Журналісти «Українського репортера» взяли участь в урочистій конференції, присвяченій Міжнародному дню рідної мови. Святковий захід під назвою «Поетичний млин» відбувся у Центральному будинку офіцерів ЗСУ, його провела київська «Просвіта».
Організаторами виступили письменниця, доктор наук Ольга Ходацька, Народний артист України Кирило Стеценко, завідувачка бібліотеки Центрального будинку офіцерів ЗСУ Тетяна Алісова. Мистецький захід модерувала Ольга Ходацька. Про цю подію також читайте: У спільноті «Просвіти» живе душа України. Репортаж з мистецького заходу в Будинку офіцерів (+відео)
Ось якими думками ми поділилися у своєму виступі з учасниками конференції.
У кожного – свій фронт боротьби з московитською ордою. Ми, журналісти, з перших днів війни на інформаційному фронті, вже десять років ведемо сайт «Український репортер».
Восени 2025 року написали й видали документальну книжку «27 днів між життям і смертю. Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному».
Вона – про незламність українців, про їхню колосальну силу духу, про страшний шкільний підвал біля Чернігова, де рашисти майже місяць утримували в заручниках у жахливих антисанітарних умовах 368 цивільних, в тому числі дітей. У школі загарбники обладнали свій штаб, а людей тримали в підвалі як живий щит, прикриваючись ними.
(Відео презентації книжки у Товаристві “Знання” за цим посиланням.)
В Ягідному ми фільмували найменші деталі, найдрібніші подробиці страждань у цьому новітньому концтаборі. Але, мабуть, найважче було передати людські сльози, сердечний, душевний біль. І – море ненависти до московитських дияволів.
Бранці голодували, над ними знущалися, це була катівня, як фашистський концтабір. Коли людей зрідка випускали з підвалу на подвіря, то діти бігли до смітника, куди окупанти скидали свої харчові відходи, і діставали звідтіля шматочки цвілого хліба, жадібно їли його. Московити усе це знімали для своєї пропаганди на телефони, реготали. Ось вона, сучасна Лінія Геноциду – від Голодоморів, заборон та усіляких обмежень української мови упродовж століть до садистських катувань наших полонених російськими виродками тільки за те, що розмовляють українською. На превеликий жаль, цю Лінію Геноциду українства не розірвано і досі.
Щойно рашисти 3 березня 2022 року вдерлися в Ягідне й обладнали свій штаб у двоповерховій будівлі школи, вони викинули на подвір’я книжки з бібліотеки і спалили.
У пекельному підвалі в селі Ягідне приниження українців були безкінечними, бранців змушували вчити московитський гімн, замість туалетного паперу навмисно кидали до підвалу підручники з української мови та історії України.
Уявіть собі: люди щодня ризикували, розмовляючи українською мовою. «Я тєбя нє панімаю, гаварі па рускі», – кричали оскаженілі тувинці, наставляючи на переляканих заручників автомати.
Вони отримували садистське задоволення від знущань над ягіднянцями і знімали це на телефони. Коли люди ховали покійників на цвинтарі, то рашисти навіть похоронну процесію розстріляли, про це та багато інших звірств окупантів ми розповідаємо у книжці.
Нас багато що вразило у тому моторошному підвалі. Пригадуються дитячі малюнки на стінах. Навіть під час смертельної небезпеки хлопчики та дівчатка малювали янголів, квіти, хатинки, птахів… А хтось із дорослих написав на стіні слова Державного Гімну України. Може, у цьому і проявлялася краса людської душі. Незламної. Старшокласники написали на стіні навіть кілька стовпчиків поеми «Катерина» Тараса Шевченка: «Кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями…»
На другому поверсі школи в Яідному окупанти заклали вікна грубими книжками з бібліотеки. Зробили додатковий щит, щоб захищав їх від уламків українських снарядів та куль. Cеред цієї «броні» була й книжка «Гетьмани». Під час одного з обстрілів від вибухової хвилі книги, в тому числі «Гетьмани України», викинуло з вікна на подвір’я. Така ось художня деталь. Наші «Гетьмани» не захотіли бути «захистом» для скаженої орди. Цю книжку підняв із землі юний бранець Владислав Польгуй, сховав її біля себе, тримав у підвалі упродовж полону.
Колишній полонений рашистів, мешканець Ягідного Валерій Польгуй розказував нам: «Коли прийшли наші 31 березня 2022 року, ми не одразу повірили, що уже вільні. Знайшли радіо, увімкнули, і – полинула українська пісня. Тоді й зрозуміли, що Україна є, бореться. Що ми будемо жити». Ось яку колосальну життєдайну силу має наша пісня!
У нашій книжці є і спогад докторки педагогічних наук, письменниці Ольги Ходацької про жахіття у підвалі під час окупації Гостомеля. Ольга Миколаївна нам розповідала, як разом із малою внучкою, сусідами більше двох тижнів були на волосині від смерті.
У 2022 році, після звільнення Київщини від рашистів, ми об’їздили чимало міст і сіл, де все дихало людською бідою, стражданнями, згарищами та руїнами. Підготували та випустили серію відеосюжетів «Літопис війни» на ютуб-каналі «Українського репортера».
Скрізь рашисти показували свою ненависть до усього українського. В селі Озера, в будинку професора Київського національного університету імені Тараса Шевченка Петра Котлярова окупанти знищили майже всю його бібліотеку.
