Ошелешує щасливець як колег, так і «братів незрящих гречкосіїв», за словом Тараса Шевченка, сенсаційним «відкриттям»: «У вересні 911 року в Константинополі делегацією русів на чолі з їхнім ватажком Олегом підписано договір з Візантією. Він став першим документом в історії ранньої Русі. В договорі названі учасники посольства: Карл, Інгельд, Руалд, Фарогоф, Гуд». На цій підставі новаку в науці привиділося: «Київ заснували скандинави».

Як наврочено неофіту мавпочкою з китайської притчі. Вона в подобі стократ зменшеної фігурки стояла на столі перед Леніним. Заплющує очі й затуляє вуха: нічого не хоче бачити і нічого не воліє чути. А дарма. 21 вересня 2022 року під час несосвітенного святкування так званої 1160 річниці російської державності путін відвідав Новгород та виголосив промову: «Великий Новгород, Рюрикове городище, Стара Ладога, Ізборськ – все це колиска Русі, витік нашої цивілізації і нашої держави, нашої культури, просвіти». Не кажучи вже про все інше, яка там «просвіта»! Свого часу Лев Толстой застерігав: «Сила влади тримається на неосвіченості народу, й вона знає це і тому завжди буде боротися проти освіченості. Пора нам зрозуміти це».

Нинішній кремлівський верховода «розуміє» як ніхто інший. «Просвіщає» одноплемінників шойгу з недавньої автономної області Туви, тепер Тві, а також якутів, бурятів, дагестанців, татар, чеченців, перехрещених на «кадіровцев», мордвинів, осетинів, інгушів… Мобілізує всіх без розбору на кровопролитну війну в Україні. В мародерів аж очі на лоба лізуть від не баченої доти цивілізації. Не уявити, як би відсталі в повсякденному побуті та приречені на злиденне існування скаженіли в благополучній Західній Європі, аби туди дорвалися.

Закономірно подає голос строфа із вірша Бориса Олійника «Європі»:

Ми ж не виказуєм, яку недолю
Тобі вістило знаками біди,
Аби козацький стан у Дикім полі
Не зупинив азійської орди.

То кому ж В. Арістов підспівує? На які ж псевдонаукові теорії зорієнтований? 2015 року в Нью-Йорку появилася об’ємна праця професора історії та директора Українського наукового інституту Гарвардського університету: «Plokhy S. The Gates of Europe: a Histori of Ukraine». Український переклад з дещо конкретизованою назвою «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» опубліковано в Харкові накладом 10 000 примірників та відзначено 2018 року Національною премією України імені Тараса Шевченка. У розділі під заголовком «Вікінги на Дніпрі» автор стверджує:
«В Україні, як і майже в усій Європі, доба Великого переселення народів, або «варварських набігів», змінилася добою вікінгів, що тривала з кінця VІІІ до другої половини ХІ століття. Як і слід було очікувати, кінець «варварських набігів» не означав кінця вторгнень узагалі. Нові нападники прийшли з територій Швеції, Норвегії та Данії. Це були вікінги, відомі також як нормани в Західній Європі або варяги у Східній. Вони грабували, підкорювали та керували цілими країнами чи їхніми частинами».

Одна з таких «частин» – Нормандія у Франції. Одначе ця обставина не скасувала державне утвердження країни. Папа Римський наймав озброєних вікінгів на військову службу. Але в Італії жодному історику не спадає на розум вважати прибульців з далекої півночі «засновниками Рима». До слова, про договір, який для Арістова – «відкриття», в С. Плохія написано докладно. І в літописах про вимоги варягів до Константинополя – предостатньо.

