Про Деркача, Кучму та розмову з президентом на арсеналі в Ічні
Колишній народний депутат України Андрій Деркач, якого обвинувачують у державній зраді, увійшов до комітету безпеки і оборони Ради Федерацій росії. Перед цим призначенням він став сенатором від Астраханської області РФ.
Нагадаємо, що в Україні Андрій Деркач був улюбленцем Леоніда Кучми.
Прочитаймо, що у 1994-му обіцяв у своїй передвиборчій програмі кандидат в Президенти України Кучма: «Використовуючи всі президентські повноваження, поведу жорстоку, непримиренну боротьбу проти корупції, мафії та інших проявів злочинності».
Але після виборів усе сталося навпаки – Кучма будував свій паралельний світ, а разом з ним – Леонід та Андрій Деркачі, Дмитро Табачник, Олександр Волков, Вадим Рабінович, Ігор Бакай, Віктор Медведчук, а також інші з касти обраних.
Як пише доктор економічних наук, професор Олександр Савченко у книзі «Антиукраїнець», «Леонід Кучма спочатку був активним реформатором, але з часом його родичі і партнери стали мільярдерами, – і саме вони вже формували порядок денний президента України. На початку 2000-х років до них (олігархів) долучилися нові сили впливу на владу в Україні: ФСБ (КДБ) Росії… В Адміністрації Кучми домінувала російська агентура».
Серед манкуртів був і Деркач-молодший – він багато шкоди завдав Україні, зокрема і своїми брехливими, маніпулятивними інформаційними ресурсами, які працювали на росію, вели в Україні підривну діяльність в медійному просторі (згадаймо бодай гучну справу міжнародного афериста у торгівлі зброєю, російського агента Дмитра Стрешинського, який в Україні діяв під орудою Андрія Деркача).
Андрій Деркач – співробітник ГРУ Генштабу збройних сил росії, діяв в Україні під прикриттям статусу народного депутата. А ще й татусь очолював СБУ! Деркач-молодший керував в Україні агентурною мережею Головного розвідуправління Генштабу РФ, котра повинна була допомагати ворогу в захопленні України. За тридцять років цього перекинчика ніхто не відважився арештувати!
В 1990-1993 роках Андрій Деркач закінчив Академію Федеральної служби безпеки РФ. Але це зовсім не заважало йому бути на високих посадах при владному олімпі.
Ось відомі факти про Деркача-молодшого:
• з 1994 по 1996 рік був заступником керівника Контрольної служби Президента України Леоніда Кучми.
• З 1996 по 1997 рік — консультант президента України із зовнішньоекономічних питань.
• З 1997 по 1998 рік був першим помічником прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка.
Зрадника не зупиняли, навпаки – заохочували його, давали йому дорогу, відкривали перед ним нові можливості, в тому числі бізнесові. У 2006 році Деркач став президентом Національної атомної енергогенеруючої компанії «Енергоатом», генеральним директором державного концерну «Укратомпром».
Це був махровий ворог, який орудував майже відкрито, не приховуючи хижих устремлінь, ненависті до всього українського.
Впадає у вічі, що одного разу президент Кучма на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю гримнув словом:
“Про зловживання в НАЕК «Енергоатом» вже не хочу і згадувати. Тут повинна сказати своє слово прокуратура. Але не можу не звернути увагу урядовців на те, що слід було вивчити коріння таких явищ. Звідки вони взялися і що треба зробити, щоб подібне не повторювалося надалі».
Покритикував, так би мовити, для ока. Було добре відомо, що Андрій Деркач – протеже Кучми. А таких не здають. Інакше це був би удар по клановій системі, саме вона виплоджувала зрадників.
Мені пригадується січень 1995 року, коли випадково мав коротку розмову з Леонідом Кучмою на військовому арсеналі у місті Ічня Чернігівської області. Тема боєприпасів: президент у супроводі віце-прем’єра Валерія Шмарова (а він в Уряді відповідав за цей напрям) приїхав сюди, щоб спільно з декількома американськими бізнесменами, представниками страхових компаній особисто перерізати червону стрічку, помпезно оголосивши про відкриття виробництва з утилізації снарядів, за яке узялося СП «Еллаєнт-Київ». Це підприємство було створено за участю іноземного капіталу. Страхові ризики узяла на себе світова OPIC (Корпорація іноземних приватних внесків).
