Вибрати по духу брата. Штрихи до портрета Вадима Крищенка

З Вадимом Крищенком ми навчалися на одному курсі факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, тепер Національного. Але в різних групах. Окрім того, курс був більшим, ніж попередні й усі наступні – півтораста осіб. Однойменного виділив з-поміж інших тоді, коли необачного не лише «пропісочували» на загальнофакультетських зборах, а й намірялися виключити з університету.

Викладачі постійно наголошували, що факультет ідеологічний, з дипломами всі стануть «підручними комуністичної партії». Але молодь, ощасливлена можливістю здобувати вищу освіту, не остерігалася того, що саме цей факультет, як і філологічний, найбільше напхані «стукачами». У читальному залі старшого віку, сказати б, жіночка, вже член комуністичної партії, підлегледіла, як Крищенко з ручкою в руці читав статтю в газеті «Правда» про засади національної політики в єдиному і неподільному союзі братніх республік. Підкреслював фрази, з якими, на її переконання, не погоджувався. Налаштована вислужуватися донесла, «куди слід».

Заступник декана Рубан, колишній помічник ката українського народу Кагановича, присланого в Київ викорінювати українську національну свідомість, накидався на необачного з піною і на губах, і біля рота:

– Нічого хитрувати й викручуватися. Прихованому ворогу соціалістичного ладу не місце в університеті.

Не знати, чим би судилище закінчилося, якби не заступився декан Матвій Михайлович Шестопал, невдовзі доведений незносними переслідуваннями до передчасної смерті:

– Студент здібний. Немає потреби калічити йому життя. Ми покликані виховувати, а не виганяти.

То був час загального збурення. У Москві член Політбюро М. Хрущов викривав «культ особи й діяльності Сталіна». При всьому при тому «органи» не дрімали. Інший сексот з однокурсників, згодом уславлюваний письменник, майстер криводушного слова, незмінний член парткому позавчорашньої Спілки письменників, підступно викрав мій щоденник, який не призначався для чужих очей. Через три дні прямо з лекції викликають у ректорат. Піднявся – ноги підкошуються. На засіданні університетського парткому ректора-академіка й докторів та кандидатів наук шокувала прикінцева строфа мого вірша, присвяченого, звичайно ж, Т. Шевченку:

А поки що спи, Тарасе,
Прийдемо збудити,
Як почнем кайдани рвати
І волю кропити.

Урятував від тюрми рідний батько – голова колгоспу, гвардії капітан, на кітелі якого з фронтів Другої світової війни дзвеніли високі бойові нагороди. Мав доступ до першого секретаря Черкаського обкому партії, під керівництвом якого очолював одне з «передових» господарств недавнього Драбівського району, нині Золотоніського. Чимало моїх ровесників визначалися як кар’єристи, оспівуючи вождів «світлого комуністичного майбутнього» та оминаючи десятою дорогою голодомор 1932-1933 років. Мені ж судилася солдатська муштра в горезвісних, за щоденником Т. Шевченка, оренбурзьких степах – у Бузулуці й на лиховісному Тоцькому полігоні, де 1954 р. було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу.

Так званий «курс молодого бійця» відбував разом з такими ж вигнанцями з вузів Білорусії, тодішньої Молдавії, Вірменії, Грузії, Азербайджану. Виключені з вишів Москви, Ленінграда й «от Москвы до самых до окраин» ковтали невидиму радіацію поблизу уранових шахт на Далекому Сході. В колі однодумців дихалося легше. Після прийняття присяги «недоосвічених» розкидали по різних частинах, де била лихом об землю призвана молодь переважно з азіатських республік та із Сибіру несходимого – збір різних національностей. Так правляча комуністична партія дбала про «перевиховання великорозумних» та «спадковість поколінь».

Від гіркої недолі Вадима Крищенка врятувала мудрість Матвія Михайловича Шестопала. Безоглядно відданий благородній справі зберіг поета для духовної самовіддачі. За великим рахунком, благословив майбутнього класика української літератури, видатного піснетворця, нині Народного артиста України…

За будь-яких несприятливих обставин від тих, з якими спілкуєшся, можна почути щось дотепне. Хоча б і таке викликало гірку посмішку: «Через день – на ремень, через два – на кухню». «На ремень» – у караул для охорони складу боєприпасів. Коли трохи оговтався та роззирнувся, спала на розум думка надсилати до газети Уральського військового округу гуморески із солдатського побуту. Гучно прозвучала «Любовь с яичницей».

