Відзначаємо річницю Незалежності України у воєнну добу, у кривавій борні з лютим ворогом
Ми живемо на благодатній землі. Як стверджував Герой України, легендарний Левко Лук’яненко, “моя сучасна нація є спадкоємницею трипільської цивілізації і продовжує древній рід праукраїнців-аріїв. Земля України дарована Богом українцям для розвитку українського роду».
Але на благодатній землі сьогодні – широкомасштабна війна. Відзначаємо 32-у річницю Незалежності України у воєнну добу, у кривавій борні з лютим ворогом, з колосальною вірою в непереможну силу духу нашого сміливого та вільного народу, усіх оборонців, воїнів-звитяжців.
Згадаймо ключові віхи цієї тернистої дороги до незалежності, як ми виривалися з оков тоталітарного радянського союзу. На цьому шляху була велика жертовність з боку багатьох українців, патріотів, які хотіли волі для свого народу, боролися за це. Варто згадати і Українсmку Гельсінкську спілку, яку очолив Левко Лук’яненко. Її було засновано у 1988 році, відтоді. як пишуть дослідники, було розгорнуто «цілеспрямовану боротьбу за незалежність». А вже через рік на базі Спілки письменників з’явилася така масова організація, як Народний Рух за перебудову (очолив поет Іван Драч). Є дані, що у її лавах на той час перебувало понад триста тисяч громадян.
В москві союзна влада не могла не розуміти, що український народ з кожним днем наближається до омріяної волі. Влада Михайла Горбачова намагалася хитрістю законсервувати своє панування над Україною – нам підсунули для підписання так званий новий союзний договір. А коли Україна відмовилася піти на це, то в СРСР швидко розпочалися незворотні тенденції краху комуністичної імперії. І першим кроком до цього став путч 19 серпня 1991 року так званого комітету ГКЧП або ДКНС (Державний комітет надзвичайного стану) у Москві. Але заколот провалився, і це тільки було на руку українському суспільству.
У Києві націонал-патріотичні сили ніби одержали друге дихання, вони вважали надзвичайно важливим завданням натиснути на Верховну Раду Української радянської Соціалістичної Республіки, щоб вона проголосувала за незалежність України і створення самостійної держави.
16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет Украї́ни. Одночасно того ж дня Рада ухвалила постанову «Про День проголошення незалежності України.
Як згадував тодішній народний депутат, відомий журналіст і письменник Віталій Карпенко, «нас, демократів, у Раді було 126, а комуністів – 239, однак перемога все ж була за нами – всі проголосували за Незалежність. А знаєте, як проголосували за Незалежність у 91-му? Був, здається, лише один голос «проти», декілька «утрималися», а решта – «за». А справа була дуже проста: прокомуністичну «групу 239» зібрав у себе перший секретар ЦК Компартії України і сказав: “Голосуємо «за». Все це було обумовлено, у нас би голосів не вистачило, але після ГКЧП всі зрозуміли, що потрібно робити. І всі разом проголосували…»
Оскільки 24 серпня 1991 року Верховна Рада Української РСР ухвалила Акт проголошення незалежності України, який 1 грудня 1991 року підтвердив народ на Всеукраїнському референдумі, виникла потреба змінити дату святкування Дня незалежності України. І 20 лютого 1992-го парламент ухвалив постанову «Про День незалежності України». Отже, День народження країни – 24 серпня 1991 року.
4 вересня 1991 року над куполом будинку Верховної Ради замайорів національний синьо-жовтий український прапор, а 28 січня 1992-го він отримав статус державного.
15 січня 1992-го Державним гімном України стала музика композитора Михайла Вербицького на слова Павла Чубинського «Ще не вмерла Україна».
У 1992- р. Верховна Рада затвердила тризуб як малий герб України. Національна символіка перетворилася на державну.
Україна отримала довгоочікувану волю мирно, без крові. В суспільстві переважали думки, що так і буде й надалі. Але в імперській росії думали інакше, і все робили для того, щоб знову підім’яти під себе Україну.
Тим не менш молода держава створила своє військо.
Перший міністр оборони незалежної України генерал-полковник Костянтин Морозов в ексклюзивному інтерв’ю “Українському репортеру” розповідав про ключові аспекти побудови армії на початку 1990-х років.
Генерал Морозов зазначає, що військове угруповання на терені УРСР станом на 91-й рік було могутньою базою для утворення структур нашої армії. За оперативними оцінками то був другий, після розташованого в Європі, ударно-наступальний ешелон радянської воєнної машини.
