Неймовірна сімейна історія, пов’язана з Україною, Ірландією та Францією
Вже більше двох років минуло з того часу, як я сумлінно вчу англійську у мігрантському центрі при Нано Негл Плейс в ірландському місті Корк. Це стародавній католицький монастир, якому понад 250 років.
Сьогодні я вже близький до того, щоби здійснити свою давню мрію – вільно володіти англійською. Я чотири рази вчив її вдома в Україні. І кожного разу, за відсутності мовної практики, забував усе. Наш учитель англійської Фабріс Фортун не лише навчає нас мові, але також через співи англомовних пісень допомагає нам покращити вимову, і одночасно зануритись у нове культурне середовище в Корку.
Але зараз я розкажу вам про іншу мрію мого життя. Вона також дивовижним чином здійснилася тут, у Нано Негл Плейс.
1.Сімейна історія.
Мій дідусь – Петро Потапенко народився у селі Волоське на Дніпропетровщині. Це близько 20 км на південь від міста-мільйонника Дніпро. Він був призваний в армію і брав участь у бойових діях у Першу світову війну. У складі експедиційного корпусу армії російської імперії здійснив кругосвітню подорож перш ніж потрапити до Франції та воювати у складі союзницьких військ проти німців. Маршрут подорожі був таким. Село Волоське, Дніпро, Москва, Іркутськ (військовий навчальний центр) і Порт Артур. Це була сухопутна частина. Далі був морський шлях: Порт-Артур, Жовте море, Сингапур, Коломбо, Бомбей, Червоне море, Порт-Саід і нарешті Марсель.
У складі цього корпусу було чимало солдатів-українців – як з Волоського, так і з інших місць України. Одним з них був товариш (з дитинства) мого дідуся Степан Морарь, також уродженець Волоського. Після поранення в ногу (напевно у битві під Сома у Франції, 1916 рік), а також після лікування в госпіталях Монпельє і Парижа дідусь повернувся у березні 1917 року додому у Волоське. В той час, як його близький друг дитинства і одноліток Степан Морарь залишився жити у Франції. Ці події наклали відбиток на все його подальше життя. Йому було тоді лише 20 років. Вже пізніше він багато і часто розповідав нам, онукам, про свою молодість, про подорож, про Францію і війну. Ми також на все життя запам’ятали його дивовижні історії.
2.Книга.
У свої студентські роки я зацікавився історією своєї сім’ї. Записав розповіді не лише дідуся Петра, бабусі Векли, а також життєві історії інших числених родичів. Дехто з них написав свої спогади сам. Зібравши все це докупи, я видав у 2008 році книгу “Чую ваш голос. Родоводи надпорізьких сіл Волоського і Майорки”. Співавторами цієї книги стали відомі фахівці-історики Юрій Мицик і Микола Чабан, які також ведуть свої родоводи з Волоського і сусідньої Майорки.
Але багато деталей з подорожі дідуся Петра у Францію залишилися для мене невідомими. І особливо мене цікавила доля його товариша Степана Мораря. Це і була моя друга мрія. Дідуся вже давно не було, але ця сторона його життя, як частина нашої сімейної історії, завжди привертала мою увагу і залишалась не розгаданою.
3.Війна.
Пройшли роки. Я вже пенсіонер, сам став дідусем. Україна вже десятки років є незалежною країною. І тут знову починається війна. Російська армія захоплює і окуповує наші міста, почалися масові вбивства цивільних людей. Ракетні бомбардування завдаються ворогом по всім містам України. Я був змушений покинути свій дім і їду з дружиною Ольгою і донькою Надією у Ірландію. Ми потрапляємо до міста Корк. На четвертому місяці війни дружина несподівано помирає. Надя вчиться на історика. Я відвідую курси англійської у Нано Негл Плейс, почав писати книгу про життя українських біженців у Корку.
4.Дві спроби.
В той час я створив собі неймовірнно насичене життя. Окрім сумлінного вивчення англійської, почав бігати багатокілометрові кроси у складі комади Sunctuary runners, почав співати в новоствореному українському хорі Калина, я також взявся записувати на диктофон біженські історії українців з метою їх опублікування. Все це допомогло мені подолати стрес від втрати Олі. Поступово, крок за кроком, я знову повернувся до збору матеріалів з історії своєї сім’ї і, зокрема, про подорожі мого дідуся і його товариша у Францію. У мене навіть зберігся оригінальний конверт з адресою Степана Мораря у Франції. Я перший раз в житті здужав написати листа англійською мовою і надіслав його в Париж. Відповіді не отримав. Тоді почав старанно готувати другу спробу: завів листування з родичами Степана Мораря – Інною і Володимиром Морарь, які живуть у Дніпрі. Їм вдалося розшукати у сімейному архіві серед стосів паперів їхнього батька іншу адресу сім’ї Степана Мораря у Франції. Отож знову пишу листа англійською, а мій вчитель Фабріс, який є уродженцем Парижа, на моє прохання перекладає його французькою. З величезними сподіваннями я надіслав цього листа з головпошти Корка.
5.Удача.
Минуло півтора місяці. О, чудо! Я отримую на свою електронну пошту листа! Його автор – Олів’є Морарь, внук Степана Мораря. Він пише, що живе у Португалії, йому 61 рік, у Франції буває рідко. Він дуже зрадів, отримавши від мене листа і, навіть більше того, надіслав мені уривки із книги. З’ясувалося знову щось неймовірне! Його мама Марія написала про Степана Мораря, свого батька, книгу. Назва книги “Від Катеринослава до Делябара”. Катеринослав – стара назва Дніпра. Там доволі детально подано історію життя Степана аж до початку 1930-х років. Довга подорож з України до Франції і солдатське життя у окопах Першої Світової – все докладно розписано.
Починаючи цю справу, я навіть мріяти не міг про таке, щоби не лише розшукати нащадків Степана Мораря, а отримати справжню книгу про його життя, написану його власною донькою!
6.Хепі енд.
Після того, як ми з Олів’є обмінялись листами, ми нарешті розмовляли наживо по телефону. Мовою спілкування була – таки ж так, – англійська. Ми вирішили, що обов’язково організуємо нашу зустріч і обміняємось книгами, написаними про наших дідусів – Степана і Петра.
На завершення історії хочу додати ще дуже важливу для мене річ. Я провів дуже багато часу, вивчаючи англійську мову у стінах мігрантського центру при Нано Негл Плейс. Неодноразово ходив у музей Нано Негл, де слухав лекції про цю видатну людину. Вона не лише заснувала монастир, але присвятила все своє життя навчанню дітей з бідних ірландських сімей.
(З Вікіпедії. Онора «Нано» Негл (бл. 1718 – 26 квітня 1784) була ірландською католицькою черницею, яка служила піонером католицької освіти в Ірландії, незважаючи на юридичні заборони. Вона заснувала орден сестер Введення в храм Пресвятої Діви Марії, широко відомий як Сестри Введення в храм, нині всесвітній католицький інститут жінок-монахинь. Вона була оголошена почесною в Католицькій церкві 31 жовтня 2013 року Папою Франциском).
Думаю, що здійснення тут моїх мрій якимось чином тісно пов’язане з надзвичайними властивостями цієї видатної людини і цього місця, де вона жила і творила добрі справи.
Леонід Добрянський
Також читайте інтерв’ю з Леонідом Добрянським: Киянин переїхав до Ірландії: подробиці життя у далекій країні