Світ не без добрих людей. У тамтешній редакції виходець з України в званні полковника доклав неймовірних зусиль, щоб рядовий після трьох років строкової служби продовжив навчання на тому ж факультеті, з якого був витурений.

Пощастило повернутися в значно оновлений колектив із меншою частиною тих, які на таких же зборах факультету, як і проти Вадима Крищенка, одностайно піднімали руки виключити мене з університету. Само собою виходило, як провіщав безстрашний витязь української поезії Василь Симоненко, «вибрати по духу брата». Знайшли один одного – Вадим Крищенко, Володимир Коломієць, із перебігом років удостоєний Шевченківської премії, Олесь Доріченко, соліст-танцюрист Державного народного хору імені Григорія Верьовки. Різнобічний талант нашого незабутнього друга Олеся дивує любителів прекрасного і в поезії, і в живопису, і в мемуарах про всесвітньо відомих митців на всіх континентах планети, де він побував.
Зі старших класів школи кожному з нас допікало усвідомлення колоніального становища України. Як же хотілося не лише зрідка чути, а й бачити:

Військо йде, короговки мають,
Попереду музиченьки грають.

І збулося. Зовсім не випадково, а з незбагненної внутрішньої спонуки, з незвіданої глибини генної пам’яті Вадима Крищенка вирвався вірш «Пісня козацького коша». Як зізнається автор, «кинув її у люди, а її підхопили, зазвучала народною». Кобзар-самородок Віктор Лісовол озвучив пристрасне віщими струнами бандури. Врешті-решт творча співдружність явила маршову пісню українського війська – «Наливаймо, браття, кришталеві чари». Козацького гарту слова й зворушлива для відданих справіку рідній Матері-Землі мелодія. В незалежній Українській Державі, коли на Хрещатику карбують крок строї добірного воїнства, закличне підносить бойовий дух доблесних захисників Батьківщини, скропленої кров’ю Святослава Хороброго і рясно зрошеною гарячою сукровицею жертовного козацтва. За окрилені життєствердними мелодіями патріотичної наснаги поезії, які надихають самовідданих захисників України на відсіч окупантам, Вадим Дмитрович 2019 р. удостоєний почесної відзнаки імені Богдана Хмельницького.

Необхідно не лише відчувати приховані порухи людської душі, а й озвучувати вловлене з таким натхненням, щоб волелюбне слово западало глибоко в душу кожного глядача й слухача, зворушувало й чарувало. Мені щастило бувати на пісенних святах, на яких у Палаці культури «Україна» відбувалося творче самовираження Вадима. На одному з перших концертів не втримався зауважити призвідцю торжества:

– Невже в цьому залі зібралися всі патріотично настроєні кияни?

Помилився. Коли під високим склепінням лине закличне «Вставайте, браття українці, Вставайте всі, не поодинці!» присутні в ущерть переповненому залі в єдиному пориві піднімаються й громоподібно аплодують, не шкодуючи долонь. Заради цього варто жити й творити. А ще ж видовище транслює один з прихильних до поета телеканалів. Певно, мільйони глядачів з душевним трепетом, а то й зі сльозами на очах захоплюються небуденним видовищем.

Талант Вадима Крищенка на повну силу пробудило відродження незалежної Української Держави. За літа, на які благословило провидіння, видав більше 50 поетичних збірок. Автор текстів понад тисячі пісень. З-поміж них аж ніяк не випадкові найменування – «Україна», «Україно, пам’ятай героїв», «Отчий край», «Десять Господніх заповідей», «Хай щастить вам, люди добрі!»… А чиї серця не торкають ліричні взірці – «Берег любові», «Лебеді кохання»?.. Всього не перерахувати. Та не проминути б того, що його прізвище – на чільному місці в Золотому фонді української естради. Справжній Народний артист України, а не дутий, як інколи трапляється.

