Історія УПА: письменник Михайло Стасюк розповів про боротьбу з московськими окупантами (+відео)
У Львові побачив світ солідний двотомник прози Михайла Стасюка «Люди з кременю і світла».
Цей автор – з когорти особливих письменників. Не в тому плані, що він був обдарований ласкою та увагою влади чи може похвалитися престижними літературними преміями. Майже два десятиліття радянське КДБ забороняло друкувати його твори. Комуністичний режим називав його «бандерівцем», літератором, який «прославляє» Українську повстанську армію. За ним роками шпигували сексоти, його прізвище було записане в кадебешних журналах, як «неблагонадійний».
Однак, незважаючи на цей моральний терор, на табу, пан Михайло все одно творив. Про те, що сам бачив і пережив, чому був свідком і учасником. На папері свої переживання, почуття, біль і тривоги, про пережите зображав у формі художніх творів – романів, оповідань.
Він народився 1932 року на Тернопіллі, у селі Куропатники Бережанського району. Родина Михайла були оунівською і він, будучи хлопчаком, добре запам’ятав, як ставилися у сім’ї до червоних «визволителів», як селяни страждали від дикої московитської орди, що прийшла на західні українські терени будувати комунізм. Він пише:
«Коли я вчився у восьмому класі Бережанської школи, я безконечно бігав у село, що знаходилося за вісім кілометрів від міста, аби перевірити чи мою сім’ю москаль не вивіз до Сибіру, бо вся наша родина на цей час була вже депортована…». На початку 1950-х років юного Михайла Стасюка вже «пасло» НКВД, його стали викликати то на упізнання (по фотографії) рідного дядька , який воював проти більшовиків, то з метою залякування, відтак ставало зрозуміло, що насувалася біда – він вже був у списках противників більшовицької влади, за ким ось-ось мав приїхати «воронок».
Щоб уникнути арешту, Михайло їде на край світу і опиняється аж на північному Сахаліні, де працює на будівництві. Повернувся в Україну в 1966 році. Згодом вступив до Львівського університету, а перед захистом диплому його виключили з університету за сфабрикованим наказом ректора – мовляв, студент «свідомо вдався до обману, подавши невірні дані про місце своєї праці». На той час вже вийшла книжка оповідань, яка, згадує він, «наробила галасу серед кагебістів».
Такі як Михайло Стасюк розхитували підвалини комуністичного режиму, пришвидшували здобуття Україною незалежності. У 1989 році Стасюк був організатором і головою Руху в одному за районів Львов – Винниках, потім – учасником двох перших з’їздів Руху в Києві. І пише, пише…
Про що його твори? У романі «Багряне сонце» змальовано події 1944-1945 років на Поділлі, у Бережанській окрузі УПА. Головним героєм є молодий хлопець на псевдо «Скеля», який воює з більшовиками у загоні під керівництвом провідника «Сивого». Автор веде розповідь від першої особи, від юнака, який зростав у робітничій родині й одного разу зробив для себе вибір – повстанська сотня.
«Пам’ятаю останню вечерю у рідній хаті, коли ми зібралися усі троє разом. Був теплий літній вечір, від легкого вітру тихо шептались яблуні в саду і крізь відчинене вікно до нас долинав спів вечірньої птахи. Тоді батько сумно сказав:
-Большевик перейшов Збруч, повзе на Тернопіль. Минулої ночі розбомбив стратегічно важливий залізничний міст під Тернополем, так що наразі я не тягатиму вантажів на фронт (батько головного героя працював машиністом на паровозі.– Ред.)
-Ну і слава Богу, що не тягатимеш… – сумно озвалася мати. – Тікай у підпілля, бо загинеш, якщо потрапиш під бомби…»
Автор яскравими деталями, виразними подробицями, в тому числі з побуту, змальовує тогочасну ситуацію на західній Україні. Нитка розповіді тримає читача в напрузі, спонукає хвилюватися, переживати за долю героїв. Автор майстерно подає епізоди з побуту повстанців, облаштування криївок, з воєнного мистецтва загонів УПА, розповідає про їхню тактику боротьби. Одна із сюжетних ліній веде читача у ліричний світ двох закоханих – повстанця «Скелі» і його дівчини Христини. Ця молода пара заради визволення країни від більшовиків мусила відмовитися від спокійного сімейного життя.
Перед нами постає картина масштабного збройного опору більшовицькій окупації; зображено, у яких страшних умовах боролися повстанці на два фронти – проти комуністичного і фашистського. Енкаведисти влаштовували тотальний терор проти мирного населення, залякуючи його, щоб люди відмовлялися від підтримки УПА. Більшовики та їхні сексоти маскувалися під повстанців, вбивали цивільних, звинувачуючи у цьому підпільників.
Епізод ліквідації однієї з таких банд якраз і описано в романі «Багряне сонце»:
«…Було це сорок п’ятого року, ранньою весною. Група добре вишколених ветеранів СБ ОУН під командою «Ворона», у якій був кулеметник «Степан», булавний «Лелека», лікар «Сом», напросився і я – «Скеля», та ще декілька хлопців із різних боївок СБ, отримали важливе завдання: засісти на полі при дорозі між селом Потік та селом Козівка, що належить до Козівського району, й знешкодити енкаведистську зграю Шпінка, а самого Шпінка, при можливості, взяти живим і привести на повстанський суд.
