Перший Київський міський голова Леонід Косаківський на своїй Фейсбук-сторінці розмістив допис про привілеї, зокрема про автомобільні спецномери.

Він, зокрема, згадує, що на його службовому автомобілі спочатку були номери “80-01 КІА”, а потім, після переходу на нову систему – “800-01 КА” (з серії, закріпленої за Київрадою).

Косківський пише, що протягом усього часу  роботи на Хрещатику, 36 їздив на білій «Волзі», іномарки не купував, а також практично не користувався «Б’юіком», що дістався йому у спадок від Івана Салія (З 20 березня 1992 року по 12 квітня 1993 року — представник Президента України у місті Києві, голова Київської міської державної адміністрації. – Ред.)., “хіба що у протокольних заходах, які можна полічити на пальцях однієї руки, вважаючи, що розкошувати голові міста в умовах загальної скрути не годиться”.

“Олександр Омельченко ж одразу після перевороту забрав мій номер, – розповідає Леонід Косаківський. – Сам він ним не користувався, він лежав у сейфі у начальника АТП. А мені причепили на авто “800-13”. Омельченко ж пересів на «Мерседес», якого у нас в гаражі, до речі, не було, хто його йому надав, то вже інша історія, я знаю це, було навіть намагання прокуратури розслідувати цю ситуацію, як і іншу оборудку із закупівлею партії опелів для його заступників, за що його в публікації «Киевских ведомостей» охрестили “Сашею-опелем”, але Банкова не дала їй ходу, і користувався номерами “555-90 КА”, серії, закріпленої за адміністрацією президента. Навіть із цього, говорячи мовою певних символів, було видно, що він почувається не самостійною фігурою, а лише представником президентської адміністрації в місті. Я свого часу від такого «щастя» відмовився…”.

Леонід Косівський згадує державного зрадника, ексглаву Адміністрації президента Кучми Дмитра Табачника. Цей покидьок “захотів повернути радянську історію, коли за керівниками областей (першим секретарем обкому та головою облвиконкому) закріплювалися номери спецсерії “02-..КИЕ”. Ось і Банкова задумала всім керівникам областей роздати номери “556-..КА”. І мені запропонували. Але я відмовився. Це не сподобалося”.

Косківський пише, що “Омельченко зробив це показово, демонструючи, що він свій навіть мовою символів. Коли він несподівано для себе і для всіх став головою адміністрації, це було не випадково, навіть вже підписаний указ про призначення на цю посаду вірного Пустовойтенка за поданням Лазаренка порвали. Бо на Банковій вирішили, що Омельченко буде відданішим і слухнянішим. Я служив в ППО. У нас була система розпізнавання на екранах повітряних цілей за кодом на «свій-чужий». У випадку з Омельченком на радарах Банкової він засвітився як 100% свій. Особливо їх вразила його готовність виконати будь-яку їхню вказівку, коли він по-бандитськи ламав двері мого кабінету. Потім він став таки в доску своїм, зійшовся близько з Кучмою на грунті однієї їх спільної слабкості, став для нього та інших можновладців Сашею. Я такої фамільярності ніколи не допускав. А далі став сліпим виконавцем всього, що від нього вимагали… А ви кажете, чому такі номери. «Молекула ж президента», як Омельченко сам себе називав…”

Упродовж століття живе в Україні вірус «спец». Жодні антибіотики його не вбивають. Немає таких лабораторій, які б могли справитися з ним. Він мутує, має дивовижну здатність пристосовуватися до будь-яких умов.

Спецдачі, спецрезиденції, спецсанаторії, спецпенсії, спецобслуговуання, спецзарплати, спецлітаки, спецліфти, спецтуалети, спецкамери у слідчих ізоляторах…

Коли ж обсіла Україну ця повальна пошесть – привілеї для обраних? Вона стала виплоджуватися з тих часів, як ледве-ледве зіпнулися на ноги совєти в УРСР. В 1934 році, відразу після перебазування столиці з Харкова до Києва комуністичні начальники Косіор, Петровський, Затонський, Постишев, Любченко, Балицький обрали собі місцину для дач – Міжгір’я, біля Вишгорода. 22 листопада 1935 року політбюро комуністичної України прийняло рішення про спорудження межигірських державних дач.

З бюджету направили більше мільйона рублів на це будівництво. Документи засекретили. Подалі від очей народу.

З тих пір в Україні влада старанно приховує, замовчує всю документацію щодо державних дач і резиденцій; це стосується як ремонтів, так і зміни статусу будинків, розцінок на проживання, земельних ділянок. І не тільки приховує, а ще й маніпулює, підтасовує… Ось звідкіля випнулася мода на утаємничення. Янукович зі своїм Міжгір’ям узяв цю тактику на озброєння.

Думалося, що після проголошення Незалежності наша країна одразу подолає цей лихий вірус під назвою «привілеї». Тим більше, що наприкінці 1980-х, на початку 1990-х років люди усіляко ганьбили спецрозподільники, спецгодівниці для компартійних бонз, вимагаючи відправити усю цю покруч, яка засвідчувала нерівність, на смітярку історії. І до цього ніби й пробивалася дорога, щоб стати на цивілізовану твердиню, жити й господарювати як у демократичних країнах. Але привілеї не вигибли, почали мутувати, що явно подобалося керманичам нової України.

А у спадок від комуністів дісталося багато що. Державні дачі, резиденції, підсобні підприємства, санаторії, готелі, автобази… Їх будували за народні кошти, а ось користуватися усім цим було дозволено лише великим начальникам.

Всі матеріальні блага і радощі життя – як додаток до високої посади. Це увійшло у плоть і кров чиновного люду найбільшого калібру. А ми дивуємося, чому ніяк не кане в Лету «прислужниця» ДУСя.

Час од часу Державне управління справами реформують, щось до нього доточують, щось тут змінюють, але ж суть залишається все тією ж – забезпечити раювання тих, кому народ довірив владу. Водночас цей же народ старцює, наймитує по світах, заробляючи на шматок хліба собі та дітям по чужих фазендах. А села ж… обідрані до нитки, пограбовані дощенту, скрізь – страшний розор, руїна править бал.

Владці вдають, що чують простих людей. Періодично лунають пропозиції продати державні дачі та резиденції, будинки відпочинку та оздоровчі заклади, якими опікується ДУСя.

Так, у 2014 році Фонду держмайна було доручено провести інвентаризацію цього “пирога” і внести пропозиції щодо подальшого використання для суспільних потреб або реалізації. Однак ідею “заговорили”, атакувавши аргументами про недоцільність та відсутність інвестиційної привабливості. Тодішня урядова постанова №65 «Про економію державних коштів та недопущення втрат бюджету» стала мильною булькою.

Отож розкошують-жирують і далі. Наприклад, Комплекс відпочинку «Пуща-Водиця» Державного управління справами діє з 1936 року (колись називався дачним господарством).

Казенні дачі для наших правителів – це все, запорука найвищого блаженства. Незалежна Україна не змогла відмовитися від цих хатинок, зберегла як елемент радянської системи пільг і привілеїв. Більш того, вона вдосконалила цей елемент «спец», відкривши вікно для «прихватизації», лукавих комбінацій з державною нерухомістю.

Наприклад, в Пущі-Водиці на початку 1990-х років були скоромні дерев’яні дачні будиночки для проживання статусних людей. Згодом ці оселі стали перетворюватися на розкішні тереми, і вже начебто й не державної власності. Чимало тутешніх хатинок стали приватними.

Скажімо, територія держдачі №17 («Пуща-Водиця») — майже 10 гектарів лісових угідь. Колись тут мешкав лідер комуністичної України Володимир Щербицький, потім — голова Ради Міністрів УРСР Олександр Ляшко. За новітньої доби на цій дачі певний час проживав Леонід Кучма (ще коли був прем’єром). Якийсь час господарем 17-ої був нафтогазовий магнат Ігор Бакай, який затіяв тут грандіозний ремонт. На мільйони доларів. Хотів жити як король.

Не ставлю на п’єдестал Щербицького, який насаджував в Україні комуністичну ідеологію та диктатуру. Свого часу журналістські стежки-доріжки привели мене до садівницько-дачного кооперативу «Дніпро» у Вишгородському районі, який очолювала Нінель Щербицька (нині покійна). Вона була дружиною Бориса Щербицького, брата керівника комуністичної України.

Нінель і Борис Щербицькі мали невеличку приватну хатинку – типову, одноповерхову. Хоч і цегляну. Землі – соток шість. Яблуні, груші, сливи, ягідники, суниця… Словом, як і годиться. Усе гарно доглянуто, чисто, красиво. Господиня, Нінель Петрівна, частувала духмяним чаєм, печивом, припрошувала… А мене, журналіста, все роз’їдала цікавість, чому ця сім’я, проживши разом 43 роки, не збудувала хороми. Адже вони були з найпершої обойми влади, нехай і комуністичної.

І Нінель Петрівна мені розповіла, як одного разу її чоловік Борис прийшов до старшого брата з досить незвичним проханням. Каже:

«Володю, дозволь нам з дружиною переїхати із забрудненого Дніпродзержинська у Верхньодніпровськ – на батьківщину – і збудувати там дім. (Змінити місце проживання Нінель Петрівні порадили лікарі. Вона багато років завідувала хімічною лабораторією металургійного заводу). Щербицький-старший почервонів, сердито гримнув: «Ти з розуму зійшов?! Хочеш, щоб мене з роботи зняли, з партії виключили? Докотилися: рідний брат захопився приватною власністю!».

Нінель Петрівна говорила, що навіть цю дачу біля Вишгорода вони з чоловіком збудували за усіма тодішніми компартійними «застереженнями» – щоб як в усіх…

Сьогодні подібна ситуація виглядає кумедно, особливо на фоні кумівства, сватовства у владі, коли преференції на мільйони доларів дають синам, донькам, коханкам, дядькам, тіткам. Коли тендери на мільярди баксів «виграють» свої. І жирні посади – також своїм…

Але ми знову вдаряємося до елітної Пущі. Поруч із 17-ою ще одна цікава державна фазенда. Знаменита тим, що тут проживав прем’єр-міністр Павло Лазаренко. Свого часу «Паша» і «Данілич», коли ще до ворожби між ними не дійшло, із дружинами сиділи під дубом біля багаття, смакували шашликами. Але ж не домовилися… «Паша» захотів бути «першим». Свита «Данілича» накопала, влаштувавши зашквар за кордоном, куди вдарився земляк.

