є інтерв’ю з колишнім командувачем НГУ, генерал-лейтенантом Олександром Чаповським.

Розформування Нацгвардії було хибним кроком, упевнений генерал Чаповський. Після розформування одну частину підрозділів передали Збройним Силам, а другу – Внутрішнім військам. Наприклад, повністю знищили Чугуєвську дивізію – брали звідти хорошу техніку, роздавали…

«В нас у Керчі був танковий батальйон – класний підрозділ. З реактивною артилерією, – говорить генерал Чаповський.- Ми формували структури Національної гвардії, узявши за принцип окремі підрозділи натовського зразка. Щоб у такому підрозділі були і танкова рота, і розвідувальний взвод, і зенітно-ракетний взвод, зрештою, усі структури забезпечення… Шкода, що після розформування Гвардії усе це пішло прахом».

Читайте також:

• Путін, Кучма і крейсер “Москва”
• За “визначні заслуги” в обороні України міністр Кузьмук нагороджував зрадника Азарова пістолетами

Кучма забув розповісти і про інші факти “посилення обороноздатності”. А їх з історії не викреслити жодним “відбілюванням”.

Леонід Фросевич

Сообщение Чому Леонід Кучма “забув” розповісти про розформування Національної гвардії? появились сначала на Український репортер.

Хоча безпосередніх убивць покарано, однак досі до суду не притягнуто ані замовників злочину, ані організаторів.

Читайте матеріал: Знову з Кучмою!

Журналіста вбив (задушив паском) начальник Головного управління кримінального пошуку МВС України Олексій Пукач, якому допомагали і троє його підлеглих – Валерій Костенко, Олександр Попович і Микола Протасов. Людина, яка віддавала Пукачу злочинний наказ, тобто замовник, зазначена у матеріалах кримінальної справи без імені й прізвища: “Особа, кримінальна справа відносно якої виділена в окреме провадження”.

У вересні 2000 році Георгій разом з Оленою Притулою заснували інтернет-видання «Українська правда». До цього працював в телекомпанії, на радіостанції, гостро критикував тодішню верховну владу, особливо президента Леоніда Кучму.

Наприкінці червня 2000 року за журналістом розпочали зовнішнє спостереження. Георгій офіційно звернувся з листом до Генерального прокурора України Михайла Потебенька, у якому виклав факти щодо стеження за ним працівників міліції та невідомих осіб.

Прокуратура формально переадресувала заяву журналіста до Головного управління внутрішніх справ міста Києва, яке й встановило, що машина, з якої велося спостереження, мала номери, рік тому зняті з реєстрації.

Близько 22:30 вечора 16 вересня 2000 року Георгій Гонгадзе вийшов із квартири Олени Притули, головної редакторки «Української правди» і зник.

Колеги Георгія, журналісти громадськість гучно вдарили на сполох, його шукали, вимагали від правоохоронців знайти Гонгадзе. У країні піднялася величезна хвиля – інформаційна кампанія: «Знайдіть журналіста Гонгадзе!».

Лише 2 листопада в лісі біля Таращі було знайдено безголовий труп. Дружина – Мирослава Гонгадзе – і друзі впізнали у ньому Георгія.

Як викрадали журналіста

Ось що встановило розслідування «Української правди»: 16 вересня. «О 22:20 з будинку №7 на бульварі Лесі Українки в Києві вийшов чоловік із чорною сумкою зі шкірозамінника з написом “50 років НАТО” і пакетом з кавунами (це був Гонгадзе. – Ред.)…Чоловік вийшов на проїжджу частину, щоб зловити таксі. За кілька секунд поруч із ним зупинився автомобіль Hyundai Sonata. Чоловік швидко домовився з водієм про маршрут. Їхати було недалеко – на вулицю Червоноармійську.

Водій попросив пасажира розміститися на задньому сидінні, пояснивши це тим, що переднє несправне. Після цього до автівки підбігли ще троє чоловіків. Двоє сіли ліворуч і праворуч від пасажира, а один – на “зламане” переднє сидіння…

Hyundai Sonata з Гонгадзе, затиснутим двома оперативниками на задньому сидінні, й Пукачем, який з переднього сидіння бив журналіста гумовим кийком, виїжджає з Києва одеською трасою. Дорогою кілька разів зупиняються, щоб змінити номери на машині.

