На межі століть український рух стояв на роздоріжжі. Більшість говорила про автономію, культурні права, поступові зміни. Про обережність. Про компроміси.

А Міхновський сказав — незалежність. Не завтра. Не колись. А як політичну необхідність.

У січні 1900 року він долучився до створення Революційної української партії. І вже за кілька тижнів у Полтаві виголосив промову, що лягла в основу брошури «Самостійна Україна». Згодом її надрукували у Львові — і вона стала одним із перших чітких програмних текстів українського самостійництва.

Міхновський не просто апелював до емоцій. Він аргументував.

Він звертався до міжнародного права, аналізував Переяславський договір 1654 року, доводив, що союз із Московією мав характер рівноправної угоди, яка згодом була порушена односторонньо. Він розкривав механізми русифікації й великодержавної політики царизму.

Але головне — він змінив тон розмови. Україна для нього була не «частиною», не «периферією», не «питанням автономії».
Україна — це мета. Самодостатня цінність. Держава, яка має право існувати для себе.

Його ідеї тоді здавалися радикальними. Та історія показала: вони були пророчими.

Сьогодні, коли слово «самостійність» вже не потребує пояснень, варто пам’ятати, що понад сто років тому його доводилося вимовляти всупереч часу. І хтось мав наважитися сказати це першим.

За матеріалами Історія України

Микола Іванович Міхновський (19 березня 1873 — 3 травня 1924)  — український політичний та громадський діяч кінця XIX — початку XX століття. Адвокат, публіцист, ідеолог українського самостійництва, перший представник українського націоналізму, діяч Української Народної Республіки і організатор українського війська, прихильник дерусифікації та автокефалії Православної церкви в Україні.

Представник священницького роду Міхновських. Народився у селі Турівка, Полтавська губернія, Російська імперія. Член Братства тарасівців, засновник Української народної партії (1902), один із лідерів Української демократично-хліборобської партії, член Братства самостійників. Один із популяризаторів словосполучень «козаки-українці» і «українці-козаки» як назви і самоназви представників українського народу. Прихильник розпаду Російської імперії та перетворення її на спільноту пов’язаних спільною історією країн і народів. Автор брошури «Самостійна Україна» (1900), підготував проєкт Конституції (1905). Помер у Києві, УРСР.

Послідовний прихильник створення незалежної України на всіх її етнічних територіях. Відповідно до українського законодавства може бути причисленим до борців за незалежність України у XX сторіччі.

Сообщение Пам’яті Миколи Міхновського появились сначала на Український репортер.

1 грудня 1991 року 90,32% виборців дали ствердну відповідь на запитання: “Чи підтверджуєте ви Акт проголошення незалежності України?”

Не було жодного регіону, де б ідея незалежності нашої країни не знайшла підтримки більшості українців.

На референдумі було визнано волевиявлення народу та підтверджено Акт проголошення незалежності України. Акт, який ухвалено 24 серпня 1991 року Верховною Радою України. У той день проголосувало за 346 народних депутатів.

Напередодні референдуму великий вплив на події в країні мала монолітна позиція української інтелігенції. Ліна Костенко в ті дні написала у своїй промові до народу: “Люди! Ось ви в неділю підете до виборчих дільниць, але не думайте, що це ваші кроки. Це вже хода історії!”

На референдум 1 грудня 1991 року було винесене єдине питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Текст самого акта, ухвалений Верховною Радою 24 серпня 1991 року, було наведено у виборчому бюлетені.

Відповідь українців була більше ніж однозначною: позначку «Так, підтверджую» обрали 90,32% учасників референдуму (28 804 071 особа). Загалом у референдумі взяли участь 31 891 742 особи — понад 84% усіх українців, які на той момент мали право голосувати (37,88 млн виборців).

Статистика голосів:
У Донецькій, Луганській, Одеській та Харківській областях волю до власної держави виявили понад 80% громадян
У Криму за незалежність проголосували 54,19% громадян
У Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій, Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській областях за проголосували понад 95% громадян.

Всеукраїнський референдум наділив прийнятий Верховною Радою Акт проголошення незалежності України юридичною силою, яка дозволила ствердити: Радянський Союз як об’єкт міжнародного права більше не існує. На політичній карті світу з’явилася незалежна держава – Україна.

2 грудня 1991-го незалежність України визнали Польща і Канада, 4 грудня – Литва і Латвія. А за ними послідували й усі інші країни світу.

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року пройшов в один день із першими виборами президента України, ним став Леонід Кравчук.

Сообщение 1 грудня відбувся Всеукраїнський референдум щодо проголошення незалежності України появились сначала на Український репортер.

-Що для Вас означає слово «Незалежність»?

-Незалежність для мене – це насамперед своя мова, своя культура, свої звичаї, традиції, свобода мислення, свобода поглядів та переконань.

-Коли Ви вперше відчули і зрозуміли, що Україна є незалежною?

-Україна дійсно стане незалежною, коли в нас буде панували лише своя мова і своя культура повсюди. Коли ми перестанемо думати, що нам потрібен курс чи то на схід чи то на захід. Нам потрібен єдиний курс курс на Україну. На жаль багато людей ще чомусь цього не розуміють, навіть попри майдан в 2014 і попри війну, яка триває сьогодні.

-Що на Вашу думку варто робити, аби зберегти незалежність?

-Щоб зберегти незалежність, як на мене, потрібно максимально зараз згуртуватися навколо національної ідеї. В іншому випадку ми будемо і надалі під впливом чи то сходу чи то заходу.

-Чи відіграє ключову роль мовне питання у творенні незалежності?

-Як на мене, мовне питання є одним з найважливіших аспектів розвитку незалежної держави. Бо як писав Володимир Сосюра: «Мова – це душа народу, а народ без мови не народ». Виходячи з цих священних слів можна впевнено сказати, що українську душу мають тільки ті громадяни які розмовляють рідною українською мовою, у всіх інших душа тих народів якою мовою вони розмовляють.

-Як зазвичай проводите День Незалежності?

-Зазвичай День Незалежності в мене проходить на концертах, які присвячені цьому дню. Це ще з дитинства так. Після концертів ми зазвичай святкуємо ще і вдома з родиною.

Катерина ГУК

Читайте також:

Прем’єра: Ігор Целип та Світлана Петруняк вперше заспівали дуетом (+відео)

Сообщение Ігор Целип: “Мова – це душа народу, а народ без мови не народ” появились сначала на Український репортер.

Уже далеко не всі, можливо, й згадають, але 30 років тому в зросійщеному Запоріжжі, яке на той час плелося в ар’єргарді демократизації й перебудови, відбулася подія,що певним чином вплинула на хід історії.

18 серпня 1991 року до Запоріжжя на закриття фестивалю “Червона рута” з’їхалася ціла когорта прогресивних українських депутатів. А наступного ранку – кадри «Лебединого озера» на всіх телеканалах і повідомлення про ГКЧП… Тож першу реакцію на переворот у Москві відомі демократичні діячі висловили якраз 19 серпня у Запоріжжі, а вже через 5 днів у столиці саме ці політики проголосили Незалежність України.

…На запорізькому стадіоні “Металург” увечері 18 серпня 1991 року панував піднесено-святковий настрій: лунали веселі й патріотичні пісні, на трибунах майоріли жовто-блакитні прапори, танцювала молодь, у височінь здіймалися феєрверки. Завершувала концерт переможців пісня запорізького співака Анатолія Сердюка на вірш Дмитра Павличка “Вставай, Україно!”.

Зміст поезії, покладеної молодим запоріжцем на розлогу мелодію, був дуже актуальний: «Вставай, Україно, вставай! Виходь на дорогу свободи, де грає широкий Дунай, де ждуть європейські народи!». Водночас рядки «Вставай та кайдани порви, дай познак, що ти не рабиня Москви й рабою не будеш нікому» провокували гостру й неоднозначну реакцію в слухачів, яких спонукали вибирати, з ким вони – з Москвою чи з Україною.

Цей твір виборов тоді на конкурсі три призи: «За кращу патріотичну пісню», приз від української діаспори й приз від Народного Руху. «Рухівську» відзнаку вручив Анатолію Сердюку легендарний В’ячеслав Чорновіл. Він подарував виконавцеві власного годинника (на світлині) й запросив на VIP-трибуну, де призера вітали депутати Верховної Ради УРСР Левко Лук’яненко, Микола Поровський, Павло Мовчан, Лесь Танюк, Іван Драч.

Разом з тим Чорновіл попередив співака: «Із цією піснею, хлопче, у тебе будуть проблеми». За словами політика, після того, як “Вставай, Україно!” в один з днів фестивалю прозвучала в ефірі УТ, керівник Держтелерадіокомітету України Микола Охмакевич отримав партійну догану від ЦК КПУ — за те, що пропустив в ефір «антирадянський твір». Крім того, піснею та її автором зацікавилося КДБ.

Свято на стадіоні відбулося 18 серпня, а вранці 19-го в Москві стався переворот – на вулицях танки, надзвичайний стан, президента Михайла Горбачова усунуто від влади. Політики, застигнуті тривожною звісткою в Запоріжжі, але натхненні на святковому стадіоні патріотичним настроєм тисяч запоріжців і піснею “Вставай, Україно!”, рішуче виступили із заявами не визнавати рішення ГКЧП про надзвичайний стан. Того ж дня, повернувшись додому, вони чинили спротив заколотникам уже в столиці, а через 5 днів, 24 серпня у Верховній Раді разом з іншими патріотами проголосили Незалежність України.

А у співака якраз почалися проблеми, про які попереджав його Чорновіл. Анатолія Сердюка, що служив тоді у військовому оркестрі МВС, у перший день ГКЧП відкликали з відпустки, перевели на казармений стан. Із музикантом побесідували «особісти» із «6-го відділу» КДБ, які були в курсі всіх подій на «Руті». Як виявилося пізніше, ім’я Сердюка було занесено до «чорних списків» КДБ…

Напередодні референдуму 1 грудня про підтвердження Акту Незалежності пісню часто передавали по радіо й ТБ, вона впливала на суспільну свідомість і безсумнівно відіграла свою родь в утвердженні незалежної держави. Інформаційна програма Держтелерадіо назвала “Вставай, Україно!” символом 1991 року, а в січні 1992-го з подачі Дмитра Павличка вона претендувала на гімн новітньої України.

«Вставай, Україно!» поповнила скарбницю української пісні: вона ввійшла до аудіодисків і нотних пісенників, статті й згадки про неї потрапили в газети, журнали, книги, підручники, енциклопедії, інтернет, соцмережі та ЮТУБ. Після трьох десятиліть існування вона не перейшла в розряд «ретро», а й зараз лунає в ефірі, бо актуальна й сьогодні. Пісня допомагала Україні здобувати й утверджувати державну незалежність, підтримувала й об’єднувала людей на мітингах і Майданах, лунала в зоні АТО, на блокпостах і полігонах, у військових частинах. І в далекому 91-му, і в 2004-му, і в 2014-му вона піднімала й згуртовувала українців, налаштовувала на патріотичний лад, виступала генератором національної єдності, прискорювала процес самоідентифікації народу.

Така от роль в нашій історії на зламі епох однієї пісні…

Зоя ШАРИКОВА, журналістка

Фото на головній: 1991 рік, Запоріжжя, “Червона рута”.

Сообщение Музичному заклику «Вставай, Україно!» – 30 років появились сначала на Український репортер.

Обидва були свідомими українцями, обидва були заможними господарями в Космачі. Дід Микола був одним із засновників читальні «Просвіта» у Космачі.

Мого дядька Івана вже після другої світової війни закатували чекісти в Яблунові, а дядька Танасія, який повернувся з війни, як солдат червоної армії, застрілив московський солдат у Космачі і кров залила його військовий квиток.

Москва знищувала українців на українській, Богом даній, землі. Після війни більше половини населення Космача було депортовано в кримінали Росії і Казахстану, про що стверджує історик Валентин Мороз у своїй праці «Хроніка опору».

Серед них велика кількість моїх родичів: Дмитро Палійчук, Петро Палійчук з родиною, Гафія Палійчук, Анна Гаврищук, Василь Ребеджук, Параска Ребеджук…

Я, коли був ще школярем, ходив з мамою по афини в Космацькі гори. Там було безліч дерев’яних хрестів як свідчення, що московити знищували українців. Люди знали, де і кого було вбито.

Хрести погнили, попадали, загубилась історія та не стерлась пам’ять. Пам’ять, як у Космачі, на очах у вагітної дружини Марії російські солдати палили живого її чоловіка Михайла Варцаб’юка, підвішеного на смереці, як у родині Николєшиних застрілили на поді дівчину, яка спала в сіні, прив’язали її до коня і волочили дівоче тіло селом…

У Космач вів свою каральну дивізію чекістів Ніколай Дергачов аби знищити це село, яке не хотіло коритися Москві. А пізніше в Космачі проводились арешти і я вже бачив як арештували в нас історика Валентина Мороза, отця Василя Романюка, останнього було після концтаборів у Росії висвячено в Космачі на владику Ужгородського і Хустського і обрано патріархом Київським і всієї Руси-України. І коли всі держави на Дунаї стали на коліна перед Гітлером і Сталіном у Космачі майоріли ще жовто-сині знамена.

Українці боролись за свою Незалежність, українці і зараз борються за свою Незалежність, бо Москва не спить – вона і далі знищує Україну і вбиває українців на теренах Донецької і Луганської областей.