Що нині у спецПущі? Землі тут багатенько. Але ні нерухомість, ні гектари держава не хоче продати з молотка. Колишня дача «Паші», як і все володіння закріплене за родиною одного з колишніх міністрів закордонних справ (ну, того, який був майже при «всіх»…).

Особливо гріють душу керівникам України усіх часів державні резиденції. І якби ж була одна така садиба, то й не варто було б критикувати цю привілею. Але ж на шиї держави «сидять» і «Залісся», і «Синьогора», і ще низка подібних панських фільварків нової доби. Навіщо?

Завершуючи тему державних дач, закарбуємо: в історії незалежної України лише одинаки відводили погляд від цієї казенної, дармової нерухомості. Зокрема, перший міністр оборони України, генерал-полковник Костянтин Морозов в 1991 році відмовився поселитися в окремому будинку колишнього командувача Київського військового округу в Пущі-Водиці. Він наказав розмістити тут сім’ї двох безквартирних офіцерів. А наступного року генерал Морозов категорично відкинув пропозицію зайняти службову дачу в престижній Кончі-Заспі.

Термін «спец» реп’яхом вчепилося до найвищого начальства. Коли Леонід Черновецький став мером Києва, в головному будинку на Хрещатику розпочали ремонт – в коридорах з’явилися перегородки, на дверях, які вели до службових кабінетів Черновецького та його заступників – кодові замки.

Придворні дуже старалися забезпечити для панства особливий комфорт. Відгородитися від простих смертних – стиль діяльності різних начальників в незалежній Україні, навіть в регіонах.

У 2019 році булаву в Київській області президент Володимир Зеленський вручив вихідцю з Харківщини бізнесменові, мільйонерові Олексію Чернишову (працював на цій посаді до березня 2020-го). Багатьох вразило, що новий голова КОДА Чернишов на свій розсуд «перекроїв» частину сьомого поверху адмінбудівлі на площі Лесі Українки,1. Прохід у коридорі до обладміністрації, який завжди був вільним, він раптом перекрив глухою перегородкою з дверима, на яких «повісив» кодовий замок, встановив систему відеоспостереження (див. фото).

Але і це ще не всі бар’єри були від Чернишова. Як відомо, з тилового боку є також окремий вхід до адмінбудинку Київської обладміністрації (для керівництва). Тут є ліфт. Однак безпосередньо на сьомий поверх, де кабінети керівництва КОДА, а саме Чернишова, цим ліфтом не можна скористатися – вмонтовано спеціальну електроніку, яка не дозволить “поїхати”. Так би мовити, “ексклюзив”.

Кого боявся пан Чернишов? Народу? Депутатів? Журналістів? Смішно. На першому поверсі чергує варта Державної охорони. Без перепустки не пропустять. А може, цю “кодову стіну” облаштували з тим, аби сторонні (небажані) не заважали пану Чернишову готувати грандіозні плани, як витягнути Київську область із страшного розору і тотальної руїни? Нині Чернишов під слідством у справі Тимура Міндіча.

Спецклозети, спецліфти, спецопочивальні, спецшлагбауми – це все також для начальників різних калібрів. Панство не користується звичайним входом (як для простих держслужбовців, відвідувачів) до адміністративних будинків, «воно» під’їжджає до окремого під’їзду, зазвичай з тилового боку. Тут – окремий вхід, де чергує вартовий (одержує платню з держбюджету, себто з наших податків), окремий ліфт, який везе «сановне тіло» на певний поверх. А далі – кодові замки… декілька секретарок, помічників, референтів. Пана чекають важливі державні справи, зокрема як поліпшити життя трудового народу.

Зачепимо ще одну галузку нашої теми – ордени, медалі, почесні звання, відзнаки, генеральські погони, найвищі військові звання, навіть Зірки Героїв… Багато що із усього цього – з категорії «спец».

Один із українських скоробагатьків – власник цукрозаводів, тисяч гектарів – за тіньовою схемою, під прикриттям начебто спорудження котеджного містечка для уболівальників футбольної першості Євро-2012 (з “благословіння” керівництва КОДА у 2008 році) “прихватизував” 20 гектарів лісу майже біля Києва, у селі Мархалівка Васильківського району.

Селяни публічно протестували проти цього свавілля, однак правди і справедливості не домоглися. було порушено кримінальну справу, яку згодом було “сховано” до архіву.. Невдовзі, коли хвилі протесту зійшли, цьому мільйонерові було присвоєно звання Героя України (Зірку вручив Віктор Ющенко), він став народним депутатом. А після цього суспільство дізналося, що багатія в народі підозрювали, що він є начабто замовником убивства у 2014 троці відомого журналіста-розслідувача з Черкащини Василя Сергієнка (звання було присвоєно посмертно). Як усе типово…

Будь-яка забаганка стає реальністю.

Хочеш найвищу нагороду? Одержуй Героя України. Погони генерал-полковника, а то й генерала армії (!), для помічника чи радника? Будь ласка! Пришивайте «цацки» на мундири»… А погляньте, який великий список генералів армії України!

Коли Леонід Кучма був президентом України, то одного року, з нагоди чергової річниці Незалежності в один день присвоїв 148 (!) генеральських звань.

І коли ж, запитується, ця нещасна і розтерзана Україна стане щасливою та заможною, як Швейцарія? Ніколи?

Бути нагородженим – привілей, ще  з початку Незалежності. Для своїх, звичайно. Для тих, хто на верхотурі влади. Переконаний: перша особа в державі здатна усе це зламати, назавжди покінчивши з горезвісним “спец”. Але…

Колишній заступник голови СБУ, народний депутат ВР 2-го скликання, генерал-лейтенант Олександр Скіпальський висловив думку, чому не таланить Україні упродовж тисячоліть. Він вважає, що українці «за це тисячоліття були травмовані у своєму генетичному розвиткові, адже нам не передавався ген, як зміцнювати своїх вождів, як впливати на них…».

І де, скажіть на милість, у яких лабораторіях «виростити» отой ген впливу на вождів?

Ось погляньмо: усі, кому народ вручав президентську булаву, стали дуже багатими людьми. І їхні міністри також. І дрібніші чиновники. І їхні діти. І їхні куми, свати, сини, доньки й зяті… Ще й обвішані з голови до пупа орденами, медалями, званнями, титулами, відзнаками, іменними пістолетами, шаблями, кортиками. При сіятельних погонах, мундирах. Розцяцьковані, помережані златом-сріблом.

За що така честь? За які великі заслуги слава і пошанування? За що такі лаври? Може, наша країна стала заможною як Швейцарія? Чи тут люди раюють, як у Канаді?

Усі мафіозні бариги з найближчого оточення Януковича нагороджені орденами «За заслуги». На грудях в Андрія Клюєва – «За заслуги» двох ступенів. Азаров – повний кавалер цього ордену. До речі, й головного пахана донецької банди, зрадника й ворога українського народу — Януковича – досі чомусь не позбавляють ані нагород, ані звань. А він же — повний кавалер ордена “За заслуги”!

Укази про нагородження Януковича орденами «За заслуги» підписав президент Леонід Кучма. До речі, два ордени (другого і третього ступенів) Кучма вручив Януковичу акурат до дня народження – у липні 2000 року і у липні 2002-го).

Нагороджувати до дня народження або з нагоди чогось увійшло в плоть і кров сановного люду. Подивіться, скільки «цяцьок» було в Азарова, який люто ненавидить все українське і весь наш воюючий народ. Зокрема, у нього купа нагородної зброї: пістолети ПСМ, “маузер”, “форт”, ще й морський кортик на додачу. У 2004 році тодішній міністр оборони України генерал Олександр Кузьмук нагородив Азарова (до дня народження) пістолетом ПСМ “за визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України”. А наступного року з нагоди дня народження – маузером!

Добре, що нині ці “дони” вже позбавлені звань та нагород.

До речі, Куьмук народився у квітні 1954-го. Певно, це пам’ятає Леонід Кучма, оскільки за три дні до уродин Кузьмука, у 2002 році, підписав указ про його нагородження Орденом Богдана Хмельницького I ступеня. (Олександр Кузьмук є повним кавалером цього ордена).

У 2004 році, за три дні до дня народження Кузьмука Кучма нагородив його Орденом Данила Галицького. 17 квітня Кузьмуку було вручено іменну вогнепальну зброю.

В Україні сотні чиновників, які не були на фронті, нагороджено іменною вогнепальною зброєю.

У розслідуванні Данила Мокрика для програми “Наші Гроші з Денисом Бігусом” йдеться про ексзаступника Генпрокурора Олексія Симоненка, який в часи Віктора Януковича працював в СБУ. Він отримав купу нагород як від глави СБУ Валерія Хорошковського, так і від Януковича.

Останній “нагородив Олексія Симоненка в березні 2011 року – званням “Заслуженого юриста України”. Нагородні документи, отримані Bihus.Info у відповіді на запит, не містять інформації про те, чим Симоненко цю нагороду заслужив. Однак відомо, що рекомендував його до цієї нагороди тодішній начальник – голова Служби безпеки України Валерій Хорошковський.

Сам Хорошковський видав Олексію Симоненку низку відомчих нагород. Заступник Генпрокурора отримав від нього “Хрест доблесті”, медаль “За відзнаку в службі”, медаль “За мужність і відвагу”, а також дострокове військове звання. Окрім того, Валерій Хорошковський звернувся до Верховної Ради, аби Олексія Симоненка нагородили почесною грамотою”.

Пригадується, як на початку Незалежності України різні начальники стали масово “прибирати до рук” армійські карабіни СКС – купували цю зброю за копійки, багатьох тузів нагороджували нею. Здебільшого, карабінами обзаводилися прокурори, старші офіцери, генерали, великі чиновники. Була мода… Була.

Може, пора нарешті покінчити з пільгами і привілеями, з усім ганебним, що зветься «спец»?

Леонід Фросевич, лауреат публіцистичної премії імені Джеймса Мейса

Сообщение Козирні автомобільні номери, або Чому вірус “спец” не можна подолати понад тридцять років появились сначала на Український репортер.

Прокурори в судах довели, що після початку повномасштабного вторгнення рф Табачник активно допомагав окупаційній владі. Він поширював антиукраїнську пропаганду, підшуковував людей із проросійськими поглядами для створення агентурної мережі та координував діяльність окупаційних адміністрацій на тимчасово окупованих територіях Запорізької та Херсонської областей.

Окремо доведено, що він сприяв переведенню освіти на окупованих територіях на російські стандарти перед початком навчального року 2022/2023.