До проголошення незалежності Української Держави мені судилася нелегка доля із солдатською муштрою в оренбурзьких степах – у Бузулуці та на зловісному Тоцькому полігоні, де 1954 рjоку було випробувано на відкритій місцевості скинуту з літака атомну бомбу. Молодим журналістом почув од Олеся Гончара: «Найважче писати правду». Та хай там що, з пробудженням української національної свідомості почало розвиднюватися. Вдалося опублікувати дев’ять книг історичної тематики. На додачу до двох попередніх, які після довготривалих зволікань були оприлюднені в позавчорашньому видавництві «Радянський письменник».

Складається враження, що українські історики затялися обмежуватися спілкуваннями винятково в своєму колі. Звертаюся до так званої еліти в Україні. Хто бажає дихнути озоном правди – як після грозової зливи – читайте мої видання.

На моє переконання, український етнос зароджувався з першими словами своєї мови на березі річки Десни в усесвітньо відомій Мізинській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІ-ХІV тисячоліття до н. е.

Матеріальні й духовні здобутки попередниці успадкувала не менш вікопомна Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності невмирущі колядки та щедрівки й пісні календарно-обрядових дійств на Різдво, Великдень, Зелену або Клечальну неділю, Купала, Медового Спаса, Маковія, Яблуневого Спаса, Покрову, коли закінчуються роботи на полях і ланах, а дівчата на виданні побиваються: «Покровонько, Покровонько, покрий мені головоньку – як не наміткою, то хоча б онучею, щоб не зоставалася дівкою гидючою». Не кажу вже про зажинки та обжинки одних із перших рільників, хліборобів на третій від Сонця життєдайній планеті. Ключі до відродження суголосної з еллінською доісторичної пам’яті предків – мова і пісня.

Хто не погоджується з моїми твердженнями, заперечуйте, критикуйте, спростовуйте. В полеміці, дискусіях – наближення до істини. Не мовчіть. Компартійна ідеологія привчила ховати дулі в кишенях, тримати язик за зубами й товкти воду в ступі во славу імперської тиранії. Дозамовчувалися – далі нікуди. Якби НАН України воскресила предковічну пам’ять українського етносу, то якими б нікчемними та безпідставними були навіть для неосвічених марення кремлівських «знавців» минулого присвоювати вікопомну спадщину нашої рідної Матері-Землі, яка після неміряних тисячоліть буття на білому світі – Україна. Не в брову, а в око б’є кремлівських окупантів обвинувачення від Ісуса Христа: «Вони сліпі, вожді сліпих, а коли сліпий веде сліпого, обидва впадуть у яму».

Вадим Пепа,
лауреат Літературно-мистецьких премій імені І. С. Нечуя-Левицького та імені Олеся Гончара.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

Дещо про музей лютого українофоба. Роздуми письменника

• Тільки правда зостанеться. Роздуми письменника
• Європа наражається на синдром Аттили. Роздуми письменника 
• Що таке армагеддон? Роздуми письменника
• “Вожді сліпих” благословлять убивць. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение Мед на губи «руского міра». Роздуми письменника появились сначала на Український репортер.

«Майже 20% наших абітурієнтів не здали тест з історії України. Це діти, які абсолютно не володіють картографічними вміннями. І абсолютно не орієнтуються в історичній хронології, не в тому понятті – що, де, коли і як відбувалося, а вони не здатні розташувати події, між якими відстань 10-20 років», – розповів він.

За словами Бойка, ці діти не здатні аналізувати елементарну діаграму і співвідносити дату на ній з варіантом відповіді. Також ці абітурієнти, отримавши повну загальну середню освіту в період незалежності України, не здатні згадати або пам’ятати чотири канонічні події, які привели до незалежності держави.

«З точки зору суспільствознавчого компонента наші діти демонструють більш загрозливі і більш невтішні результати, ніж ті, які демонструють з математики», – переконаний Бойко.

Як  повідомлялося у ЗМІ, в 2021 році майже третина випускників не здали ЗНО з математики. Граничний бал з математики – «склав/не склав» – був встановлений на рівні 10 тестових балів. Пізніше глава Міносвіти Сергій Шкарлет пояснив провал на ЗНО з математики.