Творчі здобутки масштабні. Вражають. Лауреат Літературно-мистецьких премій імені Івана Нечуя-Левицького, Андрія Малишка, Дмитра Луценка, Володимира Сосюри. Удостоєний ордена Ярослава Мудрого Y ступеня, повний кавалер ордена «За заслуги», ордена Трудового Червоного Прапора, а також найвищої київської нагороди «Знак пошани», найвищих відзнак Української православної церкви – ордена Андрія Первозваного та ордена Святого Володимира, почесної відзнаки громадських організацій – Лицар Вітчизни… Чутливий до молодих талантів благословив на велику сцену не одного з них.

Сам же зі сцени Палацу «Україна» неодмінно читає свої вірші, які супроводжуються бурхливими оплесками. Не знічев’я підтримує побратима Герой України, також справжній Народний артист України Анатолій Паламаренко, неперевершений майстер у жанрі, на який благословила природа, а може й вища небесна сила. Віщі вірші Великого Кобзаря у виконанні правдолюбця і правдоборця мобілізують на доброчинність тих, хто в грудях не «твердий камінь має», а живе серце .

Генна пам’ять українського етносу незглибима. З пробудженням багатостраждальної України до незалежного самоврядування Володя Коломієць проголосив:

Я вродивсь і вийшов рано
В світ погожий –
Не язичник, не поганин,
А дажбожич.

Ми з Коломійцем усвідомлювали, що виражає оте «рано». Український етнос із першими словами своєї мови зароджувався на вищому березі річки Десни в Мізинській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІІ-ХІУ тисячоліття до нової ери або до нової доби. Таку ж пізньопалеолітичну стоянку відкрив 1897 р. на вулиці Кирилівській у Києві виходець із Чехії, тяжко хворий на сухоти Вікентій Хвойка. Він же виявив на київському Подолі велике скупчення кісток мамонтів. Могутні тварини підступали на водопій до Дніпра, де ставали здобиччю удачливих мисливців.

Матеріальні й духовні здобутки попередниці – Мізинської – сповна успадкувала Трипільська археологічна культура, яку давно вже годилося б назвати Трипільською цивілізацією. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Спаса, Покрову, коли перший сніг припорошує землю й настає пора весіль і дівчата на порі побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку, як не наміткою, то хоча б онучою, щоб не зоставалася дівкою гидючою». Не кажучи вже про дотепер збережені подекуди зажинки та обжинки одних із перших рільників, хліборобів на третій від сонця життєдайній планеті.

Вічність українського роду ще 1929 р. відчув прозірливий Максим Рильський. У період галасу про «лампочку Ілліча» з глибини його підсвідомості зринуло поетичне:

Хай собі кружляє, обертається
Хоч круг лампочки земля стара!..
Ластівки літають, бо літається,
І Ганнуся плаче, бо пора…

Незнищенна пам’ять пращурів за неміряні тисячоліття буття наснажує поезію Вадима Крищенка. Пробуджує в серцях і душах читачів і слухачів непогасну пам’ять про пережите «від сотворіння світу», як мовиться в Біблії про «синів Ізраїля»…

З клеймом «націоналіста» мені трудно було кудись поткнутися. Повсюдно наражався на неподоланні перепони. В колишньому видавництві «Радянський письменник», нині «Український», сім років рецензувалася, мурижилася моя поетична збірка за народними мотивами з передмовою нині покійного доктора філології Івана Березовського, поки 1987 р. не була надрукована. Менше затаврованому тезкові вистачило кмітливості й знань, щоб працювати вченим секретарем Виставки передового досвіду в народному господарстві. Його творчість – народного визнання, а не провладного. Українська національна свідомість як душилася після розорення 1708 р. Батурина та «вікторії» 1709 р. під Полтавою «беснующегося зверя» Петра І, як увічнив оскаженілого граф Лев Толстой, так і нині глушиться.