Читайте також: Чи вибачиться Кучма перед народом за своїх призначенців? Справа Табачника

Також разом із представником окупаційної адміністрації рф у Криму М. Саїдовим та російськими військовими він організував вивезення до Криму викраденої сільськогосподарської техніки українського підприємства з Мелітополя. Вартість техніки – 3,59 млн грн.

Вироком Вінницького міського суду Вінницької області від 20 березня 2024 року, який згодом залишив без змін Вінницький апеляційний суд 20 січня 2025 року, призначено покарання:

Дмитру Табачнику – 15 років позбавлення волі з конфіскацією майна та забороною обіймати посади в органах влади строком на 15 років;
М. Саїдову – 12 років позбавлення волі.

Верховний Суд погодився з доводами прокурора: вина засуджених доведена, а призначене покарання є справедливим, повідомляє Офіс генпрокурора.

З біографії зрадника.

З 1990 до 1994 року Табачник був депутатом Київської міської ради, обраним в 2-му турі як кандидат від демократичного блоку.

Протягом 1991–1992 років — старший консультант, потім головний консультант у Секретаріаті Верховної Ради України.

З грудня 1992-го до березня 1993 року — керівник прес-служби Кабінету Міністрів України (при урядові Леоніда Кучми), з березня до вересня 1993 року — прес-секретар Уряду України, начальник Головного управління інформації та зв’язків з пресою і громадськістю Кабінету Міністрів України. З вересня 1993-го до серпня 1994 року — 1-й заступник Голови Державного комітету України у справах преси, видавництв, поліграфії та книгорозповсюдження.

1994 року був керівником виборчої кампанії кандидата в Президенти України Леоніда Кучми. Після виборів призначений главою Адміністрації Президента України, де пропрацював до грудня 1996 року. Був відправлений у відставку через скандал із незаконним наданням собі військового звання полковника. Генеральна прокуратура у 1996 році ухвалила рішення про скасування присвоєння військових звань полковника і майора Дмитру Табачнику, який залишився старшим лейтенантом запасу.

Упродовж 1997–1998 рр. — радник Президента України.

Народний депутат України у Верховній Раді 3-го скликання з березня 1998 року до квітня 2002. Обраний у виборчому окрузі № 91 у Київській області. На час виборів: радник Президента України, професор кафедри політології Української академії державного управління при Президентові України. Балотувався від блоку «Партія праці та Ліберальна партія — разом!», № 8 в списку. З травня 1998 року до вересня 1999 року — позафракційний, з вересня 1999 до червня 2000 року — член групи «Відродження регіонів», з червня до липня 2000 року — позафракційний, з липня 2000 року — член групи Трудова Україна. З липня 1998 до червня 2000 року — член Комітету з питань бюджету, з червня 2000 року — член Комітету з правової політики.

У 1999 році — заступник керівника виборчого штабу Леоніда Кучми на виборах Президента України. З листопада 1999 року — член політвиконкому партії Трудова Україна; протягом 1999-2005 років — член президії партії «Трудова Україна».

Народний депутат України у Верховній Раді 4-го скликання з травня 2002 року до березня 2003 від блоку “За єдину Україну!”, № 21 у виборчому списку. Член фракції «Єдина Україна» (травень-червень 2002 року), уповноважений представник фракції партій ППУ та «Трудова Україна» (з червня 2002 року), голова Комітету у закордонних справах (з червня 2002 року).

З 26 листопада 2002 року по 3 лютого 2005 року — віце-прем’єр-міністр України в першому уряді Віктора Януковича.

Після перемоги Євромайдану Табачник утік до росії, де отримав громадянство у 2019 році. Мав ордени князя Ярослава Мудрого IV-V ступенів та звання «Заслужений діяч науки і техніки».

• Читайте також:
• Знову з Кучмою
• Державні зрадники як явище, або Звідки беруться манкурти

Сообщение Остаточний вирок зраднику Табачнику – 15 років в’язниці появились сначала на Український репортер.

Стрешинський продавав зброю та боєприпаси по фальшивих документах. Сьогодні, в  Чехії він створив фірму на підставних осіб, виготовляє зброю. На початку 1990-х в Стрешинський також розгорнув збройовий «бізнес». Він був в одній «команді» з російським шпигуном, резидентом спецслужб раші в Україні нардепом Андрієм Деркачем. Цій ворожій групі у той період протистояли співробітники контррозвідки СБУ, яку очолював Євген Марчук. 

З Євгеном Кириловичем Марчуком я познайомився давно, коли він працював Секретарем Ради національної безпеки та оборони України. Підставою для розмови стала гучна справа міжнародного масштабу. В італійському місті Турин на той час тривав резонансний судовий процес, який в медіа назвали «Справа Стрешинського + 8». Згадувалося і прізвище Марчука.

Ця тема мене зацікавила, адже моїми напрямками в редакційній роботі були журналістські розслідування. Євген Кирилович швидко дав позитивну відповідь на мій інформаційний запит про інтерв’ю.

Свою першу розмову з ним я записав у лютому 2002 року, тоді коли він обіймав посаду Секретаря Ради Національної безпеки і оборони України.

Ми сиділи за столом для нарад у його службовому кабінеті на столичній вулиці Петра Болбочана. Бесідували зо дві години. Я був приємно вражений відкритістю, доброзичливістю Євгена Кириловича, бажанням відповісти на всі журналістські запитання. Погодьтеся, такий стиль притаманний небагатьом політикам великого масштабу, державним діячам. А у мене було зо двадцять питань, не менше. До розмови, звісно, підготувався. Відчував, що вона виявиться грунтовною і я одержу відповіді на запитання, які «зависли» в повітрі на цілих вісім (!) років, а відтак не давали можливість поставити крапку в багатолітньому журналістському розслідуванні.

А йшлося про Дмитра Стрешинського – «героя» моїх журналістських розслідувань 1994-1996 років.

На початку 1994 року я почав «копати» про комбінації загадкового бізнесмена Дмитра Стрешинського, який великими партіями купував зброю в українського Міноборони, продаючи потім кудись за кордон. За даними моїх джерел, він роздавав хабарі впливовим чиновникам, деяким генералам та полковникам, яким підпорядковувалися арсенали. Перші мої журналістські розслідування про цього гендляра з’явилися у газеті «Київські Відомості» у липні 1994-го.

Я і гадки не мав, що паралельно Стрешинським дуже цікавиться СБУ, яка завела на нього справу під кодовою назвою «Стратег». Це вже з роками я дізнався, що у 1992 році тодішній голова Служби безпеки України Євген Марчук дав письмове доручення підрозділам СБУ організувати оперативну перевірку підозрілої діяльності Стрешинського і його спільників. На початку 1990-х у моєму журналістському блокноті не було інформації і про те, що за поданням Служби безпеки України Генпрокуратура порушила кримінальну справу по факту незаконної торгівлі зброєю, у якій фігурували окремі військові діячі з Міноборони України, а також Стрешинський. У березні 1993-го, побоюючись арешту, цей гендляр утік.

Що ж це за птаха? У кишені Стрешинського лежали ізраїльський, грецький, російський, казахський, парагвайський паспорти.

Народився у Києві в 1962 році. Його батько, Яків Руманович, у столиці працював інженером на авіазаводі. Мати, Лариса Іванівна, була заступником директора дитячої музичної школи (згодом вони виїхали до Москви). Рідний брат Дмитра, Іван, був топ-менеджером російського олігарха, мільярдера Алішера Усманова, який є наближеним до путіна. Іван, мільярдер, до речі, – у санкційних списках США, України, європейських країн (він фінансує війну проти України).

Починаючи з 1987 року, розпочинаються махінації Дмитра Стрешинського в комерції, зокрема у російській фірмі “Синтез”, яка торгувала нафтою. На початку 1990-х років Стрешинський приїхав до України, в Печерському районі Києва зареєстрував фірму “Global тechnologies іnternational Ukraine». І став заводити знайомства із військовими начальниками, чиновниками – його цікавили армійські арсенали, «вихід» на людей з оточення президента України, на міністрів.

Під час інтерв’ю зі мною Євген Кирилович не мав перед собою на столі якихось документів про цю історію зі Стрешинським. Але він чітко розкладав усе по поличках, аналізуючи факти, події. Говорив Марчук упевнено; я не відчув тривоги чи занепокоєння з приводу масованих провокацій, які накочувалися на нього з боку ворогів України, насамперед Андрія Деркача. Навпаки – у його голосі відчувалася жорсткість, рішучість.

Саме тодішній нардеп Андрій Деркач координував дії Стрешинського, організовував медійні та інші провокації проти Євгена Марчука. Деркач був добре знайомий із Стрешинським, часто зустрічалися в Москві, у європейських містах. Сьогодні відомо, що Деркач – агент, державний зрадник – виконував усі побажання та завдання Москви, адже був резидентом російської військової розвідки в Україні.

Агентом ФСБ є і Стрешинський. Ось такий ворожий тандем. Про діяльність цих ворогів народу я докладно розповів у книжці розслідування “Туринська шахівниця”.

Подробиці туринської «Справи Стрешинського + 8»

У 1992-1993 роках Стрешинський придбав в Україні чимало зброї та боєприпасів з арсеналів Міноборони. Він оперував документами, що вантаж купує для потреб низки африканських країн. Міністерство оборони України надало дозвіл на вивезення зброї та боєприпасів. Згодом СБУ з’ясувала, що Стрешинський мав фальшиві сертифікати кінцевого користувача, тобто офіційні листи від африканських країн виявилися підробкою.

«На жаль, тільки наприкінці 1993 року ми “докопалися” до таємниці сертифікатів кінцевих користувачів (“end user certificate”), які в Україні пред’являв Стрешинський. Ці документи, ніби видані компетентними органами Марокко, Єгипту, Судану, виявилися «липою», – розповідав мені полковник СБУ Володимир Куліш. – На той час сертифікати перевіряли тільки по каналах МЗС України. Адже у 1992–1993 роках у нас ще не було представництв СБУ за кордоном, а посольства були тільки у півтора десятка країн. Ми лише починали співпрацю з іноземними спецслужбами».

У березні 1993-го, побоюючись арешту, цей гендляр утік з України. А у 1994 році він опинився в Білорусі, де замовив велику партію зброї. Вантаж мав пройти залізницею через територію України до морського порту на Миколаївщині. СБУ розробила спецоперацію, маючи на меті затримати вантаж. І це було зроблено спільно зі спецслужбою Великобританії.

Отож у 1994 році вантажне судно „Jadran еxpress” було заблоковано в Адріатиці спецпризначенцями НАТО за порушення санкцій Ради безпеки ООН і відконвойовано до італійського порту. Стрешинський тривалий час переховувався від правосуддя.