Нагадаємо, що у 2021 році на зовнішнє незалежне оцінювання зареєструвалася чи не найбільша кількість осіб за роки існування цієї системи оцінювання – майже 390 тис. людей.

Сообщение ЗНО з історії України провалила п’ята частина абітурієнтів появились сначала на Український репортер.

“Політика Володимира Зеленського полягає у тому, щоб зшивати країну. Зшивати – це означає толерантне відношення, за допомогою органів місцевого самоврядування, через місцеві органи влади, до культури, історії і до особливостей культури і історії в наших регіонах”, – сказала Верещук.

Вона додала, що українцям не треба нав’язувати героїв.

“Нам треба навчитися раціонально підходити до своєї історії, до тих сторінок, які можуть збудувати у майбутньому підвалини розвиненої України. А якщо ми будемо конфліктувати, переводити це в царину і площину лише конфлікту і загострення конфлікту, ми ніколи не збудуємо свою Україну”, – сказала Верещук.

Сообщение Верещук: не треба нав’язувати героїв появились сначала на Український репортер.

На ляп у тексті у Фейсбуку вказав Володимир Людмирський, опублікувавши відповідне фото.

«Багато в Україні міст — великих і маленьких, молодих і старовинних. Одним із таких старовинних міст є Київ — столиця України. Це давнє місто, засноване ще в 19 столітті. Софійвський собор, Києво-Печерська лавра — пам’ятки тих часів», — зазначено в підручнику.

Зазначимо, що Ольга Хорошковська — докторка педагогічних наук, співробітниця Інституту педагогіки і володарка державних премій в сфері освіти, лауреатка Державної премії України в галузі освіти.

Професорка відома завдяки синові Валерію — бізнесмену і колишньому топ-чиновнику. Свого часу Валерій Хорошковський очолював Мінфін, СБУ, Митну службу, а у 2020 році розглядався як кандидат у прем’єр-міністри.

Коментар із соцмереж:

Назар Приходько:
“Все життя живу у Києві, народився тут, до школи пішов, універ закінчив, одружився, доця народилась і весь цей час я знав, що Києву більше 1500 років…
А от укладачка підручника історії, доктор педагогічних наук з декількома Державними преміями Ольга Хорошковська (мама Валерія) – стверджує, що місто Київ засноване у 19-му столітті.
Ні, це не друкарська помилка, бо навіть якщо прибрати одиницю, Київ все одно засновано набагато раніше ніж у 9-му столітті.
А ще, як бачите, Лавра і Софійський собор теж «пам‘ятки тих часів»… Отака у нас «прогресивна» система освіти…”

Нагадаємо, що у підручнику з англійської мови для учнів 3-го класу, авторкою якого є Оксана Карпюк, знайшли безліч граматичних помилок.

Сообщение У підручнику для першокласників написали, що Київ заснований у 19 столітті появились сначала на Український репортер.

Цей автор – з когорти особливих письменників. Не в тому плані, що він був обдарований ласкою та увагою влади чи може похвалитися престижними літературними преміями. Майже два десятиліття радянське КДБ забороняло друкувати його твори. Комуністичний режим називав його «бандерівцем», літератором, який «прославляє» Українську повстанську армію. За ним роками шпигували сексоти, його прізвище було записане в кадебешних журналах, як «неблагонадійний».

Однак, незважаючи на цей моральний терор, на табу, пан Михайло все одно творив. Про те, що сам бачив і пережив, чому був свідком і учасником. На папері свої переживання, почуття, біль і тривоги, про пережите зображав у формі художніх творів – романів, оповідань.