Пукач наказує водію Поповичу заїхати в село Сухоліси Білоцерківського району, де в будинку тестя бере мотузку і лопату.

10 хвилин по опівночі автомобіль зупиняється у безлюдному місці. Гонгадзе виволікають із машини, стягують з нього куртку, кидають на землю, зв’язують мотузкою руки й ноги. Попович викопує яму неподалік від автівки. Зв’язаного відносять до ями, і Пукач його душить. Спершу руками, потім паском.
Коли все було скінчено, тіло скидають у яму, обливають бензином і підпалюють. Потім закидають землею і сухою травою…»

“Касетний скандал” і низка смертей

Як пише «УП», «28 листопада 2000 року розгорівся “касетний скандал”, який назвали “кучмагейтом”. Олександр Мороз оприлюднив зміст магнітофонних записів, нібито зроблених майором держохорони Миколою Мельниченком у кабінеті Кучми. Нацихплівкахпрезидент, голова його адміністрації ВолодимирЛитвин, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко і керівник СБУ Леонід Деркач обговорюють можливість  іспособи усунення журналіста Георгія Гонгадзе…

22 жовтня 2003 року генпрокурор Піскун підписує ордер на арешт Пукача. Його затримують, однак потім відпускають під підписку про невиїзд. Пукач переховується.

4 березня 2005 року знаходять мертвим колишнього голову МВС Юрія Кравченка. На думку слідства, він покінчив життя самогубством, двічі вистріливши собі у голову. Версія самогубства досі викликає сумніви».

21 липня 2009 року затримують Пукача…

29 січня 2013 року суд виносить Пукачу вирок – довічне ув’язнення».

І дещо про суд над убивцями журналіста

Автор цих рядків був у судовій залі, коли оголошували вирок Валерію Костенку, Олександру Поповичу і Миколі Протасову. У вироку вбивцям Георгія Гонгадзе навіть натяку немає на можливу зацікавленість деяких українських правителів щодо усунення журналіста. Втім, там немає жодного слова про те, що ця справа – політична. Сказано лише: “Георгій Гонгадзе опублікував у ЗМІ низку критичних статей щодо влади, чинного Президента України, вищих посадових осіб держави…”

У залізній клітці, низько-низько опустивши голови і опустивши очі, сидять вони – Микола Протасов та Валерій Костенко, полковники, підручні зловісного генерала Олексія Пукача. Неподалік у залі маячить у першому ряду і третій фігурант цієї справи – Олександр Попович, майор, оперуповноважений, водій Пукача. І хоча він поки що не під вартою (у нього – підписка про невиїзд), тим не менш поряд з ним – двоє чоловіків у цивільному. Поповичем щільно опікуються, щоб не втік.

На годиннику – 11.00. У столичному Апеляційному суді ось-ось буде поставлено маленьку точку у кримінальній справі про викрадення та вбивство Георгія Гонгадзе. Але, виявилося, що ці “ось-ось” розтяглися на п’ять годин. Саме стільки часу знадобилося судді Ірині Григор’євій для оголошення вердикту.
Великої, жирної точки, як відомо, у цьому розслідуванні досі немає. Замовників не знайдено, не викрито. Там, у судовій залі, я запитував себе: чи прозвучать у вироку прізвища відомих персон, чиї голоси нібито зафіксовані на плівках майора Мельниченка?

Чиє прохання виконував генерал Пукач, коли організував та особисто очолив полювання на журналіста? Чи є у судових матеріалах посилання на допити екс-президента України Леоніда Кучми, колишнього голови СБУ Леоніда Деркача?