Оскільки слідство зібрало незаперечні докази його причетності до контрабанди зброї, італійська прокуратура оголосила його у міжнародний розшук. В результаті восени 2000 року Стрешинського було заарештовано в Німеччині, етаповано до Італії і там він постав перед туринською прокуратурою.

Стрешинського допитували прокурори Паоло Тампоні й Онеліо Додеро.

13 жовтня 2000 року – перший допит Стрешинського як обвинуваченого. Він усе заперечував. Погодився укласти зі слідством угоду про співпрацю. Зрозумів, що може уникнути в’язниці, якщо наплете хараманів про українську та міжнародну «мафію». Отож і почав розповідати про дві групи (різного рівня) осіб, задіяних “у злочинній організації”. Зокрема сказав, що до “злочинної групи, яка займалася контрабандою зброї”, входили голова Митного комітету України, заступник міністра закордонних справ, голова СБУ та інші посадові особи.

Євген Кирилович мені розповідав: заяви Стрешинського про те, що нібито усе найвище керівництво України було причетне до незаконної торгівлі зброєю, є елементом провокації російської спецслужби, в Україні це координував Андрій Деркач. Стрешинського завербували росіяни, щоб використати його для дискредитації України на міжнародному ринку озброєнь, а також для того, щоб пустити у неславу ім’я Марчука.

Прокурори Тампоні й Додеро спочатку розробляли лише одну версію: мовляв, російська мафія, яка пустила своє коріння і в Україні, торгує зброєю, нафтою, а український “кадебешник” Марчук усі ці оборудки прикриває. Цій брудній грі протистояла інша тактика, зокрема з боку Марчука, тактика вмілого оперування переконливими фактами. На позитив зіграли, окрім іншого, свідчення у залі Туринського суду безпосередніх учасників викриття Стрешинського (Олександра Шаркова, Володимира Куліша та деяких інших) динамічний та жорсткий наступ Євгена Кириловича на дипломатичному, політичному флангах (на відміну від вичікувальної позиції державних інституцій), глибока аргументація письмових звернень до Туринського суду.

Довго розслідували справу Стрешинського в Турині. За цей час там довідалися майже про усі торговельні операції Стрешинського протягом 1992–1994 років, які стосувалися України та Білорусі.

Але ж на цьому великому часовому відтинку було стільки провокацій стосовно Євгена Марчука! «Справу Стрешинського» використовували проти нього російська спецслужба, клан Леоніда Кучми, сімейка Деркачів (батько Леонід і син Андрій).

Це вже згодом українські слідчі встановлять: свідчення Стрешинського спростовуються багатьма доказами. А заяви Стрешинського про нібито «передачу грошей Марчуку» є брехливими, позбавленими будь-якої логіки, зробили висновок українські правоохоронці. 7 березня 2002 року посол України в Італії Борис Гудима зазначив у своєму листі: “…За отриманою з Турина інформацією, Є. К. Марчук не проходить у зазначеній справі, слідство стосовно нього італійськими судовими органами не ведеться”. Дипломат також пояснив, що 5 березня 2002 року суддя Мінуччі оголосив вирок Стрешинському – 1 рік і 11 місяців умовного покарання, а також 516 євро штрафу.

Ось так гуманно вчинила італійська Феміда стосовно міжнародного контрабандиста, афериста Стрешинського.

Після завершення щасливого для нього італійського процесу Стрешинський опиняється у Москві. В центрі російської столиці, поруч з музеєм совітської армії, він відриває майстерню з виготовлення мініатюрної стрілецької зброї.

Чи можливо було б це зробити без підтримки ФСБ? Ні. Згодом у Москві разом з італійським зброярем Ніколо Бандіні він створює італійсько-російську фірму «Arsenal Firearms», розробляючи пістолет «Стриж» для російської армії, а також спецслужб. Це було напередодні російської агресії в Україну. Стрешинського у той період лобіював віце-прем’єр-міністр Дмитро Рогозін.

Аферист Стрешинський став членом військово-промислової ради при російському уряді (очолював Дмитро Медведєв). Рогозін пропонував путіну оснастити російську армію «Стрижами» Стрешинського, які, мовляв, «не мають аналогів у світі» та й загалом експериментальною зброєю. Ось так Стрешинський перевтілився з афериста у «генія збройової думки», «легендарного російського зброяра з понад тридцятилітнім стажем у сфері виготовлення стрілецької зброї»! Він зареєстрував на зброю низку патентів у США, познайомився з тодішнім радником президента США Трампа Еріком Прінсом (главою приватної військової кампанії, бізнесменом).

Інформаційні диверсії резидента російської військової розвідки, зрадника Андрія Деркача

Газета «Кіевскій Телеграф», головним редактором якої у 2002 році був Сергій Мустафін (власник – Андрій Деркач), час від часу публікувала слідчі документи туринського розслідування. Редагував цю проросійську газетку також (до 2014 року) антиукраїнець і ворог нашої держави Володимир Скачко (нині в Росії). Мета виступів (один з авторів – журналіст Максим Павленко) була одна – видати бажане за дійсне: мовляв, італійський суд визнав Марчука винним. Бо ж саме він “узяв на себе роль ініціатора та організатора злочинної змови”…

Показовим у цьому плані був один з пасквілів. Так, під рубрикою “Вердикт” газета вдарила суперзаголовком: “Вину Марчука установлено”. А в тексті було й пояснення пояснення: “…Італійський суд підтвердив причетність секретаря Ради національної безпеки і оборони України Євгена Марчука до нелегальної торгівлі зброєю”. Мовляв, які ще можуть бути питання.

На головному напрямку, себто мас-медійному, Андрій Деркач сконцентрував проти Євгена Кириловича ударну групу з числа залежних від нього журналістів. Саме вони – слуги брехні – опублікували у газеті колективного листа до глави держави з вимогою звільнити Марчука з посади.
Шулери змахлювали з публікацією документів італійських слідчих. Так-так. Матеріали попереднього слідства вони видали за вирок суду, а покази Стрешинського – за прокурорське обвинувачення! Шулери пащекували: “Щоб побачити головну роль Марчука у міжнародній торгівлі зброєю, з якою вела боротьбу хорватська поліція у Боснії, досить пробігти очима першу сторінку рішення Туринського суду”.

Крім брехливих заяв Стрешинського на столі у туринських правоохоронців не було жодного документа про нібито незаконну діяльність секретаря РНБОУ.

Мене вражало, що на початку цієї мас-медійної проросійської навали Деркача Секретар РНБОУ Євген Марчук сам на сам лишився зі своєю бідою. Державні інституції зберігали олімпійський спокій. Президент України Кучма лише спостерігав за цією провокацією. Мабуть йому вигідно було заблокувати опозиційного політика, свого основного конкурента на президентських виборах.

Дивовижно, але службові, оперативні матеріали про те, як було викрито Стрешинського раптом зникли із деяких відомчих архівів, в тому числі із СБУ, їх знищили. Атака була направлена не лише проти Марчука, оскільки російські агенети під орудою Андрія Деркача паплюжили й Україну як державу. Кучма затято мовчав.

На політичному фронті

Не забудьмо, що у 1998–1999 роках Євген Марчук був кандидатом у Президенти України. Отож комбінацію проти нього можна розглядати і як політичну… Її ініціатори підключили силові та правоохоронні структури, використали свої зв’язки з російськими спецслужбами… Мета – зігнути Марчука, зашугати його компроматом.

Ось що писала газета “День” 30 січня 2003 року: “…Ще влітку 1999 року, під час передвиборної президентської кампанії, коли Марчук був одним із претендентів, ТРК (мова йде про телекомпанію «Ера» Андрія Деркача. – Л. Ф.) анонсувала передачі про скандал у сфері торгівлі зброєю. При цьому нав’язливо демонструвалося фото Євгена Марчука: ось, мовляв, головний “торговець зброєю”. …І ось зовсім недавно ТРК… у дискусійному запалі показала той самий матеріал, датований 99-м роком, з приміткою, що це – архів. З цього приводу виникає запитання: а чи не почала співробітничати зі Стрешинським фірма “Леонід Деркач і син – Андрій Деркач” ще у 1999 році? Адже серед журналістів УТ-1, на каналі якого почала гніздуватися ТРК «Ера», було створено секретну спецгрупу з числа співробітників спецслужби та декількох журналістів-телевізійників…”

Другий етап операції проти Євгена Кириловича співпав уже з особистими інтересами замовників. Секретар Ради національної безпеки і оборони України Марчук почав “розкопувати” їхні зловживання, говорити про це в газетних і телевізійних інтерв’ю, інформувати прокуратуру. От вони і відчули, що “завдяки” Марчуку в них земля горить під ногами. Треба щось робити.

Ще одне інтерв’ю з Марчуком

На початку 2002 року мені випала нагода узяти у Євгена Кириловича інтерв’ю. Відразу ж попрохав його прокоментувати природу виникнення наклепницьких свідчень Стрешинського, роль Деркача-молодшого.

«Це цинічна і груба провокація, котра лусне, як і всі попередні, що велися проти мене, – твердо стояв на своєму Євген Кирилович. – Її природа й технології мені вже досконально відомі, а про причини скажу далі. Провокація готувалася довго, кілька років. У ній брали участь вітчизняні й зарубіжні авантюристи, керував усім цим Андрій Деркач. Не дивно, що ця група знайшла одне одного. По суті, була спецоперація – організована і спланована до початку виборчого сезону. Прийом досить складний для протидії, адже це пов’язано з іншою державою (Італією. – ЛФ.), дуже специфічною судово-правовою системою, з подіями давнини. А ще – з тривалістю процедури спростування. До того ж її учасники продовжують і сьогодні координувати свої дії, перетинаючись за межами України. Вони (Андрій Деркач, Дмитро Стрешинський) неодноразово зустрічалися у Москві, Швейцарії, Ізраїлі та в інших країнах.

Далі. В Україні завершальну частину реалізації цієї провокації узяв на себе Андрій Деркач. І не тільки він один. Причина: моя діяльність як Секретаря РНБО України щодо запобігання та припинення на високому економічному рівні кількох операцій махінаційного характеру, котрі завдавали державі збитків на сотні мільйонів гривень.

