Поет Вадим Крищенко: «Українці, будьмо дужі та єдині!» (+відео)
Кореспонденти «Українського репортера» Леонід Фросевич та Світлана Фросевич завітали до славетного поета-пісняра Вадима Дмитровича Крищенка, який написав більше тисячі пісень. Їх добре знають мільйони людей! Він написав більше тисячі пісень. Їх добре знають мільйони людей. Це і «Кришталеві чаші», і «Хай щастить вам, люди добрі», і «Родина», і «Білі нарциси», і «Берег любові»…
Вадим Дмитрович був відвертим, ділився про пережите, гортаючи сторінки творчої біографії, говорив про добу воєнного лихоліття, про те, що на серці та в душі.
–У Вас є такі поетичні рядки: «…Стріляю як можу – Словом. Бо нам потрібен мир, переможний мир». Вадиме Дмитровичу, пропонуємо розпочати розмову на тему: поет і війна.
-Мені не вірилося, що люди, які називали себе нашими «братами», говорили щось про спільне «коріння» (а скільки ж лилося брехні з їхніх вуст!) раптом ударять ракетами. Я ніби передчував, що станеться щось лихе. 21 березня написав про це вірш: «Хто сіє хліб», де є такі рядки: «Нехай відвернеться війна від тих, хто сіє хліб!». Але ворог не відвернувся. І ось лютий 2022 року: ворог перейшов кордон. Уже він тут, в Ірпені, де є і Будинок творчості письменників. Це ж поруч з Києвом. Дивлюся телебачення і раптом екран почорнів. Кажуть, ракетами обстріляли київську телевежу. Це щось страшне було. Звичайно, я дуже переживав… Але вірив, що вистоїмо і переможемо. Кожен день, слухаючи новини з фронту про те, як бореться наш народ, писав про усе це поезії, роміщував в інтернеті. А згодом вийшла і книжка «Непоборність».
-Колись, за радянської влади, Ви написали вірш про росію. У ньому є такі слова: «Ми до сварливих не належим, поміж людей повагу сієм, та будьмо дуже обережні, коли цілується росія». Нам відомо, шо цензори викреслювали з Ваших рукописів ці рядки. Але ж якими далекоглядними і застережливими виявилися слова!
Лише в перші роки Незалежності вдалося видати в книзі цей вірш. У студентські роки через те, що я не підтримував зросійщення, ледве не вилетів з Шевченкового університету, де навчався на журналіста. А було так. Прочитав чиюсь статтю про «національні засади…», в якій йшлося, що ми вже з росією «єдині», нема чого «ділити», та й взагалі «треба вчитися у старшого брата»… Думаю: щось не те. І позакреслював ці рядки. Але якесь недремне око подивилося, що Крищенко у партійній газеті зробив крамолу. І викликає мене секретар партійної організації факультету журналістики Володимир Рубан, колись працював помічником україноненависника Кагановича (один із організаторів Голодомору 1932— 1933, генеральним секретарем ЦК КП(б)У. – Ред.). І починає мене розпікати, що я так «розмалював» статтю. Зібрали комсомольські збори. І понеслося… Що я не гідний бути студентом. Але слово взяв декан факультету Матвій Михайлович Шестопал, благородний чоловік, захисник українства. Сказав, що всі молоді люди помиляються, але не можна ламати долю. У підсумку збори обмежилися суворою доганою з попередженням… Згодом на державних іспитах мені поставили «четвірку», пояснивши, що вищу оцінку я «не заслуговую». Перспектива одержати «червоний» диплом розтанула. Але я був гордим, не став нікому вклонятися, просити… Давався взнаки ген і діда, прадіда, які були роботящими людьми, але ніколи не ставали на коліна перед тими, хто намагався зігнути.
Читайте також: Вибрати по духу брата. Штрихи до портрета Вадима Крищенка
-Своєрідним маркером цієї вашої житейської філософії є і те, що за розповідями людей, які Вас знають, Ви ніколи не розмовляли російською.