Суть полягала утому, що Україна передає СП застарілі ракети, снаряди, міни, а підприємці, використовуючи західні передові технології, займаються комплексною утилізацією. Таким чином, наша країна позбавляється від десятків тисяч тонн непридатних боєприпасів, турбуючись про свою безпеку, а СП продає на світових ринках усе, що залишається від утилізації. Суттєвий нюанс: державна програма утилізації передбачала головне – створення вітчизняних потужностей для комплексної утилізації боєприпасів. В 1993 році на це орієнтувала й постанова Кабміну, яка передбачала: після утилізації сировина з арсеналів має йти не за кордон, а винятково на потреби України.
За ці кошти країна мала б створити в тому числі й власні потужності з виготовлення снарядів та ракет. Якби це зробили, то сьогодні у нас не було б великого дефіциту в боєприпасах на фронті.
У той період, в 1995-му, мені конфіденційно телефонували військові, розповідали, що у цій справі відбувається шахер-махер. Тому зрозуміло, що був великий сумнів, чи допоможе «Елаєнт Київ» нашій державі впоратися з цією загрозою. Мої журналістські розслідування показували, що про комплексну переробку боєприпасів на ічнянському арсеналі не йдеться, натомість хитрі підприємці «діставали» з боєприпасів латунь, мідь, сталь, алюміній, піроксиліновий порох і відправляли усе це «добро» на експорт. А те, що не продавалося продовжувало залишатися на складі. Це нагадувало підпалений бікфордів шнур.
Ризиковані операції проводили в непристосованих цехах, без належного обладнання і надійних технологій. У цій справі також були зайняті наймані робітники, яких залучало командування частини. Це була так звана переробка снарядів по чорному – арсенал працював в інтересах комерційної структури. І це замовчувалося. Тим часом, керівні менеджери СП швидко збагачувалися, незаконно продаючи за кордоном кольорові метали, які одержували від утилізації. Держава була явно у програші. Обіцяне новітнє іноземне обладнання в необхідній кільності так і не було поставлено.
Очевидно, Леоніду Кучмі доповідали про мої критичні розслідування. В Ічні, схоже, деякі генерали (а вони, до речі, й лобіювали позаконкурсне просування компанії «Елаєнт Київ» на вітчизняному ринку) знову нагадали, хто персонально з журналістів є «противником утилізації боєприпасів». Іншими словами, прошепотіли на вухо першій особі донос на мене.
В Ічні президент одразу ж дав вказівку розшукати мене серед групи репортерів, які прибули на відкриття заводу. Підійшовши до Кучми, який стояв в оточенні Шмарова, генералів, полковників, іноземних дипломатів, я одразу відчув – президент у гніві: «Що тобі не подобається? – сердито кинув він. – Мені кажуть, ти своїми статтями все перекручуєш, паплюжиш. Розберися! Ти ж бачиш, як тут все гарно і все працює».
Звичайно, від такої несподіваної словесної атаки (та ще й від президента!) я дещо розгубився. Але якась внутрішня сила спонукала мене відповісти Кучмі єдиною фразою: «Виступаю лише в інтересах України». «А я що, проти?» – розітнув тишу Кучма, кинувши ніби на прощання: «Подумай ще раз…». Потім повернувся і в супроводі свити почимчикував до офіцерської їдальні (там гостей вже чекав фуршет).
Минав рік за роком, а справа Кучми та Шмарова в Ічні буксувала. Зрештою вона накрилася мідним тазом – «Елаєнт Київ» зупинив свою діяльність. Страхові компанії виставили нашій країні рахунок приблизно на 18 мільйонів доларів (цей спір докотився навіть до судового розгляду, за даними моїх джерел, Україна сплатила ці кошти).
Ось такий, безславний і ганебний, фінал «епохального» перерізання Кучмою червоної стрічки на ічнянському арсеналі, його показної «турботи» про утилізацію боєприпасів як в Ічні, так і на Павлоградському хімічному заводі.
Леонід Фросевич
На світлинах: Леонід Кучма на арсеналі Міноборони в Ічні, 1995 рік. У щойно зведеному ангарі з переробки снарядів розповідають, як чудово працюватиме в Україні справа з утилізації боєприпасів.
Фото Валерія Милосердова