Ми зачепили так звані спільні підприємства з іноземними інвестиціями. Збитків від їхньої діяльності завдано державі дуже великих: у 2000 році 3,5 мільярда гривень не було сплачено до бюджету, у 2001 році – близько мільярда гривень. Наголошую: суми підтверджуються документально. Суть у чому? Ці СП відзначилися не лише тим, що „забули” сплатити до бюджету великі гроші. Вони заповнили наш ринок товарами, які не становлять критичного імпорту (тобто їх ми можемо виробляти самі). Це, наприклад, куряче м’ясо, квіти, цукор-сирець, пральний порошок тощо. До того ж вони не проходили необхідного санітарного та іншого контролю. Звісно, ніяка наша продукція не могла витримати конкуренцію з цими імпортними товарами.

У 2000 році цю проблему ми порушили на засіданні РНБОУ і з неабиякими муками заблокували це явище. Вже тоді проти мене почалася кампанія у пресі. У 2001 році, для контролю, я дав вказівку перевірити, як виконуються рішення Ради національної безпеки і оборони. І з’ясувалося: спільні підприємства станом на листопад не сплатили до бюджету 890 мільйонів гривень. Ми доповіли Президентові України і запропонували терміново внести до парламенту доповнення до закону про СП, розглянувши його як позачергове питання (що й було зроблено 20 грудня). Звісно, відбулося блокування та руйнування цих схем для одержання надприбутків в обхід закону.

Друге. Як відомо, Андрій Деркач контролює телекомпанію «Ера». Під час перевірки ми виявили, що вона не сплатила державі понад 19 мільйонів гривень за оренду. Власне, цей факт вишукала Рахункова палата на наше прохання. За правилами, телекомпанія не повинна була отримати ліцензію на мовлення.

Третє – наша протидія вельми дивній приватизації одеського „Ексімнафтопродукту”. Андрій Деркач навіть не приховує, що це підприємство, а також телекомпанія – об’єкти його зацікавленості.

Четверте – це ідея фікс Андрія Деркача створити наглядову раду „Енергоатому” і стати її головою. Він „тероризував” заготовленим проектом постанови членів Кабміну ще за Віктора Ющенка, а відтак – допікав нею прем’єра Анатолія Кінаха, “вибиваючи” підписи. До речі, зібрав багато підписів. Я був проти цієї ідеї. Це – головні, але не всі мотиви участі Андрія Деркача у цій провокації.

На засіданні Ради національної безпеки й оборони 26 грудня 2001 року я звернувся до Президента України з проханням дати вказівку СБУ та іншим відомствам не тільки внести ясність по суті, а й з’ясувати, хто, з ким, з якою метою організував цю провокацію. Інформації для перевірки чимало».

Особлива резолюція

Тоді ж я почув від екскерівника СБУ переконливі докази, що саме Марчук у 1992 році наказав розпочати протидію корупційній діяльності Стрешинського.

«Цей аферист з’явився у Києві десь навесні 92-го, – згадував Євген Кирилович. – Про нього, звісно, не було ніякої інформації (як потім з’ясувалося, Інтерпол про цього гендляра взагалі нічого не знав). Він почав розгортати тут свою діяльність, вийшов на Міністерство оборони, на його тодішній Комерційний центр. Зав’язав знайомство із впливовими особами. І потрапив у поле зору нашої спецслужби як фірмач, котрий, з одного боку, через хабарі налагоджував свій бізнес, а з другого – в його діях ми побачили елементи контрабанди. Мені доповіли про ці справи Стрешинського. 5 грудня 1992 року я пишу резолюцію заступникові голови СБУ з контррозвідки про те, щоб Стрешинського взяти в активну перевірку, розкрити весь механізм махінацій. Наказав діяти особливо конспіративно. Там-таки написав, що Президента України Леоніда Кравчука поінформовано».

Втім, чи справді СБУ була зацікавлена предметно й повно розібратися із сертифікатами Стрешинського? Чи можна підтвердити це документально? Ось про це я також запитав Євгена Марчука.

«Навесні 1993 року з ініціативи СБУ Стрешинського усунули з ринку торгівлі українською зброєю, – згадував Євген Кирилович. – Про нашу зацікавленість з’ясувати все до кінця з його сертифікатами свідчать документи. Наприклад, копія офіційного листа заступника міністра закордонних справ України Бориса Тарасюка Тимчасовому Повіреному в справах України в Арабській Республіці Єгипет Віктору Нагайчуку від 9 листопада 1993 року. Відповідь з Єгипту надійшла 19 лютого 1994-го. Тобто Єгипет, як бачите, вивчав це питання майже чотири місяці. Це більше часу, ніж нам знадобилося для того, щоб викрити Стрешинського. У листі МЗС Єгипту повідомило: сертифікат недійсний. Така ж відповідь надійшла з Марокко».

Що відбувалося в кабінеті президента України Кравчука

Під час своїх журналістських розслідувань я розумів: якби не Марчук, то Стрешинський довго орудував би в Україні, спустошуючи по схемах армійські арсенали. Знаю, що йому допомагали зав’язувати «ділові знайомства» в Адмінстрації Президента України Леоніда Кравчука, в Уряді тодішній начальник особистої охорони глави держави, а також помічник з військових питань. Йому також сприяли і деякі корумповані генерали. А ось впертий Марчук виявився міцним горішком, став ламати тіньові схеми. І це підтверджується таким фактом.

Стрешинський направив декілька листів Президенту України Леоніду Кравчуку. Так, у жовтні 1992 року він просив продати йому зброю і боєприпаси. На цьому листі Кравчук пише резолюцію міністру оборони Костянтину Морозову і міністру оборонної промисловості Віктору Антонову: «Прошу розглянути і, у разі доцільності, вирішити». Резолюцію Кравчука було сприйнято як наказ до дії, бо у ній було слово «вирішити». Стрешинському увімкнули зелене світло… Вантажі зі зброєю «пішли» за кордон.

Але у грудні 1992 року Урядова комісія з експортного контролю, врахувавши позицію СБУ, відмовилася видати Стрешинському дозвіл на експорт чергової зброї і боєприпасів. Що робить Стрешинський? У січні 1993-го конфіденційним листом звертається до президента Кравчука і окреслює проблему – урядова комісія на чолі з міністром Антоновим не видає йому ліцензію на відправлення за кордон зброї і боєприпасів, яка на той час вже прибула у порт Жовтневий (нині – Ольвія). Кравчук пише резолюцію на листі Стрешинського на ім’я голови Урядової комісії, мовляв, у чому питання, Марчук і Морозов підтримують. Однак це було брехнею – ні Марчук, ні Морозов не давали згоди на такий експорт.

Ось який факт зафіксовано в матеріалах кримінальної справи. 19 січня 1993 року міністру Антонову зателефонував Президент України Леонід Кравчук і сказав, що держава несе збитки, оскільки Антонов не підписує контракт Стрешинському. Антонов відповів Кравчуку, що по цьому контракту є дуже багато порушень, викликає сумнів правильність оцінки автоматів, які продаються удвічі дешевше, а також те, що патрони постачають Стрешинському більш пізніх років виготовлення, аніж обумовлювалося в контрактах. Кравчук наказав підписати ліцензію, а на подібні недоліки звертати увагу вже при розгляді наступних контрактів. Після розмови з Кравчуком Антонов кілька разів телефонував у Службу безпеки України та спілкувався з Євгеном Марчуком, який радив проявити принциповість і в разі незгоди не підписувати ліцензію.

Тим не менш, одержавши цей документ з візою Кравчука, Стрешинський атакує Міністерство оборони, вимагаючи направити в порт ешелони зі зброєю. Водночас організовується «наїзд» на міністра Антонова. І той підписує Стрешинському дозвіл на продаж зброї і боєприпасів.
Дізнавшись про ці фінти, голова СБУ Євген Марчук запропонував президенту Кравчуку відкликати свої резолюції на листах Стрешинського. Кравчук погодився зробити це.

Знову про італійський судовий процес

Український контррозвідник, полковник СБУ Володимир Куліш на початку березня 2003 року з деякими колегами, зокрема з ексначальником Головного управління розвідки СБУ, генерал-майором у відставці Олександром Шарковим, виступив, як свідок в італійському суді, в Турині по обвинуваченню Стрешинеського. Вперше в історії СБУ діючий полковник із контррозвідки давав свідчення в іноземному суді! Мені, приємно, що на стіл судді, окрім своїх матеріалів, Куліш поклав також копії моїх журналістських статей-розслідувань про Стрешинського, що вийшли у газеті «Київські відомості».

З роками у великій «картині» під умовною назвою «Стрешинський проти України» стали сходитися усі пазли, принаймні в моєму журналістському розслідуванні.

Повертаючись до виступу Куліша в Туринському суді, “Інтерфакс-Україна” повідомляв: «У Турині триває процес “Справа Стрешинського +8”… Полковник Куліш передав на розгляд суду фрагменти документального листування між британською та українською спецслужбами, а також відеокасету – на оперативній плівці зафіксовано момент встановлення на контейнері зі зброєю (порт Жовтневий) радіомаяка для контролю за курсом судна “Jadran express”».

Цікавими є обставини відрядження за кордон у 2003 році оперативного працівника СБУ Володимира Куліша. Ось як про це розповідає у своїй книзі «Моє життя у розвідці» генерал Олександр Шарков:

«…Виникли проблеми із виїздом до Турина Куліша В.П., який свого часу особисто порушив кримінальну справу у зв’язку з діяльністю «Стратега» (Стрешинського. – ЛФ.) в Україні. Виявилося, що безпосереднє керівництво Куліша В.П. в СБУ з невідомих причин категорично заборонило йому брати участь у судовому процесі. Довелося їхати у шпиталь СБУ на печерську, де на той час лікувався після автомобільної аварії Марчук Є.К. У моїй присутності Євген Кирилович зателефонував спочатку Радченку В.І. (очолював СБУ.-Л.Ф.), а потім Кучмі Л.Д., який активно заперечував проти поїздки Куліша В.П. до Турина. Єдиний залізний аргумент Марчука Є. К. про те, що потрібно захистити міжнародний престиж України, змусив президента дати згоду на за закордонне відрядження оперативного працівника СБУ».

Куліш дав у суді важливі свідчення про те, як СБУ під керівництвом Євгена Марчука вивела на чисту воду Стрешинського. Передав також вже згадану вище відеокасету про обладнання контейнера зі збоєю радіомаяком.

Пояснимо: у 1994 році СБУ, яку очолював Євген Марчук, спільно з британською спецслужбою провели унікальну спецоперацію із викриття афериста Стрешинського, який на вантажному судні “Jadran express” в обхід санкцій Радбезу ООН перевозив білоруські зброю та боєприпаси на Балкани, де тривали бойові дії. 5 травня 1994 року голова Комітету із санкцій щодо Югославії Ради Безпеки ООН Рональдо Мота Сарденберг письмово подякував українським компетентним органам за їх зусилля у викритті міжнародного афериста.

