Віталій Карпенко: “В державі багато що спотворено”
“Схаменімося і вичавімо із себе байдужість і зневіру. Ми є народ. Ми є господарі цієї країни. Ми не тимчасові на цій землі. Тимчасові ті, хто дорвався до влади і використовує її для своїх корисливих цілей”.
Так писав у 1994 році у своїй редакторській колонці на шпальтах газети “Вечірній Київ” Віталій Карпенко — знаний письменник, публіцист, науковець. Погодьтеся, ці слова актуальні й сьогодні. А “Вечірка” за період редакторства Карпенка якраз і нагадувала людям, хто є справжнім господарем країни. “Український репортер” поспілкувався з Віталієм Карпенком.
– Колись одну зі своїх книжок ви назвали так: «Правды о себе не побоитесь?» Скажіть, будь ласка, Віталію Опанасовичу, а з плином часу не стали боятися правди?
– Ніколи не боявся і зараз не боюся. Але ж не всі хотіли б слухати і знати цю правду. Бо у нас в державі багато що спотворено, і в людських взаєминах, поглядах також. Люди підкорені “золотим тільцем”.
Тому створилася дуже прикра ситуація, маємо країну-олігархію, так її можемо назвати. І, на жаль, просвітку не видно. Тому що олігархія змінює олігархію. І олігархія встановлює закони, які їй вигідні. Тому зараз важко щось сказати про Верховну Раду, бо все змішалося. По-перше, спотворили пропорційну виборчу систему і додали, знову ж таки, спотворену мажоритарну (її легше купити).
– Якби була можливість виступити у Верховній Раді, що б сказали?
– Сьогодні нікого нічим не здивуєш. На жаль, в парламенті є дуже мала група людей, які усвідомили свою відповідальність перед народом, а решта – бізнес-партнери, батьки-діти, чоловіки-дружини, племінники, це все і складає депутатський корпус. У той період, коли я був депутатом Верховної Ради першого скликання, подібного «родинного кола» не було.
Хоч це була комуністична Рада, мені за неї не соромно. Ми боролися за ідеали, не продавалися голоси. Нас, демократів, було 126, а комуністів – 239, однак перемога все ж була за нами – всі проголосували за Незалежність. А знаєте, як проголосували за Незалежність у 91-му? Був, здається, лише один голос «проти», декілька «утрималися», а решта – «за».
А справа була дуже проста: прокомуністичну «групу 239» зібрав у себе перший секретар ЦК Компартії України і сказав: “Голосуємо «за». Все це було обумовлено, у нас би голосів не вистачило, але після ГКЧП всі зрозуміли, що потрібно робити. І всі разом проголосували.
– За чим шкодуєте з висоти прожитих років?
– Ні за чим, бо усе якось спонтанно складалося, мені не доводилося себе «ламати», я завжди почувався на хвилі часу. Не скажу, що з першого дня був стовідсотково переконаний але, можливо раніше за інших відчув нові вітри. Коли свого часу я був у Москві, навчаючись в Академії суспільних наук, у нас був допуск до так званого «спецхрану». Там не можна було нічого записувати, фотографувати, можна було тільки запам’ятати.
Я перечитав практично всі протоколи закритих засідань Політбюро і багато інших документів, які просто розкрили очі на радянську дійсність, і я став по-іншому мислити. Не скажу, що у мене відразу ж викристалізувалися переконання, але вони, швидше за все, похитнули ті переконання, які нам нав’язували з дитинства за піонерії, комсомолу, потім – партії.
Це була чітка система ідеологічного впливу, так би мовити ідеологічного формування людини. Але історія все-таки розвивалася поступально, за своєю спіраллю. Відкривалися нові документи, з’являлися нові люди, і все дійшло до того, що Союз розвалився. І це не всім сподобалося, особливо тим, хто плекав цей Союз і не сподівався, що так може бути.
– Яке найпам’ятніше інтерв’ю ви узяли за роки журналістської праці?
– Було багато цікавих інтерв’ю, наприклад, з письменником Василем Баркою. Він мешкав в Америці, не любив “записуватися” на диктофон, але мені вдалося його вмовити. Він був дуже прискіпливим до слова. І коли я розшифрував інтерв’ю, він мені написав листа: “Пане редакторе, пришліть мені те, що я наговорив, бо я не оратор, хочу прослухати”. Я йому надіслав текст, він майже нічого не правив у цьому інтерв’ю, знову написав листа з подякою. Це було цікаво, бо, можливо, це було останнє інтерв’ю Василя Барки, він тоді уже був паралізованим, йому важко було говорити…
Згадується інтерв’ю з Борисом Єльциним в Москві. З Єльциним розмова вийшла спонтанною. Наприкінці 1980-х я був делегатом з’їзду народних депутатів, що пройшов у Москві. Єльцин тоді, у залі, заявив, що залишає лави КПРС. Він вийшов на вулицю. Я, зірвавшись з місця, за ним… Доганяю й кажу, що я – редактор газети «Вечірній Київ» і прошу дві хвилинки.
Він зупинився, кивнув охоронцю і пожартував: «У вас більше двох хвилин і не буде». Я телефоном передав це коротке інтерв’ю до редакції. Коли вся преса ганьбила Єльцина за його вчинок, лише одна газета в Києві в цей час опублікувала нормальне інтерв’ю з ним. Це була “Вечірка”. А потім, коли Єльцин приїхав до Києва, Леонід Кравчук його зустрічав у Міністерстві закордонних справ (тоді це був міськком партії). Була прес-конференція. Я поставив Єльцину запитання щодо постачання палива в Україну. Після прес-конференції я підійшов до Єльцина, він піднявся, потис мені руку і каже: “Я дуже вам вдячний, вашу газету мені передали того ж дня. Вона була єдиною в Радянському Союзі, яка написала правду”.
– Яку інформаційну політику треба проводити з урахуванням війни? Адже на сході нема ані українського телебачення, ані газет.
– Це велика недоробка. Росія нас набагато випереджає в інформаційній війні. Але ж є можливість потужно запрацювати Міністерству інформаційної політики. Те, що ми програємо інформаційну війну – факт. Майже не реагуємо на випадки російської пропагандистської машини. А треба не те, що реагувати, треба наступати, вивертати назовні усі їхні нісенітниці, ловити на кожному брехливому слові, пропонувати свої варіанти. І, звичайно, відновити на сході телебачення, радіомовлення, пресу, не шкодувати для цієї справи грошей.
– Над чим працює сьогодні колишній головний редактор «Вечірнього Києва»?
– Над книжкою, вивчаю свої архіви. Маю багато книжок з автографами. Іноді люди дарували книжки, а прочитати не було часу. І ось тепер руки дійшли. Читаю з великим задоволенням. І пишу книгу про… автографи.
– У вашому творчому доробку – півсотні книжок. А яка найближча до серця?
– Над кожною книжкою працював із великим задоволенням, але найповніша – «Уроки пройдених доріг», тому що там описане все моє життя.
P.S. Сьогодні є привід привітати Віталія Опанасовича Карпенка, у нього — день народження. З чим і здоровить його колектив редакції “Український репортер”. Щиро зичимо міцного здоров’я, гарного настрою, наснаги у творчості та нових книжок! Многая літа!
На світлині: розмова про журналістські справи з Віталієм Карпенком
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото Григорія КУБЛАНОВА
