В Україні переважна більшість легко піддається одурманенню. Роздуми письменника про тоталітаризм
Теперішню ідеологію в Україні віддано на відкуп позавчорашнім комуністам. Мастодонти пропаганди із багаторічним компартійним стажем не вилазять з телеекранів.
Гудять, очорнюють, дискредитують будь-що проукраїнське. Товчуть воду в ступі з не меншою озлобленістю, ніж глашатаї ненависті з кремлівських владних коридорів. Їхніх вождів спецслужби міжнародного капіталу таємно доправили в Петроград, колишній Санкт-Петербург-Петербург, а далі – Ленінград і насамкінець знову Санкт-Петербург. Запанувала чужа-чужаниця на одній шостій планети, забезпечуючи фінансами, здертими з численних приневолених народів, компартії в усьому світі.
Здавалося б, красна ціна – мідний п’ятак у базарний день проголошеному з вуст Леніна: «Вчення Маркса-Енгельса – всесильне, тому що воно вірне». Гра слів та й годі. Нісенітниця. А нав’язувалося «от Москвы до самых до окраин». Та й поза межами колишнього Радянського Союзу. Невже мільйонні маси настільки легковірні? Недарма звідколи вже відомо, що в кожному суспільному утворенні здатних глибше мислити – менше десяти відсотків. У півтора рази більше асоціального елементу – безпритульних, злодіїв, безпомічних, недієздатних. А що ж решта – десь 75 відсотків? Куди їх поведуть, туди й ідуть.
На те виходить, що переважна більшість легко піддається одурманенню. Направили знищувати церкви, храми, монастирі. Видираються на позолочені бані, аж очі вилазять. Ламають хрести. Скидають із дзвіниць дзвони та ще й неодмінно так, щоб вилите умільцями розлетілося на друзки або хоча б лопалося з тріском.
Наскільки ленінське «всесильне й вірне», з’ясувалося наприкінці двадцятого століття. Перед загрозою втратити панівну владу ті ж самі правовірні комуністи не додумалися ні до чого іншого, як вовками в овечих шкурах причащатися з рук священнослужителів. А вони ж – спадкоємці проповідей тих «попів корсунських», що були приведені з Криму київським князем Володимиром, названим згодом Рівноапостольним. На те виходить, що тисячолітній «цариці світу» Візантійській імперії майже після цілого століття офіційного безбожжя знову вдалося запанувати вже не на одній шостій планети, а на зменшеному, як шагренева шкіра, просторі.
Ось у які катаклізми, не без того, що криваві, ввергає вічність мільйони й мільйони простолюду. З тією лише різницею, що перед ликами святих під час колишніх візантійських, а нині при католицьких відправах як не звучали ніколи, так і нині не чути співів ні про яких «рабів».
Це привілей православ’я: «Ісайє, радій! Вінчаються раб Божий, раба Божа». Коли звертаємося до всевишнього: «Отче наш…», то в якого ж доброго вітця діти – «раби»? Недарма літописи як змовилися, часто нагадують: «Недовідомі путі Господні». На те виходить, що цю заповідь переймає «русский мир» чи то «славянское единство». Кому дано збагнути, чому в Російській Федерації президент, міністр закордонних справ, міністр оборони й «патриарх Московский и всея Руси» – не слов’яни?
Багато в чому «недовідомі путі Господні». Не так давно уславленому поету Євгенію Євтушенку що тільки не дозволялося. Він наполегливо й доскіпливо доводив, що мати Гітлера – єврейка. З якого ж сатанинського наслання так сталося, що саме німецький фюрер – найбільший кат Голокосту? Він не міг бути повноцінним мужчиною після поранення під час Першої світової війни якраз у місце чоловічої гідності. Довів молоду особу свого першого кохання до самогубства. Можна уявити, наскільки був йому світ не милий, як усе природне опротивлювалося. Через те й навіжений, біснуватий. Як терпіла скаліченого Єва Браун, уже ніхто ніколи не дізнається. Хіба що несподівано зрине якесь досі невідоме свідчення самої Єви.
Перед крахом Drittes Reich – Третього Рейху – подружжя Геббельсів покінчило життя самовбивством. Забрали на той світ усіх своїх малолітніх дітей – чотирьох доньок і сина. Отруїли ціанистою сполукою. Старшій – менше 15 років. Наймолодша не досягла п’яти літ…
1961 року «марксистська критика» в Москві рознесла в пух і прах повість «Синяя тетрадь» «русского и еврейского писателя Эммануила Казакевича». Голобельний погром спричинило те, що неждано і негадано, немов грім з ясного неба, розвінчувався скроєний більшовиками протягом попередніх десятиліть міф про те, як «вождь великого Октября», усамітнившись у болотах Розливу неподалік Петрограду, переховувався від арешту.
