Вибухи в Ічні. Чому “загнулася” на арсеналі справа Леоніда Кучми
«Ну, що ти так критично пишеш про армію?» – насуплено запитав мене Леонід Кучма.
Питання було досить несподіване, як, власне, і раптова зустріч з Президентом України в Ічні, на території військового арсеналу, де зберігаються тисячі тонн боєприпасів.
«У своїх статтях я виступаю винятково за інтереси України», – одразу ж відповів президенту.
«Я – також!» – почулося із вуст Леоніда Кучми. І президент протягнув мені руку, потім різко повернувся і пішов із почтом до військового штабу.
Це було в далекому 1995-му, 16 січня.
Того дня Президент Кучма приїхав до Ічні, щоб перерізати червону стрічку під час відкриття українсько-американсько-британського підприємства з переробки боєприпасів «Елаєнт Київ».
Висвітлювати подію запросили і журналістів, серед яких опинився і автор цих рядків. В пресі я часто критикував армійських начальників за корупцію, зловживання, безгосподарність, в тому числі й на арсеналах.
Скажімо, вже тоді почала «квітувати» сумнівна комерція – на армійських базах розбирали снаряди, вивозили на продаж кольорові метали, піроксиліновий порох, словом усе, що мало хороший збут. Водночас неходовий товар, наприклад баліститний порох залишався лежати на цих складах «мертвим вантажем» – і його було дуже багато. Ці ризиковані операції проводили в непристосованих цехах, без належного обладнання і надійних технологій. Зазвичай у цій справі були зайняті наймані робітники, яких залучало командування військових частин. Це була так звана переробка снарядів по чорному. А справжня державна програма утилізації непридатних боєприпасів ніяк не могла зрушити з місця. І у мене був великий сумнів, чи допоможе «Елаєнт Київ» нашій державі впоратися з цією загрозою.
Очевидно, Леоніду Кучмі доповідали про негативні виступи преси. А в Ічні, схоже, генерали (а вони, до речі, й лобіювали позаконкурсне просування компанії «Елаєнт Київ» на нашому ринку) знову нагадали, хто саме з журналістів є начебто «противником утилізації боєприпасів». Іншими словами, прошепотіли на вухо першій особі донос, сподіваючись, що Кучма публічно «відшмагає критикана». Але вийшло по-іншому.
Вже тоді старі боєприпаси були для України як ракова пухлина. Після «смерті» Радянського Союзу до нас звідусіль почали звозити снаряди, міни, ракети, бомби. На початку 1990-х на вітчизняних базах таким чином «прописалося» до 320 тисяч тонн цього «товару», непридатного для застосування. І щорічно кількість таких боєприпасів збільшувалася на 10-15 тисяч тонн у зв’язку із закінченням граничних строків зберігання. Арсенали були перевантажені удвічі.
Фахівці оборонної галузі калатали в рейку: існує реальна загроза аварійної ситуації.
Ось в таких непростих умовах і вигулькнуло на арсеналі в Ічні СП «Елаєнт Київ» Його заснували разом з Україною американська компанія «Alliant Techsystems» і британська «Rapierbase Ltd». Страхові ризики узяла на себе OPIC (Корпорація іноземних приватних внесків).
На території ічнянського арсеналу поставили декілька виробничих модулів, у яких змонтували обладнання для переробки снарядів. Проект назвали «епохальним» (ні більше, ні менше). Іноземці запевняли, що будуть застосовувати новітні технології, а саме розрізання боєприпасів струменем рідини під тиском. Мали у планах щодня утилізовувати чотири-п’ять тонн, загалом переробити 220 тисяч тонн старих снарядів.
Маленький, але суттєвий нюанс: державна програма утилізації передбачала головне – створення вітчизняних потужностей для комплексної утилізації боєприпасів (це й поява нових робочих місць, і завантаження підприємств оборонки). В 1993 році на це орієнтувала й постанова Кабміну (№1079 від 31 грудня), яка «застовбила» вимогу – після утилізації сировина з арсеналів має йти не за кордон, а винятково на потреби України.
Після того як Леонід Кучма разом з міністром оборони Валерієм Шмаровим, послом США в Україні Вільямом Міллером відкрили виробничі модулі на арсеналі в Ічні, з авторитетних джерел стало відомо, що про комплексну переробку боєприпасів на ічнянському арсеналі не йдеться. Та й широко розрекламована унікальна технологія десь забарилася. Зате підприємці «діставали» з боєприпасів латунь, мідь, сталь, алюміній, піроксиліновий порох і відправляли усе це «добро» на експорт. А те, що не продавалося продовжувало залишатися на складі… Це нагадувало підпалений бікфордів шнур.
Зрештою співпраця з американцями і британцями у цій сфері накрилася мідним тазом – «Елаєнт Київ» зупинив свою діяльність; здається, Україні навіть було виставлено рахунок приблизно на 18 мільйонів доларів. Свого часу цей спір докотився навіть до судового розгляду.
Такий ось безславний фінал перерізання Кучмою червоної стрічки на ічнянському арсеналі.
Сьогодні в Ічні злетіли в повітря ракети й снаряди. Те, що з утилізацією боєприпасів багато що було закроєно навскіс – одна справа, але ж є також інша – фінансування армії, людський фактор.
Наше військо фінансували за залишковим принципом. В усі попередні роки армійський бюджет був бюджетом проїдання. Звичайно, не вистачало коштів й на підтримання живучості баз та арсеналів, не дбали про новітні системи безпеки та охорони (бо в гаманці Збройних Сил гуляв вітер). На арсеналах кожен начальник на свій страх і ризик «затуляв дірки», часто й примітивними засобами латали огорожу, сховища… Було, що й електричні стовпи падали від старості.
Ось нині чуємо, що в армії нарешті є гроші. Наприклад, за бюджетною програмою “Утилізація боєприпасів, рідинних компонентів ракетного палива, озброєння, військової техніки та іншого військового майна, забезпечення живучості та вибухопожежобезпеки арсеналів, баз і складів Збройних Сил України” видатки збільшено порівняно з 2017 роком на 193 391,7 тис. грн і передбачені видатки у сумі 334 219,1 тис. грн.
Але чи така вже й велика сума, якщо порівняти, скільки коштував долар до гривні чотири-п’ять років тому?
Дехто з професіоналів військової служби розповідав мені, що в Міністерстві оборони було понижено статус служби забезпечення живучості баз та арсеналів, та й чомусь не робили ставку не на вузьких спеціалістів цього напрямку, а на «дотичних».
Людський фактор – ось над чим в першу чергу треба думати нашому військовому керівництву. Для служби на арсеналах потрібно добирати перевірених, надійних людей. Необхідно повністю виключити корупційну складову в цій сфері. А те, що вона є, гадаю, не варто й мову жувати.
Подивіться, яке райське життя влаштували собі деякі офіцери та генерали, цивільні службовці МО: маєтки, розкішні автомобілі… За свої зарплати? Вони колись відчули великі дармові гроші… Звикли жити на широку ногу, забезпечуючи свою «живучість». Ідіть нарешті з бази, хлопці!
А поки що населення країни страждає від вибухів на військових арсеналах.
Леонід ФРОСЕВИЧ