Він народився 1932 року на Тернопіллі, у селі Куропатники Бережанського району. Родина Михайла були оунівською і він, будучи хлопчаком, добре запам’ятав, як ставилися у сім’ї до червоних «визволителів», як селяни страждали від дикої московитської орди, що прийшла на західні українські терени будувати комунізм. Він пише:

«Коли я вчився у восьмому класі Бережанської школи, я безконечно бігав у село, що знаходилося за вісім кілометрів від міста, аби перевірити чи мою сім’ю москаль не вивіз до Сибіру, бо вся наша родина на цей час була вже депортована…». На початку 1950-х років юного Михайла Стасюка вже «пасло» НКВД, його стали викликати то на упізнання (по фотографії) рідного дядька , який воював проти більшовиків, то з метою залякування, відтак ставало зрозуміло, що насувалася біда – він вже був у списках противників більшовицької влади, за ким ось-ось мав приїхати «воронок».

Щоб уникнути арешту, Михайло їде на край світу і опиняється аж на північному Сахаліні, де працює на будівництві. Повернувся в Україну в 1966 році. Згодом вступив до Львівського університету, а перед захистом диплому його виключили з університету за сфабрикованим наказом ректора – мовляв, студент «свідомо вдався до обману, подавши невірні дані про місце своєї праці». На той час вже вийшла книжка оповідань, яка, згадує він, «наробила галасу серед кагебістів».

Такі як Михайло Стасюк розхитували підвалини комуністичного режиму, пришвидшували здобуття Україною незалежності. У 1989 році Стасюк був організатором і головою Руху в одному за районів Львов – Винниках, потім – учасником двох перших з’їздів Руху в Києві. І пише, пише…

Про що його твори? У романі «Багряне сонце» змальовано події 1944-1945 років на Поділлі, у Бережанській окрузі УПА. Головним героєм є молодий хлопець на псевдо «Скеля», який воює з більшовиками у загоні під керівництвом провідника «Сивого». Автор веде розповідь від першої особи, від юнака, який зростав у робітничій родині й одного разу зробив для себе вибір – повстанська сотня.

«Пам’ятаю останню вечерю у рідній хаті, коли ми зібралися усі троє разом. Був теплий літній вечір, від легкого вітру тихо шептались яблуні в саду і крізь відчинене вікно до нас долинав спів вечірньої птахи. Тоді батько сумно сказав:

-Большевик перейшов Збруч, повзе на Тернопіль. Минулої ночі розбомбив стратегічно важливий залізничний міст під Тернополем, так що наразі я не тягатиму вантажів на фронт (батько головного героя працював машиністом на паровозі.– Ред.)

-Ну і слава Богу, що не тягатимеш… – сумно озвалася мати. – Тікай у підпілля, бо загинеш, якщо потрапиш під бомби…»

Автор яскравими деталями, виразними подробицями, в тому числі з побуту, змальовує тогочасну ситуацію на західній Україні. Нитка розповіді тримає читача в напрузі, спонукає хвилюватися, переживати за долю героїв. Автор майстерно подає епізоди з побуту повстанців, облаштування криївок, з воєнного мистецтва загонів УПА, розповідає про їхню тактику боротьби. Одна із сюжетних ліній веде читача у ліричний світ двох закоханих – повстанця «Скелі» і його дівчини Христини. Ця молода пара заради визволення країни від більшовиків мусила відмовитися від спокійного сімейного життя.

Перед нами постає картина масштабного збройного опору більшовицькій окупації; зображено, у яких страшних умовах боролися повстанці на два фронти – проти комуністичного і фашистського. Енкаведисти влаштовували тотальний терор проти мирного населення, залякуючи його, щоб люди відмовлялися від підтримки УПА. Більшовики та їхні сексоти маскувалися під повстанців, вбивали цивільних, звинувачуючи у цьому підпільників.

Епізод ліквідації однієї з таких банд якраз і описано в романі «Багряне сонце»:

«…Було це сорок п’ятого року, ранньою весною. Група добре вишколених ветеранів СБ ОУН під командою «Ворона», у якій був кулеметник «Степан», булавний «Лелека», лікар «Сом», напросився і я – «Скеля», та ще декілька хлопців із різних боївок СБ, отримали важливе завдання: засісти на полі при дорозі між селом Потік та селом Козівка, що належить до Козівського району, й знешкодити енкаведистську зграю Шпінка, а самого Шпінка, при можливості, взяти живим і привести на повстанський суд.