Коли чую російську мову то мені здається, що кати йдуть вбивати мене, бо саме цією мовою підписувались накази на катування мого діда Миколи та інших українців, на депортацію моїх родичів і численних українських патріотів з України в російську сибірську мерзлоту. Вся Росія, починаючи від Санкт-Петербурга до Магадану, стоїть на українських кістках, полита українськими сльозами і смутою.

І дивно стає, коли ще жителі теперішньої України банують за Москвою, хочуть руского язика, хоча зрозуміло, що значна частина із них – це нащадки чекістів, сескретарів райкомів, обкомів, центрального комітету комуністичної партії, а також тих сексотів, які вірно служили тій комуністичній каральній владі.

Їм було добре, вони жили заможно, вони мали роботу і тепер намагаються служити Москві. Безбатченки, бо не знають і не хочуть знати з якого вони роду і з якого народу. Як закінчилась війна та й після страшного 1933-го в Україну було привезено з Московщини безліч людей, яких і призначили на керівні посади. Виглядало, що на Україну посипалась московська злива.

Масу посад у вищих навчальних закладах України посіли «рускіє фронтовікі», яких я мав змогу пізнати навіть у Львівському національному університеті Імені Івана Франка. Мій однокурсник Олександр Коцький на одній з лекцій відмовився відповідати російською мовою і був відрахований з університету. І таких було багато.

Я також попав у немилість КГБ і оте КГБ переслідувало мене все життя. Зараз мені продовжують снитися страшні сни про оте КГБ. Мене виключали кілька разів з університету, я не мав можливості друкуватись в українській пресі, мене не брали на роботу. То ж стає зрозумілим, що таке для мене Незалежність України.

Сьогодні минає тридцять років з часу проголошення Незалежності. І мені видається, що ота незалежність є тільки на папері. Українці скитаються по чужих краях в пошуках праці, руйнуються сім’ї, деградує нове покоління , яке підростає.

Колись я радив Леонідові Кравчуку прийняти закон про повернення в Україну українців з Аргентини, Бразилії, Венесуели та інших країн, надати їм для проживання відповідну компенсацію і поселити в українських селах, які вимирають. Ті українці привезли б в Україну певну культуру землеробства, набуту в тих країнах і певний капітал. На жаль, Леонід Макарович цього не почув.

Ціни в Україні на продукти харчування зростають не те що кожного місяця, а, мабуть, кожного дня. Українці не живуть, а виживають. Корупція процвітає, мова українська на задвірках держави. У яку державу мають іти українці аби знайти Україну? До поляків, але там Польща, до французів, але там Франція, до японців, але там Японія… І кожна з цих держав шанує і поважає корінну націю, дбає про неї. Тільки не Україна.

Знищується українська історія, українська культура, руйнуються українські звичаї і традиції. У тому знищенні провідну ролю відіграє телевізія, московська церква, і, звичайно, влада.

Влада, яка не думає про Україну, а тільки про своє заможне життя. Якщо ми глузуємо з України, називаємо її повією, іменуємо Томас “термосом”, зневажаємо українців, зморених Голодомором, не цінимо наших героїв від козацьких часів до сьогодні, то нідочого показові паради аби зробити собі ще одне відео і зажити слави.

Україна має бути в кожного в серці, Україну треба любити і для України жити. Україну має любити і шанувати, працювати на її славу президент та його оточення, депутат, письменник, спортсмен, артист і простий селянин чи робітник.

Наш український поет з Гуцульщини Юрій Федькович свого часу висловився: «Я наш народ цілим серцем люблю і душа моя віщує, що його велика доля жде!» Але чи жде?

Дмитро ПОЖОДЖУК, Заслужений майстер народної творчості України, член Національної спілки журналістів України

Сообщение Дмитро Пожоджук: “Україна має бути в кожного в серці, Україну треба любити і для України жити” появились сначала на Український репортер.

Отже тим, хто дуже затужив за цими «дружніми очима» пропоную памфлет, написаний ще
понад десять років тому.

“РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ”, ШАРЛАТАНИ Й ПУТАНИ
Спроба сатиричного трактату

Не бійтеся ворога, який прагне завоювати Вашу землю.
Готуйтеся достойно її захистити. Остерігайтеся «патріота»
цієї землі, що постійно прагне бути завойованим.

1. До питання про питання.

За часів совкової імперії актуальним був лозунг: “ Смерть міжнародному імперіалізмові!” Конкретні комуно-кадебістські “гуманісти” таврували якийсь імперіалізм міжнародний. Ніби у світі існувала міжнародна імперія. І жорстоко загарбувала міжнародні народи. А благородні імпер-совки постійно ці народи “визволяли”.
Совкова імперія-визволителька тріснула. Розсипалася.Але…не здохла.
Відцентрова сила відкинула колишні “радянські республіки” від злоякісного центру. Та пагубні метастази зосталися. Як у самому “центрі”, так і в тих молодих державах, що ніби стали незалежними.. .
Про ці бацили українського суспільства, їх кровний зв”язок з амбітною імперською пухлиною вчорашнього центру, піде мова у цьому своєрідному трактаті.

2.Витоки.

На водовороті історії, як і на звичайному
річковому водовороті, зверху плаває переважно
сміття. Істина

“Всеросійський Буратіно”, як «ніжно» називають сусіди Путіна, свого часу чаркуючи з Президентом США Бушем, черговий раз плюнув у наш город. Мовляв, Україна – не держава… І ніколи державою не була…
Достойний нащадок Валуєва, Сталіна та “Залізного Фелікса” ще раз довів, що в Росії “царі” міняються, а мізки ніби їм пересаджують від
попереднього всеімперського трупа. Та й апетити в них ніби переповзають з утроби в утробу. Й совість у кожного з них атрофована…
Життєвий досвід показує, що з дурнем і підляком сперечатися не варто. Бо підляк для своєї “правоти” використає ще десятки інших підляків… І з білого зроблять чорне. А дурня ніколи нічим не переконаєш . Бо дурість, як і брехня, безмежна.
Та попри усе, є і с т и н а. Вона потрібна порядним і розумним. На усіх континентах, в усіх державах.

“Між росіянами є найбільше таких, які мали- і ще мають- дуже примітивний підхід у стосунках з Україною…”- це слова англійського вченого Ланселота Лавтона. Сказані ще 1939 року, у Лондоні. На засіданні Близько і Середньо східного товариства. В промові: “ Україна – найбільша проблема Європи”. До цієї праці ще повернемося. Не для того, аби просвіщати дурнів, чи закликати до чеснот підляків. А для того, щоб показати ще не збоченим українцям, звідкіля ростуть ноги наших бід, і до чого маємо прикласти рук. І таки добре прикласти…

“…Можна довести, що упродовж трьох окремих періодів Українська держава існувала,- стверджує Ланселот Лавтон.- Перший з них- від дев”ятого до тринадцятого століття. Упродовж цих понад триста років на території, знаній сьогодні, як Україна, існувала потужна й культурна держава, одна з найпередовіших у Європі. Держава під назвою Русь була Україною, а її столицею був Київ. Хоч її зв”язки з північчю були різні, росіяни говорять, що вона була тотожною з Росією, тобто з нацією, яка заіснувала кілька століть пізніше. Внаслідок цього вони присвоїли собі її територію, її народ, її героїв, її святих, її культуру і все її майно.

А проте їх власний історик Ключевський признає, що населення тих двох районів “…складалося з двох окремих етнічних груп…» Насправді , Московія була ученицею України
і завчила від неї все, що тільки знала. Але від хвилини анексії (Переяславської зради-Є.Д.) України і зміни своєї назви на “Росія”, вона навмисне намагалася спихати Україну на задній план і гальмувати її розвиток… Заборонено було вживання української мови в школах і в наукових та історичних працях. Не тільки все можливе було зроблено. Щоб витиснути й ліквідувати українську мову, але й знищити національну свідомість, що насамперед виявляється в мові…”

Та що там нащадкам Валуєвих до тверджень чужих, чи своїх істориків. А чи до істини. В них логіка імперського хама: “ Не было , нет и быть не может…» Не було – значить, ніхто нічого не крав. Нема- значить, нема з ким рахуватися. А бути не може – бо ми цього не хочемо… “Демократизацією” хохлів доросійщимо. Інформагресією мізки їм перекрутимо, іуд за іудин гріш купимо. Світові начіпляємо на вуха локшини про “насильственную украинизацию”, “разгул национализма”… А не буде в Україні свідомого українця – не буде й держави Україна… Будуть регіони “Русского государства”… Того “государства”, яке з часу свого заснування у тридцять шість разів збільшило території за рахунок територій інших народів…

Отже – “каким он был, таким остался»… Бо хоч форма його, нашого “старшого родича”, трохи приєвропеїлася, нутро його зосталося ще дрімучо диким… А нещодавні події на Кавказі довели, що й – жадним чужої крові і чужих територій…

Та повернемося у свій город… Поглянемо на свій народ. Є у ньому така “прослойка”, як “п”ята колона”.

“П”ята колона”, мабуть, є у кожній державі. Так побудований світ. Можливо, й так побудований Усесвіт. Може й там, точиться постійна боротьба , то за якесь “двуязичіє”, то за “ісконно”… чийсь Севастополь, Тузлу, чи інший клаптик … Може й там якимось істотам постійно не вистачає “жізнєнно-важних тєрріторій”… Може й там є такі, що скрізь мають свої “інтєрєси”, скрізь хочуть верховодити… Тому й скрізь розводять паразитів – п’ятиколонників…

Але кожна держава – це сад. Великий суспільний сад. У першу чергу про нього мають дбати ті, кому цей сад належить. Наш, український сад, на прекрасній, Богом даній українській землі, під лагідним українським небом, належить нам у к р а ї н ц я м. Це за Господніми веліннями, за законами цивілізації. Але…

За дикунськими законами у кожен сад може залізти будь-який троглодит, будь-чия свиня, чи інша худобина- напастися, попідривати коріння, поламати гілля, напаскудити…
Теоретично кожна свиня є свиня. Практично – кожна свиня прив”язана до конкретного господаря і до конкретного свинства.

Давайте детальніше проаналізуємо, хто підриває коріння нашого саду.
Хто і як у ньому господарює…

3. К о р і н н я і н а с і н н я.

У світі зараз – пандемія свинячого грипу. В Україні – епідемія свинячого патріотизму. Хвороба ця дуже важка. І спадкова. У початковій стадії перший симптом- нестримна тяга до корита. В процесі коритного періоду відбувається мутація організму. Міняється група крові – будь-яка з чотирьох груп крові, що властиві нормальній людині, перетворюються на “п’яту РБ”. Кров раба. Спочатку- це раб корита. Ніби звичайний обиватель. Такий собі пристосовницький хрунь. Який на потребу чинити якусь громадську працю, питає: “Чому я, а не хтось ?” А при розподілі якоїсь вигоди обурюється: “Чому хтось, а не я?”.. У процесі мутації звичайний хрунь перетворюється в агресивного безпардонного наглого хряка. Який своїм довгим рилом перепаскуджує пласти людського духовного довкілля. А у третій, кінцевій стадії, набуває подоби та властивості вовкулаки… І, керований чорними силами, нищить самих людей… Людей того роду, що нагадують йому період, у якому він також ще був людиною…

Хвороба ця найстрашніша у третій стадії. Тоді вона передається у спадок. Нащадкам. Саме через рабську кров. Гнилу і заразну. Прокляту кров.

Кілька століть бездержавності, окупації наших земель то тим, то іншим “визволителем” зробили свою чорну справу. Рабів наплодилося. Кожен окупант проводив селекцію. Кожна окупаційна чума викошувала лицарів, сприяла розплодженню рабської продажної твані. Що повзала перед окупантами на череві, вислужувалася, прислуговувала, допомагала і фізично, і духовно нищити свій же люд… Тепер же, коли ми ніби вирвалися на волю, останній, найтриваліший, і найпідступніший окупант нашої землі, який кров”ю нашого народу на його спині виписував свою загарбницьку історію, репетує: “Нєльзя мєнять історию!..”

І ота, відселекціована ним, рабська твань, що пішла ніби й від українського коріння, репетує йому в унісон. Характерно, що раб не має іншої ідеології, окрім холуйської, хамської. “Раб, у которого слюньки текут, когда он восхваляет свое рабское положение, есть холуй, хам…” ( В. Лєнін). Отже, українські скоробагатьки, а люмпен-пролетарі розумом і совістю, які ніяк не можуть розпрощатися із “братською” удавкою на шиї, такі ж холуї і хами, як і “вічні пролетарі” – комуністи…

4.Солодкий дурман чортополоху і гіркі реалії.

Біда від раба не лише в тому, що він сам раб. Що гнила рабська кров продовжує наплоджувати нові покоління рабів. Біда в тому, що він є перенощиком гидотного “зловонія” брехні і наклепів, які народжуються у спецлабораторіях реального,чи потенційного окупанта. Отже, за теорією і історією цього ж окупанта – він чужий “лазутчик” у своїй державі, “враг народа” серед свого народу.

Прислухайтеся уважно до тих, хто постійно, чи методично мусує тему “раскола Украины на запад и восток”. Пригляньтеся до облич депутатів Верховної Ради ніби й незалежної України, які при слові “Галичина” чорніють від ненависті. Губи у них, як у Гітлера, перекошують спазми. Замість приймати державотворчі закони, вони вправляються у тавруванні “украінского Фашізма”, “націоналізма”, “бендєровщини”…

Задумайтеся, чому депутат Верховної Ради ніби й незалежної держави Україна, голова якоїсь там тимчасової комісії, звітує перед Держдумою держави Росія про виконану ним роботу?..Чого ті ж депутати приймають постанови про святкування ювілеїв комсомолу, стахановщини? Чому місцеві чинодрали, матюковських зразків безкарно проводять “свята” наруги над нашою історією?..