Насправді ж ніякої відлюдності не було. На скошеному чухонцем сіні Ульянов спав – і водою не розлити – із Зинов’євим. «Он питал к Ленину любовь почти женскую, полную ревности, безотчетную и расчетливую в одно и то же время, – любовь, которую Ленин умел внушать, сам о том не подозревая, всегда относя привязанность к себе только за счет привязанности к своим партийным обязанностям». Хитро закручено. Але задовго до появи «Синього зошита» втікачі із «комуністичного раю» поширювали в «загниваючому капіталістичному світі» розголос про те, що Ленін і Зинов’єв насолоджувалися в Розливі таким же “содомським гріхом», за який Лев Толстой назавжди припечатав царственого Петра І до ганебного стовпа – «мужеложствует». 2018 року старшого призову український письменник, обізнаний із таїнами компартійних вождів, опублікував вірш «Тифліський недоуч» з викривальними рядками:
Аж глядь но, Джуга в Пєтєрбург утік
До Леніна. Не у курінь,
Де Каменев в усі солодкі янь та інь
Ульянова ласкав.
Ленін і Зинов’єв не були винятком із правила. До ревнивих партнерів долучався ще й Троцький. Майбутній Ілліч, нестямно оспіваний українськими поетами, – пасивний. Його улюбленці – активні.
У 30-х роках Сталін успішно «зачищав» соратників Леніна. Учинялося так, як передбачали давньогрецькі мудреці: «найстрашніший ворог людини – людина». Те ж саме латинська мова увічнила в афоризмі: «homo homini lupus est» – «людина людині – вовк». Однієї пекельної ночі «вірні ленінці» зізналися – всі, як один – в намірі вбити «батька всіх народів». Слідчі довели «признания» до такої досконалості, що обвинувачені підписували що завгодно. Зинов’єв валявся в ногах чекістів, вимолюючи прощення. Катований разом з ним Каменев видушив із себе: «Перестаньте, Григорий, умрем достойно».
На судилищі інквізиції 1600 року Джордано Бруно заявив: «Якщо я не покаюся, то втрачу життя. Коли ж покаюся, втратить людство». До місця аутодафе на Площі Квітів у Римі непоступливого доправляли на убогому повозі з кляпом у роті, щоб не звертався до натовпу на узбіччях, «не богохульствував».
У 1917 році Зинов’єв закликав «разрешить всем рабочим расправляться с интеллигенцией по-своему прямо на улице». Він – затятий прихильник «красного террора». Свідомі свого покликання історики звинувачують «революційно настроєного» в розстрілах у Петрограді тисяч незгодних «из советской властью». Очолював Комінтерн. А мужності «умереть достойно» забракло. До місця розстрілу конвоїри несли замордованого на ношах. Кулі, які прошили Зинов’єва і Каменева, забрав, як сувеніри, «глава НКВД Г. Ягода». Після вбивства попередника «реліквії» присвоїв Єжов, на якого чигав такий же згубний кінець…
Робітник Сестрорецького інструментального заводу Ємельянов, «красногвардеец», у сараї якого переховувався Ленін, поневірявся, як і дружина, по тюрмах, бо через свою простоту душевну обоє не могли переконливо доказувати, що Сталін відвідував Леніна в Розливі. Починаючи з 1934 року, такі видіння наввипередки зображували на живописних полотнах найталановитіші майстри пензлів. Переслідувалися так само, як і їхні батьки, вісім синів «рабочего». Лише один з них зник без сліду, може, врятувавшись, а семеро передчасно розпрощалися з білим світом…
Дай Боже, аби ніщо з осоружного не приставало до «молодих облич», хоч за плечима багатьох з них і маячать наставники й вихователі з неабияким компартійним стажем. Нехай благословляє Господь новообраних на змагання в розбудові незалежної Української Держави та всіляко стримує від нещадної боротьби за владу, де ні мораль, ні совість ніколи не ночували. Кому ж бути не пасинками скороминущого часу, як указує Григорій Сковорода, а «синами віку»? Є ж в Україні взірці подвижництва – Тарас Шевченко, Іван Франко, Леся Українка…
З якогось дива давньоєгипетські мислителі провіщали, що правда крутиться на рогах бика. Нам же зрозуміліше заповідане з давнього давня українською народнопоетичною творчістю: «Все згине – тільки правда зостанеться». Будьмо з нею!
Вадим Пепа, письменник.
На фото: Революція Гідності викинула на смітник історії пам’ятник більшовицькому тирану Леніну, який десятиліттями стовбичив у Києві на перетині бульвару Тараса Шевченка та Хрещатика.
Фото “Українського репортера”
Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:
- Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
- З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
- До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
- Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
- Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
- Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
- Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
- Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
- Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
- Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
- Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
- Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”