-Я народився в студентському гуртожитку вчительського інституту, в Житомирі, 1935 року. Батьки були вчителями. В родині ми завжди розмовляли українською. І цей ген належності до українства у мене пробудився, як не дивно, в університеті, бо там були різні студенти. Водночас деяких виключили зі студентських лав, інших – посадили. Десь тоді й зародилося в моїй душі: а чого я такий боязкий? Українців же мільйони! Чому все «цікаве» забирається до Москви? Це «оселилося» в моїй душі і так супроводжувало мене… Вже будучи письменником, я чи не єдиний, хто у своїй пісенній, літературній творчості не написав жодного вірша російською мовою. Одного разу мені зателефонували з проханням перекласти знану пісню «Родина» («Родина-родина, від батька до сина…») російською, обіцяли щедро заплатити. Відмовився, сказав, що «не вмію»… Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Мене дуже дратувало, що панує якась українська пригніченість. Можливо, пам’ятаєте, колись учителям російської мови держава доплачувала до зарплати. Київ говорив майже російською. Приїжджали з села люди, і дітей віддавали до російських шкіл. Тому що, як пояснювали, із цією «селянською мовою» до інститут не вступиш. Або таке: за два роки служби в армії хлопець розмовляв уже або суржиком, або переходив на російську. Відбувалася тотальна, дуже спланована, страшна русифікація. Глибоко переконаний: де розмовляють російською – там немає місця українській мові. Здавалося б, сьогодні приклад має показувати Київ, але… Хоча зрушення у цьому плані є. Мати свою мову – отже, мати свою націю. Про це я написав багато пісень. Цій творчості віддав довгі роки свого життя. Скажу вам відверто: всі, навіть найбільші поети, дуже хочуть, щоб бодай один їхній вірш став піснею. Бо вище пісні – лише молитва. Але, мабуть, пісня йде поруч із молитвою.
-Ваша перша поетична збірка вийшла далекому 1963 року. Саме тоді Ви познайомилися з поетом-класиком Андрієм Малишком. Що пригадуєте з того періоду?
-Після закінчення університету став працювати на ВДНГ, де діяла потужна інформаційна радіостанція. Виставка була, як Україна в мініатюрі. Сюди приїжджали відомі люди, зокрема, світові лідери. Мене як відповідального секретаря начальство просило супроводжувати їх, бо, мовляв, я добре знаю українську мову. Одного разу зателефонував мені відомий критик Володимир П’янов і каже, що Малишко – пристрасний рибалка. Чи не міг би я посприяти, щоб він закинув вудку на виставковому ставку, щоб спіймати маленьку рибку. Звичайно, таке не дозволялося. Хоча риби там було повнісінько. Пішов я за дозволом до директора. Він погодився, лише попросив сказати міліціонерові, щоб відійшов кудись убік, словом, щоб не бачив… Бо ж люди довкола, а тут депутат Верховної Ради УРСР, відомий поет рибалить. Приїхав Малишо. І одразу ж до ставка. В азарті витягував рибку одну за одною. Я раджу йому маленьких не брати, бо ще ж ростуть… Але рибальська пристрасть дуже захопила поета. Зловив чимало. Наприкінці Малишко й говорить, що читав мої вірші, попросив ще мої рукописні поетичні твори. А він був дуже обережний у своєму слові, щоб когось похвалити. Через деякий час він мені й каже: «Ваші вірші, як пісня». Думаю: це добре чи погано. В душі я відчув, що Малишко благословляє мне не тільки на творчість, але й на пісенну творчість. Пісні – лише частина нашого письменства. Хоча дивно, чому немає номінації «створення пісні» у Національній Шевченківській премії. Адже Україна славиться пісенною творчістю. Я тричі номінувався на Шевченківську премію. І ніби вже погоджували… Але кажуть – «такої номінації нема». Подібне стосується гумору й сатири.
–Доля звела Вас ще з одним знаним поетом – Борисом Олійником. Які спогади у Вас про нього?