Ви чекаєте від них розбудови незалежної України?

Якось, на черговому засіданні Верховної Ради , пролунало чергове рабське “шоу” одного депутата-регіонала від Криму. Він продемонстрував свою “ерудицію” тим, що “прочітал кніжку, ізданную в Росії, в которой ідет рєчь о том, что нє русскіє дєлалі голодомор в Украіне, а самі украінци”… Мовляв, ось кому треба вірити, а не “галіційскім
націоналістічєскім історікам, “ які стараються розсварити “два братскіх народа”…

Риторика кожного раба завжди кардинально полярна. Коли він згадує свого хазяїна, –захлинається від клятв у відданості йому. То клянеться у “братстві” із ним, то закликає усіх повертатися до нього “ліцом”… Хазяїн постійно “задом”, а раб безупинно “ліцом”…
Коли ж раб говорить про те, що не подобається хазяїнові, він перетворюється на оскаженілого собаку…

Отже, очевидно саме тому, при згадці оратором Галичини, в нього почався синдром шакалячого сказу, наступили уявні галюцинації і він безцеремонно брехав. І про істориків –галичан, і про українських істориків взагалі.

Але… народи голодомору не робили. Робили партійні і державні чиновники. З Москви командували, в Києві команди виконували. А гвардія “сволочі” на місцях, тієї холуйської, рабської крові, пила кров з народу і брала “зустрічні плани”… Тепер їхні нащадки, прикриваючись мандатами депутатів Верховної Ради України і недоторканністю, допомагають Москві витолочити духовну ниву України, організувати мовний голодомор, посіяти зневіру у самих себе, недовіру до тих, хто ще зберіг українську душу…  Лякають обивателя “украінскім націоналізмом” не відаючи його суті, і “ураінскім фашізмом”, якого по суті не було і нема.

Виникає питання: для чого отакі публічні шоу-брехи? Звісно, не лише для того, аби баламутити свідомість простолюдина заяложеними лякалками, знятими із запліснявілих полиць кадебістських арсеналів компри. Хоч ця брудна складова диверсійного процесу грає не останню роль в отруєнні людської свідомості. Але український холуй московського сатрапа активно включився у процес вибілювання історії “Вєлікого Отєчєства”… Бо ж Гітлерівський фашизм мав коріння у “землях русскіх”… Братання комунізму з фашизмом починалося ще “на зарє”… На “Русско-балтийском заводе» у Філях робили “Юнкерси”, які потім бомбили й міста України. Авіаційна школа у Ліпецьку готувала німецьких льотчиків, які в роки Другої світової війни складали ядро “люфтваффе”. У Казані була організована бронетанкова школа рейхсвера, законспірована під “Об”єкт Кама”. На початку тридцятих очолював школу полковник Й. Харпе ( у 1945 р.—генерал –полковник вермахту)… Була організована школа хімічної війни – законспірована під “об”єкт Томка”. Керував цим “підприємством” доктор Людвіг фон Зіхерер. Тут проходили вишкіл по підвищенню кваліфікації німецькі лікарі, біологи-токсикологи, хіміки, піротехніки, метеорологи, артилеристи. Вони визначали ефективність отруйних речовин в різних умовах.

Отже газові камери Освєнціма, Дахау, інших фашистських концтаборів, які винищили сотні тисяч людей з усієї Європи, також беруть початок з Радянського Союзу… До речі, ці факти подають не “галічанскіє”, а російські вчені. Прочитати б холуям нашим хоча книжку науковця з Ермітажу Юлії Кантор: “ЗАКЛЯТАЯ ДРУЖБА”—секретное сотрудничество СССР и Германии”…

І чи не для того, аби відвернути увагу наївного обивателя від сучасних фашистських методів нашого сусіда, репетують про фашизм у Грузії, в Україні?…Чи не для того, після відвідування Путіним Німеччини і вручення йому там якогось ордена (мабуть, за шпигунську діяльність?) знову підняли справу ніби-то охоронця концтабору Дем’янюка? Якого свого часу Ізраїльський суд оправдав…

Здавалося б чого, “грязь Москви” так активізувалася в Україні? Назрівають вибори Президента? Ющенка, не угодного Москві, не вдалося знищити фізично. То роками, брудними язиками й руками, намагаються нейтралізувати його морально. Авось вдасться обкрутити наївного довірливого українця про третє пришестя “сильної руки” того, хто ще вчора безпомічно падав від гнилого яйця? Або ж “поставити на престол” новоспечену “Мнішек”…

Трохи так, але й далеко не тільки так.

При Президентові Росії створена “Комиссия по противодействию попыткам фальсификации истории в ущерб интересам России”… Комісія ще не дуже розкомісіювалася, а українські холуї вже раді старатися… Їм би, окрім прочитаної однієї книжки, прочитати ще хоча б статтю сучасного відомого російського історика Юрія Афанасьєва: “ Я хотел бы увидеть Россию расколдованой”…

В розділі “Нацизм в борьбе с нацизмом“ історик пише: “Наша власть обретает новое качество – русский нацизм на основе своеобразия русской власти, этатизма и державности. А тепер – самое главное: обретает его не на основе своеобразия как такового, а на основе таких трех китов нашей русскости в трактовке именно путинистов. Пред’явить самим себе и всему миру русское сообщество и нашу территорию как особую священную реальность – “ мировую душу “, а государственную власть как “ душу России”, позиционировать себя на основе такого своеобразия в качестве субьекта глобального сообщества и претендовать на особую в нем роль — все это требует, конечно, и соответствующего исторического обоснования”…

У тій же статті в розділі “Единственно верна фальсификация” історик продовжує: “Смысл всех более или менее значимых событий и явлений в нашей истории  идет ли речь о Киевской Руси или о Великой Отечественной войне, – принципиально искажен. Еще один, важнейший пример – как раз из Второй мировой войны. Многие так и не постигли
смысла ни ее причин и начала, ни ее окончания и итогов. Советский Союз вступил в нее 17 сентября 1939 года на стороне Гитлера. И Советский Союз воевал на стороне нацистской германии до 22 июня 1941 года, потому она и Великая Отечественная, а не Вторая мировая. А окончание войны? Все усвоили, что мы освободили Родину, но за пределами сознания остается, что результатом войны стали раздел мира на зоны влияния и порабощение Советским Союзом половины Европы. Все знают, что для советских людей война закончилась освобождением, триумфом, Великой Победой, но многим все еще трудно осознать, что она закончилась и еще большим ужесточением сталинизма, и еще большим закрепощением все тех же самих советских людей.
Думская инициатива о создании трибунала “по борьбе с нацистами” направлена как раз на то, чтобы подобный “негатив” о войне не сделался достоянием массового сознания”…

Це пише відомий російський історик, доктор історичний наук професор, засновник Російського державного гуманітарного університету, а не “галіцкій історік”…Пише для того, аби люди читали, прозрівали, розумнішали. Йому болить майбутнє Росії, як українцеві болить майбутнє України. У к р а ї н ц е в і, а не прислузі чужих “сортіров”, рабові чужинецького посіпаки… Чи нащадкові насланого до нас інородного сатрапа. Бо “…Сталин кроил карту страны в расчете на то, что если где-то появится враг, его можно будет убить изнутри…”

Тому у республіки “…приезжали специалисты «из центра»; русских оказывалось в некоторых союзных республиках до 50%… Такую силу всегда можно использовать: если что-то случится, мы убьем врага первобытным способом—расчленим, растащим его по кускам. Вот вам и Абхазия с Осетией– Грузию уже расчленили. То же самое — «в газовой войне» с Киевом: если овладеть системой газопроводов и прочей ее инфраструктурой, не будет Украины…»

Отже не дивно, що « …Все нынешнее «исторические» указы и проекты власти для того, чтобы нашу принципиально фальсифицированную историю сохранить именно в том искаженном виде, в котором она сейчас жива в сознании российского большинства..»

Це пише чесний російський історик. Але дивно, що “проекти” цієї, сучасної російської влади пропагують і впроваджують у життя деякі “розбудовники” Української держави, чи не в усіх гілках влади…

Отже на владних деревах нашого державного саду завелася пагубна омела. Робіть висновки, “садоводи “! Поки вам не прислали на “освободітєльних” танках “спеціалістов” із Москви . Прикриваючись “ жізнєнно-важнимі інтєресамі Росії, “ вони витолочать український сад остаточно… Роби висновки і ти, громадянине незалежно- ще дуже залежної України. Якщо хочеш жити вільною, шанованою людиною у вільній і шанованій світом державі, а не вічним асенізатором на смітнику знахабнілого імперського сусідського сатрапа…

Роби висновки й ти, розбурханий кризою Старий і Новий Світе..І ти, Великий Світе Східний.. “Україна – найбільша проблема Європи”. Це було не лише у 1939 році. У 1919-му ви нас не чули. У 1939 забули… Потім тремтіли від хвилювань, спостерігаючи, як “Уганда з атомною бомбою” (так називали СРСР) розповзається світом… Сьогодні Україна –найбільша проблема цивілізованого світу… З неї може розпочатися Велике Відродження. З неї може початися остаточний занепад. Кількасотлітнє ярмо продукувало не лише раба і холуя. Воно вчило виживати, боротися. Виховувало Лицаря, який ніколи не підкориться насильству. Але закони світової цивілізації дуже хиткі і не прогнозовані.

Один необережний порух в одній “точці” може викликати ланцюгову реакцію по усій земній кульці. Тим більше, коли ( хай вибачить мені Уганда справжня) умовна “Уганда” зосталася ще на старому рівні. Лише з новою бомбою. І з новими амбіціями своїх “національних інтєрєсов” на чужих територіях…

Замість пострикриптуму.
Україні не потрібні якісь виняткові стосунки із будь-якими державами. Україні не потрібні особливі стосунки і з Росією. “Братерство” вже було. Чотириста років. Нам потрібні звичайні, добросусідські взаємини. Якщо “ліцом”, то до “ліца”, а не до “заду”. Хоча б такі сусідські стосунки, як у Росії з Фінляндією…Але для цього, очевидно, уздовж наших спільних кордонів треба створити своєрідну лінію Маннергейма. На той час, поки з багатьох керівних голів нашого сусіда не вивітриться імперський чад…

Щодо своїх прислужників чужого сатрапа, то настав час робити велику люстрацію і… своєрідну маленьку “кастрацію.” Аби не плюгавили майбутнього роду нашого народу…

Заувага автора: написав я цю річ 19 червня 2009 р. Сьогодні – липень 2021 р. Що змінилося, крім « слуг народу»??? Правда, часто не зрозуміло: хто їх
винаймав? Чим і кому вони служать? І я к о м у н а р о д у???

Євген ДУДАР, письменник-сатирик.

На малюнку на головній сторінці: цю картину написав відомий художник Олександр Мельник. Робота демонструвалася на Всеукраїнській художній виставці “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”(2020 рік). У 1155 році володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував частину Вишгорода, викравши ікону Вишгородської Богородиці.

Сообщение Нерозумні принципи такі ж шкідливі, як і підлі вчинки. Памфлет появились сначала на Український репортер.

Президент Росії Путін вкотре вже виступає із агресивною заявою про ідентичність українського й російського народів. Начебто вони з однієї колиски, в якій старша сестра – Росія. І це при тому, що перша згадка про Москву, як про дрібне поселення на березі однойменної болотистої річки з прозвиськом Гнила, датується 1147 роком.

Москва вбивалася в колодочки й вивищувалася опісля як столиця в осередді угро-фінських племен. А Київ не лише зі слів видатного французького письменника Оноре де Бальзака рівний Римові як за давністю, так і за значущістю на білому світі, а постає таким і в писемних джерелах найвизначніших римських та візантійських істориків, географів, письменників.

Що ж стосується імперського утворення з назвою Росія, то воно введене указом Петра І в 1721 році за напоумленням від німецьких дорадників. Вони, як сказав пізніше Тарас Шевченко, довкруж царського трону «блекотою сіли».

Історія, коли її не перевертати з ніг на голову зумисне, здатна спростувати будь-які інсинуації. «У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків… І прибув він до Цесарограда… І попустошив він довкола города… І повелів Олег воям своїм колеса зробити і поставити кораблі на колеса. А коли настав попутний вітер, напнули вони паруси, [рушили] з поля, і пішов [Олег] до города.

Побачивши ж [це], греки убоялися і сказали, виславши [послів] до Олега: «Не погубляй город. Ми згоджуємось на данину, як ти ото хочеш… Олег тоді, відступивши од города, почав мир ладнати з обома цесарями грецькими, з Леоном і Олександром» (Літопис руський. – К., 1989. – С. 16-18).

В ухваленій хартії проголошувалося: «Хай заборонить князь людям своїм, русам, які приходять сюди, щоб не творили вони капості в селах і в землі нашій… і тоді [хай] візьмуть вони місячину (провіант на місяць – В. П.) свою: спершу [ті, що] від города Києва, а тоді з Чернігова, і [з] Переяславля, і [з] інших городів (там же. – С.18).

Тоді ні про яку Москву, а тим паче ні про яку «старшу сестру Росію» ніхто не міг відати ні сном, ні духом. Бо не існувало в природі ні такого міста, ні царату з такою назвою. Ішлося в угоді, укладеній з «цесарями грецькими», про міста, в яких «сиділи князі, під Олегом сущі». Там, де постав Петербург-Петроград-Ленінград-Санкт-Петербург, О. Пушкіну на початку ХІХ ст. «на берегу пустынных волн» впав в око «приют убогого чухонца».

