В Музеї шістдесятництва, що на столичній вулиці Олеся Гончара, 33, була особлива подія – відкрили виставку «Історія однієї львівської родини». Вона – про родину Горинів.
Приурочено експозицію до 90-річчя з дня народження Богдана Миколайовича Гориня, відомого політичного та громадського діяча, народного депутата України 1-го та 2-го скликань, політв’язня часів СРСР, журналіста, мистецтвознавця, письменника, лауреата Національної премії України імені Тараса Шевченка.
На цю подію завітав з дружиною, пані Оксаною, і сам Богдан Миколайович. Його тепло вітали побратими, соратники, митці, науковці, представники громадських організацій. Того вечора, який вела завідувачка музею, історикиня Олена Лодзинська, багато говорили про ювіляра, захоплюючись його незламністю у надзвичайно жорстоких умовах совіцького ГУЛАГу, твердою вірою у те, що Україна здобуде волю та незалежність. Дуже схвально відгукувалися присутні і про творчість Гориня, зокрема про його грунтовні дослідження у царині мистецтва, про його глибокі книги з історії визвольного руху, мемуаристику. Богдан Миколайович написав 14 книг.
Вітальну листівку надіслав письменник, дипломат Юрій Щербак, у якій назвав Богдана Миколайовича «прапороносцем свободи», «будителем нації».
Власне, уся велика родина Горинів є будителями української нації. І це добре видно з експозиційних матеріалів, розміщених в музеї.
Якщо заглянемо до відкритих джерел, то прочитаємо: «Богдан Горинь народився 10 лютого 1936 року в селі Кнісело Жидачівського повіту Станиславівського воєводства Польщі (нині Бібрська міська територіальна громада Львівський район Львівської області України). Батько Микола Михайлович Горинь (1905—1988) був головою місцевого товариства «Просвіта» й активістом Організації Українських Націоналістів. Мати Стефанія Данилівна Горинь (до шлюбу Грек; 1911—2003) була селянкою. Через участь голови родини в українському підпіллі на початку грудня 1944 року родину Горинів було заарештовано НКВС та спрямовано на заслання в Сибір. Але ще в Галичині варта дала їм змогу втекти. Після цього до весни 1945 року вся родина Горинів жила в підпіллі. Потім Богдан Горинь разом із родичами подався в місто Ходорів Львівської області, де вони й оселились.
Освіта вища. Закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка, філологічний факультет у 1959 році, філолог, вчитель української мови і літератури».
У 1965 році Гориня заарештували, засудивши на три роки за «антирадянську пропаганду». Його етапували до концтабору в Мордовії.
А ось що написано у Вікіпедії про Михайла Миколайовича Гориня (1930-2013):
«Український правозахисник, дисидент і політв’язень радянських часів, народний депутат України 1-го скликання, почесний голова Республіканської християнської партії. З 1949 по 1955 рр. навчався на відділенні логіки та психології Львівського університету. 1953 року був короткотривало відсторонений від навчання за відмову вступити до комсомолу. Весь цей час підтримував контакт з українським підпіллям, виготовлював і розповсюджував листівки… У 1963 р. виступив як один із фундаторів Львівського клубу творчої молоді «Пролісок». Відтоді стосунки між Михайлом Горинем і владою погіршувались, і 26 серпня 1965 р. його заарештували за «антирадянську агітацію і пропаганду».
18 квітня 1966 р. на закритому засіданні Львівський обласний суд засудив Михайла Гориня на 6 років таборів суворого режиму. Разом із ним судили його молодшого брата Богдана. Вирок відбував у мордовських таборах, але за поширення самвидаву серед в’язнів у липні 1967 р. Зубово-Полянський районний суд присудив йому 3 роки ув’язнення у Владимирській тюрмі. 26 серпня 1971 р. вийшов на волю й оселився у Львові. Незабаром переїхав у Рівненську область, де влаштувався машиністом на будівництві хімкомбінату. У 1972—1977 роках працював кочегаром у котельнях Львова, а потім — психологом економічної лабораторії Львівського ВО «Кінескоп». Весь цей час він залишався політично активним, брав участь у роботі Української Гельсінської групи.
3 листопада 1981 р. був удруге заарештований. Попри оголошене ним голодування та пов’язаний із цим серцевий напад, 25 червня 1982 р. був засуджений на 10 років позбавлення волі в таборах особливо суворого режиму та 5 років заслання. Покарання відбував у таборі особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області. Через велику кількість захворювань (запалення нирок, гіпертонія, аритмія, інфаркт міокарда) 28 листопада 1986 р. Михайла Гориня етапували до Львова, де його наздогнав другий інфаркт. Через це потрапив до лікарні, після виходу з якої знов був змушений їхати на Урал. 2 липня 1987 р. був помилуваний. Відразу після звільнення повернувся до політики й взяв участь у створенні Української Гельсінської Спілки та Народного Руху України».
