«Шевченко промовляє до нас – сьогодні. У надвечір’я Дня народження Тараса Шевченка запрошуємо почути Пророка – його слово правди звільняє від брехні цього світу, його голос Вічності омиває твій Людський Голос, його любов оновлює в нас образ землі рідної – Матері, за яку стоїмо», – каже авторка ідеї проєкту та режисерка Наталія Половинка, актриса, співачка, лауреатка Національної премії ім. Т. Шевченка, заслужена артистка України.

У співочій дії «ЦВІТ» беруть участь: співачка-актриса Наталія Половинка, композиторка, лауреатка Національної премії ім. Т. Шевченка Богдана Фроляк і Академічний камерний хор Cantus (Ужгород; художній керівник і диригент – народний артист України Еміл Сокач). Костюми створила відома українська дизайнерка Оксана Караванська. Художник зі світла – Богдан Дворник. Художники проекту – Остап Лозинський, Нателла Шавадзе. Відеограф – Артур Бузенко.

«Шевченко зібрав своєю поезією українську мову, що текла у пісні. І найтонше виспівала його поезію – народна пісня. Це взаємне переливання любові – пісня–поезія–пісня – у ньому промовляє наш персональний, кожного, зв’язок із цією землею, з Краєм, із Богом», – говорить Наталія Половинка.

«Поезія Шевченка відкривається не відразу, як і біблійні тексти. Треба багато думати, вдаватись до пояснень, але коли читаєш її, опановує якесь неймовірне відчуття особливого стану тиші-музики-благодаті-спокою-світла», – ділиться композиторка Богдана Фроляк.

«В історії це унікальний випадок, коли поет став символом не лише боротьби за незалежність, але й символом України. Через слово. У нього навіть є рядок «І на сторожі поставлю слово». У Шевченка ставлення до слова біблійне, його творчість взагалі тісно пов’язана з Біблією… Сталося так, що його поетичне слово не стало просто літературним, хоча, здавалося, були для цього усі передумови. Це ніби псалми, він псалмоспівець. Він не поет у літературному розумінні. Він – інший. Він не прагнув римувальної краси, у нього було цілком інше завдання», – рефлексує композитор Валентин Сильвестров.

Квитки на співочу дію «ЦВІТ» 8 березня у просторі LEM у Львові доступні онлайн:
https://lviv.kontramarka.ua/uk/cvit-sevcenko-102372.html

Галина ГУЗЬО

Сообщение У Львові 8 березня відбудеться “ЦВІТ” до Дня народження Тараса Шевченка появились сначала на Український репортер.

Поезія Великого Кобзаря для України є пророчою, адже вона вчить кожного з нас, що лише ми господарі своєї долі, і що вже нині треба думати про те, як жити в майбутньому. Це й було лейтмотивом мистецького заходу під назвою «Поетично-музична академія «Тарас Шевченко: пророцтва і заповіти», який провела київська “Просвіта” в Національному музеї Тараса Шевченка.

Народний артист України, професор Кирило Стеценко просвітлив поціновувачів творчості великого Кобзаря “Ким є Тарас Шевченко?” і зачарував присутніх грою на скрипці.

На велелюдному заході звучали твори Шевченка, музично-поетичні присвяти та міркування про небесне призначення Пророка.

Актор Кирило Булкін, журналіст, поет, бард, натхненно прочитав поему “Кавказ” про викриття загарбницької політики російського самодержавства.

Український музикант, кобзар, композитор, актор, засновник і лідер гурту «SVIATOSLAV» Святослав Силенко щемко виконав кілька творів на слова Тараса Шевченка. По-особливому звучала пісня “До Основʼяненка”.

Професор, бандурист світової сцени, активіст української культурної дипломатії Тарас Яницький зачарував шевченколюбів майстерною грою та неперевершеним виконанням пісень “Бандуристе, орле сизий” та “Гомін степів”.

Поетеса Ольга Ходацька презентувала власний вірш-інтерпретацію “Слово про Слово Кобзаря”, який прочитала із солістом Національної заслуженої капели бандуристів України ім. Г. І. Майбороди Андрієм Міцаєм. Він також виконав пісню “Тарасова дума” на слова Ольни Ходацької (муз. І. Якубовський, обробка О. Магаліс) про розстріляний російськими ворогами пам’ятник Шевченкові у Бородянці під час окупації та пісню на слова Шевченка “Чи ми ще зійдемося знову”.

Власний вірш “Кобзареві мрії” та романс “Зоре моя вечірняя” представила поетеса і журналістка Галина Ільєва.

Студентка Національної музичної академії України Наталя Клюєва неперевершено виконала твір А. Маціяки “Розповідь” та пісню “Ой, тумане, тумане”.

На світлині: модерували концерт скрипаль Кирило Стеценко та Ольга Ходацька.

Сообщение У столиці провели мистецький захід: «Тарас Шевченко: пророцтва і заповіти» появились сначала на Український репортер.

Комітет залишив у номінантах фільм “Памфір”, а кіношедевр, що справді претендував на Шевченківську премію – “Тарас. Повернення”, – вилучив.
Не я один багаторазово зауважував, що в Україні така галузь, як вітчизняне кіномистецтво, досить часто викликає масу запитань, обурення і незгоди з тим, які наративи приховано чи відверто стирчать в сучасних українських картинах.

Іноді, переглядаючи той чи інший фільм, хочеться вигукнути до творців і продюсерів тих “шедеврів”: що ви нам тулите!? На чий млин ви ллєте воду?!

Чому мені під час перегляду такої стрічки стає пекуче соромно за Україну й українців? Чому я маю “їсти” це все, яким ви мене намагаєтесь нагодувати через свої так звані кіна? Ще більший цинізм цієї ситуації – що знімають такі фільми за державні кошти, тобто за гроші платників податків, тож і за мої гроші.

Отже, давайте хоча б оглядово подивимось на головного, на жаль, на даний момент кіномистецького претендента на Шевченківську премію – на художній фільм “Памфір” режисера Сухолиткого-Собчука.

Я, як громадянин України, як приватний підприємець з 20-річним стажем, який живе в Україні, сплачує всі податки, волонтерить і донатить на ЗСУ, – проти, щоб “Памфіру” вручати найвищу державну нагороду й відзнаку. І я далеко не єдиний такий.

Моя позиція проста й аргументована: не можна на державному рівні вилучати мега достойний фільм про Тараса Шевченка і просувати до призового фіналу кінострічку про перемогу в Україні мафії та контрабандистів. Заперечте, якщо зможете.

Заробітчанин із багаторічним стажем Леонід на прізвисько Памфір, повернувшись тимчасово в рідне село десь приблизно у 2017-му (бо вже не перший рік на сході йде АТО), потрапляє в халепу з грошима через свого неповнолітнього сина, і, щоб відшкодувати збитки від пожежі в розмірі аж 600 євро, вдається знову до свого давно забутого контрабандного промислу ще кінця 90-х, коли він тягав на плечах цигарки через кордон у Румунію. Цим він порушує всі свої обіцянки дружині й батькам: не повертатися до старого. Далі все покотилося до біди.

Тут, у фільмі, все погане і нічого хорошого від слова “зовсім”. І нема жодного позитивного героя. Жодного! А що є? Є неодноразове залучення до злочинної діяльності неповнолітніх, ковтання стероїдів і мастурбація в кадрі, лайка, кохана дівчина, це, виявляється, – “поїбуха” (то дослівно, даруйте!), неестетичні сексуальні сцени, “лайфхаки” з переривання вагітності, крадіжки, свавілля й дика жорстокість охоронних органів, злочинна недолугість українських прикордонників, ворожі відносини Памфіра з батьком. Як писала Оксана Забужко про це кіно “люта злиденність та вбожество” житла, села, місцевості, людей, жахливе болото скрізь і безвихідь, примусове годування лайном дітей загиблого в АТО захисника України, групові бійки, де двадцять на одного, всесильність місцевого мафіозного авторитета “морди”, його безсумнівна перемога над Памфіром, який самовільно наважився порушити місцеві кримінальні правила, шантажування й залякування, чіткі наративи і Леоніда, і фільму в цілому, що кращої долі дітям варто шукати в Західній Європі, а не в Україні. І в кінці цього кіна молода, перспективна, світла душею Україна в особі неповнолітнього хлопця, який, дослухаючись до порад свого нещасного батька, втрачаючи все і всіх, проповзає підземною вузькою норою через кордон у Румунію і там, чуючи тільки жовчні матюки у свій бік від місцевих, здається з піднятими руками іноземним прикордонникам. Це останній кадр: Україна здається в полон. Далі темрява і титри. Це були мої (далеко не всі) акценти, враження і сенси, які я побачив у “Памфірі”.

Весь фільм переслідує загальну мету: чим гірше – тим краще! Але навіщо це потрібно режисеру і сценаристу?

І ще цікавий момент. Проукраїнської кінострічки “Тарас. Повернення” нема ніде на російських кіносайтах. І не буде, будьте певні. Вони таке не пропустять. Але мені подзвонили і сказали, що фільм Сухолиткого-Собчука є у вільному доступі на московитських відеоресурсах. В Україні “Памфіра” безкоштовно ще нема, а на росії – є. Перевірив – точно. Бери, дивись собі вільно, з повноцінним перекладом на їхній язик. А що? Хай бачать через призму такого кіно, яка ця Україна дика, корумпована і відстала, і що вона, звісно ж, самостійно не дасть собі ради. Недокраїна, недодержава, недонарод… Саме такі МИ в “Памфірі”.

Хтось казатиме про екзотичні костюми, про світлотіні в кінооператорській роботі, про автентичну музику, про артхауз, про ліхтар надії з-за плечей румунських військових… Все то, друзі, – лірика. А головне інше – те, що дуже легко заходить у підсвідомість і найпевніше впливає на світогляд людей. Ніхто, жоден із нас (із вас) не виходить, на мою думку, після перегляду фільму натхненним і з вірою в добре майбутнє України. Всі без винятку пригноблені, знесилені та хворі. Після “Памфіра” вам потрібна буде тривала реабілітація. Він заражає вірусом депресії та зневіри. Він переконує вас у лихому майбутньому нашої країни й нашого народу. Він зовсім не допомагає нам перемагати у війні. Фільм умонтовує в підсвідомість стереотипи мислення і поведінки: проти мафії не ставай, із України тікай, не вір нікому, заробити гроші можна лише важкою працею за кордоном.