Мабуть, якась остогидла сатанинська сила розпорядилася так, що на козацьких кістках зводив «Северную Пальмиру» самодержець, натуру якого показав людству Л. Толстой:

«С Петра І начинаються особенно поразительные и особенно близкие и понятные нам ужасы русской истории. Беснующийся, пьяный, сгнивший от сифилиса зверь четверть столетия губит людей, казни, жжет, закапывает живьем в землю, заточает жену, распутничает, мужеложствует. Сам, забавляясь, рубит головы, кощунствует, ездит с подобием креста и с чубуком в виде детородных органов и подобием евангелий – ящиков с водкой. Коронует блядь свою и казнит сына. И не только не поминают его злодейств, но до сих пор не перестают восхваления доблести этого чудовища и нет конца всякого рода памятников ему» (Л. Толстой. Полное собрание сочинений. – Москва, 1936. – Т. 26. – С. 568).

І ось на зорі ХХІ ст. н. е. чиїйсь уяві привиджуються ніякі не українці з наголосом на «ї», а «украинцы» з наголосом на «а», місце яким – «на окраине» російської цивілізації. Від російської мови сущий з Мезинської і Трипільської археологічних культур народ начебто зуміли силоміць відірвати австрійські можновладці й польська шляхта.

За князювання в Переяславі Володимира Мономаха Новгородська земля зобов’язана була платити йому щорічно 300 золотих або 3000 срібних гривень. Варяги ж для того і заявилися, як і до Цесарограда підступалися, щоб мати зиск та вчиняти так звані «полюддя» – збирання з підданих чи приневолених «належної їм» данини. Вони ж «архонти» – правителі, як написав у середині Х ст. в трактаті «Про управління імперією» візантійський басилевс Костянтин Багрянородний.

Не виключено, що Новгород, як і Псков, – то відгалуження Трипільської археологічної культури. Імовірно, якраз із тієї причини Іван Грозний, проголошений після опитування на московському телебаченні «Гордістю Росії», винищив носіїв предковічної пам’яті так, як хижий вовк, що перегризає горлянки усім вівцям підряд, коли вдирається в кошару.
Звернімося до авторитетного джерела: Н. И. Костомаров. Русская история в жизнеописаниях ее главнейших деятелей. – М.: Эксмо, 2005. Подаю за оригіналом, щоб відчувалися найтонші нюанси первинного:

«В декабре 1569 года предпринял Иван Васильевич поход на север… По царскому повелению тотчас окружили город со всех сторон, чтоб никто не мог убежать из него. Потом нахватали духовных из новгородских и окрестных монастырей и церквей, заковали в железа и в Городище поставили на правеж. Всякий день били их на правеже, требуя по двадцять новгородских рублей с каждого как бы на выкуп. Так продолжалось дней п’ять… Это делалось в первых числах января 1570 года…

6 января, в пятницу, приехал государь в Городище с остальным войском и с 1500 московских стрельцов. На другой день дано повеление перебить дубинами до смерти всех игуменов и монахов, которые стояли на правеже, и развезти тела их на погребение, каждого в свой монастырь. 8 января, в воскресенье, царь дал знать, что приедет к Святой Софии к обедне…
Иван отслушал обедню со всеми своими людьми, а из церкви пошел в столовую палату. Там был приготовлен обед для высокого гостя. Едва уселся Иван за стол и отведал пищи, как вдруг завопил. Это был условный знак (ясак): архиепископ Пимен был схвачен, опричники бросились грабить его владычную казну…

Вслед за тем Иван приказал привести к себе в Городище тех новгородцев, которые до его прибытия были взяты под стражу. Это были владычные бояре, новгородские дети боярские, выборные городские и знатнейшие торговцы. С ними вместе привезли их жен и детей. Собравши всю эту толпу перед собою, Иван приказал своим детям боярским раздевать их и терзать «неисповедимыми», как говорит современник, муками, между прочим, поджигать их каким-то изобретенным им составом, который у него назывался «поджар» («некою составною мудростью огненною»), потом он велел измученных, опаленных привязывать сзади к саням, шибко везти вслед за собою в Новгород, волоча по замерзшей земле, и метать в Волхов с моста. За ними везли их жен и детей. Женщинам связывали назад руки с ногами, привязывали к ним младенцев и в таком виде бросали в Волхов. По реке ездили царские слуги с баграми и топорами и добивали тех, которые всплывали.

«Пять недель продолжалась неукротимая ярость царева», – говорит современник. Когда наконец царю надоела такая потеха на Волхове, он начал ездить по монастырям и приказал перед своими глазами истреблять огнем хлеб в скирдах и в зерне, рубить лошадей, коров и всякий скот. Осталось предание, что, приехавши в Антониев монастырь, царь отслушал обедню, потом вошел в трапезу и приказал побить все живое в монастыре.

Расправившись таким образом с иноческими обителями, Иван начал прогулку по мирскому жительству Новгорода, приказал истреблять купеческие товары, разметывать лавки, ломать дворы и хоромы, выбивать окна, двери в домах, истреблять домашние запасы и все достояние жителей. В то же самое время царские люди ездили по окрестностям Новгорода, по селам, деревням и боярским усадьбам разорять жилища, истреблять запасы, убивать скот и домашнюю птицу».

Не виключено, що Іван, як неймовірно набожний, напоказ, безтямно приміряв на себе сказане в Біблії. Второзаконня 14:

«16. Немилосердно вистинаєш вістрям меча мешканців того міста й приречеш на цілковите знищення вістрям меча його й усе, що в ньому, навіть і скотину».

Безумству немає меж. На лихо, подібне учинялося віками. Страшніших у безумстві звірів, ніж вищі створіння, вічність не являла. Після «вікторії» під Полтавою сім шкур лупив з поверженої України скажений Петро І.

Та чи не ще більшим лиходійством був Геноцид 1933-го року, спровокований комуністами-інтернаціоналістами, вишколеними не в лігві якихось людоїдів, а в благополучному швейцарському місті Ланжюмо. Набиралися розуму інтернаціоналісти не в глухих нетрях Австралії, де напівголі аборигени «съели Кука», а в бібліотеках Лондона та на партійному з’їзді в тій же столиці Великобританії. І по всьому за таємними наказами тих, що були «никем, а стали всем», було по-звірячому, інакше не скажеш, розстріляно царську родину – всіх без розбору, від старших до малолітніх.

Та повернімося до М. Костомарова:

«В Новгородской «повести» говорится, что царь топил в день по 1000 человек и в редкий по 500… Псковский летописец говорит, что Волхов был запружен телами. В народе до сих пор осталось предание, что Иван Грозный запрудил убитыми новгородцами Волхов и с тех пор, как бы в память этого события от обилия пролитой тогда человеческой крови, река никогда не замерзает около моста, как бы ни были велики морозы. Последствия царского погрома еще долго отзывались в Новгороде. Истребление хлебных запасов и домашнего скота произвело страшный голод и болезни не только в городе, но и в окрестностях его. Доходило до того, что люди поедали друг друга и вырывали мертвых из могил. Все лето 1570 года свозили кучами умерших к церкви Рождества в Поле вместе с телами утопленных, выплывавших на поверхность воды…

С Иванова посещения новгородский край упал, обезлюдел. Недобитые им, ограбленные новгородцы стали нищими и осуждены были плодить нищие поколения… Этим разорением московский государь обессилил Новгород и на будущее время подготовил себе легкое уничтожение всякой его самобытности». Те ж саме учиняв 1709 року в Україні син дочки татарського мурзи в Москві Наришкіна. Його спадкоємець досі свій у коридорах московської влади.

Івану ІV вдалося вирвати з Новгорода й Пскова предковічну пам’ять. Імовірно, саме пам’ять порідненості з Трипільською археологічною культурою. Викорінив кат одвічне, природне. Те ж саме намагався зробити з Україною Петро І після «вікторії» під Полтавою в 1709 році. А ще більше силувалася знищити виплекане протягом багатьох тисячоліть Катерина ІІ. Не вийшло. Та, на превелике лихо, згубне не вдавилося. Роззявляє пащу на чуже й у ХХІ столітті нової ери. У вік космічних досягнень. Та хай там що, народна віра непохитна: «ще не вмерла козацька мати». І не вмре.

Непросвіщенні «от Москвы до самых до окраин» всмоктують не з молоком матері, а зі штучною підміною від рибакових і лихачових наркотичне: Київ з усією українською землею – одвічна власність Росії…

Та ось новина. 2015 року в Нью-Йорку видано книгу Plokhy S. The Gates of Europe: a History of Ukraine. Автор – професор історії та директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій. Переклад українською мовою – «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн і до незалежності» – 2018 року удостоєний Національної премії України імені Тараса Шевченка.

Деяким традиційним трактуванням історії видання запускає їжака під череп:

«Сьогодні більшість науковців вважають, що слово «Русь» має скандинавське походження… «Руські» вікінги… являли собою за теперішніми географічними ознаками конгломерат норвезьких, шведських та, можливо фінських норманів».

За належного бажання те ж саме, на що вказує С. Плохій, можна угледіти в літописах:

«… коли почав Михайло цесарствувати, стала називатися [наша земля] – Руська земля. А про се ми довідалися [з того], що за сього цесаря приходила Русь на Цесароград, як ото писав [Георгій] у літописанні грецькому». (Літопис руський. – С. 11).

До «у літописанні грецькому» упорядник видання М. Махновець подає примітку: «Про це написано в анонімному продовженні «Хроніки Амартола»; з інших джерел також відомо, що напад русичів на Константинополь стався 18-25 червня 800 р.» Того, що не вкладалося в теорії Б. Рибакова та корифеїв іже з ним, науковці воліли не помічати й, головне, не привертати до неугодного найменшої уваги.

Політикам ліпше б не вторгатися в незвідане, а фахівцям з’ясовувати б, що діялося на обширах угро-фінських племен, а не посягати на історію української землі, не маніпулювати нею, не натягувати абсолютно чуже на свій копил.

І коли вже освячувати «славянское единство», то з якого ж дива залишати за бортом «русского мира» безліч інших народів Російської Федерації. Хоча б і тих же чеченців, які відзначаються, нікуди від правди подітися, найжорстокішими звірствами у загарбницькій війні на сході багатостраждальної України.

Та війна з подачі кремлівських верховодів трактується як «гібридна». А по суті вона така ж, як і Друга світова, коли мільйонна «РОА» – «Российская Освободительная Армия» воювала на боці Гітлера. Доказом цього є хоча б те, що Російська православна церква освятила символічну могилу повішеного комуністами генерала Власова, проголошує убієнного «стратотерпцем» за «Святую Русь».

Розлога ревізія од Путіна українсько-російських взаємин, як би тут м’якше сказати, абсолютно антиісторична. Від довільних тлумачень до правди минулого, а тим паче сучасного, – як до неба пішки.

Лихо з лих через те, що квіт національно свідомої української інтелігенції за понад сімдесят років нещадної «диктатури пролетаріату» було винищено до ноги. Через те нині занадто тонкий прошарок відданої рідному народові еліти в Україні. Навіть твори визнаних у всьому світі геніїв – Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки препарувалися на догоду гнобителям.

Один з найбільших європейських народів усе ще докладає титанічних зусиль, аби виборсатися з трясовини як духовного поневолення, так і державотворчого гноблення, придушення святих людських прав.

Та хай там що, тримаймося заповіданого предками. Биймо лихом об землю. Як і вони, за найскрутніших обставин борімося за виживання, за існування. Усупереч страшним напастям бережімо рідну землю для наступних поколінь, для спадкоємців омріяної віками волі, для надій на світліше майбутнє. Пророчі прозріння Великого Кобзаря, вшанованого на всіх обширах третьої від сонця життєдайної планети, указують, хто ми й звідки, чиїх батьків та ким і за що закуті. За лічені місяці до останнього подиху в зачині поезії «Саул» Тарас Шевченко віщим словом проголосив, що український рід з такого ж давнього давня, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом».

Українські пращури залишили для досліджень рукотворні сліди свого буття в Мезинській археологічній культурі на березі річки Десни. То одне з найдавніших у Європі поселень пізнього палеоліту – кам’яного віку. До зачину вікопомного десь понад двадцять три тисячі років. Мисливці на мамонтів, північних оленів, носорогів та іншу крупну дичину жили-були на берегах більших і менших річок в Україні – Десни, Сейму, Дніпра, Західного і Південного Бугу, Дністра та врешті Дунаю, оспіваного українськими предками з таким високим натхненням, як ніким, ніде, і ніколи.

У пізньопалеолітичній епосі зароджувався тотемізм – звертання людини до тварин, як до своїх захисників і покровителів. На підтвердження цього чех за походженням Вікентій Хвойка на вулиці Кирилівській у Києві знайшов уламок бивня мамонта з вигравіруваним зображенням голови птаха та черепахи. А в Мезині найбільша з-поміж інших споруда, певно, призначалася для загальних зібрань та, мабуть же, для ритуальних відправ і священнодійств. У центрі жевріло чи палало вогнище. Довкола нього грілися холодними зимними вечорами дорослі, старі й малі. І не тільки тулилися одне до одного, щоб було тепліше. Біля того, сказати б, вівтаря, знайшлися не сякі-такі кістки мамонта, а оброблені людськими руками. Вони ще й позначені всіляким різьбленням та прикрашені геометричним орнаментом, нанесеним червоною вохрою.