Про так званий касетний скандал у вироку навіть не згадувалося. Адже справа щодо генерала Пукача була виділена в окреме провадження. До того ж, ще на початку судового розгляду, у 2006 році, Феміда відхилила клопотання адвоката Андрія Федура про виклик до суду низки свідків, зокрема Леоніда Кучму, Андрія Деркача, Володимира Литвина, Миколу Мельниченка, Григорія Омельченка…

Нагадаємо: у грудні 2000 року Юрій Кравченко заявив із парламентської трибуни: “…На тій касеті, яка демонструвалася, я не можу стверджувати, що це мій голос чи голоси інших осіб, яких я знаю”.
Щодо Леоніда Кучми, то він поривався навіть дати свідчення у судовому процесі у справі про вбивство Гонгадзе. І наголошував, що “це була величезна політична провокація, спрямована як проти чинного президента, так і загалом проти України”.

Григорій Омельченко про слідчу комісію Верховної Ради

Верховна Рада свого часу створила Тимчасову слідчу комісію з розслідування «справи Гонгадзе», яку очолив нардеп Григорій Омельченко (сьогодні – генерал-лейтенант СБУ у відставці). Омельченко стверджує:

«Встанмовити юридично-процесуально всіх злочинців, причетних до вбивства журналіста, вдалося лише після перемоги Помаранчевої революції і зміни кримінально-політичного режиму Кучми, який був замовником викрадення і вбивства Георгія Гонгадзе та інших тяжких злочинів, – говорить Омельченко.
-У тісній співпраці з оновленими МВС, СБУ і Генпрокуратурою, на основі встановлених доказів очолювана мною ТСК дійшла висновку, що замовником викрадення і вбивства Гонгадзе був президент Леонід Кучма. Особа, яка підбурила Кучму замовити викрадення і вбивство Георгія – глава Адміністрації президента Володимир Литвин.

Організатором злочину був міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, співорганізатором – керівник секретаріату МВС генерал-полковник Едуард Фере. Обидва мертві.

Виконавці викрадення і вбивства Гонгадзе – генерал-лейтенант міліції Олексій Пукач і три офіцери міліції (його підлеглі Валерій Костенко, Микола Протасов і Олександр Попович.) – засудженні до позбавлення волі (один із них уже помер в колонії)».

Омельченко говорить: «В Печерському районному суді Києва Пукач визнав причетність Володимира Литвина і Леоніда Кучми до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Після оголошення вироку 29 січня 2013 року, яким Пукач був засуджений до довічного ув’язнення, суддя Мельник запитав у Пукача, чи погоджується він з вироком, на що Пукач відповів: «Я погоджуся, коли у цій клітці зі мною будуть Кучма і Литвин».

«Я все розповів під час слідства і під час суду, але правду в цьому залі хотів знати один адвокат Федур»,- заявив Пукач.

Адвокат потерпілої сторони Валентина Теличенко сказала: «Слава Богу, цю фразу чула не тільки я, але й журналісти. Насправді Пукач неодноразово в досудових і судових свідченнях говорив про Кучму і Литвина, про те, де і коли зустрічався з Литвином, але це не було використано в розслідуванні замовників вбивства».

Наприклад, 30 серпня 2011 року Пукач під час допиту в суді назвав замовників вбивства журналіста Гонгадзе колишнього президента Кучму і ексглаву АП Литвина.

Голова СБУ Леонід Деркач був організатором вчинення ще одного злочину проти Гонгадзе, який виразився в незаконному заведенні щодо журналіста оперативно-розшукової справи «Провокатор», веденні незаконного стеження за Гонгадзе і прослуховуванні його телефонних розмов. Ці злочинні дії Деркач вчинив за вказівкою Кучми, який наказав Деркачу зробити Георгію Гонгадзе «пиз…ць», що на мові, сленгу «блатних» злочинців означає «вмерти» або «смерть».

На журналістське запитання щодо долі висновків парламентської ТСК Омельченко відповів:

«Матеріали розслідування і висновки ТСК у вересні 2005 року я доповів народним депутатам на сесії Верховної Ради. Парламент взяв звіт до відома і зобов’язав мене направити матеріали ТСК Генеральному прокурору Святославу Піскуну, якому я пропонував висловити недовіру і відправити його у відставку. Після цього Верховна Рада в пожежному порядку 342 голосами з 383 присутніх в залі проголосувала за припинення діяльності очолюваної мною комісії.