Нащадки колонізаторів, як змії тієї породи, що випльовує отруту з відстані, ганьбили будь-що українське не лише з московських телеканалів, а й із привласнених в Україні. В державі, якій нелегко утверджуватися з незалежним самоврядуванням, левова частка голубих телеекранів донедавна випирала межи очі не лише не українських виконавців, а й московських гастролерів. За начебто всевладної демократії зловороже пнулося переважати. Війна із ненажерливим північним сусідом не вщухає вже вісім років. У рф позавчорашні комуністи, що відкинули ідеологію, яка збанкрутувала, та осідлали православ’я, нещадно видушують будь-що українське. Що ж до окупованих ордло й Криму, то там українській національній свідомості не продихнути. Колонізатори розправляються з неугодними по-звірячому.

Пропаганда кремлівських агітпроівців упирається, як баран у нові ворота, в дикі закони джунглів. Ні Батий, онук Чингізхана, ні «скажений сват» Петро І, що його Лев Толстой припечатав до ганебного стовпа як «гниющего от сифилиса», ні «вража баба, клята сука» Катерина ІІ, яка «край веселий занапастила», ні агенти чужоземного капіталу Ленін і Сталін, ні Гітлер не спромоглися на таке варварське розорення предковічної української землі, як нинішні убивці, агресори, мародери, бо ж теперішні засоби ураження стократ досконаліші, незрівнянно згубніші, ніж будь-коли на голову людства. Невтямки загребущим, що жодна ідеологія не зійшла з арени вічності з гордо піднятою головою. Всі, без винятку, осуджені а то й прокляті, як, для прикладу, лиховісна інквізиція або й позавчорашній марксизм-ленінізм із Геноцидом-голодомором на згубу працелюбних українських селян у 1932-1933 роках…

У колишній однокімнатній квартирі Вадима зустрівся із сестрами зі Львова. Старша – Поліна. І Молодша – Алла. В моїх очах обидві – красуні із красунь. Чорняві. Стрункі. Веселі. Дотепні. Життєдіяльні. Випускниці медінституту в місті, зі згадкою про яке прискорено б’ється моє серце. Львів у моїй пам’яті – непогасне вогнище волелюбства, незламності української національної свідомості.

З Аллою в Київському ботанічному саду імені М. Гришка – рука в руці – милувалися буйним весняним квітуванням різнобарвного бузку унікальних порід з усього світу. Ішлося до того, щоб породичатися з родиною Вадима. Вони з Поліною невдовзі побралися. Шлюби благословляються на небесах. За народною мудрістю, чоловік міркує, а Бог порядкує. Не склалося.

Ожило чарівливе з випускницею географічного факультету того ж університету, де й мені вручили диплом. З Чернюк Людмилою Григорівною вік звікували до її болючого передчасного відходу на 75-му році життя в незвідане потойбіччя. Наш єдиний син з належною повагою ставиться до рідного батька. У Вадима з його двома синами від Поліни – свої стосунки. Засмучують побратима непорозуміння з молодшим.

Старшому від мене на кілька місяців надійному товаришу зі студентських літ також судилося передчасно похоронити вірну обраницю. Вона працювала в колишній Жовтневій лікарні, тепер Олександрівській, яка в центрі Києва, неподалік Хрещатика. Мала відрядження на стажування в США. Повернулася з-за океану спеціалістом з чудодійної, за тодішнім поголосом, голкотерапії. Надавала допомогу або рекомендувала фахівців тим, за кого мені доводилося просити. Самому ж щастило триматися до пори, до часу подалі від лікарень.

Ще раз наголошую. За моїм відчуттям і на моє переконання, Вадим Крищенко – класик української літератури. Видатний майстер пісенної творчості. Невтомно обнадіює читачів усе новими віршами. Нині насамперед короткими. Та все більше мудрими. Цитувати б із захопленням і цитувати:

І сам себе не загубити всує,
Хоч батьківські канони топче тать.
І все ж повірить: хтось таки почує,
Що на прощання встигну я сказать.

Вельмишановний друже! Тебе знають,чують і читають. В Інтернеті відгуків на твої відверті одкровення – сила силенна! Бережи, вища небесна сило, скільки в твоїй волі, від прощання…

 

Вадим Пепа, лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

Читайте також: Вадим Крищенко: “Хай щастить вам, люди добрі!”

 

 

 

 

 

Вадим Пепа

Журналіст, письменник