Довго не вдавалося з’ясувати, для чого ж призначався один, з усього видно, таки ж зумисне підібраний набір кісток. Врешті-решт археологи разом із музикознавцями дійшли висновку, що то не щось інше, як знаряддя для видобування звуків – ударні музичні інструменти. Чулося різне звучання кісток, коли вдаряти їх одну об другу, при чому, доволі голосне. Отож, фахівці дійшли згоди, що можна говорити про найдавніший оркестр ударних музичних інструментів. Коли вже прислухатися, то не залишається сумніву, що при ударах спеціально дібрані та винахідливо оброблені лопатки мамонта подають звуки виразних тонів і тембрів.

Дотепер народні умільці на чому тільки не приграють під час веселих гулянь. Що тільки не бряжчить, бринить або гучить у їхніх руках та не надає мелодіям особливої принадності. Виходить, що й за бозна-якої давнини наші пращури, не біймося такого висновку, пробували розважати себе так само, як і дотепер ведеться. Відбувалося це в тій будові, яка, ймовірно, призначалася для культових відправ.

Воскресити ритми, звучання яких тішило слух кроманьйонців, узялися митці з оркестру народних інструментів та композитор Леся Дичко, народна артистка України. Врешті, подав голос найдавніший із досі будь-де виявлених «шумовий оркестр». Московська фірма «Мелодія», бо в Україні не було такої можливості, випустила платівку, яка відтворює таки ж музичні поклики з кам’яного віку.

Навіть коли вдалося видобути лише якусь дещицю з того, що понад двадцять тисяч років тому тішило слух предків українського народу, то й частки від достовірного достатньо, аби заявити про неабияке відкриття. Наскільки воно важливе, судімо з того, що науковий світ визнав мелодійні ритми «шумового оркестру». На основі цього в усі енциклопедії, вітчизняні й іноземні, вписано: людина почала відчувати, сприймати ритми, тони, мелодійність набагато раніше, ніж доти вважалося. По-науковому це трактується так: танці у Східній Європі наявні з часів палеоліту, себто кам’яного віку.

У тій же будівлі для священнодійств, а отже й для ритуальних відправ, виявлено ще й «шумливі браслети». Вони виготовлені з пластин, відтятих од бивня мамонта й зігнутих так, щоб трималися на зап’ястку. Як це вдалося зробити прадавнім умільцям, за якою «технологією», досі не з’ясовано. Не дійшли спеціалісти до єдиного висновку й щодо того, чи не залишили перші на білому світі меломани позначок більшої чи меншої висоти звуків на окремих кістках шумового оркестру, себто, чи не йшлося вже тоді про якісь спроби, по-сучасному кажучи, розрізняти ноти.

Понад столітні пошуки на місці Мезинського поселення увінчалися ще одним чи ж не визначним відкриттям. Знайдено гребінець, на якому вгадується стилізоване зображення танцівниці. За виявленими артефактами виходить, що на загальних сходинах не лише подавав голос перестук спеціально підібраних кісток мамонта, а й потішала присутніх танцівниця з «шумливими браслетами» на зап’ястках. Від них, мабуть же, сприймали на слух налаштовані чути й відчувати не сякий-такий безладний брязкіт, а, певно, щось уже нехай навіть примітивно, та все ж якось гармонізоване.

Погодьмося: таки ж розгадано щось суттєве з таїн музики кроманьйонців – мисливців на мамонтів та інших великих ссавців у поселенні на березі річки Десни, однієї із повноводих в Україні. Хай там що, а відтворено щось із мелодій, під які понад двадцять тисяч років тому в українських предків просилися ноги до танцю. І хіба ж це не диво з див! Невже воно не заслуговує на те, щоб саме про це значуще все нові покоління читали в шкільних підручниках, а тим паче в посібниках для навчальних закладів вищих ступенів.

Але на це дотепер немає благословення від української науки. Донині не заявлено про головне, про те, що то – далекі, а щодо Трипілля – то й не такі вже далекі, доісторичні періоди буття родів, племен, з яких або від яких – український народ. Усе ще не зжите горе від гвалтувань долі українського народу всілякими супостатами. З його душі вирвано неміряні тисячоліття сонцепоклонницьких, як і в еллінів, вірувань. Доісторичні безміри буття українських родів, племен приглушено, а в багатьох випадках, як ножем, відрізано. Та хай там що, нічого сумніватися у з’яві українського роду на земній кулі від «сотворіння світу» – як за біблійним визначенням. Новітні дослідження наближаються до цього висновку. Поза всяким сумнівом, майбутнє, й не таке вже далеке, це підтвердить.

В усе тому ж Мезині привертають увагу неоціненні зразки матеріальної культури. Особливо ж вражають прикраси для вже тоді вибагливих модниць: підвіски з бивня мамонта, намистини-підвіски, браслети з меандровим орнаментом. Схематичні статуетки жінок-рожаниць і птахів позначені закрученими лініями, нанесеними червоною вохрою. Для народознавців не секрет, що археологічні орнаменти – ялинкові, шевронні, кутами – милують зір протягом неміряних наступних тисячоліть у тканні, вишивках, мереживах, килимарстві та особливо ж на рушниках.

Український етнос, мова якого незрівнянно багата й милозвучна, Мезинською археологічною культурою заявляє про себе не з дикунства, не з відсталості, а з того ж рівня розвитку, як і елліни, близькі йому за світоглядом і тісними взаєминами ще перед п’ятим століттям до нової ери. Хіба ж не це засвідчив «батько історії» Геродот? Ніякі не скіфи, не прийшлі кочовики із бездонної Азії, а гіпербореї – аборигени із Подніпров’я приносили «дари, загорнуті в пшеничну солому» до храму Артеміди на острові Делос в Егейському морі. І знаходили ж спільну мову! Від гостей «навчилися острів’яни та іонійці співати гімни».

Наші пращури ще з Мезина не лише танцювали під ритми «ударників» із кісток мамонта а, певно ж, і співали, щоб через багато тисячоліть народ їхнього роду визнавався співучим та дивовижно багатим піснями.

Тож нам на роду написано являтися перед очі світу не унтерменшами, не упослідженими, а духовно відродженими попри всі нещастя. Є що цінувати. Внесок геніальних синів і дочок українського народу в світову культуру вагомий і незаперечний.

Нарешті, звідки ж етнонім – гіпербореї? Пояснює Іван Котляревський у «перелицьованій» «Енеїді» римського поета-епіка Вергілія. Не бозна-де, а на землі українських предків «Борей недуж лежить з похмілля». Та коли Зевс накаже, спричинить хіба ж яку бурю. Бо ж Борей – холодний вітер грецької міфології – дме з півночі. І десь там, як уявляв Геродот, «живуть скіфи оратаї, які сіють пшеницю не для їжі, а на продаж». Та не будь-кому, а саме грекам.

Мезинську археологічну культуру сповна успадковує Трипільська, як на моє переконання, цивілізація. Сім тисяч років тому мисливці та умільці в риболовлі й збирачі дармових плодів природи заходилися скородити землю та сіяти жито, пшеницю і всяку пашницю. Колядки та щедрівки й пісні календарно-обрядових дійств доносять до сучасності відлуння від тих таких же життєдайних або золотих, як і в еллінів, віків. Осмислення світобудови предками українського роду дивовижно суголосні з тим, як про те ж саме йдеться в «Метаморфозах» римського поета Овідія.

Коли не було з нащада світа,
Тогди не було неба, ні землі,
А но лем було синєє море,
А серед моря зелений явір.
На явороньку три голубоньки,
Три голубоньки радоньку радять,
Радоньку радять, як світ сновати…

Записав Іван Вагилевич в 1830-х роках у селі Кальниця, Галичина. У менше доступній для кочівників Західній Україні та в майже неприступних нетрях Полісся збереглося найбільше предковічного. І воно підтверджує існування українського етносу «від сотворіння світу», як заявлено в Біблії про синів Ізраїля.

Мова зароджується з появою перших родів, які розростаються до племен. Після тисячоліть природного розвитку єдинокровні об’єднуються та проголошують себе народом. Перша писемна згадка про Україну датується VІІІ століттям. А перед тим були неміряні тисячоліття невпинних змагань за святі права на життя. І якщо мова – душа народу, то колядки й щедрівки, як і вся поетична творчість – святе письмо українського роду. В генній пам’яті криється натхненна щедрість слова-співу, прославляння родючої Матері-Землі й усього, що вона дає роботящим рукам.

Колядки та щедрівки – явище суто українське. Немає їх ні в кого із християн інших держав. Одвічне рік у рік, віками звучить лише в Україні та впевняє у вічності народу на своїй рідній, благодатній землі, ні від кого не віднятій, не загарбаній. Рідна земля – святий спадок від попередніх поколінь наступним. Як за прореченням від Лесі Українки: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».

Земля Черкащини досі відкриває таїни Трипільської археологічної культури з високорозвиненими протомістами, з двоповерховими будинками, яким десь 6 тисяч років. У селищі Тальянки виявлено унікальні для енеолітичного (мідного) періоду двокамерні горни. Верхня частина заповнювалася сирими глиняними виробами, а знизу палав вогонь. Античні умільці спромоглися на подібне значно пізніше – через дві з половиною тисячі років.

Наш найвидатніший історик Михайло Грушевський, тотально замовчуваний колишньою компартійною владою, визнає антів предками українського народу. При цьому слушно послатися на візантійського історика й письменника VІ століття. Прокопія Кесарійського:

«…племена ці, склавини й анти, не управляються однією людиною, але зстародавна живуть у народовладді, і від того у них вигідні й невигідні справи завжди ведуться спільно… вони вважають, що один з богів – творець блискавки – саме він є єдиний владика всього, і йому приносять в жертву биків і всяких жертовних тварин… Однаково шанують вони і ріки, і німф, і деяких інших божеств і приносять жертви і їм усім, і при цих же пожертвах здійснюють гадання… Та й ім’я в старовину у склавинів (від первини скавів – копачів, землеробів – В. П.) і антів було одне. Бо ж і тих, і других з давнього-давня називали «спорами» (розсіяними, розпорошеними – В. П.) якраз через те, гадаю, що вони заселяють країну, розкидано розташувавши свої житла. Саме тому вони й займають неймовірно обширну землю, адже вони живуть на більшій частині другого (коли дивитися із заходу – В. П.) берега Істру (Дунаю – В. П.)». (Переклад із Свода древнейших письменных известий о славянах. – М.,1991. Т.1. – С. 183-185).

Доле праведна! Як же затуманено, поперекручувано багато що, коли воно стосується українських предків. Хтозна-хто бозна-коли обернув скавинів – копачів, рільників – на склавинів – рабів. Насамкінець Б. Рибаков з однодумцями перехрестив їх на слов’ян. Легко це далося, бо ж дохристиянські тисячоліття українських пращурів відчужувалися, як «поганські». По суті, вилучалися із всесвітньої історії. Тож винищене можна тлумачити як завгодно.

На жаль, великою втратою для української національної свідомості є те, що Прокопій Кесарійський не вказав, яким же було наймення «творця блискавки» – «єдиного владики всього». На моє переконання, головним божеством, якому поклонялися українські пращури, був Кий. Намагаюся доводити це наполегливо і послідовно. Заявлено важливе, як за моїм розумінням, у виданні 2015 року «Перед очима істини». Продовжено в наступних книжках: «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019). Маю надію не помилитися.

Ніякий Сатана, ніякий Диявол не придумав і не придумає нічого більш згубного, ніж вирвати з душі етносу доісторичні тисячоліття його буття на білому світі. Оголосити їх «поганськими», викинути із всесвітньої історії. Щоб за царату душити позбавлених історичної пам’яті валуєвським, емським та ще чортзна-якими указами, а по накатаному сліду після 1917 році ганьбити, переслідувати, тероризувати, розстрілювати без суду і слідства за рішенням скажених «трійок» «українських буржуазних націоналістів – злісних ворогів українського народу». І навіть у ХХІ ст. н. е. вішати всіх собак на «українських націоналістів». Терпіть, обкрадені й поневолені, як прикуті ланцюгами до весел на галерах. Хіба що тепер не ланцюгами, а законами та розгулом беззаконня на додачу. Невже ніколи не засяє перед очима вищих створінь зоря самоврядного господарювання у власній оселі й на одвічно рідній землі, а не під наглядом чужинського наброду?

Наприкінці ХІІ століття безіменний автор «Слова о полку Ігоревім» заявив себе спадкоємцем духовних надбань Трипільської цивілізації. Очевидно, піснетворець чернігівського князя Ігоря не знічев’я заявив: «Чи не гоже було нам, браття, почати старими словами…?» Не виключено, що описав він невдалий похід супроти половців тими «старими словами», які збереглися в колядках і щедрівках. Одвічне звучало тоді, мабуть же, набагато голосніше, ніж тепер. А вже догідливі прислужники Катерини ІІ учинили переклад геніального церковнослов’янським наріччям.

При тому прогледіли, що син рідної йому київської землі пробудив згадки про «часи Бусові», себто про нещасливу долю українських предків у V столітті. Вони під проводом «антського короля Божа», як назвав його історик готів Йордан, у кривавих битвах проти пришельців із острова Скандзи – нині Готланд у Балтійському морі зазнали гірких невдач.