“Памфір” – це поразка всього піднесеного й світлого, у що ви вірили. Звісно, що це моє суб’єктивне бачення і я можу помилятися. Але це моє бачення перекликається із таким же сприйманням у тисяч і тисяч українців, які переглянули стрічку. Дуже багато хто не додивився. Встав і вийшов із зали. Від огиди.

Я просив подивитися цю кінострічку свого батька, 81-річного Заслуженого вчителя Немирівського району з 53-річним педагогічним стажем, поета, глибокого знавця і шанувальника української мови та літератури, щоб почути його враження. Тато дивилися десь хвилин 15 і перервали перегляд, пояснивши потім: “Мені стало бридко і важко таке споглядати!”.

Знаючи про татове вже суттєво спрацьоване серце, я не наполягав, переймаючись його здоров’ям і навіть життям.

Давайте разом звернемося до визначення, яке є на офіційному сайті Комітету з Державної премії імені Шевченка, за що ж винагороджують визначні українські твори цією премією.

Пункт 1.2. на сторінці Комітету: “Національна премія присуджується за найвидатніші твори літератури і мистецтва, публіцистики і журналістики, які є вершинним духовним надбанням українського народу, утверджують високі гуманістичні ідеали, збагачують історичну пам’ять народу, його національну свідомість і самобутність, спрямовані на державотворення і демократизацію українського суспільства”.

У мене запитання: якими хоч поодинокими ідеями, епізодами чи особливостями фільм “Памфір” відповідає цьому визначенню? Чи хоч одне словосполучення пункту 1.2. може мати стосунок до цього “кіномистецького” твору?!

То чи правомірно вручати йому Національну премію? Згідно яких таких правил?

Щоб відзняти “Памфіра”, потратили 40 мільйонів гривень (із яких близько 22 млн – з держбюджету України), потім розрекламований скрізь прокат витягнув із кишень українців ще майже 12 мільйонів. А тепер ще Шевченківський комітет хоче віддати цій шкідливій у багатьох сенсах для України кінострічці ще 429 тисяч державних гривень в якості премії? Але ж немає ніяких державних грошей, – казала Маргарет Тетчер, – є лише гроші платників податків. “За вкраїнське жито ще Україну й бито!?”

Проте не одні гроші беруться до уваги, а й МОРАЛЬНО-ІДЕЙНЕ ВИЗНАННЯ фільму! І це найважливіше і найстрашніше – поселити в головах мільйонів українців сум’яття та викривлену збочену думку, що “Памфір” – це найкращий і найдостойніший кіношедевр, що чорне це тепер – біле, що контрабандисти – герої, що промисли їхні – це нормальна тема, що в Україні в молодих людей немає майбутнього і треба “валити звідсіля за кордон”… тощо.

Чи мають право на існування такі фільми як “Памфір”? Можливо. Але не під час тяжезної для України війни. Хіба десь через 20 років після нашої остаточної Перемоги над росією. Тоді хоч таке кіно не буде так шкодити Україні і українцям, викликаючи великі сумніви у держав-партнерів, а чи варто такій безнадійній корумпованій країні допомагати. Бо ж саме такі думки породжує “Памфір” у європейців та американців.

Тоді, через 30-50 років, хай знімають собі таке любителі депресивного кіно. Але не за гроші українських платників податків. Жодна країна за бюджетні кошти не створювала подібні саморуйнівні речі саме в роки свого запеклого військового протистояння з ворогом. Ні Штати, ні Європа. Пізніше – так, знімали й такі кінокартини. Але не під час війни.

І ще такі фільми не мають винагороджуватися найвищими державними преміями. Бо це неправильно. Це руйнує всіх і все. Невже не Тарас Шевченко, а “морда” і “поїбуха” отримають найвищу Національну нагороду України?!

“Тарас. Повернення” – тріумф українства і світла

Мене вже більше місяця пригнічує когнітивний дисонанс. Це як дурне нічне жахіття. Поясню.

Більше 50 років у радянській, а потім і в незалежній Україні не знімали повнометражної художньої стрічки про генія українського народу Тараса Шевченка. Останнім таким фільмом був “Сон” 1964 року режисера Володимира Денисенка. Одне вже це дивує. Здавалося б, про нашого Кобзаря в Україні мало бути вже з десяток якісних кінокартин. Про різні періоди життя відомого на весь світ поета і художника.

І ось, нарешті, в 2019 році, попри поневіряння і вставляння палиць у процеси зйомок, попри вибивання дозволів і бойкотування завершальних робіт, режисер Олександр Денисенко, син видатного творця фільму “Сон”, народжує прекрасну яскраву геніальну кінокартину про Шевченка із промовистою назвою “Тарас. Повернення”. Це історія про тримісячний період із життя в степах Казахстану українського Мойсея Тараса Шевченка перед його звільненням із солдатської неволі.

Воістину, фільм, який зачаровує з перших хвилин і не відпускає попри двогодинну тривалість до самого кінця. Вже від початкових кадрів по хребту біжить холодок, бо бачиш перед собою ЖИВОГО Тараса Шевченка: молодого і жвавого, бунтівного і непокірного, сумного і веселого. Так, ніби режисер та оператор сіли в машину часу і відзняли реального Тараса в 1857 році.

Я багато можу писати про цей кіношедевр. І, до речі, забігаючи наперед, кожен кадр, кожен короткий епізод фільму відповідає вище вказаному визначенню в Пункті 1.2 Положення про Національну премію України імені Шевченка.

Тарас – безправний солдат царської армії, яка укорінилася в пустелі Мангистау, але він найвідоміший військовий у тому гарнізоні, бо його на той момент уже знає вся імперія та й увесь світ. Майже всі офіцери ненавидять його, але бояться і поважають. Вони мріють, щоб із Тарасом сталося щось погане, але не їхніми руками. Вони вже змушені сяк-так розуміти українську мову, якою спілкується рядовий Шевченко. “Горич” (скорочено від Григорович) – називають його друзі й діти. Навіть націлений в лоба пістоль не змушує Тараса принизити себе й тягнути руками капітанів чобіт. Горич прямо дивиться в очі п’яному знавіснілому солдафонові, в очі смерти, але не підкоряється. Він на рівних розмовляє і з польським шляхтичем Мацеєм Мостовським, і з начальником гарнізону Іраклієм Усковим. Він вільно може спілкуватися й польською, і казахською, і російською, але віддає перевагу рідній українській мові, яку навколо нього починають вивчати і дорослі, й діти, промовляючи за ним рядки його віршів, які своєю геніальністю вражають навіть присланого офіцера царської охранки Фон Ферта. Особливо хвилююче Денисенко передає відносини Тараса з Агатою Усковою, дружиною коменданта Новопетровського форту, і з казахською дівчиною Кизтумас (українською – Катя), які закохані в геніальну й чисту душу українця.

Це так трепетно і це так лірично, практично на вістрі високого кохання, і з абсолютною відсутністю еротичних сцен. Проте в кадрі реально іскрить від кожного погляду, від кожного доторку рук чи подихів.

– Нема в мене гріха перед тобою, – звертається в приватній розмові Тарас до Іраклія, який родом також з України.

– Та знаю я! – емоційно відповідає Усков, абсолютно розуміючи, як кохає його дружина Шевченка. Кохає, не зраджуючи при цьому йому, її чоловікові.

На це можна дивитися два, три, …надцять разів, і це не набридає. Навпаки, кожен раз смакуєш і бачиш щось нове. Кожен раз хвилюєшся і вслухаєшся в стукіт свого серця, що б’ється в унісон із серцем Бориса Орлова, який геніально втілив у життя головну роль фільму, в унісон з серцями Ганни Топчій (Агати) та Юрія Шульгана (Іраклія), Акнієт Оринтай (Каті). Навіть негативна роль Богдана Бенюка, який зіграв “Дядька”, українську особистість якого зруйновано в неволі, залишає в пам’яті чітке враження… А чого тільки вартує сцена публічної молитви “За прєгрєшенія русскаго народа” коменданта Ускова і його гарнізону, молитви, яка була тоді вживаною, але згодом забороненою московським синодом.

Зачеплю тут мовне питання, бо не раз зустрічав претензії, що в оригінальному кадрі фільму забагато чутно російської. Але… В цій кінострічці герої розмовляють чотирма мовами: українською, казахською, польською і російською. Задам зустрічне запитання: а якою мовою розмовляли в армії російської імперії? Автор фільму так і відтворив це чесно на екрані устами героїв.

Ось що сам режисер відповідає на цю тему: “Скажіть, як можна показати оцю драматургічну колізію оцієї жахливої антилюдської армії, коли раптом російські офіцери заговорять всі українською? Мені важливо було показати, що ідея свободи звучить устами Шевченка українською мовою в середовищі абсолютної російської пітьми. І це надзвичайно важливо, що Він перемагає!”.

Підсумую, що для бажаючих існує мінімум два варіанти “Тарас.Повернення” з овервойсом повністю українською і ще два – з титрами.

У фільмі ми з вами бачимо багато в чому нове і незвичне для нас кіномистецтво. Порушуючи всі традиції поразкового та гнітючого українського кіно, режисер Денисенко не показує нам ні оголені тіла, ні гидке самоприниження українців, немає меншовартості, нема примітивності, нема суржику, немає зради. Тарас не зраджує ні поляка Мостовського, ні своїх друзів, ні казахів, ні жінок, які його кохали. Він чесний і гідний з усіма.
Фільм надихає всіх, хто його дивиться, підіймає, наповнює трепетним почуттям.

Режисер наслідує свого батька, своїх вчителів і слухає своє серце, а не типову тенденцію трагі-депресивного сучасного вкраїнського кінематографу, де головний герой має набідуватися, а в кінці померти або загинути. Ні! Тарас перемагає, й у цивільному шляхетному плащі з валізою на поштовій шхуні перетинає Каспій. А російськомовна дівчинка Наталочка, 5-річна донька Агати та Іраклія Ускових, гукає наостанок йому з пристані спеціально завченою чистою українською: “Я буду чекати на тебе все життя!”. А потім тихіше до Агати: “Мама, я правільна сказала?” “Правильно!” – відповідає Ускова, заворожено й печально дивлячись на кораблик, який назавжди від неї віддаляє її високу любов…

А тепер порівняйте: у “Памфірі” – знедолена Україна з піднятими руками, а у фільмі “Тарас. Повернення” – тріумф українства як в останніх кадрах, так і у всій картині.