Наша розвідка і СБ ОУН знали, що ці енкведисти полюють на цивільних людей на безлюдних дорогах, десь на полі чи далеко за селом, полюють як мисливці на диких тварин. Убивають людей, везуть до районного НКВД чи НКГБ, там оформляють убитих, як бандерівців, і за кожного вбитого отримують п’ятсот сталінських рублів…».

Повстанська засідка була успішною, на банді Шпінка було поставлено крапку, а головного людожера було смертельно поранено. У примітці автор зазначає, що Шпінко – реальна людина, це – справжнє прізвище вбивці з Козівського НКВС.

Наприкінці серпня 1945 року повстанця “Скелю” під час бою було важко поранено, він знепритомнів, потрапив до московського полону, згодом опинився у концтаборі. Його сотня (а там була і Христина) з боями прорвалася через енкаведистські засідки, знайшовши згодом прихисток у західних країнах.

Письменник досить несподівано закінчує роман. У фіналі він змальовує картину через 48 років. На Бережанщині, в оселі головного героя, тобто «Скелі», раптом пролунав телефонний дзвінок – це була Христина з Америки.

Згодом Христина приїхала на Тернопілля. І колишні повстанці знову зустрілися. Утім автор тримає інтригу до останнього…

***

На початку Незалежності України письменник Миайло Стасюк написав оповідання «Каравани йдуть у вічність». В анотації до твору читаємо:

“Оповідання написане саме тоді, кои ще панувала комуністична більшість, коли масово зникали патріоти; саме така доля спіткала головного героя цього оповідання, котрого знайшли люди звіряче замордованого в шуварах неподалік своєї хати… Із найщирішою любов’ю автор описує покоління 1917-1920 років… Це люди, які до болю любили все українське, йшли на смерть за волю рідної землі і власного народу, часткою котрого вони були. Саме їх автор називає «людьми з кременю і світла» або «журавлями, що відлетіли». Цих українських патріотів, твердих, як кремінь, зі світлом на відкритому обличчі, щирих і приязних, автор змальовує в оповіданнях: «Каравани йдуть у вічність», «Украдені коні», «Три явори», «Світе-могило»…

Читаючи «Каравани йдуть у вічність», бере за душу житейська історія дев’яностолітнього дідуся Дениса Диберного. Ось послухайте:

«…Його очі ніколи не старіли, лише обволікав їх туман, коли мав якесь горе або коли думав про війни. А думав Денис про війни тоді, коли мацав тремтячи поглядом далекі гори, бо їх доре з його обійстя видно. І тоді ці гори видавалися йому велетенськими могилами посеред рівнини та безконечних букових лісів, що підступають до гір. Такі тут гори, що підгоріли на сонці, ніби руді від корови, на яких у вісімнадцятому… Денис воював з поляками, а у двадцятому… з большевиком Будьонним… А у сорок сьомому у цих горах його син загинув. Загинуло там немало повстанців у нерівному бою з новітнім окупантом, що залишав по собі трупи т спалені оселі. Тисячами сунула та орда, сунули облава за облавою у села й у ці гори… А потім селяни ночами досипали могилу, бо москаль її руйнував, але вона знову оживала: росла вгору і ширшала… Онде вона, ця могила – бовваніє, як привид минулого, і довгими роками муляла здичавілій орді очі».

Вже на початку Незалежності України одного разу біля цієї символічної могили громада, начальство влаштували мітинг. Приїхав і дідусь Денис з онуком.