Наша розвідка і СБ ОУН знали, що ці енкведисти полюють на цивільних людей на безлюдних дорогах, десь на полі чи далеко за селом, полюють як мисливці на диких тварин. Убивають людей, везуть до районного НКВД чи НКГБ, там оформляють убитих, як бандерівців, і за кожного вбитого отримують п’ятсот сталінських рублів…».
Повстанська засідка була успішною, на банді Шпінка було поставлено крапку, а головного людожера було смертельно поранено. У примітці автор зазначає, що Шпінко – реальна людина, це – справжнє прізвище вбивці з Козівського НКВС.
Наприкінці серпня 1945 року повстанця “Скелю” під час бою було важко поранено, він знепритомнів, потрапив до московського полону, згодом опинився у концтаборі. Його сотня (а там була і Христина) з боями прорвалася через енкаведистські засідки, знайшовши згодом прихисток у західних країнах.
Письменник досить несподівано закінчує роман. У фіналі він змальовує картину через 48 років. На Бережанщині, в оселі головного героя, тобто «Скелі», раптом пролунав телефонний дзвінок – це була Христина з Америки.
Згодом Христина приїхала на Тернопілля. І колишні повстанці знову зустрілися. Утім автор тримає інтригу до останнього…
***
На початку Незалежності України письменник Миайло Стасюк написав оповідання «Каравани йдуть у вічність». В анотації до твору читаємо:
“Оповідання написане саме тоді, кои ще панувала комуністична більшість, коли масово зникали патріоти; саме така доля спіткала головного героя цього оповідання, котрого знайшли люди звіряче замордованого в шуварах неподалік своєї хати… Із найщирішою любов’ю автор описує покоління 1917-1920 років… Це люди, які до болю любили все українське, йшли на смерть за волю рідної землі і власного народу, часткою котрого вони були. Саме їх автор називає «людьми з кременю і світла» або «журавлями, що відлетіли». Цих українських патріотів, твердих, як кремінь, зі світлом на відкритому обличчі, щирих і приязних, автор змальовує в оповіданнях: «Каравани йдуть у вічність», «Украдені коні», «Три явори», «Світе-могило»…
Читаючи «Каравани йдуть у вічність», бере за душу житейська історія дев’яностолітнього дідуся Дениса Диберного. Ось послухайте:
«…Його очі ніколи не старіли, лише обволікав їх туман, коли мав якесь горе або коли думав про війни. А думав Денис про війни тоді, коли мацав тремтячи поглядом далекі гори, бо їх доре з його обійстя видно. І тоді ці гори видавалися йому велетенськими могилами посеред рівнини та безконечних букових лісів, що підступають до гір. Такі тут гори, що підгоріли на сонці, ніби руді від корови, на яких у вісімнадцятому… Денис воював з поляками, а у двадцятому… з большевиком Будьонним… А у сорок сьомому у цих горах його син загинув. Загинуло там немало повстанців у нерівному бою з новітнім окупантом, що залишав по собі трупи т спалені оселі. Тисячами сунула та орда, сунули облава за облавою у села й у ці гори… А потім селяни ночами досипали могилу, бо москаль її руйнував, але вона знову оживала: росла вгору і ширшала… Онде вона, ця могила – бовваніє, як привид минулого, і довгими роками муляла здичавілій орді очі».
Вже на початку Незалежності України одного разу біля цієї символічної могили громада, начальство влаштували мітинг. Приїхав і дідусь Денис з онуком.
«…Побачивши поновлену могилу з високим дубовим хрестом і море народу навколо неї, упав на коліна й перехрестився. Потім зняв із себе черевики, зв’язав їх шнурівками й накинув на коня так, щоб не злетіли. Онук теж хотів зняти черевики, але старий не дозволив.
– Будь взутий, -сказав він. А коли виростеш, то йтимеш на вершину гори босий, бо ця земля у крові тих, що полягли за твою волю. Йтимеш тут босий, то зріднишся із цими горами».
А далі в оповіданні випрямляється пружина конфлікту. Так звані мажори ображають старенького, називаючи «рагулем недобитим». Тим часом на трибуні позаймали місця новітні демократи, які «за комуно-московської імперії нищили все національне, кидали або допомагали кидати у тюрми патріотів, руйнували церкви…». Сьогодні вони – ситі, гладенькі, червонопикі… Таких і побачив дідусь Денис Диберний на мітингу. Він і не думав виступати, але почуте і побачене, пекуча образа змусили його пробитися до сцени і взяти слово. І після цього мітинг круто пішов не за сценарієм влади. Такого повороту ніхто не очікував. А коли все закінчилося, до дідуся Дениса підійшов ветеран УПА й сказав: «Ви той, що греблі рве…».
Письменник пише гостро, називаючи речі своїми іменами, говорячи про перелицьованих так званих патріотів, про тих, що «служили Гітлеру й Сталіну», а потім стали видавати себе за рятівників народу. Він художнім словом шмагає зрадників і перекинчиків усіх мастей, твердо стоїть в обороні національної ідеї, вшановуючи пам’ять героїв визвольних змагань.
Отож читаймо книги Михайла Стасюка.
Леонід ФРОСЕВИЧ
Фото: “Український репортер”
Читайте також:
Письменник Шкляр пропонує звести монумент воїнам УПА (+відео)
Відео:
