Наша розповідь про дивовижних людей – Світлану та Леоніда Волинців. Вони – подружжя, яке вже багато років йде стежиною волонтерства, безкорисливої допомоги людям.
«Благодійність – це велика справа, – розмірковують наші герої. Це як десятина Богу від чистого серця, з великої любові до України. А любов – потужна сила, яка творить неймовірне, для неї нема перепон. Ми віримо у це, живемо цим. Нам так хочеться, щоб світ ставав добрішим, милосерднішим. Щоб світлих людей, готових прийти на допомогу один одному, було більше».
Твори добро! Такою є заповідь Громадської організації «Центр міжнародних відносин», яку створило подружжя Волинець ще задовго до російсько-української війни. Як добре, що таких доброчинців в Україні чимало, бо ми ж одвіку народ такий – щиросердний, чуйний, з особливими генами співпереживання, любові до ближнього. Але про Світлану Вікторівну та Леоніда Миколайовича варто сказати більше – це люди, які повністю занурені у вирішення соціальних, медичних, житлових, побутових питань своїх співвітчизників, тих, хто через різні обставини потребує допомоги.
А як не сказати про вагому підтримку захисників України! Ще з 2014 року Центр міжнародних відносин підставив плече (нехай маленьке, але потужне!) Збройним Силам України. Завдяки тісній співпраці з американськими партнерами Василем Шелестом, Петром Орловим воїнам передали десять тисяч медичних турнікетів, близько тисячі павербанків та акумуляторів для безпілотників, а ще генератори, тепловізори та інше необхідне обладнання.
Зауважимо, Світлана та Леонід завжди публічно наголошують, хто саме долучається до волонтерської праці, дякують своїм однодумцям. Так, з великою теплотою розповідають про Віталія Залуцького, Володимира Шаповала, Юрія Смітюха, Петра Мельничука, завдяки яким для ЗСУ було відправлено десятки автомобілів. Вони можуть годинами говорити про тих, хто поруч з ними упрігся у добрі справи. Звичайно, ми не могли не поцікавитися і житейськими стежками-дорогами Світлани та Леоніда: звідкіля родом, де працювали до того часу, як стали волонтерами, які мають захоплення…
Світлана – киянка. Леонід – з Житомирщини, з Радомишльського району. Разом вони вже 33 роки.
«Промайнули ці літа, як один день, – каже Світлана. – Але вони були настільки яскравими, позитивними, що завжди зігрівають душу та серце, спонукають тішитися тим, що у нас така здорова, щаслива сім’я. Пригадую, коли я вперше зустріла Леоніда і заглянула в його бездонні голубі очі, то зрозуміла – ось вона, моя доля… Таке ж відчуття було і у нього. Мабуть, це неспроста. Бо ж кажуть: справжні шлюби народжуються на небесах. Мені дуже пощастило з чоловіком, за характером він виважений, дипломатичний. Про таких кажуть – глибока натура! І я з цим повністю згодна. Леонід в житті багато що пережив, втративши маму в десятилітньому віці. Він рано .– п’ятнадцятилітнім хлопцем – пішов з батьківської хати на самостійний хліб».
За професією Леонід механік, закінчив технікум в Новоград-Волинському (нині місто Звягель). Свого часу працював на дослідно-експериментальному підприємстві, в кооперативі, в українсько-канадсько-німецькій компанії.
Світлана багато років присвятила себе роботі в громадській організації – Міжнародному комітеті з прав людини. Закінчила Університет «Україна», Висбаденську академію психотерапії WIAP (Німеччина), Український інститут позитивної крос-культурної психотерапії і менеджменту.
У 2009 році разом з чоловіком заснували Громадську організацію «Центр міжнародних відносин», який об’єднує волонтерів із США, Великобританії, Нідерландів, Румунії, Польщі, Франції та з інших країн. Світлана з Леонідом як працьовиті мурахи, вони весь час у русі: то їдуть до Київського обласного центру соціально-психологічної реабілітації дітей, що в селі Сезенків Броварського району, то везуть матеріальну допомогу людям соціальних категорій, вимушеним переселенцям із зони бойових дій, то мчать на склад у Києві, щоб допомогти колегам з Благодійного фонду «Нескорена Україна 24.02.» розвантажити продукти харчування, речі першої необхідності. Непосидючі! Такий вже у Волинців стиль життя.
У 2025 році Центр міжнародних відносин підписав меморандуми з такими потужними організаціями, як Інститут розвитку громадського суспільства імені Голди Меїр, видавництвом «Адеф-Книга», Міжнародним жіночим рухом «За сімейні цінності», Благодійним фондом «Нескорена Україна 24.02.».
Приємно, що разом багато чого досягнуто на ниві доброчинності.
«Мені весь час потрібно щось робити, – промовляє Світлана. – Я – жінка-волонтерка. Без пафосу. Без права на слабкість. П’ятий рік повномасштабної війни… і ми разом тут, в Україні. Це не просто стресостійкість. Це життя на межі – між страхом і вірою, між темрявою і надією. Я залишилася зі своєю родиною, там, де біль став фоном життя. Коли хтось у біді, або у скруті я не можу бути спокійною. Відвідуємо військові шпиталі, реабілітаційні центри, дитячі будинки. Також пишемо багато листів, звернень до потенційних спонсорів, налагоджуємо нові контакти з громадськими організаціями, фондами, телефонуємо командирам військових підрозділів, цікавимося що потрібно воїнам, запитуємо шпиталі про потреби поранених захисників. Приїжджаючи до реабілітаційних закладів з допомогою, не перестаємо захоплюватися колосальною силою духу наших оборонців. Вони – справжні титани духу! І ми щасливі від того, що можемо частинку любові подарувати людині, яка боролася за нашу державу, отримавши важкі поранення.
Звичайно, серце крається, коли бачиш поранених воїнів на інвалідних візках. Водночас думаєш: вони показують усім нам приклад як жити, мотивують нас, не опускають рук, позитивно налаштовані, вірять у перемогу, у те, що країна неодмінно буде квітучою, розвинутою державою».
Світлана, уявіть собі, попри велику зайнятість, устигає ще й малювати. Каже, що це – своєрідна арт-терапія.
«Що малюю?– перепитує пані Світлана. – Квіти, янголів. Останнім часом узялася малювати ікони (обожнюю їх) у світському стилі. Ще з дитинства я відчула потяг до мистецтва. Перед широкомасштабним російським вторгненням взяла декілька уроків у художника і під час війни почала малювати абстрактні картини». (На фото ниже).
Ми здивувалися, дізнавшись від співрозмовниці, що свої десять картин вона повезла до Америки і продала там на аукціоні. А на виручені кошти придбала спорядження для воїнів.
Америка – особлива сторінка в діяльності Волинців.
«У 2007 році ми поїхали до Штатів, – згадує Світлана. – Познайомилися там з одним із місіонерів, який допомагає дітям, хворим на церебральний параліч. Ми долучилися до цієї благородної справи, відтак з Америки до України стали надходити інвалідні візки для хворих дітей, речі першої необхідності. Через деякий час ми вже в Україні створили Громадську організацію «Центр міжнародних відносин», продовживши справу підтримки дітей із сиротинців».
Пані Світлана захоплено розповідає про доброчинців з Америки, зокрема про благодійну організацію з Пенсильванії, де родина Харш разом з друзями формують продуктові набори для постраждалих від війни. За період співпраці з цими щирими та безкорисливими прихильниками України через Центр міжнародних відносин було передано тисячу тон таких пакунків з харчами для Харкова, Херсона, Сумської, Запорізької та Чернігівської областей.
«Завдяки нашим партнерам, друзям з Америки фінансову допомогу одержали родини з деокупованих територій, зокрема Євген та Олена Біндосови, які постраждали від підриву на ворожій міні та перенесли понад 12 операцій, – говорить Світлана. –Коштами також підтримали родини Анащенко, Адамкович, Алексін із сіл Велика Димерка, Богданівка, Залісся – ці люди втратили свої домівки через ворожу атаку. Із вдячністю хочу назвати прізвище нашого партнера, відомого американського бізнесмена, благодійника Делла Лоя Хансена. Він опікується українцями, які втратили житло. Збудував ціле містечко, де мешкає 220 сімей. Планує створити медичний центр для наших захисників».
В телефонній книзі Волинців є й інші зіркові імена, наприклад, Олександра Крилова з Лос-Анджелеса, знаного бізнесмена, колекціонера, колишнього гравця Національної баскетбольної асоціації Північної Америки. Крилов збирає предмети з автентичними автографами відомих людей. Він оригінально оформляє їх, створюючи цікаві інсталяції і дисплей-картини. Влаштовує популярні аукціони, в тому числі благодійні.
А познайомилася Світлана із знаменитим колекціонером у Києві, під час презентаційного заходу, який влаштувала бізнес-леді, видавець Маргарита Січкар. Коли Світлана у соціальних мережах проводила благодійний аукціон своїх художніх робіт, то у ньому також взяв участь Олександр Крилов.
«Ось ми з Леонідом на фото з Криловим, – показує пані Світлана фото в телефоні. -Дуже позитивний чоловік. Подарував книжку зі своїм автографом».