Здавалося б, ще у 1994 році про цю суперуспішну спецоперацію (вперше в історії України!), а також про подяку від Радбезу ООН (на світлині нижче) мали б розповідати провідні телеканали. Але вони чомусь мовчали…

Я досі переконаний: за таку роботу учасники блискучої спецоперації варті високих державних нагород. Натомість було інше… Як не парадоксально, затяжна боротьба з махінатором Стрешинським обернулася для декого з викривачів, наприклад для Володимира Куліша, неприємностями. А голова СБУ Євген Марчук, під чиїм керівництвом і було виведено на чисту воду злочинця Стрешинського, зазнав цькувань у виданнях російського агента Андрія Деркача. Леонід Кучма, мабуть, задоволено потирав руки…

Після повернення із Турина до Києва Володимира Куліша викликало «на килим» високе начальство. Перший заступник голови СБУ Петро Шатковський призначив службове розслідування – на якій підставі Куліш пред’явив в італійському суді відеокасету із фрагментарними записами завантаження корабля “Jadran express” (порт Жовтневий) зброєю та боєприпасами і чому “розголосив подробиці спільної операції».
Отож у рапорті на ім’я голови СБ України Володимира Радченка Куліш і пояснював: «Текст наказу щодо проведення службового розслідування викликав у мене подив. У ньому в директивному стилі, який не допускає двоякого тлумачення, вже сказано про мої неправомірні, несанкціоновані дії та розголошення інформації… Я категорично заперечую будь-які звинувачення на свою адресу. Мені зовсім не зрозуміло, які саме фрагменти відеозапису “розголошують подробиці спільної операції”, оскільки про це мені не повідомили… Відкидаю будь-які заяви про оперативний характер відеозапису, про те, що він містить оперативну інформацію. Нічого подібного там немає. До оперативної діяльності СБУ цей запис не має жодного відношення…

Відносно самого розслідування. Воно торкнулося свідка – громадянина України, який виступив в іноземному суді. А свідок, учасник кримінального судочинства, як відомо, у своїх діях керується винятково нормами кримінального та кримінально-процесуального законодавства України. Саме вони визначають процесуальну незалежність свідка, який несе особисту, у тому числі адміністративну та кримінальну, відповідальність за об’єктивність та повноту свідчень. Законодавство не поділяє свідків за посадами, які вони обіймають, не встановлює особливих норм для працівників правоохоронних органів. Тим більше воно не обумовлює необхідність погодження свідком своїх показів з ким-небудь (цим досягається незалежність свідка та його об’єктивність). Загальновідомо, що будь-який вплив на свідка – не припустимий, а в окремих випадках карається у кримінальному порядку».

Між тим, у Туринському суді йшлося про імідж нашої країни. Напрошується думка, що тодішнє керівництво СБУ, яке очолював Володимир Радченко ця обставина не цікавила. В Турині ж, як під час досудового розслідування, так і в суді, Стрешинський вигороджував себе, брехав, вигадував нісенітниці, плів різні харамани щодо «бізнесу» в Україні та «міжнародної мафії», паплюжив тих, хто викрив його афери.

Зокрема, вигадував (цитую протокол допиту): “Марчук погрожував мені, примушував займатися торгівлею зброєю”… “Марчук організував виробництво автоматів Калашникова та іншої зброї, яку продавав за низькими цінами фірмі “Global тechnologies іnternational”. Остання з вигодою перепродувала її іншим клієнтам. Різниця в ціні складала прибуток Марчука…”

Закономірно, що суд викликав для пояснень свідків з України.

Процитую дещо зі звернення Євгена Марчука на ім’я судді Ординарного трибуналу міста Турина Діаманте Мінуччі:
«У Стрешинського є чимало підстав помститися мені, як колишньому голові СБУ, особисто. Адже СБУ під моїм керівництвом викрила його протиправні дії, його причетність до незаконної торгівлі зброєю, оголосила його в розшук через Інтерпол, сприяла розвідувальному співтовариству НАТО щодо припинення поставки до Хорватії зброї всупереч санкцій Ради Безпеки ООН і затримання судна “Jadran express” з контрабандним вантажем. Цілком зрозуміло, що Стрешинський намагається за будь-яку ціну уникнути відповідальності за скоєні тяжкі злочини. Саме тому він обрав шлях перекладання вини на інших, тобто на мене. Ваша Честь! Як приватна особа, я дорожу своєю репутацією і маю намір захистити своє чесне ім’я і свою гідність, у тому числі й через суд. Як політик і державний службовець з більш ніж тридцятирічним стажем, я зроблю все, щоб відвести тінь від моєї держави, інтереси якої я представляв, обіймаючи посаду голови СБУ у 1991-1994 роках. Як громадянин, я готовий зробити все для торжества правосуддя, встановлення істини і виявлення винних».

Євген Кирилович просив суд долучити його заяву до матеріалів справи, а також допитати усіх учасників тих подій, які розслідуються, оперативних працівників та слідчих, які брали участь в оперативно-розшукових заходах і розслідуванні афер Стрешинського.

Тим не менш, такий поворот з викликом до Туринського суду українських свідків, за моїми припущеннями, не зовсім влаштовував СБУ, якою у той період керував Володимир Радченко. І це при тому, що Радченко не міг не знати про подяку в 1994 році Службі безпеки України від Комітету із санкцій Радбезу ООН (за діяльність у викритті Стрешинського).

Сьогодні, переглядаючи свої архіви, з висоти часу розмірковую про роль генерала Радченка в  історії «з наїздом» на Володимира Куліша, про деякі залаштункові процеси у відомому офісі на Володимирській, 33.

Пригадую довірливу розмову з Євгеном Кириловичем на цю тему. Це інтерв’ю було записано через чотири роки після завершення вже згадуваного процесу “Справа Стрешинського +8”. Я запитав, чому СБУ, на чолі якої стояв Радченко, пасивно поставилася до всього, що захисту іміджу країни в Туринському суді.

Почув відповідь. Один із фрагментів розмови Євген Кирилович попросив не оприлюднювати (можливо, пізніше, сказав він).

Нині ж вважаю за необхідне зробити це, процитувавши слова співрозмовника:
«Можна однозначно сказати, що СБУ, яку на той час очолював Радченко, усіляко гальмувала весь процес прояснення ситуації із викриттям Стрешинського, починаючи від видачі в інтересах мого захисту архівних матеріалів (не секретних, а також частково секретних) і закінчуючи дорученням для працівників, які займалися проблемами безпеки в Посольстві України в Італії», -говорив Євген Кирилович.
На моє запитання, який сенс був Радченку так діяти Євген Кирилович промовив: «У принципі підстав для гальмування у Радченка не було жодних. Але у нього завжди була проблема – якийсь комплекс виправдовування перед Кучмою, що він щось там не зробив… А Кучма дуже часто пред’являв йому претензії. Тут варто прокласти місток і до Володимира Сівковича (агента ФСБ. –ЛФ.), якого вдало вмонтували у систему влади в Україні. Радченко і Сівкович – родичі, їхні діти одружилися. Сівкович – це диявольська особистість, близький друг Радченка… Мені відомо, що начальнику Департаменту контррозвідки СБУ (а ця людина – креатура Леоніда Деркача) надійшла вказівка – під різними приводами не надавати документи, що стосуються ролі Марчука у викритті Стрешинського. Радченко показував Кучмі, як тримає мене у підвішеному стані. Це було потрібно йому, щоб, мабуть, бодай якось компенсувати в очах президента свої проколи – нерозкриті справи щодо вбивства Гонгадзе, «плівок» майора Мельниченка».

Каста обраних  та її технології

Марчук багато разів зазнавав різних інформаційно-брехливих нападів, ударів з-під тишка в тому числі від декого з тих, хто був поруч з ним на владному олімпі. Мені було незрозуміло, чому держава замість того, щоб дати по руках усім цим лиходіям часто відмовчувалася або ж займала якусь незрозумілу позицію. А дехто й тішився, що Марчук знову «під вогнем». І подібне спостерігалося на досить великому часовому відтинку. Простежувалася небезпечна тенденція: щойно захлиналася одна атака на Марчука, як через деякий час накочувалася інша.

А скільки розмов велося в інформаційному просторі після появи «плівок» майора Мельниченка зі службового кабінету президента Кучми! Яких тільки нісенітниць не вигадували! Найбільш типова – замовником «касетного скандалу» є начебто Марчук, а Мельниченко – його «агент». Декілька років гралася ця фальшива пластинка.

Чому б не показати (ну, хоча б натякнути) співвітчизникам, що у цих справах теж простежується “рука Марчука”? І показали, і натякнули…
На жаль, з появою у 1994 році біля керма країни Леоніда Кучми з’явився поживний грунт для подібних цькувань та фальсифікацій – криміналізація економіки, влади і суспільства, «коли замість писаних цивілізованих законів діє тільки право сильного». Про це публічно говорив Євген Кирилович у 1999 році, винісши свій вердикт такій жахливій ситуації: «В Україні існує два паралельні суспільства. Одне – процвітаюче тіньове, для невеликої категорії вибраних. В ньому діють закони нормальної логіки, є свої лідери, фінансові та виробничі інститути, ефективно працюють з усіх боків захищені схеми економічного розвитку, наявна ієрархічна структура виконавців, включаючи паралельні структури. Там панують свої закони, які не передбачають і не пробачають застосування викривленої логіки».

А ось як згадує у книзі «Переворот на Хрещатику» той жахливий період кучмівського правління Перший Київський міський голова Леонід Косаківський: «Було створено потужну надбудову, щось на кшталт апарату колишнього ЦК Компартії, якій заманулося тримати в покорі всю країну, яка тасувала кадри, немов колоду карт, яка підтримувала заряд постійного протистояння в суспільстві: президента – з Верховною Радою, усієї системи виконавчої влади – із системою народовладдя».

Каста обраних бачила і знала, що Марчук не з їхнього «золотого суспільства», він – інший… Звідси також – недовіра, настороженість, заздрість.
Серед незалежних аналітиків побутувала думка, що однією з особливостей Кучми стало правило – усувати зі свого шляху тих, «хто своїм авторитетом та діями починав його затінювати», здобуваючи чимраз більшу популярність та підтримку в народі. Очевидно, з цієї причини у1996 році Кучма зняв «неблагонадійного» Марчука з посади прем’єр-міністра, прикрившись надуманим формулюванням, що глава Уряду буцімто «створює власний політичний імідж».