Як народний депутат я направив Генеральному прокурору матеріали комісії разом з депутатським запитом про порушення кримінальної справи проти Кучми, Литвина, Кравченка і Деркача, притягнення їх до кримінальної відповідальності і взяття під варту, як співучасників викрадення і вбивства Георгія Гонгадзе та вчинення інших злочинів».

«Звичайно, зроблені мною і ТСК висновки не є істиною в останній інстанції. Її повинні встановити генеральний прокурор і суд.Та скільки їх уже було цих генеральних прокурорів за 23 роки після вбивства Георгія. Не перерахуєш… Про суди промовчу…» – говорить Омельченко.

14 грудня 2011 року рішенням Печерського районного суду Києва з Леоніда Кучми було знято обвинувачення у причетності до вбивства Гонгадзе.

Нагадаємо дещо. У лютому 2001 року на прямій лінії у редакції газети “ФАКТИ” Кучма сказав: «Я його не вбивав – ось усім, що в мене є, клянуся».

У 2006 році в інтерв’ю виданню «Гордон» Мирослава Гонгадзе на запитання, чи Кучма міг бути замовником вбивства Георгія Гонгадзе відповіла:

«Абсолютно міг. Жодного разу з Леонідом Кучмою я не розмовляла, але мені здається, якщо людина не відчуває перед іншою людиною своєї провини, поговорити з нею не є для неї проблемою. Кучма так на це й не наважився, він від мене тікав. Якось я зустрілася з ним очима під час похорону Олександра Ємця… Ми стояли приблизно на відстані двох метрів, як раптом він звів очі і… побачив мене. Я була вся в сльозах, бо оплакувала друга, який лежав у труні, але плакала й від болю, бо бачила у тому, що відбувається, якийсь цинізм. Кучма розмовляв зі своїми підлеглими, але побачивши мене, миттєво розвернувся і стрімко вийшов із зали…

Якби Президент Кучма не був ні в чому винен, він би, мабуть, щонайменше зі мною зустрівся. Ні разу я не почула від нього ні вибачень, ні запитань, ні якихось слів втіхи — нічого. Це мої особисті відчуття, але є й факти, що їх підтверджують. На записах, зроблених у його кабінеті, Кучма постійно вимагає від своїх підлеглих, зокрема безпосередньо від Кравченка, розправитися з Георгієм. Він не казав: “Убити” – такі слова не звучали, але все твердив: “Розберіться з Гонгадзе”. Це я вам викладаю у культурних словах, бо розмови, які там велися, просто жахливі, дослівно їх повторювати неможливо. “Розберіться!”, “Зніміть з нього штани і вивезіть у ліс”, “Віддайте його чеченцям, відвезіть до Чечні”…».

Свою причетність до начебто підбурювання Кучми розправитися з Гонгадзе категорично заперечував і Волордимир Литвин.

Георгія Ґонґадзе поховали 22 березня 2016 року на території церкви Миколи Набережного на Подолі в Києві. «Він став не тільки символом боротьби проти авторитаризму, але й символом початку демократизації України та зміцнення громадянського суспільства», зазначає «УП».

23 серпня 2005 року президент України Віктор Ющенко своїм указом присвоїв Георгію Гонгадзе звання Герой України з удостоєнням ордена Держави «За самовіддане служіння українському народові, громадянську мужність, виявлену у відстоюванні ідеалів демократії та свободи слова, відданість журналістській справі».

Леонід Фросевич

На цю тему:

• Замовники вбивства журналіста Георгія Гонгадзе відомі, але не покарані й досі – Григорій Омельченко

Сообщение Справа про вбивство журналіста Гонгадзе є найрезонанснішою в історії України появились сначала на Український репортер.

Але на благодатній землі сьогодні – широкомасштабна війна. Відзначаємо 32-у річницю Незалежності України у воєнну добу, у кривавій борні з лютим ворогом, з колосальною вірою в непереможну силу духу нашого сміливого та вільного народу, усіх оборонців, воїнів-звитяжців.