Олександр Денисенко створив концептуально інше незвичне для нас кіно: життєствердне, естетично прекрасне, з високими сенсами, просякнуте любов’ю до України, де добро і честь перемагають. Кіношедевр із вишуканим приємним дорогим післясмаком, до якого хочеться повертатися знову і знову.

І це – проблема. Бо комусь такий фільм дуже не подобається. Бо в ньому нема брутального сексу, зради, вульгарності, примітивності та лайна.
Ця стрічка робить Україну сильнішою, і це також не входить в чиїсь стратегічні плани.

Може тому “Тарас. Повернення” неможливо й до сьогодні переглянути вільно в ютюбі, хоча там з’явилися вже й набагато “молодші” вітчизняні фільми. Може тому “Тарас. Повернення” так ще жодного разу й не демонструвався на жодному каналі вкраїнського телебачення. Розкажіть про цю ситуацію комусь за кордоном. Там точно цього не зрозуміють: як таке може бути в Україні з фільмом про основоположника української нації?!
І от це все продовжує руйнувати в моїй голові основи логіки й здорового глузду.

Комітет України з Національної премії імені Шевченка менш ніж за пів року до Шевченківського ювілею – 210 років з Дня народження нашого генія і пророка – отримує в руки готовий логічний переможний варіант: перший за 50+ років красивезний геніальний потужний психологічно-історичний фільм про Тараса Шевченка з відсутністю будь-якої достойної конкуренції йому і, (о, Боже, ні!), цей же Комітет вилучає “Тарас. Повернення” одразу ж у першому турі відбору, не пояснюючи нічого при цьому, залишаючи в реальних претендентах на перемогу “Памфіра”.
Ущипніть мене! Може я таки сплю?

Комусь дуже не вигідне україноствердне якісне кіно, яке робить кожного з нас сильнішим. Інших висновків у мене просто нема.

То що робити? Ми вже робимо. Нам усім варто якомога швидше цей процес зробити публічним. Заходити на офіційну сторінку Комітету, писати їм листи на taras_kom@ukr.net, розлого і чесно коментувати їхні публікації у Фейсбуку, організовувати публічні обговорення, висновки культурних інституцій, митців, експертів тощо…

Яка мета? Наша мета – щоб “Тарас. Повернення” відновили в конкурсі, і щоб він переміг. Це – найвища мета.

Кажуть, що такого ще не було, аби вилучений із конкурсу фільм поновили. Проте все колись траплялося вперше. Якщо не відстоїмо “Тараса”, то хоча б “Памфір” не мав би перемогти! Нагородження “Памфіра” – це програш України й українців. І це плювок у нашу пам’ять і шану Шевченкові у день його 210-річного ювілею.

Кожен небайдужий українець 9 березня має подумки звернутися до Його безсмертної Душі: “Батьку Тарасе, я не все зробив, що міг, але я зробив багато і я намагався. Пам’ятаю Тебе і всім серцем дякую за Україну, яку Ти вчив боротися і бути незламною!”

Бо нам – НЕ ОДНАКОВО!

…Та не однаково мені,
Як Україну злії люди
Присплять, лукаві, і в огні
Її, окраденую, збудять…
Ох, не однаково мені.
(Тарас Шевченко)

Володимир Голота, громадянин України, приватний підприємець.

На фото: кадр із кінострічки “Тарас.Повернення”.

Дивіться також ВІДЕО:

1. Володимир Голота, підтримувач українського кіно національного значення, в етері Громадського інтерактивного телебачення 26.12.2023р. розповів про проблеми та скандали українського кіно та чому комітет премії Шевченка відсіяв стрічку “Тарас.Повернення”, номінувавши на нагороду “Памфір”? “Чим завинив фільм про Шевченка?”.

2. Інтерв’ю: Громадське Інтерактивне Телебачення з автором сценарію та режисером Тарас. Повернення Олександром Денисенком 4.01.2024р.
Про скандал з Шевченківською премією, громадську підтримку фільму Шевченкіани та небезпечні наративи сучасного українського кіно.

Читайте також: Про Шевченківську премію та банальне “перевзування” під час війни і мімікрію

Сообщение Роздуми з приводу Шевченківської премії: які кінострічки потрапляють до фіналу конкурсу появились сначала на Український репортер.

Про це повідомляє Ірпінська міська рада.

Автори муралу – художній колектив на чолі з художницею Катериною Ведмідь, яка є автором відомого Літературного муралу Ірпеня та муралу голові Європарламенту Роберті Мецолі.

Художній колектив за створення муралу “Катерина” відзначили подяками голови Національної спілки художників України, голови Київської обласної військової адміністрації та Ірпінського міського голови.

Розмір мурала становить 7,8 на 12 метрів. Мурал знаходиться на одній із стін адмінбудівлі в центрі міста за адресою вулиця Шевченка, 2А. Мурал є подарунком громаді міста-Героя Ірпінь від товариства “Відважних”, яке є фундатором Літературної премії Ірпеня та щорічно підтримує художній пленер “Намальований Ірпінь”.

Сообщение На Київщині створили найбільший у світі мурал картини Тараса Шевченка “Катерина” появились сначала на Український репортер.

У «Щоденнику» геніального поета й художника – болюче одкровення: «Якби я був нелюд, кровопивця, то й тоді для мене вдалішої кари не можна було б придумати, як заславши мене в Окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось де причина моїх невимовних страждань. І до всього цього мені ще заборонено малювати. Віднято найблагороднішу частину мого бідного існування. Трибунал під орудою самого сатани не міг би проголосити такий холодний, нелюдський вирок… І цей гнилий старий розпусник користується тут славою щедрого й великодушного благодійника краю. Які ж короткозорі, або, ліпше сказати, які ж підлі ці огидні величальники».

Претендент на довічну владу в кремлі зациклився реанімувати позавчорашній срср. Товче воду в ступі про «єдіний народ». З ким? З уярмленими ордами з бездонного євразійського черева? І це при тому, що український етнос із першими словами своєї мови зароджувався в долині річки Десни, притоки Дніпра, в усесвітньо визнаній Мізинській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІІ-ХІУ тисячоліття до нової ери.

Матеріальні й духовні здобутки попередниці сповна успадкувала її наступниця – Трипільська археологічна культура. Реальні картини з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну Неділю, Медового Спаса, Купала, Яблучного Спаса, Покрову, коли перший сніг припорошує землю, а дівчата на виданні після нелегких трудів на ланах і нивах колись побивалися: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою».

На лихо, українська національна свідомість і на рідній землі ввергається глухими й підсліпуватими в темінь безпросвітну. Як можна вилучати із Незалежного зовнішнього цінювання багатостраждальну історію України? Кому з великорозумних засвербіло збурювати з цього приводу колотнечу? Запитати б короткозорих: з ким ви, майстри освіти й культури?

Василь Сотник.

Сообщение Заодно з окупантами? Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Це – поема «Слово про похід Ігорів», «Катерина» Тараса Шевченка, «Захар Беркут» Івана Франка, «Лісова пісня» Лесі Українки, «Кайдашева сім’я» Івана Нечуя-Левицького.

Ініціатори проєкту ставлять за мету розвиток читацьких інтересів старшокласників, удосконалення мовної компетентності, формування міцності та гнучкості знань зукраїнської літератури та мови шляхом створення культурно-мистецького продукту-каталогу «Українська література в коміксах», який за допомогою графічної візуалізації сюжету висвітлює історичну епоху України. Створений каталог задовольнить соціокультурні інтереси учнівської молоді інформаційної доби: сприятиме розвитку читацької культури, розвитку пам’яті (візуалізація), популяризації української літератури у нашій державі і за кордоном (навчання дітей-переселенців), оскільки матеріали будуть українською та англійською мовами.

Інноваційний продукт здатний задовольнити пізнавальні потреби читачів, висвітлюючи детальну інформацію про художній твір, яка сприятиме інтелектуально-культурному розвитку читача — особистості нової доби.

Цей освітній проєкт є вельми актуальним, особливо під час відсічі російській агресії. Сьогодні українська мова і література є дієвою зброєю у протистоянні ворогу, важливим соціальним чинником, що забезпечує збереження й популяризацію українського етносу, його культури, державотворчої стратегії, української мови, літератури та культури в державі і за кордоном.

Ми зобов’язані виховувати дітей на кращих творах української літератури, які в художніх творах розкривають нашу ідентичність, історію, культуру, формують особистість, здатну до самоствердження, саморозвитку.

Каталог проєкту можна знайти ТУТ.

Сообщение В Україні візуалізували найвідоміші твори літератури в коміксах появились сначала на Український репортер.

“Український репортер” з нагоди свята розміщує відео блискучого виступу народного артиста України Анатолія Паламаренка, який пролунав у Києві, 14 червня під час вручення нагород переможцям Міжнародного проєкту-конкурсу «Тарас Шевченко єднає народи». Анатолій Несторович, як завжди дуже майстерно, прочитав вірш відомого поета-пісняра Вадима Крищенка про сьогодення, де «брехні насіялось багато, а правда так і не зійшла». Хто здолає кривду?

Де наші поводирі, де їх узяти? І ми знову звертаємо погляди до Великого Кобзаря, до нашого Пророка, відповіді на злободенні питання – у його поезії. Шевченко завжди на часі.

Вітали знавців шевченкового слова в приміщенні Міжнародного культурного центру «Сяйво» авторка проєкту, народна артистка України, актриса Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Галина Яблонська, Анатолій Паламаренко, заслужений діяч мистецтв України Василь Неволов, педагог, письменниця Ольга Ходацька.

На фото: картина художниці Алли Буйгашевої «Побудка», яка 2020 року демонструвалася на Всеукраїнській художній виставці “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”

Сообщение Неймовірний виступ Анатолія Паламаренка про те, чому “правда так і не зійшла” (+відео) появились сначала на Український репортер.