Вірогідно, геніальний творець «Слова» був обізнаний з римськими й візантійськими писемними джерелами так само, як Іван Котляревський, котрий «перелицював» «Енеїду» римського поета-епіка Вергілія. З-під його пера зблискують образи з давньогрецької міфології й римської історії: хоча б і «рищучи в тропу Трояню», «на сьомім віці Трояні». Та понад усе поєднано неміряні тисячоліття буття на білому світі українського роду найменуваннями божеств правічних язичницьких вірувань: «гинуло добро Даждь-Божого онука», «уже звергся Див на землю», «Стрибожі онуки», «Бояню, Велесів онуче», «великому Хорсу», «Встала Обида в силах Даж– Божого онука, вступила бідою на землю Трояню»,
«Уже впала Хула на Хвалу,
Уже тріснула Нужда на Волю,
Уже звергся Див на землю».

Усе це – з правічних вірувань українських предків. Нічого подібного немає ні в угро-фінів, ні в так званих «скіфів» – цією шапкою невидимкою накривали всюдисущі греки людність українського роду на його споконвічній землі. Художні образи «Слова» суто українські:

На Немизі снопи стелять головами,
молотять ціпами харалужними,
на току життя кладуть,
віють душу од тіла.

Нічого подібного не вгледіти в народній творчості ніяких північних сусідів.

Наостанку про релігію. Для з’ясування істини звернімося до різних джерел. За ними не важко простежити, як утверджується неправдиве. Для прикладу – «Изборник. Повести Древней Руси». Віддруковано 1986 року в Москві, у видавництві «Художественная литература». Тираж 700 тисяч примірників. Вступна стаття найуславленішого знавця давньоруської літератури Д. Лихачова. Його ж перекладом сучасною російською мовою із церковнослов’янської фрагмента з «Повести временных лет» відкривається чимала добірка «памятников искусства слова Древней Руси».

Видатний академік, возвеличений як «совість російського народу», перекладає те місце з «Повісті», до якого у нас посилений інтерес, довільно, але дохідливо для масового читача:

«В год 6390 /882/… И сел Олег, княжа, в Києве, и сказал Олег: «Да будет матерью городам русским».

А вже нижчого рангу видання, без академічного благословення, зовсім не церемоняться – «мать городов российских». І квит. Саме так і в доступному мільйонам зацікавлених Інтернеті нині подається.

Проситься до з’ясування істини скупий, лаконічний запис у Київському літописові, список якого було знайдено в Іпатіївському монастирі, збудованому в місті Костромі:

«И сѣде Олегъ в Києві. и реч Олегъ. се буди мт/и/ городом Русскымъ». Над «мт» – титло. Себто – «мати».

І що ж розуміли при цьому автори заявленого? Який зміст укладали у висловлене? Чи не підкажуть та й чи не дадуть відповідь реалії дев’ятого століття? Ті реалії, які відображені в «Повісті…»

Найперше, украй необхідно заперечити сонмищам тих учених та друкованих, котрі сліпо товчуть воду в ступі: «мати» та й «мати». А коли замислитися, поміркувати, то чи ж не візьме сумнів? Хіба ж не ясно, що того часу Олег навряд чи міг сформулювати те, що йому приписано. Він же – з далекої Півночі, зі Скандинавії. Грубої сили завойовник. А сказане, за всіма ознаками, – з розуму церковнослужителів. Від мудрості Візантійської імперії, яка вийшла з Римської і відділилася від неї. Від ромеїв, в основі мови яких – давньогрецька. А в ній місто – polis. Іменник жіночого роду. Ось чому – «мати».

Безсумнівно, проголошене – візантійське за політичним осмисленням. Навіть не запозичене, а принесене місіонерами християнської релігії. І упроваджене при слушній нагоді. В грецькій мові метрополіс – метрополія. Так називалися міста-держави, які мали колонії. Отже, йшлося про Київ як про метрополію в «стране варягов».

Так воно й учинилося. Київ – центр. Головна цитадель варягів після вбивства Аскольда й Діра, а з часом – обитель найманої, належним чином оплачуваної дружини при головному князеві. Звідси виступали загони добре озброєних воїнів, щоб поживитися за рахунок нагнутих до покори. Збирання данини називалося «полюддям». Як це здійснювалося, повідано в тому ж літописові, до осучаснення якого доклав рук академік Д. Лихачов.

Мільйонам легковірних протягом не одного століття нав’язується думка, що нібито Олег заявив у Києві: се буде мати містам російським. Саме так – російським – трактує всеохоплююча пропаганда. А обиватель охоче сприймає. Той, який упритул не бачить і не хоче бачити ні України , ні українського народу. Його гординю розпирає від того, що багатовікової історії Київ – мати усіх, без винятку, міст великої Росії – не тільки давніших, таких, як Новгород, Псков, Твер, а й Хабаровська, Комсомольська-на-Амурі, Калінінграда… І сам Київ – мати не якась інша, а російська. А його «старша сестра» – Москва. Дарма, що ні 882 року, ні протягом двох з половиню наступних століть її і в помині не було. Болотиста місцина довго залишалася безлюдною, без поселенців, без будівничих.

Але факт такого «родства» як у давнину, так і дотепер всіляко виправдовується. В церковнослов’янській писемності десь так із ХІV ст. поширюються легендарно-політичні казання про родовід московських князів од Августа-кесаря. Для прикладу, джерело із другої половини ХVІІ століття: «О зачатии царствующаго града Москвы и о Крутицкой епископии, како бысть»:

«В лето 6714(1206) князь великий Данил Ивановичь, после Рюрика, короля римскаго въ 14 колене, пришед из Великаго Новограда в Сузъдаль. И въ Сузъдале родися ему сынъ, князь Георгий, и нареченъ Юрьи. И созда во имя его градъ Юрьевъ Польской… И взя съ собою некоего греченина, именемъ Василия, мудра и знающа зело, чему впредь быти. И въехавъ съ нимъ во островъ теменъ и непроходимъ зело. В нем же болото велико и топко… И сказа ему Василий греченинъ: «Великий княже, на семъ месте созиждется град превеликъ и распространится царствие троеугольное, и в нем умножаться различных ордъ люди…» (Памятники литературы Древней Руси. ХV 11 в. Книга первая. – М.: Художественная литература, 1988).

Так нібито постала Москва. За напоумленням від «греченина». Себто, за благословенням од візантійської мудрості. За тією ж схемою, що й легенда од візантійського розуму про виникнення Києва. І те й те – як апокрифи. Фантасмагоричне. Із зумисне зміщеним, обрізаним датуванням. Не кажучи вже про одвічний Київ, першу згадку про Москву зафіксовано в Іпатіївському літописові року 1147-го.

Та до якої там історичної правди казанням з римо-ізраїльсько-єрусалимським прицілом. Хтось занадто зажерливий їх вимудрував – з такими далекосяжними експансіоністськими й космолітичними замірами, що тільки дивуйся. Тому ж Данилу з тим же «греченином» у тих же болотах являється «человек римлянинъ, имя ему Подонъ». А ще натрапляють на «мужа именем Сара, земли Иверские» (з Грузії – В. П.). Хоч впадай у містику і трактуй, як пророцтво. Бо ж наче на те виходить, що передбачається, кому ж у тій Москві всевишній даруватиме аж у ХХ ст. найвищу владу – вихідцю з Грузії Джугашвілі-Сталіну.

Як і в Києві за міфопереказами, так і в Москві, віросповідування східного обряду започатковує прибулець «із грек», котрий «многії чудотворні мощі з собою принесе». Звичайно ж, казання – плід вигадливого фантазування. В дійсності було не так. До хрещення киян 988 року князем Володимиром, пам’ятник якому нещодавно поставлено на Воробйових (Гороб’ячих) горах у Москві, Російська православна церква не мала ні найменшого стосунку. Візантійська імперія добувалася до душ майбутніх московитів обхідним шляхом – через Золоту Орду. В своїй столиці Сарай-Бату (Старий Сарай – ред.), а це в пониззі Волги, завойовники позволили заснувати єпархію, яка дістала назву Сарайської.

Церковнослужителі полегшували долю християн, звезених з усіх усюд для будівництва пишного міста. В ХІV столітті єпархія поширила свій вплив на землі по Дону, і єпископи стали іменуватися «сарськими й подонськими». А в ХV столітті єпископство переноситься в Москву «на Крутицы». То вивищена місцина на лівому березі Москви-ріки. У «Казанні» ж, вимудруваному пізніше, вимисли з переінакшеннями реального й підмінами фактів подані для того, щоб уникнути дражливої пов’язі з бусурманством і переконати: Крутицька єпархія утворилася біля Москви сама по собі, «изначала».

Монгольський хан улусу Джучі, себто Золотої Орди, на початку ХІV століття нахиляв єдинокровних до ісламу. Та водночас не забороняв проводити релігійні відправи у православних храмах: «бо ці люди молитвою своєю бережуть нас і наше воїнство зміцнюють. Хай будуть вони покірні єдиному митрополиту згідно з давнім законом їхнім і грамотами колишніх Царів Ординських».

Бувало, що й ординці переступали пороги церков із хрестами на банях. Але при цьому не знімали шапок із звіриного хутра, переважно вовчого.

Якби ж то було більше тих, що читали щоденники Олеся Гончара. На жаль, значній більшості не до того. 27 лютого 1968 року Олесь Терентійович записав: «Протестує душа. Таки не підходить нам ця дивна цивілізація». Бо вона, пояснює письменник, «замішана, на крові та вбивствах».

На просторах Російської Федерації проживає багато вихідців з України. Та чи мають вони такі ж права на свою мову і вірування, як росіяни в Україні? В чиїй власності Києво-Печерська, Почаївська, Свято-Успенська – Сятогірська лаври? А збудовану гетьманом Іваном Мазепою церкву неподалік Москви зросійщено, богослужіння українською мовою заборонено. Так само вчинено з усіма церквами в Криму й з українським ліцеєм, відкритим за президентства Віктора Ющенка. На окупованому півострові не залишилося жодної української школи. Наче й не було їх. Діяльність українських громад, товариств, об’єднань як у Москві, так і в інших містах украй обмежено, придушено, а то й заборонено.

Натомість в Україні чужого заводу недоброзичливці знущаються з національної свідомості, гудять, кому тільки не лінь. То що ж це за вишкір «братньої любові»? З якого боку не глянь, натикаєшся на одне й те ж: північний брат – щоб брать. І вбивать.

Та яка б темінь не налягала, обрії неодмінно мусять прояснитися. Має зійти і засяяти зоря добросусідських і рівноправних стосунків між гідними світлішої долі народами.

Вадим ПЕПА, письменник

На фото: цю картину написав відомий український художник Олександр Мельник.

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Сон розуму. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение Відповідь Путіну “про історичну єдність росіян та українців” появились сначала на Український репортер.

Як колишній військовий міністр я пишаюся нашими героями і вклоняюся перед пам’яттю загиблих. Героям Слава!

Хотів би з 30-ти річної відстані тезово висловити приватні оцінки сучасного періоду розвитку оборони України: її стратегії, стану і гарантій безпеки в контексті задуму і реалізації проекту “Воєнна організація України”. Також зазначу особисті бачення причин прорахунків оборонної політики, що призвели до численних людських жертв і втрати територій в ході російської агресії що почалася 2014 року.

Як відомо, формування нашої армії було розпочато 1991 року шляхом еволюційних перетворень радянського військового угруповання на території України. Тридцятирічний досвід показав, що разом з цим і радянська ментальність у ставленні політичного керівництва незалежної України до армії, в його підходах до визначення основ оборонної політики, усвідомлення гарантій безпеки, зокрема в оцінках загроз і вибору союзника, тривалий час супроводжувала цей процес. В самому середовищі військового керівництва також зберігалися подвійні настрої: лояльність до України і намагання зберегти звиклі й зручні умови існування. Але двигуном прогресу створення Збройних сил були офіцери середньої ланки.

Наприкінці 80-х на початку 90-х років мені довелося служити на вищих посадах у Повітряних арміях Військово повітряних сил СРСР і бути свідком як в середовищі саме цієї категорії офіцерів стрімко зростали відчуття несправедливості щодо існуючої системи. Особливо дратували масштаби зловживань начальників і так звана кадрова політика з її дискримінацією неруських національностей. Карколомним моментом у формуванні позиції протесту в армії стали серпневі події 1991 року під час спроби державного перевороту в Москві. Переважна більшість офіцерів українського угруповання Радянських військ висловила свій протест старій системі присягнувши на вірність незалежній Україні. Саме у ті дні 91-го з історичного самовизначення українських офіцерів армія України почала своє відродження.

Військове угруповання на терені УРСР станом на 91-й рік було могутньою базою для утворення структур нашої армії. За оперативними оцінками то був другий, після розташованого в Європі, ударно-наступальний ешелон радянської воєнної машини. Близько мільйонна чисельність особового складу, чотири оперативно-стратегичні об’єднання, ракетна армія (176 міжконтинентальних балістичних ракет з майже шістьма сотнями ядерних боєголовок на бойовому чергуванні), чотири повітряні армії фронтової авіації, дві дивізії і окремі полки важких бомбардувальників армії Далекої авіації стратегічного призначення, величезне за чисельністю і складом озброєння сухопутне угруповання військових округів і Чорноморського флоту, безліч частин розвідки, баз і складів матеріально-технічного забезпечення, пунктів управління і частин зв’язку, сховищ мобілізаційних ресурсів, потужності ВПК і реморгани базувалися у всіх обласях України. Такої потужної бази не мала жодна з республік колишнього Союзу.

Але то було угруповання радянських військ. Там продовжувала функціонувати консервативна вертикаль системи управління ними. Діяли центральні органи державної влади в Москві – уряд, міноборони, КДБ, МВС, партійні й парламентські контрольні органи.

