Заодно з окупантами? Роздуми письменника
Рашистські терористи на окупованих територіях спалюють українські підручники. Наслідують Гітлера й Геббельса в доведеній ними до ганебного краху Німеччині. Вогнища пожирають зібрання творів Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки… Привезені з рф учителі втовкмачують у голови чужих їм підлітків позавчорашню історію гноблення поневолених народів. Змушують батьків віддавати дітей в кадети. Засліплені ненавистю мародери знесли в Маріуполі пам’ятник Великому Кобзареві, засланому «неудобоваримым тормозом» – царем на солдатську муштру в кос-аральську глушину «без права писать и рисовать».
У «Щоденнику» геніального поета й художника – болюче одкровення: «Якби я був нелюд, кровопивця, то й тоді для мене вдалішої кари не можна було б придумати, як заславши мене в Окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось де причина моїх невимовних страждань. І до всього цього мені ще заборонено малювати. Віднято найблагороднішу частину мого бідного існування. Трибунал під орудою самого сатани не міг би проголосити такий холодний, нелюдський вирок… І цей гнилий старий розпусник користується тут славою щедрого й великодушного благодійника краю. Які ж короткозорі, або, ліпше сказати, які ж підлі ці огидні величальники».
Претендент на довічну владу в кремлі зациклився реанімувати позавчорашній срср. Товче воду в ступі про «єдіний народ». З ким? З уярмленими ордами з бездонного євразійського черева? І це при тому, що український етнос із першими словами своєї мови зароджувався в долині річки Десни, притоки Дніпра, в усесвітньо визнаній Мізинській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІІ-ХІУ тисячоліття до нової ери.
Матеріальні й духовні здобутки попередниці сповна успадкувала її наступниця – Трипільська археологічна культура. Реальні картини з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну Неділю, Медового Спаса, Купала, Яблучного Спаса, Покрову, коли перший сніг припорошує землю, а дівчата на виданні після нелегких трудів на ланах і нивах колись побивалися: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою».
На лихо, українська національна свідомість і на рідній землі ввергається глухими й підсліпуватими в темінь безпросвітну. Як можна вилучати із Незалежного зовнішнього цінювання багатостраждальну історію України? Кому з великорозумних засвербіло збурювати з цього приводу колотнечу? Запитати б короткозорих: з ким ви, майстри освіти й культури?
Василь Сотник.