Просвітити б неосвічених з не останніми рангами державних службовців. Навряд, що читатимуть. Та все ж слід указати. 2015-го року в Нью-Йорку опубліковано англійською мовою книгу «Plokhy S. The Gates of Europe: a Histori of Ukraine». Переклад українською мовою з дещо зміненою назвою – «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» – «здійснило 2016 р. накладом 10 000 примірників харківське видавництво «Клуб Сімейного Дозвілля».

Автор об’ємистої праці обсягом майже 500 сторінок – виходець з України, професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій. 2018-го року це видання відзначено Національною премією України імені Тараса Шевченка.

У післямові С. Плохій зазначає: «Англомовна преса зустріла вихід «Брами Європи надзвичайно позитивно, із розлогими рецензіями від «Wall Street Yournal» та «Economist» до «Times» та «New York Review of Books». Але найнесподіванішим стало зацікавлення книгою в країнах Східної Європи та Євразії, адже видавці Польщі, Румунії, Росії та Китаю придбали права на її переклад».

На сторінці 53 українського перекладу чорним по білому надруковано:

«Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження. Візантійські автори, які писали грецькою, швидше за все, запозичили його в слов’ян, а ті – у фінів, які використовували слово «Руотсі» («Ruotsi») для позначення шведів, що шведською означає «люди, які веслують…

Руські вікінги, що являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо, фінських норманів, спершу потрапляли до Східної Європи здебільшого як торговці, а не завойовники, бо в лісах регіону було мало поживи для грабунків. Справжні скарби знаходилися на Близькому Сході, за землями слов’ян, через які вони мусили мати право проходу.

Та, судячи з того, що нам відомо про вікінгів-русь, вони не вважали торгівлю та війну (торгівлю й насильство) несумісними. Зрештою, їм доводилося захищатися в дорозі , бо місцеві племена не вітали їхньої присутності. А торгівля, якою вони займалися, мала й елемент примусу, бо вони торгували не лише продуктами лісу – хутром і медом, а й рабами».

В Україні лихо з розуму ніяк не вгамується. Звільнена з посади вчорашня речниця поточної влади товче воду в ступі: «українська російська мова – це частина культурного розмаїття нашої країни». Якої нашої – з’ясувати б? Мовознавець з відсторонених нещодавно од влади міністрів відкриває для легковірних «слобожанську мову». Другорядні неуки зважили «Кобзар» з опублікованим Т. Шевченком російською мовою. Тицяють пальцями на шальки терезів, нестямно доводять, що геніальний поет – «русскоязычный»…

Який там Шевченко! Яка там украй загрозлива демографічна ситуація в Україні! Яка там промисловість! Які там проблеми в аграрному секторі! Які там комунальні платежі! Який там добробут населення! Коли декому українська мова застряє, як кістка в горлі. Самозваний мовознавець із високопоставлених заявляє: «нам треба позбавитися кирилиці і перейти на латиницю».

Доле праведна! Науковцям в Україні не під силу визначити, який же неозорий океан народнопоетичного багатства – двісті тисяч пісень, окрилених мелодіями, чи значно більше? А «Кобзар» латиницею чиї серця й душі торкатиме й зворушуватиме? А понад те, скільки ж українських громадян необхідно посадити за столи й парти, аби попереписувати правічні мовні надбання з давніх-давен?

Український етнос існує «від сотворіння світу», як і «сини Ізраїля» в Біблії». Перша книга Мойсеєва: Буття. «9. І закликав Господь Бог до Адама і до нього сказав: «Де ти?» 10. А той відповів: «Почув я Твій голос…» З кожним кроком у майбутнє Яхве-Єгова настановляє створених за його подобою. І вони розуміють «слово Боже». Чують і відповідають.

Предки українського роду з першими словами своєї мови зароджувалися на березі річки Десни в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі. Її вікування – понад ХХІ-ХІV тисячоліття до н. е. Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадковує її спадкоємиця, артефакти якої вражають нині в Історико-культурному заповіднику «Трипільська культура» в селі Легедзино Черкаської області поблизу Умані.

Розворушують уяву протоміста-гіганти. Одне з найбільших поселень – у селі Тальянки. Розпросторилося на 450 гектарах. Три тисячі двоповерхових будинків квадратної форми. Стіни дерев’яні. Обмазані з обох сторін багатошаровою глиною, часто розписані темночервоною фарбою.

Жили собі, були собі, вірогідно, 15 тисяч мешканців. Подібне поселення доби пізнього палеоліту відкрив 1893 р. на вулиці Кирилівській у Києві виходець із чехів Вікентій Хвойка. Він же розкопав на київському Подолі грандіозне скупчення кісток мамонтів. Велетенські тварини скупчувалися на водопій до Дніпра, де ставали здобиччю удачливих мисливців.

Одні з перших хліборобів на третій від сонця життєдайній планеті дотримувалися сівозміни. 2015-го року археологи виявили велику піч місткістю 6 квадратних метрів з кількома отворами для закладання дров.

Українські пращури на 3 тисячі років випередили еллінів, горн яких перед тим відкриттям вважався найдавнішим. «Культура мальованої кераміки» – винятково досконала. З-поміж унікального – так звана «парна упряж». Керамічне зображення волів, які тягнуть сани. Круторогі, імовірно, могли впрягатися й у соху. Це в сорок раз продуктивніше, ніж скородити ниву мотикою.

Одяг українські предки виготовляли на ткацькому верстаті або виплітали гачком. Плавили мідь. Гачку для риболовлі з найстарішого металу України – 6,5 тисяч років. Гострий. Можна вловити водоплавне вагою до 5 кілограмів. Серед визначного – так звана «біноклевидна керамічна посудина». Нагадує подвійні глечики, в яких селяни носили в поле обід для тих, що гнули спини в поті чола.

Дослідникам пощастило знайти й найстаріше в Європі насіння горобейника польового. З 1996-го року Історико-культурний заповідник «Трипільська культура» в селі Легедзино на Черкащині позбавлений державного фінансування. Тримається всіма правдами на ентузіазмі директора Владислава Чабанюка й вузького кола працівників та на гранти й допомогу меценатів, у тому числі й зарубіжних.

Понад усе, Трипільська археологічна культура сама себе пропагує. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні дотепер збережених календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Маковія, Покрову, коли перший сніг припорошує землю, не кажучи вже про зажинки та обжинки тисячолітніх рільників, гречкосіїв. Предковічна пам’ять незнищенна.

З часів Ассирії, Давнього Єгипту й античної Греції відомо: який диригент, такі й оркестранти. Прислухатися б не сповна освіченим до не засвоєного ними з російської літератури: «А вы, друзья, как ни садитесь, Всё в музыканты не годитесь».

Вадим Пепа, письменник

На фото: робота відомого художника Олександра Мельника «По образу і подобію», яка демонструвалася під час бієнале-2020 у Києві.

Сообщение Скандинавське слово “Русь”. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Так звана еліта в Україні, як і з приводу іншого доленосного, – ні пари з вуст. Як води в рот набрали вчені та друковані. «Ніхто не гавкне й не лайне» – говорив у таких випадках Тарас Шевченко.

Великий Кобзар не міг передбачити, що через 170 років після його смерті населення на третій від сонця життєдайній планеті збільшиться до 8 мільярдів.

Щоб забезпечити стільки ротів таким же достатком, як у США, необхідні ресурси трьох земних куль. Де ж усе те взяти, як воно невблаганно вичерпується? Може, технічний прогрес виявить у космічному безмежжі придатну для проживання людей планету. Було ж у не такому далекому минулому відкрито два континенти Америки. Як вони освоювалися, немає потреби нагадувати.

За лічені місяці до останнього подиху страдницької долі геніальний поет і художник прозірливо застеріг спадкоємців його світогляду:

«Погибнеш, згинеш, Україно,
Не стане знаку на землі…
Бо довго довготерпеливий
Дивився на твою,
Гріховную твою утробу
І рек во гніві: «Потреблю
Твою красу, твою оздобу,
Сама розіпнешся. Во злобі
Сини твої тебе уб’ють
Оперені, а злозачаті
Во чреві згинуть, пропадуть,
Як недолежані курчата!..»

Невід’ємний набуток української історії – літописи. В них рясно нарікань: «Недовідомі путі Господні». Або ще й так: «Чудні діла твої, Господи». Було колись, що якась частина жіноцтва там, де мала право голосу, нарікала: «чому Господь – чоловік»?

Чи це не на приниження слабкої статі? Теперішня дійсність дошкуляє так, що чи не слід указувати на «недовідомі путі» й «чудні діла» від глобалізації. Саме вона останнього часу чим далі, тим більше крутить не як циган сонцем за народною приказкою, а розпоряджається державами й народами так, як їй заманеться.

Оскільки Україна, як одна з найбільших європейських країн, налічувала, бувало, 52 мільйони громадян, то на те виходить, що нинішній «недорід» людності на щедрій українській землі примушує згадувати болючі втрати в Другій світовій війні.

Тоді не те, що жодному солдату в обмотках до взуття, а й маршалам у хромових чоботях ні в якому сні не могло привидітися, що з 2014-го року Росія обстрілюватиме з Градів і новітньої техніки багатостраждальну Україну. Направить регулярні частини і одурманених найманців кривавими слідами «беснующегося зверя» Петра І – так характеризував знавіснілого Лев Толстой.

Що у Путіна на умі, те у придворного Жириновського на язиці: «Довбонуть би Україну, щоб не осталося ні одного солдата, ні одного офіцера». Глашатай ядерного удару не по «загниваючому капіталізму», а по «братскому украинскому (з наголосом на «а» – В.П.) народу».

Якби ж тільки зовнішня загроза. На лихо, розхитують основи державності прихована агентура й ненаситні нащадки колонізаторів, які звикли пити кров працелюбів на благодатній українській землі з вдячністю Петру І й Катерині ІІ. Через те ніяк не розпрощаємося з тим, що обпікало свідомість безіменного з огляду на неминучу розправу від супостатів автора «Історії Русів»:

«Але як ця країна, начеб створена або приречена на руїну од частих навал чужинців, а ще частіших наскоків та січей од народів сусідніх і, зрештою, од ненастанних міжусобиць і побоїщ зазнала всіляких плюндрувань, згуби та всеспалення і, так би мовити, залита і напоєна кров’ю людською і посипана попелом, то в такій нещасній землі чи можливо було зберегти будь-що цілим?»