Згадаймо ключові віхи цієї тернистої дороги до незалежності, як ми виривалися з оков тоталітарного радянського союзу. На цьому шляху була велика жертовність з боку багатьох українців, патріотів, які хотіли волі для свого народу, боролися за це. Варто згадати і Українсmку Гельсінкську спілку, яку очолив Левко Лук’яненко. Її було засновано у 1988 році, відтоді. як пишуть дослідники, було розгорнуто «цілеспрямовану боротьбу за незалежність». А вже через рік на базі Спілки письменників з’явилася така масова організація, як Народний Рух за перебудову (очолив поет Іван Драч). Є дані, що у її лавах на той час перебувало понад триста тисяч громадян.

В москві союзна влада не могла не розуміти, що український народ з кожним днем наближається до омріяної волі. Влада Михайла Горбачова намагалася хитрістю законсервувати своє панування над Україною – нам підсунули для підписання так званий новий союзний договір. А коли Україна відмовилася піти на це, то в СРСР швидко розпочалися незворотні тенденції краху комуністичної імперії. І першим кроком до цього став путч 19 серпня 1991 року так званого комітету ГКЧП або ДКНС (Державний комітет надзвичайного стану) у Москві. Але заколот провалився, і це тільки було на руку українському суспільству.

У Києві націонал-патріотичні сили ніби одержали друге дихання, вони вважали надзвичайно важливим завданням натиснути на Верховну Раду Української радянської Соціалістичної Республіки, щоб вона проголосувала за незалежність України і створення самостійної держави.

16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Украї́ни. Одночасно того ж дня Рада ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України.

Як згадував тодішній народний депутат, відомий журналіст і письменник Віталій Карпенко, «нас, демократів, у Раді було 126, а комуністів – 239, однак перемога все ж була за нами – всі проголосували за Незалежність. А знаєте, як проголосували за Незалежність у 91-му? Був, здається, лише один голос «проти», декілька «утрималися», а решта – «за». А справа була дуже проста: прокомуністичну «групу 239» зібрав у себе перший секретар ЦК Компартії України і сказав: “Голосуємо «за». Все це було обумовлено, у нас би голосів не вистачило, але після ГКЧП всі зрозуміли, що потрібно робити. І всі разом проголосували…»

Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. І 20 лютого 1992-го парламент ухвалив постанову «Про День незалежності України». Отже, День народження країни – 24 серпня 1991 року.

4 вересня 1991 року над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992-го він отримав статус державного.
15 січня 1992-го Державним гімном України стала музика композитора Михайла Вербицького на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».

У 1992- р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.

Україна отримала довгоочікувану волю мирно, без крові. В суспільстві переважали думки, що так і буде й надалі. Але в імперській росії думали інакше, і все робили для того, щоб знову підім’яти під себе Україну.

Тим не менш молода держава створила своє військо.

Перший міністр оборони незалежної України генерал-полковник Костянтин Морозов в ексклюзивному інтерв’ю “Українському репортеру” розповідав про ключові аспекти побудови армії на початку 1990-х років.

Генерал Морозов зазначає, що військове угруповання на терені УРСР станом на 91-й рік було могутньою базою для утворення структур нашої армії. За оперативними оцінками то був другий, після розташованого в Європі, ударно-наступальний ешелон радянської воєнної машини.

Близько мільйонна чисельність особового складу, чотири оперативно-стратегичні об’єднання, ракетна армія (176 міжконтинентальних балістичних ракет з майже шістьма сотнями ядерних боєголовок на бойовому чергуванні), чотири повітряні армії фронтової авіації, дві дивізії і окремі полки важких бомбардувальників армії Далекої авіації стратегічного призначення, величезне за чисельністю і складом озброєння сухопутне угруповання військових округів і Чорноморського флоту, безліч частин розвідки, баз і складів матеріально-технічного забезпечення, пунктів управління і частин зв’язку, сховищ мобілізаційних ресурсів, потужності ВПК і реморгани базувалися у всіх обласях України. Такої потужної бази не мала жодна з республік колишнього Союзу.

Але то було угруповання радянських військ. Там продовжувала функціонувати консервативна вертикаль системи управління ними. Діяли центральні органи державної влади в Москві – уряд, міноборони, КДБ, МВС, партійні й парламентські контрольні органи.