Насправді ж, це була розправа. На думку відомого економіста, науковця Олександра Савченка, «Євген Марчук – найбільш інтелектуальний прем’єр-міністр України». Процитую фрагмент із книги Савченка: «Антиукраїнець», яка вийшла у 2019 році:

«У 2004-му з «Марчуком Кучма з насолодою розправився вдруге», – писав у «Сільських вістях» публіцист Іван Бокий. (Йдеться про звільнення з посади міністра оборони. – Л.Ф.) – Позавчора міністр оборони з’явився у Верховній Раді, щоб доповідати черговий військовий законопроєкт, а в цей час Кучма у Павлограді на Дніпропетровщині оголосив про його відставку. Офіційно – за те, що армія погано зберігала боєприпаси, і за те, що на Павлоградському заводі не перероблялася утилізована зброя. Останнє, щоправда, більше стосується уряду, бо ж Марчук давно не прем’єр-міністр і бюджетом не розпоряджається, а ось щодо боєприпасів, то хвороба ця давня, ще з Кузьмукових часів, та й без грошей бездоглядна порохова бочка не може не вибухати. Власне, за кучмівщини вся Україна стала такою пороховою бочкою».

Факти свідчать: публічна розправа з міністром оборони Марчуком – це була також і ворожа спецоперація, зокрема російська. Напередодні відставки майже одночасно на російських та українських телеканалах з’явилися матеріали, у яких міністра оборони звинуватили у незаконній допомозі Туреччині. До цієї країни, згідно з контрактом, було відправлено гвинтокрили для гасіння пожеж (на жаль, один із них розбився в авіакатастрофі). Одразу після замовних сюжетів по російському ТБ генеральний прокурор України, представник донецького клану Геннадій Васильєв раптом скликає прес-конференцію і заявляє про відповідальність Марчука за трагедію в Туреччині. Наступного дня, приїхавши на Павлоградський хімічний завод, Кучма також атакує Марчука, подаючи народу сенсацію: «Я сьогодні заявив – я приймаю відставку Марчука за те, що у цьому плані робиться тут не так, необхідно діяти по-державному…». Ніякої заяви про відставку Євген Кирилович не писав, з ним президент на цю тему не розмовляв. Утім, для Кучми етичні норми та правила абсолютно не існували.

Росії було вигідно вивести Марчука з політичної орбіти, адже це був потужний пронатовський політик і докладав великих зусиль, щоб Україну все ж прийняли до Альянсу. До речі, якраз у той період випнувся на публіку зі своєю прокремлівською заявою прем’єр Віктор Янукович, що, мовляв, Україна не ставить метою вступ до НАТО.

Отже, формувалося сприятливе тло для того, щоб російські отруйні щупальця на догоду росії з допомогою деркачів все глибше проникали в український організм. З дороги прибирали усіх, хто бачив це і заважав, давав відсіч. Водночас Кучма, виступаючи на колегії Міноборони 5 листопада 2002 року, заспокоював суспільство казочками, що «навколо України утворився пояс безпеки і стабільності», наполягав на «доведенні до мінімальної чисельності військ» (на чолі МО України тоді був Володимир Шкідченко). У лютому 2022 році український народ на собі відчув, що означає той «пояс безпеки і стабільності» закладений лиховісним Кучмою.

Журналіст Іван Бокий (нині покійний) влучно підмітив: «Кучма люто не любив Марчука віддавна, і це ні для кого не було секретом… Кучма змушений був його терпіти, але наскільки нам відомо, ні тепла, ні довіри у їхніх стосунках не було. Він навіть дозволив Деркачам вести війну проти Марчука».
Прочитаймо, що у 1994-му обіцяв у своїй передвиборчій програмі кандидат в Президенти України Кучма: «Використовуючи всі президентські повноваження, поведу жорстоку, непримиренну боротьбу проти корупції, мафії та інших проявів злочинності». Але після виборів усе сталося навпаки – Кучма будував свій паралельний світ, а разом з ним – Леонід та Андрій Деркачі, Дмитро Табачник, Олександр Волков, зять Кучми Віктор Пінчук, Вадим Рабінович, Ігор Бакай, Віктор Медведчук, а також інші з касти вибраних.

Як пише професор Олександр Савченко у книзі «Антиукраїнець», «Леонід Кучма спочатку був активним реформатором, але з часом його родичі і партнери стали мільярдерами, – і саме вони вже формували порядок денний президента України. На початку 2000-х років до них (олігархів) долучилися нові сили впливу на владу в Україні: ФСБ (КДБ) Росії… В Адміністрації Кучми домінувала російська агентура».
Звичайно, Кучма навмисно використав питання утилізації ракетного палива, боєприпасів у Павлограді для зведення рахунків з Марчуком.

Гортаючи свої архівні газетні інтерв’ю з Євгеном Кириловичем, натрапив на своє запитання.
«Що допомогло вам вистояти, не зламатися? – поцікавився.

«Віра у правду, що вона восторжествує, – відповів Євген Кирилович. – Бо якби за моєю спиною був бодай найменший гріх, то було б дуже важко боротися…».

У мене не столі лежить книжечка Євгена Кириловича «П’ять років української трагедії» з дарчим написом: «Шановному Леоніду Фросевичу – сміливому журналістові і мужньому чоловікові, від автора із сподіваннями, що нам більше не доведеться займатися українськими трагедіями. Євген Марчук, 6 листопада 2002 року».

28 січня Євгену Кириловичу Марчуку мало б виповнитися 85 років. Пам’ятаємо. Світла пам’ять.

Леонід Фросевич

Сообщение Погляд крізь роки на італійську справу Євгена Марчука появились сначала на Український репортер.

Думаю, молодому поколінню українців буде цікаво дізнатися як в Україні зароджувалася мафія, олігархія, політична корупція і хто був їх «хрещеними батьками”. Я був не лише свідком тих буремних кримінальних подій. З групою офіцерів-побратимів ми протистояли цьому антисоціальному явищу і в рамках своїх повноважень боролися з «українським спрутом» — кримінально-політичною мафією на державному рівні.

«Антимафія»

Восени 1992 року, будучи начальником відділу військової контррозвідки СБУ, я зі своїм заступником підполковником Анатолієм Єрмаком створив таємну офіцерську організацію «Антимафія», яка займалася виявленням фактів корупції і організованої злочинності серед народних депутатів, вищих посадових осіб органів державної влади — в адміністрації президента, уряді, МВС, СБУ, прокуратурі, судах і серед воєначальників Збройних сил (на той час — мільйонний осколок радянської армії за чисельністю, який знаходився на території України).

В основу створення української «Антимафії» ми з Анатолієм Єрмаком заклали такі принципи підбору кадрів: національний ПАТРІОТИЗМ, ПРОФЕСІОНАЛІЗМ, ПОРЯДНІСТЬ — принцип трьох «П».

Якщо ви відвідаєте Дипломатичну академію України імені Геннадія Удовенка (академія носить його ім’я з 2017 року), в холі ви побачите девіз академії: «Патріотизм, Порядність, Професіоналізм» (Геннадій Удовенко). У своїй діяльності мій багаторічний друг і колега по парламенту Геннадій Удовенко взяв на озброєння наш принцип «три П», який став загальнонародним, за що я йому вдячний.

У 1996 році, будучи народним депутатом, головою парламентського Комітету з питань боротьби з корупцією і організованою злочинністю, я брав участь у Міжнародній конференції по боротьбі з організованою злочинністю і відмиванням «брудних грошей», яка проходила в одній із столиць Західної Європи. В конференції брали участь представники правоохоронних органів всієї Європи. В розмові за кавою і бокалом вина з учасниками конференції я розповів про діяльність очолюваної мною офіцерської організації «Антимафія. Закріпили знайомство, обмінялися телефонами, адресами, умовними паролями для зв’язку, домовилися неофіційно обмінюватися інформацією, допомагати один одному у боротьбі з міжнародною злочинністю і корупцією і створили негласне європейське об’єднання «Антимафія».

З того часу минуло майже тридцять років. Учасники тієї конференції, як і я, уже на пенсії, виховуємо онуків (у мене їх четверо, старший — на фронті). На жаль, деякі з моїх колег-побратимів відійшли в інший світ (світла їм пам’ять). Але до цього часу ми, ветерани, підтримуємо зв’язки, обмінюємося інформацією…

Наведу приклади перших успішних «операцій» (в тому числі і за кордоном) офіцерської організації «Антимафія».

5 березня 1993 року я і Анатолій Єрмак (як члени СОУ, а не як посадові особи СБУ) опублікували в газеті «Независимость» статтю під заголовком «Олігархія». Газета виходила понад мільйонним накладом.

Який резонанс викликала ця публікація, народні депутати першого скликання пам’ятають й досі. Це була інформаційна атомна бомба, окремі фрагменти якої передрукували зарубіжні газети.

Був сесійний день, п’ятниця. Майже кожен депутат, який виступав на сесії парламенту, тримав у руках цей номер газети і вимагав створення слідчої комісії для розслідування фактів, наведених у нашій публікації.

У статті було зазначено, що члени Спілки офіцерів України на чолі зі мною створили конспіративну організацію «Антимафія» для боротьби з мафією і корупцією у вищих ешелонах влади. Це, мабуть, найбільше і злякало багатьох народних депутатів і урядових можновладців. Лунали пропозиції заслухати мене на сесії Верховної Ради. Я був готовий до зустрічі з корумпованими депутатами і міністрами…

Коротко про суть публікації. Нами були добуті документи (в тому числі і за кордоном), які засвідчили, що таємно від народу, при покровительстві прем’єр-міністра України Кучми в грудні 1992 року був створений міжнародний фінансово-економічний мафіозний спрут — закрита акціонерна група «Україна».

Головним ініціатором і співзасновником бізнесової структури був міжнародний аферист, президент швейцарсько-канадської фірми «СІАБЕКО груп» Борис Бирштейн, який мав право на отримання 35% прибутку у вигляді дивідендів за маркетингові послуги.

Довідка: Борис Йосипович Бирштейн, 1947 р. н., уродженець Вільнюса, директор вільнюської текстильної фабрики (з 1972 р.), агент зовнішньої розвідки КДБ СРСР, «емігрував» за дорученням КДБ в Ізраїль в 1977 році, став громадянином Ізраїлю, Канади, Швейцарії (більше про нього  тут: https://ord-ua.com/2013/09/17/novyim-glavoj-administratsii-prezidenta-ukrainyi-stanet-chelovek-borisa-birshtejna/

Українські ж підприємства, які були співзасновниками (акціонерами) АГ «Україна» і поставляли свою сировину і товари, отримували лише 8,13% прибутку.