Для достойного чесної пам’яті гетьмана Івана Мазепи благодатна українська земля – «точка і ціль усього нещастя» в Євразії. З того часу ніщо не перемінилося, ні на йоту не пом’якшилося. Очманілі нелюди у вовчих шкурах снайперів убивають нащадків тих, котрі устеляли своїми бездиханними тілами поля кривавих битв проти фашистів. Мертві сорому не знають. Одурманені також. Їхні душі перевертаються від скоєного хіба що в трунах.

Кого ж розстрілює катівське поріддя? Чиїх синів і дочок? Насамперед, батьки самовідданих захисників справіку рідної Матері-Землі – одвічні трударі, працелюби. А з чиїх злодійських рук стають сиротами діти оборонців рідного народу, відданих йому до останньої краплі крові?

Патріоти стоять на смерть супроти злочинців, насланих із зажерливої імперії і рекрутованих з того ОРДЛО, в якому імперська пропаганда «промиває мізки» недалекоглядним. Світло проти тьми. Українська національна свідомість, як і звіддавна велося, не змиряється з тим, щоб у її рідній оселі душила за горло не своя правда, не своя сила й не своя воля. На те виходить, що приховане лихо глобалізації допікає Україні так само, як і Сирії, Ірану, Лівану, Палестині, Афганістану… та й загалом багатьом у світі.

Досвідчений у війнах Наполеон повчав: військо оленів на чолі з левом сильніше від левів під проводом оленя. Велемудра глобалізація нав’язуватиме Україні президента ні в якому разі не з левів. «Недовідомі путі Господні». Всевишній наче ж скинув виплід під прозвиськом Сатана з небесної високості в глибоке підземелля, в безпросвітний Тартар.

То з чиєї ж волі світ перевертається? Імперська пиха святкує, як Петро І «вікторію» в битві під Полтавою, дні перемоги над фашизмом не лише військовими парадами, а й маршами так званих «безсмертних полків».

А канцлер Німеччини обговорює на зустрічі в Москві з Путіним стан справ в Україні. Її нелегка доля обпікала серце Івана Мазепи, не упокореного скаженим царем. Не давала спокою далекозорому «точка і біль усього нещастя». І спадкоємців свідомості й відчуттів незабутнього гетьмана чим далі, тим більше тривожить пережите ним.

Нині сущим залишається не лише услід за літописами розводити руками: «Чудні діла твої, Господи». А й вивулканювати всі сили на самозбереження.

Вадим Пепа, письменник.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• На початку Незалежності письменник Василь Рубан закликав владу не здавати ядерну зброю
• Сон розуму. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение Україна у вариві глобалізації. Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

Москва вбивалася в колодочки й вивищувалася опісля як столиця в осередді угро-фінських племен. А Київ не лише зі слів видатного французького письменника Оноре де Бальзака рівний Римові як за давністю, так і за значущістю на білому світі, а постає таким і в писемних джерелах найвизначніших римських та візантійських істориків, географів, письменників.

Що ж стосується імперського утворення з назвою Росія, то воно введене указом Петра І в 1721 році за напоумленням від німецьких дорадників. Вони, як сказав пізніше Тарас Шевченко, довкруж царського трону «блекотою сіли».

Історія, коли її не перевертати з ніг на голову зумисне, здатна спростувати будь-які інсинуації. «У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків… І прибув він до Цесарограда… І попустошив він довкола города…
І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, [рушили] з поля, і пішов [Олег] до города.

Побачивши ж [це], греки убоялися і сказали, виславши [послів] до Олега: «Не погубляй город. Ми згоджуємось на данину, як ти ото хочеш… Олег тоді, відступивши од города, почав мир ладнати з обома цесарями грецькими, з Леоном і Олександром» (Літопис руський. – К., 1989. – С. 16-18).

В ухваленій хартії проголошувалося: «Хай заборонить князь людям своїм, русам, які приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій… і тоді [хай] візьмуть вони місячину (провіант на місяць – В. П.) свою: спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і [з] Переяславля, і [з] інших городів (там же. – С.18).

Тоді ні про яку Москву, а тим паче ні про яку «старшу сестру Росію» ніхто не міг відати ні сном, ні духом. Бо не існувало в природі ні такого міста, ні царату з такою назвою. Ішлося в угоді, укладеній з «цесарями грецькими», про міста, в яких «сиділи князі, під Олегом сущі». Там, де постав Петербург-Петроград-Ленінград-Санкт-Петербург, О. Пушкіну на початку ХІХ ст. «на берегу пустынных волн» впав в око «приют убогого чухонца». Мабуть, якась остогидла сатанинська сила розпорядилася так, що на козацьких кістках зводив «Северную Пальмиру» самодержець, натуру якого показав людству Л. Толстой:

«С Петра І начинаються особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казни, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует. Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста и с чубуком в виде детородных органов и подобием евангелий – ящиков с водкой. Коронует блядь свою и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблести этого чудовища и нет конца всякого рода памятников ему» (Л. Толстой. Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568).

І ось на зорі ХХІ ст. н. е. чиїйсь уяві привиджуються ніякі не українці з наголосом на «ї», а «украинцы» з наголосом на «а», місце яким – «на окраине» російської цивілізації. Від російської мови сущий з Мезинської і Трипільської археологічних культур народ начебто зуміли силоміць відірвати австрійські можновладці й польська шляхта.

За князювання в Переяславі Володимира Мономаха Новгородська земля зобов’язана була платити йому щорічно 300 золотих або 3000 срібних гривень. Варяги ж для того і заявилися, як і до Цесарограда підступалися, щоб мати зиск та вчиняти так звані «полюддя» – збирання з підданих чи приневолених «належної їм» данини. Вони ж «архонти» – правителі, як написав у середині Х ст. в трактаті «Про управління імперією» візантійський басилевс Костянтин Багрянородний.

Не виключено, що Новгород, як і Псков, – то відгалуження Трипільської археологічної культури. Імовірно, якраз із тієї причини Іван Грозний, проголошений після опитування на московському телебаченні «Гордістю Росії», винищив носіїв предковічної пам’яті так, як хижий вовк, що перегризає горлянки усім вівцям підряд, коли вдирається в кошару.
Звернімося до авторитетного джерела: Н. И. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М.: Эксмо, 2005. Подаю за оригіналом, щоб відчувалися найтонші нюанси первинного:

«В декабре 1569 года предпринял Иван Васильевич поход на север…
По царскому повелению тотчас окружили город со всех сторон, чтоб никто не мог убежать из него. Потом нахватали духовных из новгородских и окрестных монастырей и церквей, заковали в железа и в Городище поставили на правеж. Всякий день били их на правеже, требуя по двадцять новгородских рублей с каждого как бы на выкуп. Так продолжалось дней п’ять… Это делалось в первых числах января 1570 года…

6 января, в пятницу, приехал государь в Городище с остальным войском и с 1500 московских стрельцов. На другой день дано повеление перебить дубинами до смерти всех игуменов и монахов, которые стояли на правеже, и развезти тела их на погребение, каждого в свой монастырь. 8 января, в воскресенье, царь дал знать, что приедет к Святой Софии к обедне…
Иван отслушал обедню со всеми своими людьми, а из церкви пошел в столовую палату. Там был приготовлен обед для высокого гостя. Едва уселся Иван за стол и отведал пищи, как вдруг завопил. Это был условный знак (ясак): архиепископ Пимен был схвачен, опричники бросились грабить его владычную казну…

Вслед за тем Иван приказал привести к себе в Городище тех новгородцев, которые до его прибытия были взяты под стражу. Это были владычные бояре, новгородские дети боярские, выборные городские и знатнейшие торговцы. С ними вместе привезли их жен и детей. Собравши всю эту толпу перед собою, Иван приказал своим детям боярским раздевать их и терзать «неисповедимыми», как говорит современник, муками, между прочим, поджигать их каким-то изобретенным им составом, который у него назывался «поджар» («некою составною мудростью огненною»), потом он велел измученных, опаленных привязывать сзади к саням, шибко везти вслед за собою в Новгород, волоча по замерзшей земле, и метать в Волхов с моста. За ними везли их жен и детей. Женщинам связывали назад руки с ногами, привязывали к ним младенцев и в таком виде бросали в Волхов. По реке ездили царские слуги с баграми и топорами и добивали тех, которые всплывали.

«Пять недель продолжалась неукротимая ярость царева», – говорит современник. Когда наконец царю надоела такая потеха на Волхове, он начал ездить по монастырям и приказал перед своими глазами истреблять огнем хлеб в скирдах и в зерне, рубить лошадей, коров и всякий скот. Осталось предание, что, приехавши в Антониев монастырь, царь отслушал обедню, потом вошел в трапезу и приказал побить все живое в монастыре.

Расправившись таким образом с иноческими обителями, Иван начал прогулку по мирскому жительству Новгорода, приказал истреблять купеческие товары, разметывать лавки, ломать дворы и хоромы, выбивать окна, двери в домах, истреблять домашние запасы и все достояние жителей. В то же самое время царские люди ездили по окрестностям Новгорода, по селам, деревням и боярским усадьбам разорять жилища, истреблять запасы, убивать скот и домашнюю птицу».

Не виключено, що Іван, як неймовірно набожний, напоказ, безтямно приміряв на себе сказане в Біблії. Второзаконня 14:

«16. Немилосердно вистинаєш вістрям меча мешканців того міста й приречеш на цілковите знищення вістрям меча його й усе, що в ньому, навіть і скотину».

Безумству немає меж. На лихо, подібне учинялося віками. Страшніших у безумстві звірів, ніж вищі створіння, вічність не являла. Після «вікторії» під Полтавою сім шкур лупив з поверженої України скажений Петро І.

Та чи не ще більшим лиходійством був Геноцид 1933-го року, спровокований комуністами-інтернаціоналістами, вишколеними не в лігві якихось людоїдів, а в благополучному швейцарському місті Ланжюмо. Набиралися розуму інтернаціоналісти не в глухих нетрях Австралії, де напівголі аборигени «съели Кука», а в бібліотеках Лондона та на партійному з’їзді в тій же столиці Великобританії. І по всьому за таємними наказами тих, що були «никем, а стали всем», було по-звірячому, інакше не скажеш, розстріляно царську родину – всіх без розбору, від старших до малолітніх.