Хоча 3 вересня 1991 року Верховна Рада призначила міністра оборони і підпорядкувала собі всі військові формування, особовий склад, зброя, військова техніка й ресурси, органи управління ними і система зв’язку де-факто залишались в руках старої системи”.

Молода українська держава опинилася перед величезною загрозою. Ось як про цю небезпеку розмірковував Костянтин Морозов:

“Зайве наголошувати, що та система була природно антиукраїнською і мала всі можливості підняти те угруповання проти нашої незалежності. Слід зазначити, що Москву на це активно підштовхували з нашої середини різні “Союз советскіх офіцеров”, альтернативна “Спілка офіцерів України”, інші військові й громадські організації що в аварійному порядку почали утворюватись в Україні.

Думаю, якби не шалені особисті меркантильні проблеми, що водночас постали перед московськими чиновниками, організація ними збройного спротиву в Києві, Львові, Одесі, в Криму, в багатьох інших пунктах дислокації військ була б неминучою.

На щастя, нам тоді вдалося без загострень скоротити і значною мірою зукраїнізувати цю військову імперію. Протягом жовтня-листопада 1991 року ініціативна група офіцерів кадру і запасу розробила варіанти Концепції Збройних Сил. Група патріотів керувалася ідеологічним принципом Народного Руху України щодо Армії незалежної держави, збудованої на традиціях визвольних змагань різних періодів нашої історії.

Ознайомившись із розробками, одразу вирізнив два принципові підходи. Один – розпуск всього складу угруповання радянської армії з подальшим набором до війська українських патріотів і другий – взяти за основу те угруповання і шляхом його реформування поступово створити основи видів Збройних сил України. Глибоко розуміючи мотивацію прихильників обох варіантів – радикального й еволюційного – і поважаючи їхній патріотизм, все ж схилявся до другого варіанту.

Розпустити військові частини і звільнити військовослужбовців зі зброєю означало б перетворити їх на відвертих ворогів з масштабними диверсійними діями і з непередбачуваними наслідками. Це не створило б умови заміни радянського особового складу на українських патріотів при тих же комплектах озброєння і військової техніки, як передбачалось. Натомість це стало б ворожим актом проти нашої державності.

Хоча солдат ми і так швидко і достроково звільнили і відправили до їхніх республік, наявну чисельність офіцерів із сім’ями було б неможливо організовано перевести за межі України.

Москва всіляко зволікала б з наданням їм посад і оформленням пенсій, тим самим штучно підбурюючи масштабні протести в Україні. Отже еволюційний підхід був більш прийнятним і був підставою надіям що ми з цим впораємось.

Такий підхід було схвалено Верховною Радою і закладено в основу нашої подальшої роботи. Беззастережна підтримка і участь у реалізації Концепції активу депутатського корпусу, урядовців, Спілки офіцерів України, надала процесу загальноукраїнського масштабу.

У той же час ми вели ініціативні переговори з кадровими органами обох інстанцій: Міноборони СРСР і новоутворюваних структур під егідою російського парламенту. Таким чином більше десяти тисяч офіцерських сімей у відносно короткі терміни було переведено для подальшої служби переважно в Росії. Для решти було запроваджено процес присяги на вірність народу, як первинний критерій лояльності до незалежної держави Україна.

Одразу після Всеукраїнського референдуму 1 грудня, що підтвердив державну незалежність України, Верховною радою було прийнято Закони “Про оборону України” і “Про Збройні Сили України”. У військах розпочався процес приведення до присяги на вірність народові України і до травня ми вже в основному мали нашу Армію,” – згадував генерал Морозов.