«…Побачивши поновлену могилу з високим дубовим хрестом і море народу навколо неї, упав на коліна й перехрестився. Потім зняв із себе черевики, зв’язав їх шнурівками й накинув на коня так, щоб не злетіли. Онук теж хотів зняти черевики, але старий не дозволив.

– Будь взутий, -сказав він. А коли виростеш, то йтимеш на вершину гори босий, бо ця земля у крові тих, що полягли за твою волю. Йтимеш тут босий, то зріднишся із цими горами».

А далі в оповіданні випрямляється пружина конфлікту. Так звані мажори ображають старенького, називаючи «рагулем недобитим». Тим часом на трибуні позаймали місця новітні демократи, які «за комуно-московської імперії нищили все національне, кидали або допомагали кидати у тюрми патріотів, руйнували церкви…». Сьогодні вони – ситі, гладенькі, червонопикі… Таких і побачив дідусь Денис Диберний на мітингу. Він і не думав виступати, але почуте і побачене, пекуча образа змусили його пробитися до сцени і взяти слово. І після цього мітинг круто пішов не за сценарієм влади. Такого повороту ніхто не очікував. А коли все закінчилося, до дідуся Дениса підійшов ветеран УПА й сказав: «Ви той, що греблі рве…».

Письменник пише гостро, називаючи речі своїми іменами, говорячи про перелицьованих так званих патріотів, про тих, що «служили Гітлеру й Сталіну», а потім стали видавати себе за рятівників народу. Він художнім словом шмагає зрадників і перекинчиків усіх мастей, твердо стоїть в обороні національної ідеї, вшановуючи пам’ять героїв визвольних змагань.

Отож читаймо книги Михайла Стасюка.

Леонід ФРОСЕВИЧ

Фото: “Український репортер”

Читайте також:

• Письменник Шкляр пропонує звести монумент воїнам УПА (+відео)

Відео:

Сообщение Історія УПА: письменник Михайло Стасюк розповів про боротьбу з московськими окупантами (+відео) появились сначала на Український репортер.

Виправдовуємося – такий був час. Але допоки вишукуватимемо собі різні причини? “Час знати свою справжню історію”, – каже український історик, директор Інституту козацтва Тарас Чухліб. І пропонує нам свої надзвичайно цікаві книжки. Бо розповідають вони про найменш досліджені історичні періоди нашої держави.

З-під пера автора вийшло вже понад 250 наукових та науково-популярних праць з історії України, Польщі, Росії, Туреччини XVI—XVIII ст. Днями заслужений діяч науки і техніки України, доктор історичних наук, провідний науковий співробітник Інституту історії України НАН України презентував дві свої нові історичні книжки –
“Мечем та оралом. Донбас – давня земля України” та “Козаки і татари. Українсько-кримські союзи 1500–1700-х років …”.

Сообщение Доторкнімося до струн своєї історії появились сначала на Український репортер.

Національний художній музей опублікував на своїй фейсбук-сторінці текст записки: «Іюня 25-го 1900 года столяра Семенъ Антоновъ, Алексей Антоновъ, Яковъ Р..ди”. Зі звороту: “Архитекторъ Городецкий Владиславъ».

Директорка НХМУ Юлія Литвинець розповіла у коментарі Громадському радіо, що наразі невідомо, ким були вказані, окрім Городецького, троє осіб – швидше за все, це люди, що виготовляли двері, а сам ескіз належав архітекторові, оскільки на дереві стоїть його підпис.

– Цікаво, що, коли почали реставрувати двері і зняли шпаклівку, виявилося – оригінальним кольором дверей був не сірий,  він є пізнішим, вже повоєнним нашаруванням, яке утворилося в результаті хімічних процесів, – розповіла Юлія Литвинець. – Двері виготовлені з мореного дуба, і їхні оригінальні кольори − вохристі. Ми тепер розуміємо, що раніше уся споруда музею виглядала через це по-іншому, і маємо намір відновити оригінальні кольори дверей.