Та повернімося до М. Костомарова:

«В Новгородской «повести» говорится, что царь топил в день по 1000 человек и в редкий по 500… Псковский летописец говорит, что Волхов был запружен телами. В народе до сих пор осталось предание, что Иван Грозный запрудил убитыми новгородцами Волхов и с тех пор, как бы в память этого события от обилия пролитой тогда человеческой крови, река никогда не замерзает около моста, как бы ни были велики морозы. Последствия царского погрома еще долго отзывались в Новгороде. Истребление хлебных запасов и домашнего скота произвело страшный голод и болезни не только в городе, но и в окрестностях его. Доходило до того, что люди поедали друг друга и вырывали мертвых из могил. Все лето 1570 года свозили кучами умерших к церкви Рождества в Поле вместе с телами утопленных, выплывавших на поверхность воды…

С Иванова посещения новгородский край упал, обезлюдел. Недобитые им, ограбленные новгородцы стали нищими и осуждены были плодить нищие поколения… Этим разорением московский государь обессилил Новгород и на будущее время подготовил себе легкое уничтожение всякой его самобытности». Те ж саме учиняв 1709 року в Україні син дочки татарського мурзи в Москві Наришкіна. Його спадкоємець досі свій у коридорах московської влади.

Івану ІV вдалося вирвати з Новгорода й Пскова предковічну пам’ять. Імовірно, саме пам’ять порідненості з Трипільською археологічною культурою. Викорінив кат одвічне, природне. Те ж саме намагався зробити з Україною Петро І після «вікторії» під Полтавою в 1709 році. А ще більше силувалася знищити виплекане протягом багатьох тисячоліть Катерина ІІ. Не вийшло. Та, на превелике лихо, згубне не вдавилося. Роззявляє пащу на чуже й у ХХІ столітті нової ери. У вік космічних досягнень. Та хай там що, народна віра непохитна: «ще не вмерла козацька мати». І не вмре.

Непросвіщенні «от Москвы до самых до окраин» всмоктують не з молоком матері, а зі штучною підміною від рибакових і лихачових наркотичне: Київ з усією українською землею – одвічна власність Росії…

Та ось новина. 2015 року в Нью-Йорку видано книгу Plokhy S. The Gates of Europe: a History of Ukraine. Автор – професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій. Переклад українською мовою – «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн і до незалежності» – 2018 року удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Деяким традиційним трактуванням історії видання запускає їжака під череп:

«Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження… «Руські» вікінги… являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо фінських норманів».

За належного бажання те ж саме, на що вказує С. Плохій, можна угледіти в літописах:

«… коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] – Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописанні грецькому». (Літопис руський. – С. 11).

До «у літописанні грецькому» упорядник видання М. Махновець подає примітку: «Про це написано в анонімному продовженні «Хроніки Амартола»; з інших джерел також відомо, що напад русичів на Константинополь стався 18-25 червня 800 р.» Того, що не вкладалося в теорії Б. Рибакова та корифеїв іже з ним, науковці воліли не помічати й, головне, не привертати до неугодного найменшої уваги.

Політикам ліпше б не вторгатися в незвідане, а фахівцям з’ясовувати б, що діялося на обширах угро-фінських племен, а не посягати на історію української землі, не маніпулювати нею, не натягувати абсолютно чуже на свій копил.

І коли вже освячувати «славянское единство», то з якого ж дива залишати за бортом «русского мира» безліч інших народів Російської Федерації. Хоча б і тих же чеченців, які відзначаються, нікуди від правди подітися, найжорстокішими звірствами у загарбницькій війні на сході багатостраждальної України.

Та війна з подачі кремлівських верховодів трактується як «гібридна». А по суті вона така ж, як і Друга світова, коли мільйонна «РОА» – «Российская Освободительная Армия» воювала на боці Гітлера. Доказом цього є хоча б те, що Російська православна церква освятила символічну могилу повішеного комуністами генерала Власова, проголошує убієнного «стратотерпцем» за «Святую Русь».

Розлога ревізія од Путіна українсько-російських взаємин, як би тут м’якше сказати, абсолютно антиісторична. Від довільних тлумачень до правди минулого, а тим паче сучасного, – як до неба пішки.

Лихо з лих через те, що квіт національно свідомої української інтелігенції за понад сімдесят років нещадної «диктатури пролетаріату» було винищено до ноги. Через те нині занадто тонкий прошарок відданої рідному народові еліти в Україні. Навіть твори визнаних у всьому світі геніїв – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки препарувалися на догоду гнобителям. Один з найбільших європейських народів усе ще докладає титанічних зусиль, аби виборсатися з трясовини як духовного поневолення, так і державотворчого гноблення, придушення святих людських прав.

Та хай там що, тримаймося заповіданого предками. Биймо лихом об землю. Як і вони, за найскрутніших обставин борімося за виживання, за існування. Усупереч страшним напастям бережімо рідну землю для наступних поколінь, для спадкоємців омріяної віками волі, для надій на світліше майбутнє. Пророчі прозріння Великого Кобзаря, вшанованого на всіх обширах третьої від сонця життєдайної планети, указують, хто ми й звідки, чиїх батьків та ким і за що закуті. За лічені місяці до останнього подиху в зачині поезії «Саул» Тарас Шевченко віщим словом проголосив, що український рід з такого ж давнього давня, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом».

Українські пращури залишили для досліджень рукотворні сліди свого буття в Мезинській археологічній культурі на березі річки Десни. То одне з найдавніших у Європі поселень пізнього палеоліту – кам’яного віку. До зачину вікопомного десь понад двадцять три тисячі років. Мисливці на мамонтів, північних оленів, носорогів та іншу крупну дичину жили-були на берегах більших і менших річок в Україні – Десни, Сейму, Дніпра, Західного і Південного Бугу, Дністра та врешті Дунаю, оспіваного українськими предками з таким високим натхненням, як ніким, ніде, і ніколи.

У пізньопалеолітичній епосі зароджувався тотемізм – звертання людини до тварин, як до своїх захисників і покровителів. На підтвердження цього чех за походженням Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві знайшов уламок бивня мамонта з вигравіруваним зображенням голови птаха та черепахи. А в Мезині найбільша з-поміж інших споруда, певно, призначалася для загальних зібрань та, мабуть же, для ритуальних відправ і священнодійств. У центрі жевріло чи палало вогнище. Довкола нього грілися холодними зимними вечорами дорослі, старі й малі. І не тільки тулилися одне до одного, щоб було тепліше. Біля того, сказати б, вівтаря, знайшлися не сякі-такі кістки мамонта, а оброблені людськими руками. Вони ще й позначені всіляким різьбленням та прикрашені геометричним орнаментом, нанесеним червоною вохрою.

Довго не вдавалося з’ясувати, для чого ж призначався один, з усього видно, таки ж зумисне підібраний набір кісток. Врешті-решт археологи разом із музикознавцями дійшли висновку, що то не щось інше, як знаряддя для видобування звуків – ударні музичні інструменти. Чулося різне звучання кісток, коли вдаряти їх одну об другу, при чому, доволі голосне. Отож, фахівці дійшли згоди, що можна говорити про найдавніший оркестр ударних музичних інструментів. Коли вже прислухатися, то не залишається сумніву, що при ударах спеціально дібрані та винахідливо оброблені лопатки мамонта подають звуки виразних тонів і тембрів.

Дотепер народні умільці на чому тільки не приграють під час веселих гулянь. Що тільки не бряжчить, бринить або гучить у їхніх руках та не надає мелодіям особливої принадності. Виходить, що й за бозна-якої давнини наші пращури, не біймося такого висновку, пробували розважати себе так само, як і дотепер ведеться. Відбувалося це в тій будові, яка, ймовірно, призначалася для культових відправ.

Воскресити ритми, звучання яких тішило слух кроманьйонців, узялися митці з оркестру народних інструментів та композитор Леся Дичко, народна артистка України. Врешті, подав голос найдавніший із досі будь-де виявлених «шумовий оркестр». Московська фірма «Мелодія», бо в Україні не було такої можливості, випустила платівку, яка відтворює таки ж музичні поклики з кам’яного віку.

Навіть коли вдалося видобути лише якусь дещицю з того, що понад двадцять тисяч років тому тішило слух предків українського народу, то й частки від достовірного достатньо, аби заявити про неабияке відкриття. Наскільки воно важливе, судімо з того, що науковий світ визнав мелодійні ритми «шумового оркестру». На основі цього в усі енциклопедії, вітчизняні й іноземні, вписано: людина почала відчувати, сприймати ритми, тони, мелодійність набагато раніше, ніж доти вважалося. По-науковому це трактується так: танці у Східній Європі наявні з часів палеоліту, себто кам’яного віку.

У тій же будівлі для священнодійств, а отже й для ритуальних відправ, виявлено ще й «шумливі браслети». Вони виготовлені з пластин, відтятих од бивня мамонта й зігнутих так, щоб трималися на зап’ястку. Як це вдалося зробити прадавнім умільцям, за якою «технологією», досі не з’ясовано. Не дійшли спеціалісти до єдиного висновку й щодо того, чи не залишили перші на білому світі меломани позначок більшої чи меншої висоти звуків на окремих кістках шумового оркестру, себто, чи не йшлося вже тоді про якісь спроби, по-сучасному кажучи, розрізняти ноти.

Понад столітні пошуки на місці Мезинського поселення увінчалися ще одним чи ж не визначним відкриттям. Знайдено гребінець, на якому вгадується стилізоване зображення танцівниці. За виявленими артефактами виходить, що на загальних сходинах не лише подавав голос перестук спеціально підібраних кісток мамонта, а й потішала присутніх танцівниця з «шумливими браслетами» на зап’ястках. Від них, мабуть же, сприймали на слух налаштовані чути й відчувати не сякий-такий безладний брязкіт, а, певно, щось уже нехай навіть примітивно, та все ж якось гармонізоване.