– З Олійником ми дружили ще зі студентських років. Він піднявся високо, як ніхто з письменників. Був певним чином «дитям радянським». Але творчість його була глибоко українською. Хоча у нього є вірші, з якими можна не погоджуватися. Однак є вічні вірші, що буває дуже рідко у наших поетів.
–Для кого із сучасних виконавців Ви сьогодні пишете пісні?
-Звичайно, є низка співаків. У мене є вісім пісень, які у соцмережах, на ютуб-каналі мають мільйонні перегляди. Хочу сказати про прекрасного виконавця Іво Бобула, нещодавно він здійснив пісенний тур з моєю піснею «Берег любові». Серед молодших митців – дуже цікавий співак Михайло Брунський. Нещодавно в дубайській опері (Об’єднані Арабські Емірати) він заспівав українською пісню «Нічка цікавая». У нас з ним є одна пісня – «Незнайомка», вона має вже понад сто тисяч переглядів. Багато хто каже, що це як бальзам на душу. Я дав пісенну дорогу молодому, цікавому співаку Дмитрові Андрійцю.
-У шлягері «Наливаймо, браття, кришталеві чаші…» мало би бути продовження ще одного куплету. У первісному варіанті пісні він був. У чому річ?
Продовження таке: «…Козаку не треба срібла, ані злата, лиш би Україна не була катами на хресті розіп’ята». Цей рядок не увійшов у пісню, бо в ті часи, коли вона була написана, це було неможливо. Я потім хотів його «притулити», але він уже не прижився. Вже не сприймається. І пісня стала народною. Хтось колись сказав: пишайся, що твоя пісня вже не твоя, а – народна. Не розумію багатства. Не маю машини, дачі, у мене – маленька двокімнатна квартира, невеликий офіс, і мені більше не треба. А от душі моїй треба багато.
-А як Вам златоглавий Київ? Все більше скла, бетону… Все менше пам’яток історії, давнини.
-Київ завжди був і є дорогим моєму серцю містом. Коли в далекому 1953 році я приїхав до Києва, він зачарував мене цвітом каштанів, своєю аурою, це місто – як райське… Хоча ще тоді не повністю було відбудовано Хрещатик, ми, студенти, ходили розбирати деякі руїни… Але мені видався вже тоді Київ цікавим, благодатним містом. Пригадую, як у молоді роки ми весь час ходили на Володимирську гірку, як казали, «на лови дівчат». Тоді ще там, де нині Український дім, був кінотеатр. Я дуже довго холостякував, до 32 років, і як вільний чоловік, дуже любив прогулянки Києвом. Пам’ятаю Деміївку, на той час зовсім неосвоєну. Навпроти ВДНГ були городи, і нам якось наділили кілька соток. І навіщо мені той город, стриміло в голові.
Шкода, що сьогодні Київ перетворюється на такий собі мегаполіс. Подібне можна побачити і в Англії, і в Америці. Може, це веління часу. Хтозна. Але мені хотілося б, щоб Київ зберіг своє древнє обличчя. Мені хотілося б, щоб більш ощадливо, поблажливо ставилися до давнішніх будинків, займалися їх реставрацією, адже старий Київ – це також пам’ятка.
-Що бажає сьогодні українцям Вадим Крищенко?
– Дорогі мої! Ми переживаємо важкий період. Нас вороги хочуть спопелити. Але ми вже не ті, щоб піддатися. Ми були, є і будемо, але Україну вже ніхто не закреслить на мапі, вже ніхто не скаже, що вас нема, що вас росія придумала. Я хочу, щоб ви повірили в себе, щоб знали, що кожен із вас – частина України. І Україна буде, якщо вона – у вашому серці. Якщо всі відчуємо, що ми – українці, то обов’язково станемо великою європейською державою, будемо пишатися, що живемо в Богом благословенній країні.
-Дякуємо за цікаву розмову.
Бесіду вели Світлана Фросевич, Леонід Фросевич
