Ми живемо на благодатній землі. Але сьогодні ця земля у вогні. У кожного – свій фронт боротьби з ненависною московитською ордою. Ми, журналісти, на інформаційному фронті.
Сьогодні в Укрінформі журналіст Леонід Фросевич одержав високу нагороду від Громадської ради Конкурсу імені Джеймса Мейса.
Ще на початку Незалежності багато хто з політиків, громадських діячів переконував, що росія на нас не нападе, що нам потрібен нейтралітет, що треба орієнтуватися на багатовекторність в міжнародних відносинах. Однак професор Джеймс Мейс вже тоді говорив, що «росія зараз не піде на Україну. Вона ще слабка, але тільки-но стане потужно на ноги, то за найменшої ж нагоди виставить Україні претензії — і територіальні, і матеріальні, і людські. Уся політична історія росії свідчить, що буде саме так”.
Видатний дослідник Голодоморів професор, науковець Джеймс Мейс упродовж багатьох років тримав свій фронт – він наповнював українську історичну матрицю фактами, архівними даними, науковими розвідками – це була правда про велике лихо, заподіяне більшовицькою совдепією українському народові.
У 1982 році Мейс перший серед західних дослідників охарактеризував Голод 1932—1933 років в Україні як акт геноциду. Сталіну потрібно було знищити Україну як таку, бо нема країни – нема проблеми.
Сьогодні таким душогубом є путін. Бомбардуючи все – від хлібозаводів до зернових елеваторів та селянських господарств – він також хоче позбавити нас хліба.
Як же міцно вкарбувалося в гени московитсько-путінських нелюдів оте сталінське бажання – відібрати в людини хліб, забрати навіть окраєць. Сьогодні вони морять страшним голодом полонених, цивільних заручників, катують. Лінію геноциду не розірвано.
Нещодавно Світлана та Леонід Фросевич написали й видали книжку «27 днів між життям і смертю Воєнні злочини російських окупантів у селі Ягідному». Вона – про страшний ягіднянський підвал біля Чернігова, де рашисти майже місяць утримували в заручниках у жахливих антисанітарних умовах 368 цивільних.
Бранці страшенно голодували, це була катівня, як фашистський концтабір. Коли людей зрідка випускали з підвалу на подвіря, то діти бігли до смітника, куди окупанти скидали свої харчові відходи, і діставали звідтіля шматочки цвілого хліба, жадібно їли його. Московити усе це знімали для своєї пропаганди на відеотелефони, реготали. Ось вона, сучасна Лінія Геноциду.
Коли українські воїни звільнили це село, ми, готуючи матеріали для книжки, запитали в одного із школярів, колишнього заручника, що йому найбільше хотілося у цьому концтаборі. Думалося, що скаже про якісь смаколики. Бо чого зазвичай хочеться дітям?! Знаєте, що відповів хлопець? Хліба! Понад усе хотілося хліба!
Тому світ має знати, що геноцид українців продовжується і сьогодні. Світ має результативно діяти, а не постійно повторювати про свою «стурбованість». А ми маємо ще більш потужніше показувати й розповідати про московитське жахіття, про сталінсько-путінську Лінію Голодмору. І це є одним із стратегічних завдань журналітської спільноти.
Сьогодні чимало журналістів в інформаційному війську, низький уклін медійникам, які воюють на передовій. Не можу не згадати колегу, світлої пам’яті Святослава Варення, командира штурмового взводу, старшого лейтенанта. Святко загинув торік, на фронті. Перед війною ми з ним працювали над створенням відеофільму-розслідування «Повернення барона зброї». Це була робота на основі книжки журналістського розслідування «Туринська шахівниця».
Святослав Варення був відеооператором. В основі цього розслідування – викриття махінацій та афер у сфері торгівлі армійською зброєю групи агентів російських спецслужб під орудою зрадника Андрія Деркача. Одну з ключових ролей у цій мафіозній бригаді відігравав колишній киянин Дмитро Стрешинський, міжнародний аферист, злочинець. Саме він, Стрешинський, разом зі своїм братом Іваном були одними із тих, хто в сприяв в оснащенні путінської армії новою стрілецькою зброєю.
Сьогодні агент ФСБ Стрешинський на підставних осіб відкрив завод з виготовлення зброї в Європі і мабуть продає її по нелегальних каналах диктаторським режимам по усьому світу. Ото ж є Лінія боротьби за Волю, за Незалежність, за Правду, яку уособлював хоробрий український воїн Святослав Варення, і є Лінія зла, на якій досі стоять такі манкурти як Деркач та Стрешинський.
Надзвичайно важливо в інформаційному полі в умовах війни не сплутати ці Лінії, мати сміливість виступати проти зла, не боятися давати відсіч маніпуляціям, брехні, замаскованій ворожій пропаганді. Щоб журналістське Слово гриміло повномасштабно і широкоформатно, не було вицвілим та кволим. Щоб це був твердий та сміливий поступ до Правди заради Перемоги України, як це робив упродовж своєї діяльності Джеймс Мейс. Щоб журналісти мали громадянську мужність та принциповість виступати на боці Правди.
На жаль, сьогодні, як і раніше, є такі, що йдуть манівцями, торують криві стежки замовних інформаційних кампаній, підігрують чужим спецопераціям. І це зовсім не журналістика. Схоже, нам цього бруду не скоро вдасться позбутися. Як не вдається позбутися в середині країни поділу на «своїх» та «не своїх» медіа.
Чверть століття тому, у 2000 році резидент російської спецслужби, зрадник Андрій Деркач через свою придворну газетку “Телеграф”, телерадіокомпанію “Ера” розгорнув безпрецедентну інформаційну атаку на українську державу, вустами російського агента Стрешинського розповсюджуючи брехню, маніпулюючи фактами. Ця ж деркачівська група разом з хабарниками та корупціонерами з тодішнього Міноборони, з деякими високопосадовцями долучилися до послаблення нашої обороноздатності. Це була багатовекторна, комбінована, гібридна спецоперація Кремля із залученням деяких проплачених іноземних медіа. А українська державна інформаційна машина у відповідь мовчала, як і тодішній президент Кучма. Побоялися сказати слово правди більшість наших ЗМІ, які називали себе… провідними. Нині російський сенатор Деркач продовжує підривну діяльність проти України, використовуючи своїх посіпак, які служили йому і у 2000 роках.
І нині, на жаль, бачимо, як в медійному полі також не цураються подібних маніпуляцій, це стосується навіть відомих медіа. Як же в таких умовах можемо вибудувати та зміцнювати фундамент для національної стійкості і єдності? А робити це треба!
Десятиліттями триває війна за правду історичної пам’яті про геноцид українців; ми виграємо, без сумніву, цю війну. Обов’язок медіа – писати й розповідати про це. Й ніколи не забувати про «Свічу у вікні» щороку у День сумної дати, як заповідав Джеймс Мейс.
Слава Україні! Героям Слава!
Редакція сайту “Український репортер”