Погодьмося: таки ж розгадано щось суттєве з таїн музики кроманьйонців – мисливців на мамонтів та інших великих ссавців у поселенні на березі річки Десни, однієї із повноводих в Україні. Хай там що, а відтворено щось із мелодій, під які понад двадцять тисяч років тому в українських предків просилися ноги до танцю. І хіба ж це не диво з див! Невже воно не заслуговує на те, щоб саме про це значуще все нові покоління читали в шкільних підручниках, а тим паче в посібниках для навчальних закладів вищих ступенів.

Але на це дотепер немає благословення від української науки. Донині не заявлено про головне, про те, що то – далекі, а щодо Трипілля – то й не такі вже далекі, доісторичні періоди буття родів, племен, з яких або від яких – український народ. Усе ще не зжите горе від гвалтувань долі українського народу всілякими супостатами. З його душі вирвано неміряні тисячоліття сонцепоклонницьких, як і в еллінів, вірувань. Доісторичні безміри буття українських родів, племен приглушено, а в багатьох випадках, як ножем, відрізано. Та хай там що, нічого сумніватися у з’яві українського роду на земній кулі від «сотворіння світу» – як за біблійним визначенням. Новітні дослідження наближаються до цього висновку. Поза всяким сумнівом, майбутнє, й не таке вже далеке, це підтвердить.

В усе тому ж Мезині привертають увагу неоціненні зразки матеріальної культури. Особливо ж вражають прикраси для вже тоді вибагливих модниць: підвіски з бивня мамонта, намистини-підвіски, браслети з меандровим орнаментом. Схематичні статуетки жінок-рожаниць і птахів позначені закрученими лініями, нанесеними червоною вохрою. Для народознавців не секрет, що археологічні орнаменти – ялинкові, шевронні, кутами – милують зір протягом неміряних наступних тисячоліть у тканні, вишивках, мереживах, килимарстві та особливо ж на рушниках.

Український етнос, мова якого незрівнянно багата й милозвучна, Мезинською археологічною культурою заявляє про себе не з дикунства, не з відсталості, а з того ж рівня розвитку, як і елліни, близькі йому за світоглядом і тісними взаєминами ще перед п’ятим століттям до нової ери. Хіба ж не це засвідчив «батько історії» Геродот? Ніякі не скіфи, не прийшлі кочовики із бездонної Азії, а гіпербореї – аборигени із Подніпров’я приносили «дари, загорнуті в пшеничну солому» до храму Артеміди на острові Делос в Егейському морі. І знаходили ж спільну мову! Від гостей «навчилися острів’яни та іонійці співати гімни».

Наші пращури ще з Мезина не лише танцювали під ритми «ударників» із кісток мамонта а, певно ж, і співали, щоб через багато тисячоліть народ їхнього роду визнавався співучим та дивовижно багатим піснями. Тож нам на роду написано являтися перед очі світу не унтерменшами, не упослідженими, а духовно відродженими попри всі нещастя. Є що цінувати. Внесок геніальних синів і дочок українського народу в світову культуру вагомий і незаперечний.

Нарешті, звідки ж етнонім – гіпербореї? Пояснює Іван Котляревський у «перелицьованій» «Енеїді» римського поета-епіка Вергілія. Не бозна-де, а на землі українських предків «Борей недуж лежить з похмілля». Та коли Зевс накаже, спричинить хіба ж яку бурю. Бо ж Борей – холодний вітер грецької міфології – дме з півночі. І десь там, як уявляв Геродот, «живуть скіфи оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж». Та не будь-кому, а саме грекам.

Мезинську археологічну культуру сповна успадковує Трипільська, як на моє переконання, цивілізація. Сім тисяч років тому мисливці та умільці в риболовлі й збирачі дармових плодів природи заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Колядки та щедрівки й пісні календарно-обрядових дійств доносять до сучасності відлуння від тих таких же життєдайних або золотих, як і в еллінів, віків. Осмислення світобудови предками українського роду дивовижно суголосні з тим, як про те ж саме йдеться в «Метаморфозах» римського поета Овідія.

Коли не було з нащада світа,
Тогди не було неба, ні землі,
А но лем було синєє море,
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати…

Записав Іван Вагилевич в 1830-х роках у селі Кальниця, Галичина. У менше доступній для кочівників Західній Україні та в майже неприступних нетрях Полісся збереглося найбільше предковічного. І воно підтверджує існування українського етносу «від сотворіння світу», як заявлено в Біблії про синів Ізраїля.

Мова зароджується з появою перших родів, які розростаються до племен. Після тисячоліть природного розвитку єдинокровні об’єднуються та проголошують себе народом. Перша писемна згадка про Україну датується VІІІ століттям. А перед тим були неміряні тисячоліття невпинних змагань за святі права на життя. І якщо мова – душа народу, то колядки й щедрівки, як і вся поетична творчість – святе письмо українського роду. В генній пам’яті криється натхненна щедрість слова-співу, прославляння родючої Матері-Землі й усього, що вона дає роботящим рукам.

Колядки та щедрівки – явище суто українське. Немає їх ні в кого із християн інших держав. Одвічне рік у рік, віками звучить лише в Україні та впевняє у вічності народу на своїй рідній, благодатній землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній. Рідна земля – святий спадок від попередніх поколінь наступним. Як за прореченням від Лесі Українки: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».

Земля Черкащини досі відкриває таїни Трипільської археологічної культури з високорозвиненими протомістами, з двоповерховими будинками, яким десь 6 тисяч років. У селищі Тальянки виявлено унікальні для енеолітичного (мідного) періоду двокамерні горни. Верхня частина заповнювалася сирими глиняними виробами, а знизу палав вогонь. Античні умільці спромоглися на подібне значно пізніше – через дві з половиною тисячі років.

Наш найвидатніший історик Михайло Грушевський, тотально замовчуваний колишньою компартійною владою, визнає антів предками українського народу. При цьому слушно послатися на візантійського історика й письменника VІ століття. Прокопія Кесарійського:

«…племена ці, склавини й анти, не управляються однією людиною, але зстародавна живуть у народовладді, і від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владика всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Однаково шанують вони і ріки, і німф, і деяких інших божеств і приносять жертви і їм усім, і при цих же пожертвах здійснюють гадання… Та й ім’я в старовину у склавинів (від первини скавів – копачів, землеробів – В. П.) і антів було одне. Бо ж і тих, і других з давнього-давня називали «спорами» (розсіяними, розпорошеними – В. П.) якраз через те, гадаю, що вони заселяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони й займають неймовірно обширну землю, адже вони живуть на більшій частині другого (коли дивитися із заходу – В. П.) берега Істру (Дунаю – В. П.)». (Переклад із Свода древнейших письменных известий о славянах. – М.,1991. Т.1. – С. 183-185).

Доле праведна! Як же затуманено, поперекручувано багато що, коли воно стосується українських предків. Хтозна-хто бозна-коли обернув скавинів – копачів, рільників – на склавинів – рабів. Насамкінець Б. Рибаков з однодумцями перехрестив їх на слов’ян. Легко це далося, бо ж дохристиянські тисячоліття українських пращурів відчужувалися, як «поганські». По суті, вилучалися із всесвітньої історії. Тож винищене можна тлумачити як завгодно.

На жаль, великою втратою для української національної свідомості є те, що Прокопій Кесарійський не вказав, яким же було наймення «творця блискавки» – «єдиного владики всього». На моє переконання, головним божеством, якому поклонялися українські пращури, був Кий. Намагаюся доводити це наполегливо і послідовно. Заявлено важливе, як за моїм розумінням, у виданні 2015 року «Перед очима істини». Продовжено в наступних книжках: «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019). Маю надію не помилитися.

Ніякий Сатана, ніякий Диявол не придумав і не придумає нічого більш згубного, ніж вирвати з душі етносу доісторичні тисячоліття його буття на білому світі. Оголосити їх «поганськими», викинути із всесвітньої історії. Щоб за царату душити позбавлених історичної пам’яті валуєвським, емським та ще чортзна-якими указами, а по накатаному сліду після 1917 році ганьбити, переслідувати, тероризувати, розстрілювати без суду і слідства за рішенням скажених «трійок» «українських буржуазних націоналістів – злісних ворогів українського народу». І навіть у ХХІ ст. н. е. вішати всіх собак на «українських націоналістів». Терпіть, обкрадені й поневолені, як прикуті ланцюгами до весел на галерах. Хіба що тепер не ланцюгами, а законами та розгулом беззаконня на додачу. Невже ніколи не засяє перед очима вищих створінь зоря самоврядного господарювання у власній оселі й на одвічно рідній землі, а не під наглядом чужинського наброду?

Наприкінці ХІІ століття безіменний автор «Слова о полку Ігоревім» заявив себе спадкоємцем духовних надбань Трипільської цивілізації. Очевидно, піснетворець чернігівського князя Ігоря не знічев’я заявив: «Чи не гоже було нам, браття, почати старими словами…?» Не виключено, що описав він невдалий похід супроти половців тими «старими словами», які збереглися в колядках і щедрівках. Одвічне звучало тоді, мабуть же, набагато голосніше, ніж тепер. А вже догідливі прислужники Катерини ІІ учинили переклад геніального церковнослов’янським наріччям.

При тому прогледіли, що син рідної йому київської землі пробудив згадки про «часи Бусові», себто про нещасливу долю українських предків у V столітті. Вони під проводом «антського короля Божа», як назвав його історик готів Йордан, у кривавих битвах проти пришельців із острова Скандзи – нині Готланд у Балтійському морі зазнали гірких невдач.

Вірогідно, геніальний творець «Слова» був обізнаний з римськими й візантійськими писемними джерелами так само, як Іван Котляревський, котрий «перелицював» «Енеїду» римського поета-епіка Вергілія. З-під його пера зблискують образи з давньогрецької міфології й римської історії: хоча б і «рищучи в тропу Трояню», «на сьомім віці Трояні». Та понад усе поєднано неміряні тисячоліття буття на білому світі українського роду найменуваннями божеств правічних язичницьких вірувань: «гинуло добро Даждь-Божого онука», «уже звергся Див на землю», «Стрибожі онуки», «Бояню, Велесів онуче», «великому Хорсу», «Встала Обида в силах Даж– Божого онука, вступила бідою на землю Трояню»,
«Уже впала Хула на Хвалу,
Уже тріснула Нужда на Волю,
Уже звергся Див на землю».