Більшовицькі виродки десятиліттями тероризували родину Горинів. Як розповідає Богдан Миколайович, страшні репресії зачепили сім’ї по маминій та батьковій лінії. А уся велика, патріотична родина була, за словами пана Богдана, «надзвичайно політизована», боролася за волю України в структурах ОУН. Червоні іроди цього не могли пробачити. Тюрми, заслання… Не усім з родини пощастило вижити у тому тоталітарному пеклі.
«Коли в 1953 році помер кат Йосиф Сталін, і нас, учнів, вивели біля школи на площу, то я думав про те, яка страшна доля спіткала при цьому тиранові мамину родину, – розповідає Богдан Миколайович. – Потім прийшов до хати, відкрив свій щоденник і записав слова поета Нєкрасова (зробив це навмисно, прикрившись цим віршем, щоб мене потім за це не арештували): «И сойдешь ты в могилу… герой, / Втихомолку проклятый отчизною, / Возвеличенный громкой хвалой!..»
З матеріалів експозиції нам відкривається принциповний, послідовний світ безкомпромісної боротьби Горинів за волю України. Ось копія проколу обшуку в будинку Горинів у Ходорові, який склав «уполномоченный УКГБ капитан Пинаев». Знайшли книжку невідомого автора видавництва «Просвіта», брошуру «Життя і творчість Шевченка» (видання 1914 року, Львів). І це було, виявляється, «крамолою»!
Бачимо світлину, на якій зображено катівню у Львові «Тюрма на Лонцького», до якої кинули Михайла Гориня. Портрети політв’язнів Івана Геля, Михайла Осадчого, Левка Лук’яненка. У залі чимало світлин, з яких постають відомі борці за Незалежність: Вячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Микола Горбаль, Олесь Шевченко, Євген Сверстюк, Зіновій Красівський… В матеріалах розповідається про тривалу визвольну боротьбу, про те, яким тернистим був шлях до вільної України.
«Для мого, молодшого, покоління мала величезне значення боротьба дисидентів за волю України, – сказав у виступі відомий український художник Олександр Мельник. – Ми по приймачах уночі намагалися слухати радіостанції «Голос Америки», «Свобода» і раділи, що Україна жива. Бо у затхлому середовищі тоталітаризму можна було пропасти, зневіритись. А такі люди, як брати Горині, їх соратники давали нам силу вистояти, залишитись собою у той страшний час, коли здавалося, що України вже не може бути. Здається, малесенька група шістдесятників… А вони ж організовували боротьбу проти совіцького режиму, піднімали народ. У них були колосальна енергія, сила волі. Бачу на фотографіях виставки велелюдні мітинги у Львові, Києві… Це справді герої, які вистояли, їх не зламали ні табори, ні знущання, ні карцери…».
«Такі люди як Богдан Горинь тиражували правду, а їх за це бетонувала тоталітарна система», – сказав у вітальному слові політик, громадський діяч, науковець, народний депутат України 5-го та 6-го скликань Василь Куйбіда. –Богдан Миколайович боровся і Словом, і як мистецтвознавець, утверджуючи високу культуру».
У своїх дослідженнях Богдан Горинь відкривав нам забуті імена видатних художників. Зокрема написав книгу про Віктора Цимбала (1902-1968).
«Віктор Цимбал – дивовижної сили талановита людина, митець і одночасно політик, який сповідував ідею, що Україна буде незалежною, – говорить Богдан Миколайович. – У цій книзі є спогади про те, як більшовицька орда вдерлася до Києва і розстрілювала людей просто на вулицях тільки тому, що вони розмовляли українською. Коли Дмитро Павличко познайомився з цією книжкою, він сказав; «Прекрасно, що ти написав про Віктора Цимбала, але розкажи про себе, бо те, що ти знаєш про себе, ніхто не знатиме…»
Богдан Миколайович узявся, як каже, за спогади, назвавши їх: «Не тільки про себе». Вийшов тритомник. «У них не тільки оповідь про себе, але й про складну епоху. Я вважаю, що кожен з нас повинен знайти час і розповісти, що було пережито ним, тим самим внісши ясність у політичну ситуацію, закликати до боротьби. Бо усі наші світочі вважали, що найосновніше покликання людини – піклування про родину, а найбільша родина у великому розумінні – це Україна».
До речі, як зазначає Вікіпедія, помер Віктор Цимбал 28 травня 1968 року в Нью-Йорку на 67 році життя від захворювання, походження якого не з’ясоване. Існують припущення, що його хворобу і смерть організували радянські спецслужби, оскільки твори Цимбала мали потужний патріотичний вплив по всьому світу, де мешкали українці, вони нелегально розповсюджувалися навіть у радянській (на той час) Україні.