А як не розповісти ще про одну легенду спорту – знаменитого українського боксера, чемпіона світу Олександра Усика?! Він поставив автограф на боксерській рукавичці і передав для благодійного аукціону в Америці. З цією місією добре впоралася Світлана Волинець, провівши за океаном особливі торги. А за виручені кошти (десять тисяч гривень) вже традиційно придбали предмети та речі для людей соціальних категорій у рідній країні. Щоразу, коли вдається зібрати благодійну допомогу душа Світлани наповнюється радістю, їй хочеться знову і знову обійняти усіх небайдужих людей, які дають пожертви, усіляко допомагають нужденним.
Пані Світлана каже, що не потрібно бути багатою людиною, щоб допомогти, треба мати добре серце. Золоті слова, погодьтеся. На наше запитання, що означає для Волинців волонтерство, почули:
«Волонтерство під час війни – це не про допомогу. Це коли ти щоранку прокидаєшся, навіть якщо в душі все кричить після безсонної холодної ночі. Це коли віддаєш, маючи мінімум. Коли тримаєш інших, не даючи права впасти самому. Ми бачили втрати, порожні очі матерів. Бачили, як війна краде дорогоцінне життя. Вона краде все: тишу, спокій, здоровʼя, сон, тепло, віру в завтра. І водночас переконані: із болю народжується сила, любов до людей, до України перемагає втому і страх».
«Є така притча, – долучається до розмови Леонід Миколайович. –Ісус спостерігав у Єрусалимському храмі, як заможні люди кидали великі суми у скарбницю. Прийшла бідна вдова і вкинула дві лепти — найменші монети того часу. Учні були здивовані відповіддю Учителя: вдова пожертвувала більше за всіх, бо багаті давали від свого надлишку, а вона —усе, що мала. Отже Бог цінує щирість, самовідданість та пожертвування від чистого серця, а не розмір дару. Треба пам’ятати це. Якщо не маєш достатньо коштів для благодійного вчинку, поїдь у сиротинець, обійми діток. Вони ж не стільки цукерок хочуть, скільки потребують щирої уваги, родинного піклування, лагідних слів. Дуже вдячні усім добрим людям, які сповідують такий стиль, притуляють чужих діточок до серця, радіють разом з ними, переймаються цим неповторним дитячим світом».
Саме Світлана та Леонід чужу біду сприймають як свою, завжди готові небо прихилити до дітей-сиріт, живуть болями і тривогами свого народу. А по іншому не можуть. Завжди раді приїзду Волинців у містах і селах, наприклад, в медичному центрі «Вікторія» (Бориспіль), у Київському обласному центрі соціально-психологічної реабілітації дітей «Сезенків».
Якби полічити, скільки кілометрів загалом вони проїхали, починаючи з 2022 року, автомобілем дорогами Київщини, інших областей, то це, певно, були б десятки тисяч. І все заради одного – допомогти, зарадити чужій біді, посприяти, а той обійняти тепло, щиро поспілкуватися, вселити надію, що добро переможе, що гуртом і гори можна звернути. Подружжя часто згадує села Броварського району. Стали навідуватися сюди невдовзі після звільнення окупованих районів столичної області від рашистського терористичного війська. Звіряча орда понівечила, спалила, потрощила багато сільських осель. Люди були в розпачі. На волонтерів дивилися як на рятівників, і це у душі відчували Світлана з Леонідом. Волинці без жодних вагань допомагали людям фінансово (в тому числі завдяки благодійнику Деллу Лою Хансену), щоб відновити хати, «виходили» на організації, які встановлюють нові будинки, направляли їх за конкретними адресами.
Із Центром соціально-психологічної реабілітації дітей «Сезенків», що у Броварському районі, Волинців пов’язує особлива історія. Під час одного із візитів звернули увагу на дванадцятирічну дівчинку Лілю, яка мала проблеми із здоров’ям.
«Ми узяли Лілію під свою опіку, можна назвати це і шефством, – говорить пані Світлана. – Прикипіли до цієї дитини душею і серцем, хотіли, щоб вона відчула сімейне тепло, радість спілкування з близькими людьми, щоб її інвалідність не стала перешкодою для повноцінного розвитку».
І тут треба відмітити, що подружжя прихистило дитину із надскладним діагнозом, наперед знаючи, що випробування будуть не з легких – дитину чекали чимало медичних обстежень, складна нейрохірургічна операція, потім – реабілітація. Але саме таким є життєвий девіз Світлани і Леоніда – приходити на допомогу тим, кому найважче. Не вагаючись, вони профінансували операцію. Саме надзвичайне терпіння і незламна віра увінчалися успіхом. Дякуючи лікарям, операція була успішною.
Звичайно, Волинці дуже переживали за Лілю, вірили у позитивний результат.