Усе це – з правічних вірувань українських предків. Нічого подібного немає ні в угро-фінів, ні в так званих «скіфів» – цією шапкою невидимкою накривали всюдисущі греки людність українського роду на його споконвічній землі. Художні образи «Слова» суто українські:

На Немизі снопи стелять головами,
молотять ціпами харалужними,
на току життя кладуть,
віють душу од тіла.

Нічого подібного не вгледіти в народній творчості ніяких північних сусідів.

Наостанку про релігію. Для з’ясування істини звернімося до різних джерел. За ними не важко простежити, як утверджується неправдиве. Для прикладу – «Изборник. Повести Древней Руси». Віддруковано 1986 року в Москві, у видавництві «Художественная литература». Тираж 700 тисяч примірників. Вступна стаття найуславленішого знавця давньоруської літератури Д. Лихачова. Його ж перекладом сучасною російською мовою із церковнослов’янської фрагмента з «Повести временных лет» відкривається чимала добірка «памятников искусства слова Древней Руси».

Видатний академік, возвеличений як «совість російського народу», перекладає те місце з «Повісті», до якого у нас посилений інтерес, довільно, але дохідливо для масового читача:

«В год 6390 /882/… И сел Олег, княжа, в Києве, и сказал Олег: «Да будет матерью городам русским».

А вже нижчого рангу видання, без академічного благословення, зовсім не церемоняться – «мать городов российских». І квит. Саме так і в доступному мільйонам зацікавлених Інтернеті нині подається.

Проситься до з’ясування істини скупий, лаконічний запис у Київському літописові, список якого було знайдено в Іпатіївському монастирі, збудованому в місті Костромі:

«И сѣде Олегъ в Києві. и реч Олегъ. се буди мт/и/ городом Русскымъ». Над «мт» – титло. Себто – «мати».

І що ж розуміли при цьому автори заявленого? Який зміст укладали у висловлене? Чи не підкажуть та й чи не дадуть відповідь реалії дев’ятого століття? Ті реалії, які відображені в «Повісті…»

Найперше, украй необхідно заперечити сонмищам тих учених та друкованих, котрі сліпо товчуть воду в ступі: «мати» та й «мати». А коли замислитися, поміркувати, то чи ж не візьме сумнів? Хіба ж не ясно, що того часу Олег навряд чи міг сформулювати те, що йому приписано. Він же – з далекої Півночі, зі Скандинавії. Грубої сили завойовник. А сказане, за всіма ознаками, – з розуму церковнослужителів. Від мудрості Візантійської імперії, яка вийшла з Римської і відділилася від неї. Від ромеїв, в основі мови яких – давньогрецька. А в ній місто – polis. Іменник жіночого роду. Ось чому – «мати».

Безсумнівно, проголошене – візантійське за політичним осмисленням. Навіть не запозичене, а принесене місіонерами християнської релігії. І упроваджене при слушній нагоді. В грецькій мові метрополіс – метрополія. Так називалися міста-держави, які мали колонії. Отже, йшлося про Київ як про метрополію в «стране варягов».

Так воно й учинилося. Київ – центр. Головна цитадель варягів після вбивства Аскольда й Діра, а з часом – обитель найманої, належним чином оплачуваної дружини при головному князеві. Звідси виступали загони добре озброєних воїнів, щоб поживитися за рахунок нагнутих до покори. Збирання данини називалося «полюддям». Як це здійснювалося, повідано в тому ж літописові, до осучаснення якого доклав рук академік Д. Лихачов.

Мільйонам легковірних протягом не одного століття нав’язується думка, що нібито Олег заявив у Києві: се буде мати містам російським. Саме так – російським – трактує всеохоплююча пропаганда. А обиватель охоче сприймає. Той, який упритул не бачить і не хоче бачити ні України , ні українського народу. Його гординю розпирає від того, що багатовікової історії Київ – мати усіх, без винятку, міст великої Росії – не тільки давніших, таких, як Новгород, Псков, Твер, а й Хабаровська, Комсомольська-на-Амурі, Калінінграда… І сам Київ – мати не якась інша, а російська. А його «старша сестра» – Москва. Дарма, що ні 882 року, ні протягом двох з половиню наступних століть її і в помині не було. Болотиста місцина довго залишалася безлюдною, без поселенців, без будівничих.

Але факт такого «родства» як у давнину, так і дотепер всіляко виправдовується. В церковнослов’янській писемності десь так із ХІVст. поширюються легендарно-політичні казання про родовід московських князів од Августа-кесаря. Для прикладу, джерело із другої половини ХVІІ століття: «О зачатии царствующаго града Москвы и о Крутицкой епископии, како бысть»:

«В лето 6714(1206) князь великий Данил Ивановичь, после Рюрика, короля римскаго въ 14 колене, пришед из Великаго Новограда в Сузъдаль. И въ Сузъдале родися ему сынъ, князь Георгий, и нареченъ Юрьи. И созда во имя его градъ Юрьевъ Польской… И взя съ собою некоего греченина, именемъ Василия, мудра и знающа зело, чему впредь быти. И въехавъ съ нимъ во островъ теменъ и непроходимъ зело. В нем же болото велико и топко… И сказа ему Василий греченинъ: «Великий княже, на семъ месте созиждется град превеликъ и распространится царствие троеугольное, и в нем умножаться различных ордъ люди…» (Памятники литературы Древней Руси. ХV 11 в. Книга первая. – М.: Художественная литература, 1988).

Так нібито постала Москва. За напоумленням від «греченина». Себто, за благословенням од візантійської мудрості. За тією ж схемою, що й легенда од візантійського розуму про виникнення Києва. І те й те – як апокрифи. Фантасмагоричне. Із зумисне зміщеним, обрізаним датуванням. Не кажучи вже про одвічний Київ, першу згадку про Москву зафіксовано в Іпатіївському літописові року 1147-го.

Та до якої там історичної правди казанням з римо-ізраїльсько-єрусалимським прицілом. Хтось занадто зажерливий їх вимудрував – з такими далекосяжними експансіоністськими й космолітичними замірами, що тільки дивуйся. Тому ж Данилу з тим же «греченином» у тих же болотах являється «человек римлянинъ, имя ему Подонъ». А ще натрапляють на «мужа именем Сара, земли Иверские» (з Грузії – В. П.). Хоч впадай у містику і трактуй, як пророцтво. Бо ж наче на те виходить, що передбачається, кому ж у тій Москві всевишній даруватиме аж у ХХ ст. найвищу владу – вихідцю з Грузії Джугашвілі-Сталіну.

Як і в Києві за міфопереказами, так і в Москві, віросповідування східного обряду започатковує прибулець «із грек», котрий «многії чудотворні мощі з собою принесе». Звичайно ж, казання – плід вигадливого фантазування. В дійсності було не так. До хрещення киян 988 року князем Володимиром, пам’ятник якому нещодавно поставлено на Воробйових (Гороб’ячих) горах у Москві, Російська православна церква не мала ні найменшого стосунку. Візантійська імперія добувалася до душ майбутніх московитів обхідним шляхом – через Золоту Орду. В своїй столиці Сарай-Бату (Старий Сарай – ред.), а це в пониззі Волги, завойовники позволили заснувати єпархію, яка дістала назву Сарайської.

Церковнослужителі полегшували долю християн, звезених з усіх усюд для будівництва пишного міста. В ХІV столітті єпархія поширила свій вплив на землі по Дону, і єпископи стали іменуватися «сарськими й подонськими». А в ХV столітті єпископство переноситься в Москву «на Крутицы». То вивищена місцина на лівому березі Москви-ріки. У «Казанні» ж, вимудруваному пізніше, вимисли з переінакшеннями реального й підмінами фактів подані для того, щоб уникнути дражливої пов’язі з бусурманством і переконати: Крутицька єпархія утворилася біля Москви сама по собі, «изначала».

Монгольський хан улусу Джучі, себто Золотої Орди, на початку ХІV століття нахиляв єдинокровних до ісламу. Та водночас не забороняв проводити релігійні відправи у православних храмах: «бо ці люди молитвою своєю бережуть нас і наше воїнство зміцнюють. Хай будуть вони покірні єдиному митрополиту згідно з давнім законом їхнім і грамотами колишніх Царів Ординських».

Бувало, що й ординці переступали пороги церков із хрестами на банях. Але при цьому не знімали шапок із звіриного хутра, переважно вовчого.

Якби ж то було більше тих, що читали щоденники Олеся Гончара. На жаль, значній більшості не до того. 27 лютого 1968 року Олесь Терентійович записав: «Протестує душа. Таки не підходить нам ця дивна цивілізація». Бо вона, пояснює письменник, «замішана, на крові та вбивствах».

На просторах Російської Федерації проживає багато вихідців з України. Та чи мають вони такі ж права на свою мову і вірування, як росіяни в Україні? В чиїй власності Києво-Печерська, Почаївська, Свято-Успенська – Сятогірська лаври? А збудовану гетьманом Іваном Мазепою церкву неподалік Москви зросійщено, богослужіння українською мовою заборонено. Так само вчинено з усіма церквами в Криму й з українським ліцеєм, відкритим за президентства Віктора Ющенка. На окупованому півострові не залишилося жодної української школи. Наче й не було їх. Діяльність українських громад, товариств, об’єднань як у Москві, так і в інших містах украй обмежено, придушено, а то й заборонено.

Натомість в Україні чужого заводу недоброзичливці знущаються з національної свідомості, гудять, кому тільки не лінь. То що ж це за вишкір «братньої любові»? З якого боку не глянь, натикаєшся на одне й те ж: північний брат – щоб брать. І вбивать.

Та яка б темінь не налягала, обрії неодмінно мусять прояснитися. Має зійти і засяяти зоря добросусідських і рівноправних стосунків між гідними світлішої долі народами.

Вадим ПЕПА, письменник

На фото: цю картину написав відомий український художник Олександр Мельник.

Також читайте статті автора:

• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Cьогодні Європа наражається на синдром Аттіли
• Чому полякам не вдасться повернути колесо історії назад
• Творчість Василя Сліпака замовчували в Україні
• Заберіть «Самсона» з Подолу

Сообщение Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів появились сначала на Український репортер.