24 лютого 2022 року він пожертвував своїм життям, щоб врятувати практично весь склад літаків на аеродромі у Василькові.
Саме завдяки його діям Київ зміг захиститися від неконтрольованих бомбардувань російською авіацією у перші дні війни, що врятувало сотні, а може і тисячі життів.
Його звали В’ячеслав Радіонов. Йому було всього 25. У момент, коли країна прокинулася від вибухів, він діяв — швидко, холоднокровно, професійно. Під ракетними ударами він підняв у небо літаки своєї бригади з аеродрому у Василькові, фактично вирвавши їх із-під удару.
В’ячеслав народився у Запоріжжі. Навчався у Запорізькому обласному ліцеї-інтернаті «Захисник», згодом закінчив Харківський національний університет Повітряних Сил ЗСУ імені Івана Кожедуба. Для нього небо було не просто професією — це був свідомий вибір і поклик серця. Служити Україні означало для нього жити з честю.
Старший лейтенант Радіонов проходив службу у 40-й бригаді тактичної авіації на Київщині. Коли на світанку 24 лютого аеродром зазнав ракетного удару, рахунок ішов на хвилини. Попри смертельну небезпеку, завдяки рішучим і професійним діям В’ячеслава весь авіапарк бригади був піднятий у повітря. Ці літаки згодом стали частиною оборони Києва та області, знищивши в перші дні щонайменше сім ворожих літаків і запобігши масштабним руйнуванням столиці.
Сам В’ячеслав загинув, виконуючи бойове завдання. За мужність, самопожертву та відданість державі йому посмертно присвоїли звання Героя України.
Його ім’я — це символ тиші перед злетом і сміливості перед небезпекою. В’ячеслав Радіонов залишив по собі не лише спогад про подвиг, а й приклад справжньої офіцерської честі. Він зробив усе, що міг, — і навіть більше.
Сьогодні його історія нагадує нам: героїзм народжується не з гучних слів, а з рішень, ухвалених у критичну мить. І поки в українському небі літають наші літаки, у цьому небі є частка його відваги.
Велику роль у вихованні хлопця відіграв дідусь. Чоловік був військовим штурманом і рано пішов на пенсію – у 45 років. Дідусь працював на меблевій фірмі та весь свій вільний час проводив з онуком.
В’ячеслав з дитинства захоплювався авіацією та займався авіамоделюванням. Брав участь у міжнародних конкурсах та не один раз займав призові місця. Двічі хлопець вигравав відпочинок у таборі “Артек”. В сім’ї хлопця ціла династія авіаторів – дядько В’ячеслава – штурман, брат – пілот цивільних літаків, ще один дідусь – авіаінженер.
Мама не хотіла такої професії для сина, намагалась його переконати обрати іншу та згодом подати документи в інші навчальні заклади. Однак хлопець настояв на своєму – у 2014 році закінчив Запорізький обласний ліцей-інтернат з посиленою військово-фізичною підготовкою “Захисник” і вступив у Харківський національний університет Повітряних сил ім. І. Кожедуба.
Саме в цей рік розпочалась російсько-українська війна. Інна мала надію, що коли син завершить навчання, війна вже закінчиться.
У 2019 році В’ячеслав підписав контракт з ЗСУ і вже у 2021 році брав участь у військовому параді з нагоди 30-ї річниці незалежності України в ролі пілота МіГ-29.
Син був не багатослівним, тому просто сказав мамі: “Я буду літати на параді”. Жінка спостерігала за дійством по телевізору та в один момент почала сильно хвилюватись.
“Весь парад передивилась, всі літаки вже полетіли, техніка пройшла, а сина немає. Думала, що щось трапилось, нічого хорошого в голову не приходило. Дзвонити не могла, бо знала, що не візьме слухавки. А виявилось, що він летів в самому кінці і з літака пускав синій дим, інший пілот мав жовтий колір, щоб утворити синьо-жовтий стяг . Була гордість”, – наголосила жінка.
23 лютого 2022 року ввечері мама останній раз спілкувалась з сином. Попри невтішні прогнози та припущення, він запевняв матір, що все буде добре і не варто “розводити” паніку.
Не знаю, чи догадувався він, чи ні. Навіть якби так, все одно нічого б мені не сказав. Я завжди дуже переживаю. Тому напевно добре, що він мені нічого не казав. Він завжди ставив мене перед фактом і нічого заздалегідь не казав. Наприклад, у 2019 році він літав на Донбас, про що я не знала. Лише згодом він сказав мені, що оформляє собі УБД, – зауважила вона.
В ніч на 24 лютого 2022 року жінці приснився страшний сон. Вона прокинулась і одразу почула вибухи в Запоріжжі. Про початок війни її повідомила свекруха. Дядько В’ячеслава подзвонив Інні та сказав, що з сином все гаразд і він полетів. Однак невідомо, звідки він взяв таку інформацію.
“Я написала сину, що якщо він може, щоб мені подзвонив, якщо ні, щоб скинув мені смайлик чи плюс. Я знала, що якби В’ячеславу не можна було б говорити, він би й не взяв трубку, бо був відповідальним. Ми всі думали, що він полетів”, – згадала жінка.
Однак насправді її син залишився у місті Василькові, що на Київщині. В перший день вторгнення росіяни почали атакувати аеродром. В’ячеслав підняв свій військовий літак і ціною власного життя прикрив зліт інших льотчиків.
“Наступного дня я підозрювала, що щось не так. В мене є маленька собака, яка тоді почала скулити. Я підійшла її гладити, а вона дивилась на мене через плече. Тоді я відчула… Я пішла відразу до свекрухи. Коли підходила, двері у квартиру були відкриті і вона кричала. Я все зрозуміла. До неї подзвонили з аеропорту і сказали…” – розповіла Інна.
Тіло В’ячеслава знайшли місцеві мешканці міста Васильків. До Інни подзвонив місцевий капелан і жінка одразу попросила привезти тіло сина додому – в Запоріжжя. Капелан погодився приїхати на Правий берег міста, адже на Лівому тоді було небезпечніше через обстріли окупантів. Він хотів привезти сина до матері, але можливостей фактично не було.
Спершу Інна настоювала, щоб тіло везли. А потім пройшло трохи часу, вона подумала, подзвонила капелану і сказала: “Люди будуть ризикувати своїм життям, щоб привезти тіло. Через це хтось може постраждати”.
Капелан запропонував поховати сина таємно у Василькові, щоб не було зрозуміло, що він військовий льотчик. Адже якби прийшли росіяни, вони б могли трощити і розкопувати. Я погодилась. Вони похоронили 28 лютого і скинули мені мітку. Я погано пам’ятаю дати, але це число запам’ятала – в цей день у мене День народження, – сказала жінка.
У листопаді 2022 року В’ячеслава перепоховали на Алеї Героїв Васильківського кладовища. Мама пригадала, що тоді вирішила вже не везти тіло до Запоріжжя.
В’ячеслав Радіонов отримав посмертне звання Героя України з врученням ордена “Золота Зірка”. На честь пілота названо одну з вулиць у Шевченківському районі Запоріжжя та провулок у Деснянському районі Києва, селище Биківня.