«Ліля, яка була у нас під опікою, мешкала у нас постійно шість років під час операції та час реабілітації, – розповідає пані Світлана. -Вона відчувала, що тут як у себе вдома. Також допомагали матеріально. Ми тішилися, що у дівчини немов виросли крила, вона сяяла від щастя. Після дев’ятого класу вступила до коледжу, закінчила його. Ми весь час підтримували її у навчанні, спочатку в коледжі, потім в університеті, а диплом про вищу освіту був нашою спільною радістю. Нашою перемогою. Ліля закінчила туристичний факультет Університету Україна, побувала в Болгарії. Згодом вийшла заміж (нині їй вже 23 роки), її чоловік воює на фронті. Сім’я виховує двох діток, мешкають у селі в Броварському районі. Ми і нині підтримуємо з Лілією тісний зв’язок, у разі потреби допомагаємо».
Про свої волонтерські будні подружжя пише у соцмережах. От і нещодавно відвідали захисників у шпиталі:
«Коли хворіє рідна людина -ми не думаємо, чи її там нагодують. Ми веземо найкраще, бо хочемо підтримати, зігріти, показати турботу. Бо це – наші рідні. Сьогодні в палатах шпиталю – також наші, захисники, які віддали здоров’я заради нас. Вони з різних куточків України, і не до кожного можуть приїхати близькі, особливо у перші дні після прибуття. Тому саме наша з вами увага й турбота стають для них особливо важливими. Кожна така зустріч – не просто візит. Це можливість подякувати, підтримати, побути поруч і хоча б трішки зігріти турботою тих, хто заплатив високу ціну за нашу свободу. Разом з нами воїнів підтримують багато небайдужих людей, особливо діячі культурного фронту, з якими відвідуємо шпиталі, дитячі будинки та центри реабілітації. Деякі із митців є членами нашого Центру міжнародних відносин, скажімо Народний артист України, відомий актор Національного академічного драматичного театру імені Івана Франка Анатолій Гнатюк.
Хочемо висловити також вдячність музичному дуету «Анна-Марія», продюсеру та режисеру Анжелі Норбоєвій, Народній артистці України Ярославі Руденко, киянці Антоніні Медвєдєвій та багатьом іншим.
Наша велика подяка і Бортницькій тиловій кухні – за домашні страви, приготовлені з любов’ю. Передають також каву, чай, смаколики, засоби гігієни – усе те, що створює відчуття рідної домівки навіть у стінах лікарні.
Коли заходиш у палату, розумієш: пораненим воїнам важлива не лише допомога. Їм важливо знати, що про них пам’ятають. Що вони не самі. Що за їхніми спинами – пильний і вдячний тил. Щиро дякуємо кожному, хто долучається. Гуртом ми можемо багато», – кажуть Світлана і Леонід і долучаються до нової ініціативи – разом з такими ж доброчинцями організовують «гарячі кухні» для киян, які взимку 2026-го від ворожих обстрілів залишилися без світла і тепла.
«Я вже не та жінка, яка була до війни, – нотує свої роздуми у записнику Світлана Вікторівна.- Жити під обстрілами, в холоді, без світла, без гарантій на завтра – це зрозуміють тільки ті, що живуть в Україні. Щиро дякую всім хто сьогодні з нами, коли найважче … Я молюся і вірю що 2026 рік – рік нашої, спільної перемоги… З Богом пройдено багато доріг. Тепер я інша. Не та, що була раніше. Бо тепер у мені сила, загартована болем, віра, перевірена темрявою. Любов до життя виборена всупереч всьому. І якщо сьогодні я дихаю – отже маю жити. Попри все. Тут і зараз. Я жива. Я відчуваю. Я допомагаю. І це означає – я перемагаю».
Про це пані Світлана написала книжку «Мої історії», яка невдовзі побачить світ. Вона – про шлях, який не планують, але проходять серцем. Про неймовірні доленосні зустрічі. Про унікальних, талановитих людей з якими звела доля, про їхні життєві історії. Про моменти, які змінюють усе. Це історії, які надихають і глибоко торкаються душі. Історії про життя без прикрас – щирі глибокі, іноді пікантні, без яких дісність не було б такою неповторною.
Цілком заслужено лине добра слава про подружжя Волинців. За багаторічні доброчинну діяльність, благодійну місію Громадську організацію «Центр міжнародних відносин» було відзначено Київською міською радою, Київською обласною військовою адміністрацією, керівництвом військового шпиталю, прикордонної служби, підрозділів ЗСУ, а також низкою громадських установ, міжнародними партнерами. Листи-подяки надсилають і діти.
Утім, Світлана та Леонід Волинець кажуть, що працюють не заради слави:
«Ми робимо добрі справи просто тому, що не можемо інакше. Без очікувань, без умов, без гучних слів. Продовжуємо робити добро – тихо, щиро, по-справжньому. Ми є віруючою родиною, наша свічечка Богові – наші вчинки у житті. Допомагати людям – це боже задоволення і призвання».
Світлана Фросевич, Леонід Фросевич, члени Національної спілки журналістів України
Фото із Фейсбук-сторінки Світлани Волинець.