У своїй творчості мистецтвознавець Горинь звернувся також ще однієї надзвичайної постаті, яка, за його словами, «абсолютно здатна перекривати навіть багато імен світової слави”. Це – Святослав Гординський (1906-1993), поет, прозаїк, перекладач, художник виняткової сили».
За двотомник про Гординського Богдана Гориня було удостоєно Шевченківської премії.
«Книги про Цимбала, Гординського, про братів Шевчук – це погляд дослідника на цілу епоху, – промовив художник Олександр Мельник. – Ці книжки стали для мене відкриттям. Я надзвичайно вдячний вам, пане Богдане, щасливий від того, що ви у нас є, що ви підняли такі великі глиби (а кожен ваш том – глиба, енциклопедія!), це дуже потрібно для молодого покоління…».
«Дуже важливо, щоб сучасна молодь знала про вашу боротьбу за вільне життя, за волю нашої країни», – звернувся до Богдана Миколайовича учасник російсько-української війни, Герой України Володимир Жемчугов, подякувавши ювіляру за його жертовність у протистоянні з тоталітарним режимом.
Відомий художник, доцент Національної академії образотворчого мистецтва і архітектури Олесь Соловей назвав Богдана Гориня одним із світочів українського суспільства, нагадавши присутнім, що Горинь активно підтримує знану виставку-бієнале «Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників», куратором якої є Олександр Мельник. Олесь Васильович повідомив, що Богдан Миколайович передав свою унікальну бібліотеку Національній академії образотворчого мистецтва і архітектури. «Ваші книги є дороговказом, вони надихають на творчість студентів академії», – зазначив Олесь Соловей.
Богдан Горинь каже, що уявся за складне дослідження постатей наших митців тому, що вони зробили великий внесок в українську та світову культуру. Він пригадав такий епізод:
«Коли мене арештували і привезли у концтабір, я одразу ж подумав, з чого і як починати просвітницьку діяльність в таборі, у якому біля тисячі різних людей. Вирішив влаштувати Шевченківський вечір. Це була небувала подія для концтабору. Але де його влаштувати? Там же немає приміщення клубу. Але була в центрі велетенського табору альтанка. Ми з побратимами вирішили оформити її для події – повісили портерт Шевченка, який намалював Опанас Заливаха. Я приголосив доповідь «Світло генія». Пізніше її було опубліковано. Переконаний: в будь-яких обставинах, навіть в найтяжких, людина повинна знаходити сили, щоб творити, боротися і силою духа долати труднощі».
Надзвичайну силу духу має і соратник Богдана Гориня, колишній багатолітній політв’язень cовіцьких таборів політик, громадський діяч, член Української Гельсінської групи Микола Андрійович Горбаль (на світлині нижче). Він провів 16 років у таборах. В ув’язненні певний час був разом з Михайлом Миколайовичем Горинем.
У своєму виступі Микола Андрійович розповів, як карцерами мордували українців більшовицькі кати, якою ціною далася нам воля, яким важким був шлях до неї. На вечорі узяли слово також колишній політв’язень Олесь Шевченко, екснародний депутат України Іван Заєць. Прозвучало, що «шістдесятники – особливі люди нашої нації”.
Під завісу цікавого та змістовного вечора Богдан Миколайович подякував усім за гарні слова на свою адресу, висловив також своє бачення нинішньої російсько-української війни.
«Треба мати на увазі, що ця страшна азіатська нація, чи десь змішана з нею, дихає ненавістю до України, – говорить Богдан Миколайович. – Послухайте кремлівських поводирів. Вони кричать, що Україна заважає їхньому життю. І що не повинно бути на карті України, українського народу, такої держави. Це страшні погляди на велику українську націю. Росія має щезнути з карти світу. Як добре, що є у нас ті сили, ті герої, які захищають нас від цієї орди. Вважаю, що у нас, в Україні, має бути дуже міцна згуртованість. Нам потрібен демократичний націоналізм, він допомагав вистояти Литві, Латвії, Естонії. Він допомагає і Японії. Допомагає усім країнам бути людяними; найважливіше для кожної людини — дбати і служити своїй батьківщині. Згадайте Івана Франка: «Нам пора для України жить!». І ці слова повинні бути в свідомості кожного з нас».
Завершив ювіляр виступ також словами геніального Каменяра:
«Лиш в праці мужа виробляєсь сила,
Лиш праця світ таким, як є, створила,
Лиш в праці варто і для праці жить».
«Я сповідую ці слова і стараюся бути їм вірним, – сказав Богдан Миколайович. – Слава усім вам, які перейняті нашою турботою про долю України! Слава нашим героям, з якими Україна вистоїть! Слава Україні!».
Честь і шана Вам, Богдане Миколайовичу! Многая літа!
Леонід Фросевич
Фото автора.