Вхідні двері повернуться до музею з реставрації за два місяці. У музеї зазначають, що не хочуть поспішати з цим, оскільки  реставрувати треба багато, а двері, які найбільше використовуються в музеї, мають бути безпечними для відвідувачів і не пропускати холоду.

Гроші на реставрацію  зібрали завдяки програмі «Левовий Краудфандинг». Окрім відновлення вхідних дверей, за пожертвувані кошти у музеї вже відреставрували підлогу на другому поверсі.

Нагадаємо, що Національний художній музей заснований 1899 року. Його будівлю спроектував архітектор Владислав Городецький у неокласичному стилі. На сьогодні фонди музею налічують близько 40 000 експонатів, серед яких – збірки іконопису, давньої поліхромної скульптури, класичні твори живопису XIX століття, український авангард та мистецтво тоталітарної доби, новітні течії живопису  XX-XXI століть.

Сообщение «Sms з минулого». У 118-річних дверях художнього музею знайшли унікальну записку появились сначала на Український репортер.

Олександр МЕЛЬНИК, автор проекту “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників» розповів “Українському репортеру”:

– Бієнале задумувалася для відродження історичного жанру в українському мистецтві, для правдивого висвітлення в художніх образах історії України, що віками перекручувалася колонізаторами. Вони і в історичних працях, і в художній літературі, і в образотворчому мистецтві зображували себе героями, визволителями всіх пригноблених, а українців – зрадниками свого ж народу.

Це стосується і подій Української визвольної революції 1917-1921 років. Яких тільки гріхів і злочинів не приписували очільникам тогочасних визвольних змагань Грушевському, Винниченку, Петлюрі, як раніше Мазепі, а згодом Шухевичу і Бандері!

На нинішній бієнале, як і на всіх інших, діячі українського Відродження на полотнах і плакатах, у скульптурі постають державотворцями, що присвятили життя визволенню України.

Як і на попередніх виставках, на цій висвітлюється вся наша історія від найдавніших часів, Трипільської культури, скіфського періоду, Давньоруської держави, козацького періоду, часів Тараса Шевченка, радянської системи і аж до нинішньої війни проти російської агресії. Глядач, пройшовши  експозиційними залами, ніби йде від століття до століття, бачить, “перечитує” в мистецьких образах всю історію народу.

Виставковим комітетом відібрано для експонування близько трьохсот творів історичного жанру ста вісімдесяти митців з усіх регіонів України. Представлено також по одному автору з Болгарії та Польщі.

На виставці глядачі матимуть унікальну можливість побачити твори майстрів-класиків, що відійшли від нас: Валентина Задорожного, Веніаміна Кушніра, Миколи Стороженка, Володимира Федька, Олександра Івахненка, які велику частку своєї творчості присвятили історії України.

Подали на виставку нові твори видатні митці сьогодення Василь Чебаник, Андрій Ментух, Василь Гурін, Віра Кулеба-Баринова, Віктор Ковтун, Анатолій Кущ, Володимир Пасивенко, Петро Малишко, Микола Білик, Володимир Кабаченко…

Своє бачення історії рідного народу, велику майстерність демонструє молоде покоління митців, зокрема студенти мистецьких вишів України.

Бієнале “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників” відкриває нові імена в нашому мистецтві, служить вихованню історичної самосвідомості молодих митців, а через їхню творчість і глядачів.

Виставка працюватиме з 19 січня по 4 лютого щодня, крім вівторка, з 12.00 до 19.00 за адресою: вул. Січових Стрільців (Артема), 1–5 (Львівська площа).

Вхід вільний.

Фото на головній: Цю картину – “Українське Різдво під червоною зіркою” – художник Олександр Мельник створював кілька років. Ми бачимо велику трагедію маленької української родини, яка потрапила в лещата більшовицьких виродків.

Фото “Українського репортера”

Сообщение Запрошуємо: “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників» (+відео) появились сначала на Український репортер.