А тим часом Москва постійно підкидала дрова у вогонь нестабільності, провокувала різні конфлікти в Україні: соціально-економічні, політичні…

Згадаймо. Літо 1993 року укарбувалося в скрижалях пам’яті як “гаряче”. Ми загрузли у трясовині соціально-економічної кризи. Здавалося, що ось-ось у людей увірветься терпець і вони вийдуть на вулиці та площі, і тоді… І тоді набіжить лихо на країну, піде в забуток спокій. А якщо знайдуться бажаючі гукнути до помсти, то знесуться над головами мечі, заговорить кров й піде вогнем усе, що набуто за коротенький строк нашої незалежності. Хвала Богові, цього не сталося. Звичайно, у високих кабінетах влади знали, що у державі вариться, печеться щось зле. Дехто покладав надію на силові методи розв’язання кризи. У липні представники найвищих ешелонів влади, політичних партій мусували тему запровадження надзвичайного стану. І саме липнем 1993-го датується початок роботи Центральної комісії з проведення Всеукраїнського референдуму 26 вересня 1993 року про довіру (недовіру) Президентові, Верховній Раді.

Крім того, липень вибухнув різкою заявою Соціалістичної партії, яка вимагала скасувати інститут президентства.

Спалахнув, закипів гнівом форум представників рад у Рівному – делегати висловилися за рішуче наведення порядку. Дров у багаття нестабільності додали страйки гірників Луганщини, радикальні економічні вимоги металургів Дніпропетровщини. До того ж у липні парламент Російської Федерації на хвилі шовінізму збурив усіх лиховісною постановою про російський статус Севастополя.

„Сьогодні є три варіанти розвитку подій в Україні, – писав тоді у ЗМІ один із політологів. – Вибух, стагнація, відродження… Кількість конфліктів, їх масштаби збільшуватимуться”. У зв’язку з цим не виключив можливості виникнення в Україні значних зон соціальної нестабільності, припустив, що після 26 вересня 1993 року становище може ускладнитися.

«Гаряче» було і в Криму. Тамтешній лідер, запроданець Юрій Мєшков ввів на півострові навіть московський час, його називали «мєшковський». Запросив до місцевого уряду росіян, пообіцяв кримчанам друге ‒ російське ‒ громадянство та введення рубля. Планував референдум про статус півострова.

Але у березні 1995 року український парламент скасував кримську Конституцію 1992 року, а разом із нею ‒ і посаду президента Криму. Україна відновила свій суверенітет на півострові. Блискучу спецоперацію тут, в 1994 році, провела Служба безпеки України, яку очолював Євген Марчук – вона тривала понад три місяці. Тоді спецпідрозділ СБУ «Альфа» за одну ніч зупинив заколот ставлеників Росії, які прагнули відокремити півострів від України.

Серед ключових подій на шляху до незалежності варто назвати і факт ліквідації ракетно-ядерної зброї в Україні. Цей процес розпочався в 1993 році. До2002 року всі основні заходи з ракетно-ядерного роззброєння були виконані і 20 серпня 2002-го Вінницька 43-тя ракетна армія припинила своє існування. Україна позбулася 1272-ох ядерних боєзарядів. Знято з бойового чергування 18 ракетних полків і 176 міжконтинентальних балістичних ракет СС-19 і СС-24. Ліквідовано 176 шахтних пускових установок. На бази утилізації було відправлено 111 ракет СС-19 і 46 ракет СС-24.

На жаль, тодішня українська влада віддала росії свої літаки-ракетоносці разом із озброєнням (на підставі так званих «газових домовленостей»). Президентом України у той період був Леонід Кучма, а прем’єром – Валерій Пустовойтенко.

Саме Кучма заклав основи олігархату в Україні, клановості, що призвело до багатьох гучних корупційних скандалів. Пам’ятаємо і про “справу журналіста Георгія Гонгадзе»… І про те, що Кучма розформував Національну гвардію України!

З роками бачимо, що спокій та щасливе життя в Україні не настало. І не тільки тому, що розквітало хабарництво, нажива на держбюджеті, свавілля. А ще й Росія хижим звіром нависала над Україною. Як не згадати провокаційну російську операцію на острові Тузла, коли Москва узялася споруджувати дамбу в Керченській протоці у 2003 році?! Ми тоді дали відкоша зазіханням імперців. Але ж вони не заспокоїлися.