Хоча 3 вересня 1991 року Верховна Рада призначила міністра оборони і підпорядкувала собі всі військові формування, особовий склад, зброя, військова техніка й ресурси, органи управління ними і система зв’язку де-факто залишались в руках старої системи.

Зайве наголошувати, що та система була природно антиукраїнською і мала всі можливості підняти те угруповання проти нашої незалежності. Слід зазначити, що Москву на це активно підштовхували з нашої середини різні “Союз советскіх офіцеров”, альтернативна “Спілка офіцерів України”, інші військові й громадські організації що в аварійному порядку почали утворюватись в Україні. Думаю, якби не шалені особисті меркантильні проблеми, що водночас постали перед московськими чиновниками, організація ними збройного спротиву в Києві, Львові, Одесі, в Криму, в багатьох інших пунктах дислокації військ була б неминучою.

На щастя нам тоді вдалося без загострень скоротити і значною мірою зукраїнізувати цю військову імперію. Протягом жовтня-листопада 1991 року ініціативна група офіцерів кадру і запасу розробила варіанти Концепції Збройних Сил. Група патріотів керувалася ідеологічним принципом Народного Руху України щодо Армії незалежної держави, збудованої на традиціях визвольних змагань різних періодів нашої історії. Ознайомившись із розробками, одразу вирізнив два принципові підходи. Один – розпуск всього складу угруповання радянської армії з подальшим набором до війська українських патріотів і другий – взяти за основу те угруповання і шляхом його реформування поступово створити основи видів Збройних сил України. Глибоко розуміючи мотивацію прихильників обох варіантів – радикального й еволюційного – і поважаючи їхній патріотизм, все ж схилявся до другого варіанту.

Розпустити військові частини і звільнити військовослужбовців зі зброєю означало б перетворити їх на відвертих ворогів з масштабними диверсійними діями і з непередбачуваними наслідками. Це не створило б умови заміни радянського особового складу на українських патріотів при тих же комплектах озброєння і військової техніки, як передбачалось. Натомість це стало б ворожим актом проти нашої державності. Хоча солдат ми і так швидко і достроково звільнили і відправили до їхніх республік, наявну чисельність офіцерів із сім’ями було б неможливо організовано перевести за межі України. Москва всіляко зволікала б з наданням їм посад і оформленням пенсій, тим самим штучно підбурюючи масштабні протести в Україні. Отже еволюційний підхід був більш прийнятним і був підставою надіям що ми з цим впораємось.

Такий підхід було схвалено Верховною Радою і закладено в основу нашої подальшої роботи. Беззастережна підтримка і участь у реалізації Концепції активу депутатського корпусу, урядовців, Спілки офіцерів України, надала процесу загальноукраїнського масштабу. У той же час ми вели ініціативні переговори з кадровими органами обох інстанцій: Міноборони СРСР і новоутворюваних структур під егідою російського парламенту. Таким чином більше десяти тисяч офіцерських сімей у відносно короткі терміни було переведено для подальшої служби переважно в Росії. Для решти було запроваджено процес присяги на вірність народу, як первинний критерій лояльності до незалежної держави Україна.

Одразу після Всеукраїнського референдуму 1 грудня, що підтвердив державну незалежність України,  Верховною радою було прийнято Закони “Про оборону України” і “Про Збройні Сили України”. У військах розпочався процес приведення до присяги на вірність народові України і до травня ми вже в основному мали нашу Армію.

Честь і слава офіцерам, які на початку 90-х заклали основу воєнної організації нової України. Це та основа, на якій сьогодні формується героїзм захисників України від сепаратизму і російської агресії. Хоча це й стало новітнім періодом визвольної боротьби, надійність Української армії як гаранта безпеки не могла визначатися лише присягою. Вона була необхідним критерієм для цього, але зовсім не достатнім.

На жаль, багато з років що минули, не можна назвати героїчними в контексті 100-річної історії українського війська. Не з вини армії радше це був час коливань і невизначеності, прорахунків і втрачених можливостей.

Тепер, і очевидно небезпідставно, прийнято вважати останні роки часом утворення нашої оборони з нуля. Згоден, армія почала своє відродження з початком російської агресії, але чому її було необхідно відроджувати? Адже її роль і місце в державі, засадничі принципи організації було визначено правильно. До того ж була потужна людська і матеріальна основа для їх реалізації. Чому ж ця основа десятки наступних років не залишалась міцним фактором осучаснення армії? Чому за цей час колосальні людські і матеріальні ресурси не були ефективно використані, а державна оборонна політика не створила незворотні гарантії воєнної безпеки? Як сталося що той, кого переконано вважали братом виявився агресором, а споконвічний розпропагований ворог допомагає нам у війні з ним? Думаю запитання не риторичні і відповіді на них в контексті того ж радянського мислення.

Вважаю, що ми з самого початку несерйозно поставились до питання нашого воєнного союзника. І це є центральним стрижнем моєї незмінної багаторічної позиції і головною тезою мого огляду в цій статті.

Перш за все через радянську ментальність політичне керівництво, не припускаючи якихось ускладнень у стосунках з Росією, поступалось інтересами державної безпеки. І хоча всі розуміли що принципи незалежності виключали елементи військово-політичного союзу з нею, до можливого союзу з Заходом Україна надто довго ставилась вкрай обережно.

З перших років незалежності перспективою для наших Збройних сил законодавчо передбачалося їхнє співробітництво з НАТО. Вже восени 1991-го почалися перші візити представників України до НАТО. У 1992 році Президент Кравчук здійснив перший візит до штаб-квартири в Брюсселі, проклавши курс на співробітництво. Цей курс всіма українськими урядами, принаймні офіційно, підтримувався як прагматичний. Президент Кучма регулярно відвідував Брюссель, навіть Янукович, працюючи на посадах глави Донецької обласної державної адміністрації і прем’єр-міністра, демонстрував власну підтримку партнерства з Альянсом.

Ми мали солідну підтримку всіх урядів США, яку було розпочато адміністрацією президента Буша-старшого, за ініціативної підтримки тодішнього глави Пентагону Чейні. Відчували підтримку багатьох країн Європи.

За короткий час було зроблено низку ефективних кроків: від 92-го року Україна розпочала миротворчу діяльність, від 94-го однією з перших бере участь у “Програмі партнерство заради миру”, від 97-го маємо особливе партнерство з Альянсом, утворено багато спільних робочих органів у багатьох сферах співробітництва. Ми, єдині з партнерів, хто бере участь у всіх миротворчих операціях НАТО, співпрацюємо у сферах з надзвичайних ситуацій, науковій, отримували цільову допомогу з утилізації ракетного палива і шахтних пускових установок, одними з перших відкрили в Києві офіс зв’язку, Центр інформації і документації, розгорнули широку інформаційну програму з відвідуванням штаб-квартири в Брюсселі і військового штабу в Монсі, заснували інститут Комісії Україна-НАТО, утворили Місію України при НАТО – постійне дипломатичне представництво, неодноразово приймали в Києві засідання Північно Атлантичної ради і військових делегацій Альянсу…

Але біда в тому, що нас лише тішили оті: “одна з перших”, “єдина з партнерів”, “особливе партнерство”…

Протягом минулих десятиліть уряд України так і не визначився щодо кінцевої мети співробітництва з Альянсом. Весь час і всі уряди, аж до Революції Гідності 2014-го року, озиралися на Москву, як не забігти поперед неї. Радянська ментальність продовжувала домінувати в суспільстві, в парламенті, урядових колах, органах управління військами. Через це понад двадцять років не вживалося рішучих заходів щодо реформування організаційних основ сектору безпеки, досягнення реальної взаємосумісності з арміями країн НАТО.

Президент Ющенко за свій час у владі не зміг реалізувати свого ж обнадійливого гасла щодо приєднання до Альянсу “в осяжній перспективі.” Патріотів України у відомствах влада не чула. Натомість весь час і політики, і військове керівництво повторювали мантру, що “нас в НАТО не чекають” і твердили вигадку про якусь “оборонну достатність”.

Помилковою концепцією, нашою викривленою оборонною політикою було таке: з Альянсом ми партнери, навіть особливі, з Росією ми – довічні брати, отже загрозі нема звідки взятися, а відтак – армія не дуже потрібна, тим більше що маємо оту уявну “оборонну достатність”. Як наслідок замість реформ проводились тривалі скорочення, що для армії були її руйнуванням з нищенням бойових органів і розкраданням оборонних ресурсів.

Одним з найбільших прорахунків оборонної політики була багаторічна антидержавна позиція щодо Чорноморського флоту. 1993 року політичне керівництво України послужливо погодило з РФ базування ЧФ в Криму до 2017 року. І хоча згідно з Конституцією 1996 року цей факт став антиконституційним, 2010-го злочинну угоду продовжили і флот до самого початку агресії 2014-го залишався внутрішньою воєнною загрозою і базою антиукраїнського сепаратизму.

Особливих масштабів таке “управління обороною” досягло у 2010-ті роки. Стиль роботи керівного контингенту, що мав прихований неукраїнський менталітет, отримав суттєву підтримку. На керівні посади в армію і безпекові відомства було призначено не лише непрофісіоналів, не лише непатріотів, а того гірше – громадян країни-потенційного агресора. Ось чому з початком війни довелося масово міняти людей в армійських органах управління, а армію відроджувати.

Тому ці роки стали роками стагнації в розвитку Збройних Сил, та й не лише ЗС – всієї воєнної організації України. Це призвело до безпорадності в управлінні в перший період агресії, до численних людських жертв, втрати інфраструктури і територій. Саме тут, на мій погляд, криються передумови поразок в неоголошеній війні, масштабного зрадництва серед військових та іншого особового складу сектору безпеки, зокрема в Криму і на Донбасі. Імідж Армії, та й цілої країни у той час врятували числені волонтери і добровольці, мужність військових, перших захисників, що створили фронт оборони.

З того часу не з’явилося багато охочих проаналізувати причини колапсу так званої кадрової політики у військах, що знівелювало єфективність чисельності персоналу і їхнього озброєння. Спробую сформулювати власні оцінки цього становища.

Перше і головне: починаючи з кінця 90-х – нехтування засадничими принципами призначення персоналу, зокрема, наявністю українського коріння у військового керівництва і принципом екстериторіальності комплектування військових частин особовим складом. Звідси ставлення до армії як до джерела владно-партійного фінансування, власного збагачення і головне – неготовність боронити свою землю від будь-кого.

Друге: нерозуміння вищим політичним керівництвом історичного контексту відносин між Україною і Росією і можливих перспектив їхнього негативного розвитку.

Неусвідомлення необхідності військово-політичного союзу й ефективності колективного способу використання оборонного потенціалу. Звідси злочинна недалекоглядність уряду з відмовою 2006-го року у просуванні до Плану дій щодо набуття членства в НАТО з перспективою приєднання до Альянсу. Як наслідок цього – серйозні прорахунки у визначенні системи і організації охорони і оборони державного кордону, завдань і дислокації війскових підрозділів для прикриття кордонів, порядку і способу дій в особливий період, що є похідними від названих вище причин.

Більшість з 30-ти річного періоду наш політикум не усвідомлював, в чому гарантії безпеки незалежної України. На жаль, всі утиски і перешкоди, що супроводжували нас на шляху до європейської цивілізації, так і не були належним чином оцінені. Зовнішньополітичні коливання, не дивлячись на них, продовжувались. Навіть сьогодні немає впевненості, що конституційні інтеграційні положення одного дня не буде переглянуто.

Далі я б назвав важливою причиною нещирість тих, хто ці десятки років перебував у різних урядах і на керівних посадах у структурах сектору безпеки, хто за визначенням мав би розуміти в чому гарантії безпеки країни і звідки формується загроза їй, хто мав бачити при цьому бездумні планування, руйнівні скорочення і нахабне розкрадання армії, хто мовчки спостерігав за вищими призначеннями, і хто був зобов’язаний все це розвідувати, знати і бити на сполох, але продовжував отримувати заохочення за мовчазне невтручання.

Не можу утриматись від включення до переліку причин і надто стримано-обережну політику Заходу щодо долучення України до системи Євроатлантичної колективної безпеки. Я був послом до НАТО і за моїми приватними оцінками Україна ще 2006-го була більше готовою до членства в Альянсі ніж, прошу не ображатися, деякі з його союзників сьогодні. А ми постійно чуємо, у тому числі і від наших урядовців, повторювану мантру “ми не готові”. Так, Україна не була чітко визначеною, але й в Альянсі були категоричні противники цього. Ніде правди діти: обидві сторони явно перебували під впливом російської позиції.
Зрештою, не знімаю і особисто з себе провину за недостатню інтеграційну наполегливість в роботі на посадах міністра оборони і посла до НАТО.

Історія не має умовного часу, проте можу припускати, якби у вересні 2006-го наш уряд не відмовився від прийняття Плану дій (МАР) з перспективою у 2008-2009 роках приєднання до Альянсу, якби не його запобіглива промосковська політика і штучний інформаційний вакуум щодо НАТО, якби народ своєчасно зрозумів де гаранти його безпеки, то всі Герої Майдану, цивільні і військові, які загинули на сході України, обороняючи її від агресора, були б сьогодні живими.

Наші плани на майбутнє від початку 90-х залишаються актуальними. Програмовими заходами з урахуванням 30-річних помилок у зміцненні Армії й обороноздатності мають бути передовсім наполегливі кроки з набуття членства в НАТО. У цьому була гарантія нашої безпеки, якою ми, на жаль, не скористалися. І сьогодні це є ключем до припинення агресії, відновлення миру в Україні і зняття загрози для Європи. В ході оборонної війни цей процес вже переведено у практичну площину, триває послідовне й наполегливе виправлення попередніх прорахунків. Але без військово-політичного союзу ситуація залишатиметься незмінною.