Ми зустріли дивовижних людей, які проявили найкращі якості у лиху годину. У селі Горенка біля напівзруйнованої багатоповерхівки познайомилися із Зоєю Василівною Миколайчук. Тут люди як могли підтримували одне одного: готували їжу на багатті для усіх. Зоя Василівна зверталася до мешканців будинку ще й поетичним Словом. Кожного ранку на стенді об’яв з’являвся її новий оптимістичний вірш. Вона так щиро писала, що люди казали: «Не уявляємо свого ранку без віршів Зої Миколайчук». Вона підписувала свої твори… «Просто Зоя»: «Я вірю, буде все колись красиво, і будемо ми жити без війни…».
Її поетичні рядки завжди налаштовують на позитив. Ось ще уривок з поезії «Просто Зої»: «От щоб виросла стіна, височенна, аж до неба і не бачить ворогів, і не чуть рашиських слів. От щоб виросла стіна, перекрила шлях для танків, щоб ракети не літали, діти з жаху не кричали. От щоб виросла стіна і не чути їхню мову, а лиш українську чудову, Можна знати сотню мов, а москальську нам не треба…».
У кожному вірші – уболівання за долю України, подяка воїнам, віра в Перемогу. І нехай вони не досконалі, але цей випадок вкотре підтверджує: який дивовижний у нас народ!
У селі Мощун нас вразила пенсіонерка Валентина Андріївна Черненко. У неї згоріло все: будинок, автомобіль, домашні тварини. Сама ж ж вона дивом вижила. Біля згарища ми побачили великий квітник. Пані Валентина садила… гладіолуси. Хіба ж не дивовижна краса людської душі?!
А ще пригадується, як в Ірпені вчителька пенсійного віку Лідія Олексіївна, в багатоповерховий будинок якої влучила ракета, у відеоінтерв’ю розповіла нам про те, який тектонічний зсув у її свідомості викликала ця війна. «Раніше у моїй сім’ї були зовсім інші ідеали, інше бачення цих орків. Мій чоловік родом з Алтайського краю (сюди його рідних було вислано з України). Я любила Москву, Пітер, там театри, розмаїття культурних подій. Тепер я ненавиджу це. В росії ненависть до України насаджували віками. Я себе ненавиджу, що не могла зрозуміти цього раніше, що Шевченка погано читала у школі. Я перечитала всіх російських класиків, а ось Шевченка знаю лише декілька творів. Наше покоління духовно скалічене. Сьогодні в мене душа болить за наших захисників, за своїх учнів, на війні гинуть найкращі. росія – це країна кримінальних злочинців!»
Сьогодні, у День рідної мови, скажемо, дещо і про надзвичайно важливу роль Слова в публічному обширі, зокрема в медіа. Є вагомі підстави для тривоги, стурбованості.
Нині чимало журналістів в інформаційному війську, низький уклін медійникам, які на передовій. Не можемо не згадати свого колегу, світлої памяті Святослава Варенню, вихованця ПЛАСТУ, громадського активіста, командира штурмового взводу, старшого лейтенанта. Святко загинув у 2024-му, на фронті. Перед війною ми з ним спільно працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була робота на основі нашої книжки журналістського розслідування «Туринська шахівниця». Святослав був класним відеооператором. В основі цього розслідування – викриття махінацій та афер у сфері торгівлі армійською зброєю по фальшивих документах групи агентів російських спецслужб під орудою зрадника Андрія Деркача. Лінію Справедливості та Правди уособлював український воїн Святослав Варення, а лінію Зла тримають такі манкурти як Деркач, нині сенатор рф, герой рф. А ми ж не забудемо, що Деркач в Україні тривалий період був власником інформаційного ресурсу – холдингу «Ера-медіа», до якого входили газета «Телеграф», телерадіокомпанія «ЕРА». Це була антиукраїнська прокремлівська пропагандистська група, якій дозволяли вести підривну діяльність, на шкідливість якої закривали очі верховні владці, навіть підігрували їй. На жаль, деякі пропагандисти (інформаційні диверсанти) Деркача і досі певним чином заявляють про себе в українському інформаційному полі. Безкарність породжує нове зло. Так не повинно бути!
Звичайно, нам дуже хочеться, щоб Слово у суспільстві мало виняткову вагу, щоб до нього дослуховувалися, щоб воно було дієвим, правдивим, непідкупним.
Принагідно згадаємо висловлювання легендарного журналіста, письменника, лауреата Шевченківської премії Степана Павловича Колесника, який писав у 2009 році про типове, про загрозливе явище:
«СЛОВО – на превелике горе – неймовірно упало в ціні. Слово обміліло, обмаліло, відпивло од берега життя – воно охляло, зробилося слабким, неглибоким, безвольним і некрилатим… Зайві, не настояні на думці, необовязкові Слова розхлоджують людей, привчають їх до сплячки, байдужості. І навпаки, Слово пружне, мускулисте, замашне і запашне піднімає в атаку, мусить пробивати дорогу до істинної, а не показної справедливості в країні, Слово мусить дзвеніти сталлю, аби возносилась і возвишалася Правда. Слово і свята Правда – синоніми!».
17 років минуло з тих пір, як ці роздуми написав Степан Колесник. Яким же нині є Слово? На жаль, друкована преса доживає свій вік, не «без допомоги» непродуманих, поспішних, а то й згубних реформ у царині ЗМІ. Зосталося дуже мало газет, зокрема виходять «Слово Просвіти», «Українська літературна газета», «Україна молода» та деякі інші, вони йдуть до читача з благородною просвітницькою місією.
Слово є і на фронті. І воно піднімає в атаку! Бо це Слово – Україна, а ще – Воля, Незалежність! Отож будьмо завжди в обороні чесного Слова, примножуймо багатство української мови!
Слава Україні! Героям Слава!
Світлана Фросевич, Леонід Фросевич, члени Національної спілки журналістів України.