За ці 32 роки стільки всього пережито країною! Усе ніби сплелося: і радісне, і сумне… І одвічне прагнення народу бути вільним, жити у європейській родині, відчувати, зрештою, себе європейцями, без олігархату. За це віддали життя Герої Небесної сотні, за це боролися активісти Революції Гідності. Два революційні Майдани яскраво засвідчили це прагнення українців жити в незалежній. Соборній, демократичній державі, без олігархів, хабарників при владі.

Нині ми виборюємо це право у всенародній війні з рашистською росією. Упевнені у перемозі над ворогом. І у нас немає жодного сумніву, що Україна буде жити вічно, щасливо і заможно. Бо це дана Богом земля.

Леонід Фросевич

Сообщение Відзначаємо річницю Незалежності України у воєнну добу, у кривавій борні з лютим ворогом появились сначала на Український репортер.

Зокрема пролунало, що “президент Зеленський був у Єлисейському палаці зі своїм шапіто”, тобто мандрівним цирком. Після цього французький комік Лоран Герра під веселу музику озвучив програму візиту українського лідера, обігравши його, начебто це оголошення циркового виступу.

Посол України у Франції Вадим Омельченко зажадав вибачень від радіостанції, назвавши цю витівку цинічною, нетактовною і не характерною для дружнього французького народу.

Однак вибачень від RTL станом на ранок 18 травня так і не було. Заможні, ситі й цинічні французькі радіоведучі та їхні гості ефіру не звикли вибачатися. Ще б пак! Вони ж, певно, вважають себе вищою расою. Подумаєш, якісь там українці… десь далеко-далеко воюють. Це ж не  Париж щодня атакують ракетами! І не в підвалах Марселя вороги катують французів.

Не грабують мешканців Бордо, не гвалтують жінок, дітей. Малеча не сидить в бомбосховищах. Матері, вдови не оплакують полеглих. Тому чому ж не сміятися зі страждань нешасних українців?! Весело.

Роблять шоу зі страшної трагедії великого європейського народу, культурної, високоосвіченої нації, яка упродовж століть зазнала великої кривди, колосальних страждань та руйнувань.

І сьогодні незламна Україна героїчно тримає фронт лютої борні з рашистами, який можна порівняти хіба що з Другою світовою війною!

Жодня армія країни Європи не змогла б втримати натиск московитських звірів. Пихата Франція впала б під російським чоботом, мабуть, точно за три дні. Про це не думають паризькі цинічні радіоведучі? Їхні дрібні мізки не здатні проаналізувати, визнавши, що хоробрі українські воїни (лицарі!) захищають в тому числі і їхню Францію?

Це вже не вперше у Франції демонструють подібну, ганебну, поведінку. Ведуть себе як покидьки, як москолота. Двоногі істоти без найменшого співчуття. Мерзотники.

Пригадую слова професора Петра Таланчука з інтерв’ю, яке записав з ним задовго до великої війни з московією:

“…Експрезидент Євросоюзу якось зауважив, що, мовляв, перед Україною років аж через десять і відчинять двері, – говорив Таланчук. -Так і хочеться сказати: шановні, ви забули, ким ви були колись і що було в Києві у ті часи?!

Радив би прочитати бодай листи доньки Ярослава Мудрого, яка звертається до батька із запитанням: тату, куди ти мене відправив?

Цей Париж так смердить, що до нього підійти не можна… Помешкання тут – похмурі, церкви – потворні, а звичаї – жахливі. Люди «справляли нужду» прямо на вулицю, в захисні рови, а дворяни – нерідко і за порогом кімнати.

Отож не дуже будь гоноровою, Європо. Так, минув час, змінилися люди, і сьогодні маємо сучасну Європу, в якої чимало такого, чому можна дійсно повчитися.

Водночас нам не потрібно мавпувати ні Європу, ні Америку. А ось усе цінне – брати на озброєння, відтворюючи тут, в Україні…”

Сьогодні ж францзьким радіоведучим треба сказати: від вас так смердить, що підійти не можна. Не будь гоноровим, Париж!

Леонід Фросевич

Професор Петро Таланчук: «Україну зрадили. І за це ніхто не відповів» (+відео)

Сообщение Посол України у Франції Омельченко зажадав вибачень від ведучих радіо RTL. Цинізм в Парижі зашкалює появились сначала на Український репортер.