Україна потребує НАТО так само, як НАТО потребує України.

Я неодноразово чув у Брюсселі, що Україна є визначальним фактором стабільності і безпеки Європи. Сьогодні ця теза сповнена сенсом як ніколи. Україна в НАТО це не лише споживач безпеки, але також і її надійний контрибутор. Загартований в боях персонал і потужний оборонний потенціал – суттєва складова європейської безпеки, яка ще недооцінена європейським суспільством.

Членство в НАТО унеможливить для України, як союзника, кулуарне прийняття невигідних рішень з оборонної політики, не дозволить меркантильне поводження з армією і протекціонізм в роботі з персоналом, бо це зачіпало б інтереси колективної безпеки. Зрештою це буде шляхом до реального подолання корупції в країні.

Сподіваюся, що Комісія Україна-НАТО в рамках наступних засідань відпрацює чіткий алгоритм приєднання наших Збройних Сил до військових сил Альянсу. Але вже давно настав час припинити вигадувати на догоду Москві нові й нові програми нашої підготовки. Краще було б неупереджено проаналізувати стан готовності за обсягами Плану дій, за якими Україна фактично вже багато років працює, і надати нам конкретну перспективу на членство як незворотного процесу Євроатлантичної інтеграції. Вдосконалення боєздатності українського персоналу і озброєння разом з союзниками по Альянсу стане основним змістом нового 30-річчя розвитку наших Збройних Сил і нового століття героїчної військової історії України.

Костянтин МОРОЗОВ

Фото на головній сторінці: Костянтин Морозов в кабіні “Mirage 2000”, авіабаза у Франціі, 1992 рік.

Від “Українського репортера” на підставі даних Вікіпедії подаємо біографічні віхи генерал-полковника Костянтина Петровича Морозова.

Костянтин Петрович народився 3 червня 1944 року в селищі Лозова Павлівка (нині м. Брянка), Луганської області. Батько — Петро Степанович – учасник Другої світової війни, у повоєнний період працював електриком на шахтах Донбасу, загинув на виробництві. Мати — Катерина Іванівна – була шкільною вчителькою.

1967 року Костянтин Морозов закінчив Харківське вище військове авіаційне училище льотчиків ВПС ім. С. Грицевця. Згодом закінчив Військово-повітряну академію й Академію Генштабу. В 1991 році Костянтин Морозов командував повітряною армією зі штабом у Києві. Після проголошення Незалежності 3 вересня 1991-го Верховна Рада України призначила його міністром оборони. Він був першим, хто офіційно склав присягу на вірність українському народові. Через особисту особливу позицію в питанні Чорноморського флоту 30 вересня 1993 року добровільно подав Президентові Кравчуку рапорт про відставку – Морозов наполягав: Росія повинна вивести свої кораблі з території України.

Після відставки з посади МО і звільнення із ЗС України — на громадській роботі: член Координаційної Ради Конгресу української інтелігенції, керівник виборчої громадської організації «Демократичне об’єднання Україна», координатор демократичних партій України, член Україно-Американського дорадчого Комітету з вироблення політики. У 1994–1995 роках вивчав англійську мову, політологію, основи державного управління, політику міжнародної безпеки як старший науковий працівник Гарвардського університету (Kennedy School of Government), (Бостон, США). Закінчив докторантуру Міжнародного відкритого університету з дипломом доктора філософії в галузі політології (PhD).

Від 1996 року — на дипломатичній службі. До 2000 року — радник-посланник, головний координатор співробітництва України з РПАС, ЄС, ЗЄС у військовій сфері Посольства України в Брюсселі, заступник глави Місії України при НАТО (від 1998 р.). Від травня 2000-го до листопада 2007 року — Посол України в Ісламській Республіці Іран, Посол з особливих доручень МЗС України (основний напрямок роботи — відносини Україна — НАТО), глава Місії України при НАТО (Брюссель, Бельгія). У жовтні 2007 року через зміну позиції уряду України в питанні інтеграції в НАТО добровільно пішов у відставку.

Зазначимо також, що Костянтин Морозов блискуче опанував українську мову. Написав і видав книгу “Моя українізація”.

Сообщение Костянтин Морозов: “Одним з найбільших прорахунків оборонної політики була багаторічна антидержавна позиція щодо Чорноморського флоту” появились сначала на Український репортер.

Картина політичного, інтелектуального, соціального буття українства за останні шість років, намальована в ній, вражає своєю аналітичною суворістю, навіть безжальністю, і гостротою поставлених проблем.

Держава без відповідальної провідної верстви, нація без твердого характеру, культура без героїчних стрижнів, соціум, перейнятий тяжкими ментальними комплексами власної вторинності й охлократизму, загальна громадянська апатія – ось кардинальні ознаки цієї картини. І проти цього бунтує допитливий і водночас принциповий аналітик Олег К. Романчук.

Мабуть, в Україні важко знайти іншу таку книжку, яка б давала настільки цілісне, комплексне, поклітинне уявлення про ситуацію в країні упродовж 2014–2019 років.

Здається, О. К. Романчук знає все, розуміє найприхованіші аспекти суспільно-політичних проблем, відчуває найзагадковіші порухи українського підсвідомого, які в сумі зумовлюють наш теперішній національно-громадянський занепад.

Внутрішньо пристрасний, категоричний автор критикує промахи й безвідповідальність всіх: президентської вертикалі в державі – за те, що та грузне в кумівстві й корупції, управлінські еліти різних рівнів – за те, що ширять непрофесійність і «тяп-ляпівську» філософію життя, культурні еліти – за те, що цинічно й корисливо пропагують ліберальницький космополітизм. І висновок напрошується суворий: Українська держава стоїть над прірвою саморозпаду, деградації.

Підсумок «досягнень» на 29-му році незалежності сумний: «Сучасна українська держава, по-суті, є комітетом із захисту інтересів олігархів, не здатних запропонувати суспільству довготривалі та надійні правила гри. В Україні не працює закон і право. Домінує хаос.

Величезною проблемою є не реформована (інше питання – чому саме, можливо існують політичні мотиви не притягувати злочинців до відповідальності?) правоохоронна система, яка не працює належним чином… Прикладів грубого фізичного насилля, аж до замахів на вбивство громадських діячів, хоч греблю гати. Винних не знаходять, не карають. Жодна людина в країні не почувається в безпеці».

Натомість український політикум у своїй більшості демонструє поведінку безпросвітніх дурнів, які й мало усвідомлюють, що з ними діється і куди вони прямують (не випадковою є одна з ілюстрацій в книзі: фрагмент картини Хендріка Пота «Колісниця дурнів Флори»). Висновки О. К. Романчука майже в кожній із дев’яноста статей, вміщених у книзі, вельми болючі, по-публіцистичному стимулюючі, завжди націлені на розбудження сумління.

Однією з відчутних переваг автора є вміння аналізувати українське сьогодення з одночасним відчуттям української історії. Тому кожна поставлена автором політична чи соціальна проблема відразу «вмонтовується» в проблематику понадчасового українського буття.

Така манера письма, ракурс публіцистичного погляду на дійсність додає книзі особливої інтелектуальної ваги. Якщо ми додамо до цього величезний калейдоскоп цитувань вдалих і глибоких думок українських і світових класиків, якими постійно оперує кмітливий автор, то отримаємо уявлення про високі інтелектуально-філософські струмені книги «Не бійсь. Не зрадуй. Не мовчи».

О. К. Романчук резюмує: «Наша держава опинилася в епіцентрі протистояння цивілізацій. Росія наполегливо готується до широкомасштабної війни. Багато залежатиме від того, наскільки Кремлю вдасться розхитати Україну й сусідні країни, спровокувати в цих державах внутрішні конфлікти, викликати напруженість між різними соціальними групами».

Тому, на думку автора, українська нація повинна відповісти на цей підступний наступ системною боротьбою з усіма проявами неоколоніалізму в державі, твердістю з «витискання» російської складової з українського інформаційного та культурного просторів.

Закономірно, що центральною темою книги, довкола якої «крутяться» теми всіх її статей та есе, є тема війни на Донбасі. У цьому плані збірка перетворюється на своєрідний компендіум з ідеології, теорії і політології для кожного, хто причетний до військових подій на сході нашої країни. Це надзвичайно вчасна і вдала книга для зрозуміння причин, перипетій і можливих наслідків донбаської війни для сучасної України.

Тут виділимо такі статті, як «Війну треба визнати війною», «Як перемогти Московію?», «Як виграти війну?», «Що робити з «Лугандонією»?», «Тероризм і війна Росії з Україною», «Чи потрібен Україні Донбас?», «Росія «жадає плодів війни і необмеженого розширення своєї ідеології», «Війна Росії проти України», «Колаборація по-українськи», «Балансування на межі війни – Brinkmanship?», «Війна скінчилася? Забудьте?», «Особливий статус Донбасу не принесе мир», «Мир над усе» та ін. Окремі з цих статей є просто хрестоматійними для розуміння природи нинішнього російсько-українського протистояння на Донбасі.

Органічним розвитком цієї теми постає тема осмислення імперської, тоталітаристської, шовіністичної основи сьогоднішньої путінської Росії. Автора можна зарахувати до числа особливо найпроникливіших аналітиків в українській публіцистиці, який уміє доглибинно розтинати ментальні та ідеологічні пласти російського великодержавництва. У цьому аспекті книга «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи» вирізняється своєю тверезістю, чіткістю оцінок і висновків, національною відповідальністю.

Кожен українець мав би прочитати такі статі як «Червоно-коричневий вірус», «Російське суспільство – це суспільство деформованих цінностей», «Україна та Московія: проблема несумісності систем», «Путін contra Петлюра, або Кому вигідний «петлюрівський антисемітизм?», «Культурний неоколоніалізм у дії», «Коли загине нечисть, або Росія і національна безпека України», «Коли ООН позбудеться Росії».

Одним із кардинальних висновків Олега Романчука є усвідомлення потреби тотальної українізації України (як би це не парадоксально звучало на перший погляд). У низці статей він тлумачить проблематику національного визрівання українства, і то на дуже високому націософському теоретичному рівні, проблематику випружування української національної культури, захисту і можливостей розвитку української мови.

Для автора питання стоїть однозначне: або українство переможе в культурно-цивілізаційному протистоянні постімперсько-малоросійські середовища, які зберегли особливі впливи в незалежній державі, або воно зазнає цілковитої асиміляції і поразки. Іншого не дано.

Домінантною нотою публіцистики Олега Романчука є її сердечність, його душевно-особистісна перейнятість проблемами державницьких поразок, національних травм, громадянських промахів українства. Тому критикує він і систему влади, і рівень національної самосвідомості, і загальну політичну безалаберність українства системно.

Тому й складається враження, що в цій боротьбі відважний інтелектуал стоїть сам. І саме в цьому моменті розкривається головний сенс творчості Олега К. Романчука як публіциста: сміливо стояти на сторожі насущних принципів нації і беззастережно боронити їх, супроти фальші, підлості та безідейності.

Олег БАГАН, PhD, заслужений працівник освіти України, член Національної Спілки письменників України

Фото на головній сторінці: робота відомого українського художника Олександра Мельника.

Сообщение «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи. Публіцистика воєнного часу». Цю книгу варто прочитати появились сначала на Український репортер.

1 грудня 1991 року в Україні відбувся Всеукраїнський референдум щодо незалежності, на якому волевиявленням народу було підтверджено Акт проголошення незалежності України, ухвалений 24 серпня 1991 року Верховною Радою, за який тоді проголосували 346 народних депутатів.

90,92% виборців дали ствердну відповідь на запитання: “Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?” Не було жодного регіону, жодного населеного пункту, де ідея незалежності України не знайшла б підтримки більшості громадян. Зокрема, в Криму за незалежність проголосували 54,19% громадян, у Севастополі – 57,07 %, у Донецькій, Луганській, Одеській та Харківській областях жити у власній державі хотіли б понад 80% громадян. В Івано-Франківській, Львівській, Тернопільській, Волинській, Рівненській, Житомирській, Київській, Хмельницькій, Черкаській, Вінницькій областях “за” проголосували понад 95% громадян.

Всеукраїнський референдум 1 грудня 1991 року пройшов в один день із першими виборами Президента України, ним став Леонід Кравчук.

Для проведення референдуму по всій Україні було створено 34 тис. ділянок, а в списки громадян, які мали право голосувати, було внесено 37,8 млн. чоловік. У голосуванні за підсумком взяли участь 31,8 млн. чоловік, що склало 84,1% населення країни.

Протягом грудня Україну визнали як незалежну державу понад 40 держав світу. Вже на наступний день, 2 грудня 1991, незалежність України визнали Польща та Канада, 4 грудня, коли ЦВК підбила підсумки референдуму, – Литва і Латвія.

Одночасно з постановою про проведення референдуму Верховна Рада прийняла звернення до співвітчизників: “Будемо єдині в прагненнях наших, в розбудові незалежної державності України! Наша земля пережила багато несправедливостей і страждань, неволі, біди засівали її – тому 1 грудня сама історія дає нам шанс, можливо , останній, стати справжніми громадянами, творцями своєї держави, будівельниками “власного будинку”, де панують “своя правда, и сила, і воля”, – говорилося в зверненні.

Сообщение 28 років тому українці проголосували за Незалежність появились сначала на Український репортер.