Близько мільйонна чисельність особового складу, чотири оперативно-стратегичні об’єднання, ракетна армія (176 міжконтинентальних балістичних ракет з майже шістьма сотнями ядерних боєголовок на бойовому чергуванні), чотири повітряні армії фронтової авіації, дві дивізії і окремі полки важких бомбардувальників армії Далекої авіації стратегічного призначення, величезне за чисельністю і складом озброєння сухопутне угруповання військових округів і Чорноморського флоту, безліч частин розвідки, баз і складів матеріально-технічного забезпечення, пунктів управління і частин зв’язку, сховищ мобілізаційних ресурсів, потужності ВПК і реморгани базувалися у всіх обласях України. Такої потужної бази не мала жодна з республік колишнього Союзу.
Але то було угруповання радянських військ. Там продовжувала функціонувати консервативна вертикаль системи управління ними. Діяли центральні органи державної влади в Москві – уряд, міноборони, КДБ, МВС, партійні й парламентські контрольні органи.
Хоча 3 вересня 1991 року Верховна Рада призначила міністра оборони і підпорядкувала собі всі військові формування, особовий склад, зброя, військова техніка й ресурси, органи управління ними і система зв’язку де-факто залишались в руках старої системи”.
Молода українська держава опинилася перед величезною загрозою. Ось як про цю небезпеку розмірковував Костянтин Морозов:
“Зайве наголошувати, що та система була природно антиукраїнською і мала всі можливості підняти те угруповання проти нашої незалежності. Слід зазначити, що Москву на це активно підштовхували з нашої середини різні “Союз советскіх офіцеров”, альтернативна “Спілка офіцерів України”, інші військові й громадські організації що в аварійному порядку почали утворюватись в Україні.
Думаю, якби не шалені особисті меркантильні проблеми, що водночас постали перед московськими чиновниками, організація ними збройного спротиву в Києві, Львові, Одесі, в Криму, в багатьох інших пунктах дислокації військ була б неминучою.
На щастя, нам тоді вдалося без загострень скоротити і значною мірою зукраїнізувати цю військову імперію. Протягом жовтня-листопада 1991 року ініціативна група офіцерів кадру і запасу розробила варіанти Концепції Збройних Сил. Група патріотів керувалася ідеологічним принципом Народного Руху України щодо Армії незалежної держави, збудованої на традиціях визвольних змагань різних періодів нашої історії.
Ознайомившись із розробками, одразу вирізнив два принципові підходи. Один – розпуск всього складу угруповання радянської армії з подальшим набором до війська українських патріотів і другий – взяти за основу те угруповання і шляхом його реформування поступово створити основи видів Збройних сил України. Глибоко розуміючи мотивацію прихильників обох варіантів – радикального й еволюційного – і поважаючи їхній патріотизм, все ж схилявся до другого варіанту.
Розпустити військові частини і звільнити військовослужбовців зі зброєю означало б перетворити їх на відвертих ворогів з масштабними диверсійними діями і з непередбачуваними наслідками. Це не створило б умови заміни радянського особового складу на українських патріотів при тих же комплектах озброєння і військової техніки, як передбачалось. Натомість це стало б ворожим актом проти нашої державності.
Хоча солдат ми і так швидко і достроково звільнили і відправили до їхніх республік, наявну чисельність офіцерів із сім’ями було б неможливо організовано перевести за межі України.
Москва всіляко зволікала б з наданням їм посад і оформленням пенсій, тим самим штучно підбурюючи масштабні протести в Україні. Отже еволюційний підхід був більш прийнятним і був підставою надіям що ми з цим впораємось.
Такий підхід було схвалено Верховною Радою і закладено в основу нашої подальшої роботи. Беззастережна підтримка і участь у реалізації Концепції активу депутатського корпусу, урядовців, Спілки офіцерів України, надала процесу загальноукраїнського масштабу.
У той же час ми вели ініціативні переговори з кадровими органами обох інстанцій: Міноборони СРСР і новоутворюваних структур під егідою російського парламенту. Таким чином більше десяти тисяч офіцерських сімей у відносно короткі терміни було переведено для подальшої служби переважно в Росії. Для решти було запроваджено процес присяги на вірність народу, як первинний критерій лояльності до незалежної держави Україна.
Одразу після Всеукраїнського референдуму 1 грудня, що підтвердив державну незалежність України, Верховною радою було прийнято Закони “Про оборону України” і “Про Збройні Сили України”. У військах розпочався процес приведення до присяги на вірність народові України і до травня ми вже в основному мали нашу Армію,” – згадував генерал Морозов.
А тим часом Москва постійно підкидала дрова у вогонь нестабільності, провокувала різні конфлікти в Україні: соціально-економічні, політичні…
Згадаймо. Літо 1993 року укарбувалося в скрижалях пам’яті як “гаряче”. Ми загрузли у трясовині соціально-економічної кризи. Здавалося, що ось-ось у людей увірветься терпець і вони вийдуть на вулиці та площі, і тоді… І тоді набіжить лихо на країну, піде в забуток спокій. А якщо знайдуться бажаючі гукнути до помсти, то знесуться над головами мечі, заговорить кров й піде вогнем усе, що набуто за коротенький строк нашої незалежності. Хвала Богові, цього не сталося. Звичайно, у високих кабінетах влади знали, що у державі вариться, печеться щось зле. Дехто покладав надію на силові методи розв’язання кризи. У липні представники найвищих ешелонів влади, політичних партій мусували тему запровадження надзвичайного стану. І саме липнем 1993-го датується початок роботи Центральної комісії з проведення Всеукраїнського референдуму 26 вересня 1993 року про довіру (недовіру) Президентові, Верховній Раді.
Крім того, липень вибухнув різкою заявою Соціалістичної партії, яка вимагала скасувати інститут президентства.
Спалахнув, закипів гнівом форум представників рад у Рівному – делегати висловилися за рішуче наведення порядку. Дров у багаття нестабільності додали страйки гірників Луганщини, радикальні економічні вимоги металургів Дніпропетровщини. До того ж у липні парламент Російської Федерації на хвилі шовінізму збурив усіх лиховісною постановою про російський статус Севастополя.
„Сьогодні є три варіанти розвитку подій в Україні, – писав тоді у ЗМІ один із політологів. – Вибух, стагнація, відродження… Кількість конфліктів, їх масштаби збільшуватимуться”. У зв’язку з цим не виключив можливості виникнення в Україні значних зон соціальної нестабільності, припустив, що після 26 вересня 1993 року становище може ускладнитися.
«Гаряче» було і в Криму. Тамтешній лідер, запроданець Юрій Мєшков ввів на півострові навіть московський час, його називали «мєшковський». Запросив до місцевого уряду росіян, пообіцяв кримчанам друге ‒ російське ‒ громадянство та введення рубля. Планував референдум про статус півострова.
Але у березні 1995 року український парламент скасував кримську Конституцію 1992 року, а разом із нею ‒ і посаду президента Криму. Україна відновила свій суверенітет на півострові. Блискучу спецоперацію тут, в 1994 році, провела Служба безпеки України, яку очолював Євген Марчук – вона тривала понад три місяці. Тоді спецпідрозділ СБУ «Альфа» за одну ніч зупинив заколот ставлеників Росії, які прагнули відокремити півострів від України.
Серед ключових подій на шляху до незалежності варто назвати і факт ліквідації ракетно-ядерної зброї в Україні. Цей процес розпочався в 1993 році. До2002 року всі основні заходи з ракетно-ядерного роззброєння були виконані і 20 серпня 2002-го Вінницька 43-тя ракетна армія припинила своє існування. Україна позбулася 1272-ох ядерних боєзарядів. Знято з бойового чергування 18 ракетних полків і 176 міжконтинентальних балістичних ракет СС-19 і СС-24. Ліквідовано 176 шахтних пускових установок. На бази утилізації було відправлено 111 ракет СС-19 і 46 ракет СС-24.
На жаль, тодішня українська влада віддала росії свої літаки-ракетоносці разом із озброєнням (на підставі так званих «газових домовленостей»). Президентом України у той період був Леонід Кучма, а прем’єром – Валерій Пустовойтенко.
Саме Кучма заклав основи олігархату в Україні, клановості, що призвело до багатьох гучних корупційних скандалів. Пам’ятаємо і про “справу журналіста Георгія Гонгадзе»… І про те, що Кучма розформував Національну гвардію України!
З роками бачимо, що спокій та щасливе життя в Україні не настало. І не тільки тому, що розквітало хабарництво, нажива на держбюджеті, свавілля. А ще й Росія хижим звіром нависала над Україною. Як не згадати провокаційну російську операцію на острові Тузла, коли Москва узялася споруджувати дамбу в Керченській протоці у 2003 році?! Ми тоді дали відкоша зазіханням імперців. Але ж вони не заспокоїлися.
За ці 32 роки стільки всього пережито країною! Усе ніби сплелося: і радісне, і сумне… І одвічне прагнення народу бути вільним, жити у європейській родині, відчувати, зрештою, себе європейцями, без олігархату. За це віддали життя Герої Небесної сотні, за це боролися активісти Революції Гідності. Два революційні Майдани яскраво засвідчили це прагнення українців жити в незалежній. Соборній, демократичній державі, без олігархів, хабарників при владі.
Нині ми виборюємо це право у всенародній війні з рашистською росією. Упевнені у перемозі над ворогом. І у нас немає жодного сумніву, що Україна буде жити вічно, щасливо і заможно. Бо це дана Богом земля.
Леонід Фросевич