Члени правління АГ «Україна», до якого ввійшли вісім генеральних директорів підприємств і державні мужі, згідно з договором і статутом, мали право на отримання акцій і найголовніше — отримання прибутків у валюті, яка зачислялася на їхні закордонні рахунки.

Нагадаю, на той час відкриття і використання банківських рахунків в іноземних банках без дозволу НБУ було злочином.  Але ці люди на закон уваги не звертали — вини відчували себе господарями України, захищеними депутатською недоторканністю, урядовими посадами і генеральськими погонами…
«Закордон» у правлінні АГ «Україна» представляли Бирштейн і його партнери Гут, Співак і Шнайдер.

«Антимафії» удалося добути у Цюріхі (Швейцарії) протокол № 1 установчих зборів засновників АГ «Україна» протокол № 2 загальних зборів про затвердження Правління АГ «Україна», а також фотокопії фінансово-банківської документації і договорів про обсяги отриманої з українських заводів сировини і товарів.

Якби не ці документи, важко було б повірити в яких масштабах грабують Україну державні можновладці з депутатськими, урядовими мандатами і з великими зірками на погонах СБУ і ділять мільйонні «бариші», а в цей час гірники, металурги, робітники хімічної промисловості місяцями не отримують зарплату, а їх сім’ї голодують…

Країна перебувала у глибокій економічний депресії: відсутність повноцінної національної грошової одиниці (були сурогатні гроші — купоно-карбованці), крах економіки і гіперінфляція (понад 10 000%) призвели до катастрофічного скорочення ВВП, високого рівня безробіття, масової заборгованості з заробітної плати, щоденного зростання цін більш як на 30%.

У статті ми попередили, що якщо на державному рівні не будуть вжиті необхідні жорсткі заходи економічного і юридичного характеру (і пропонували, які саме), то владу в Україні захопить олігархія і політична мафія, що і сталося під час президентства Кучми (1994—2004 рр.), виборчу компанії якого у 1994 році фінансував Бирштейн.

Бурхливе обговорення статті «Олігархія» у Верховній Раді завершилося тим, що головуючий Іван Плющ дав протокольне доручення Генеральному прокурору перевірити викладенні в ній факти. На тому все і закінчилося. Генпрокуратура виявилася безсилою проти міжнародного мафіозного спруту, який був під «політичним дахом» прем’єр-міністра Кучми і так званим «оперативним супроводом» і «контролем» керівництва СБУ…

Лише згодом, ставши народними депутатами, я й Анатолій Єрмак, працюючи в парламентській тимчасовій слідчій комісії (ТСК), виявимо закордонні рахунки і які суми валюти були перераховані їхнім власникам — членам правління АГ «Україна» і змусимо деяких з них купити ліки та інвалідні візки для чорнобильців.

Через одинадцять років після публікації статті «Олігархія» Анатолій Бень у зазначеній книзі «Синдикат» напише: «Нагадаємо, це був початок 1993 року, коли такі слова, як «акція», «дивіденди», «офшори», «олігархія» і «білокомірцева мафія», ще мало хто чув і дуже не хотілося вірити, що через кілька років усе це ввійде до нашого лексикону так впевнено, що дехто з нинішніх політиків і державних мужів з удаваною гордістю битиме себе в груди: так, я олігарх, і що ви мені зробите?».

«Урядова мафія» Кучми

Восени 1995 року «Антимафія» добула копії документів, які вказували, що весною 1993 року прем’єр-міністр України Леонід Кучма за попередньою змовою з міністром Кабінету міністрів Анатолієм Лобовим, головою Донецького міськвиконкому, народним депутатом Юхимом Звягільським, в. о. генерального директора СП «Донкавамет» Валерієм Гольдіним (бізнес-партнер Звягільського), генеральним директором Київського НВО «Реле і автоматики» В. Пономарьовим, його заступником І. Хелемським та іншими особами (їх прізвища і посади встановлені) шляхом зловживання службовим становищем у складі організованої злочинної групи під виглядом викупу частки статутного капіталу в німецької фірми «VAREX» на користь Донецької міськради викрали і привласнили 12 млн нім. марок з Державного валютного фонду. Кошти спочатку були перераховані на рахунок фірми, а потім — на їхні закордонні рахунки.

За висновками очолюваної мною ТСК, Кучма, Звягільський, Лобов та їх співучасники вчинили злочин, передбачений ч.5 ст. 191 КК України (привласнення державних коштів в особливо великих розмірах, вчинених організованою злочинною групою).

З цих коштів директор фірми «VAREX» Норберт Петерс перерахував:

• Олександру Кравчуку (сину президента Леоніда Кравчука) 600 тис. марок на його банківський рахунок «457 Марія» у Швейцарському бану;
• офшорній компанії «OlimpiaLtd», яка належала Юхиму Звягільському, 1 млн. нім. марок;
• В. Пономарьову — 670 тис. нім. марок, І. Хелемському — 2 млн. 790 тис. нім. марок,
• В. Капустіну — 2 млн. 160 тис. нім. марок;
• Ользі Лобовій (дружині міністра Кабінету міністрів Лобова при прем’єрі Кучмі) у різній валюті: 1 млн. 300 тис. нім. марок (банк Мюнхена), 541 250 французьких
франків на рахунок у французькому банку (еквівалент 160 480 нім марок на той час), 2 млн. доларах США (еквів. — 3 млн. 300 тис. нім. марок) у Женевський банк (Швейцарія).

Всього на рахунки Лобової було перераховано іноземної валюти на загальну суму 7 345 000 нім. марок.

Згідно з оперативною інформацією «Антимафії», з суми отриманої Ольгою Лобовою, її чоловік Анатолій Лобов передав Кучмі готівкою 3 млн. або перерахував на контрольовані ним закордонні рахунки, які належали Олександру Волкову, який на той час був членом Ради промисловців і підприємців при прем’єр-міністрі Кучмі.

Ці кошти Кучмою були використані на президентських виборах 1994 року. Ставши президентом, Кучма відразу призначив Волкова своїм помічником.
«Антимафія» змогла отримати номера банківських рахунків, назви банків, фотокопії копії платіжок про перерахування валюти, листів Звягільського, письмових розпоряджень Кучми, банківських платіжок про перерахування 12 млн. нім. марок на рахунок фірми «VAREX».

Ми, навіть, змогли добути фотокопію бланку мюнхенського готелю, де проживав Лобов, на якому він власноручно написав номери валютних рахунків своєї дружини Ольги Лобової в іноземних банках та суми коштів, які фірма «VAREX» повинна їй перерахувати з отриманих 12 млн. нім. марок і поставив свій підпис (копію бланку з текстом та копії інших документів з депутатським зверненням я надіслав Генпрокурору).

Спільними зусиллями з членами наших європейських осередків «Антимафії» я добув копії документів, які свідчили, що Олександр Волков впродовж 1993-1995 років зареєстрував за кордоном понад десять різних фірм, в тому числі п’ять в офшорах (дві із яких на ім’я своєї дружини), відкрив близько сорока рахунків в банках Бельгії, Швейцарії, Великої Британії, США на інших країнах. На рахунках були акумульовані десятки мільйонів доларів. Для відкриття цих рахунків Волков використав п’ять закордонних паспортів, два з яких були службові і два дипломатичні.

З 1993 по 1997 рік на особисті рахунки Волкова і рахунки його фірм лише у бельгійських банках надійшли кошти на загальну суму 15 млн. 831 тис. доларів США і 7 млн. 994 тис. бельгійських франків. За цей період Волков зняв готівкою майже півтора мільйони доларів і оплатив кредитними картками різноманітні покупки (ювелірні вироби, одяг, взуття та ін.) на загальну суму 1 млн. 77 тис. доларів.

Ми з Анатолієм Єрмаком встановили, що Олександр Волков здійснював великі фінансові оборудки через (уже згадувану) фірму «СІАБЕКО груп» Бориса Бирштейна, який був засновником АГ «Україна». Цей міжнародний мафіозний спрут фінансував президентську виборчу компанію Кучми в 1994 році.

На початку 1997 році фінансова поліція Бельгії порушила кримінальну справу проти помічника президента України Волкова за підозрою у відмиванні грошей. В розслідуванні справи щодо Волкова бельгійським колегам допомогла наша філія «Антимафії» в Європі.

18 березня 1997 року суд Бельгії арештував кошти Волкова на загальну суму 3,5 млн. дол. США і 3,6 млн. бельгійських франків.
9 жовтня того ж року бельгійська газета «De Standard» повідомила про порушення справи проти Волкова у статті під заголовком «Особистий помічник президента України підозрюється у відмиванні грошей».

Добуті документи (а це — десятки аркушів!) разом з моїм депутатським запитом, який був оголошений на сесії Верховної Ради, були направлені Генеральному прокуратуру для порушення кримінальної справи проти помічника президента Волкова і взяття його під варту. Проте, хто ж міг його «посадити», він же майже як «пам’ятник» — помічник і «гаманець» «хрещеного батька» української «кримінально-політичної мафії», президента Кучми, який удостоїв Волкова двома орденами «За заслуги» ІІІ і ІІ ступенів у 1998 і 2000 роках.

Орденом «За заслуги» І ступеня Волкова удостоїв у 2013 році президент-втікач, зрадник Янукович (раніше тричі судимий за корисливі і насильницькі злочини).

Про ці фінансові афери щодо розкрадання коштів з валютного фонду України мафіозною організацією на чолі з Кучмою і Кравчуком, знайдені закордонні валютні рахунки, офшорні компанії я доповів на одному з пленарних засідань Верховної Ради, яка дала доручення Генпрокуратурі провести розслідування наведених мною фактів і проінформувати парламент. В процесі досудового слідства прокуратура у своїй письмовій відповіді підтвердила наведені мною факти злочинної діяльності Звягільського, Кучми, Кравчука, Волкова та інших, але до кримінальної відповідальності вони так і не були притягнуті…

Декілька учасників мафіозно-олігархічних бізнесових структур Кравчука і Кучми, які були виконавцями зазначених фінансових афер або їх свідками — були вбиті.

У Донецьку трьома пострілами із пістолета був застрелений в. о. генерального директора СП «Донкавамет» Валерій Гольдін (бізнес-партнер Звягільського), якому фірма «VAREX» перерахувала 9 950 000 нім. марок, а його дружині — 150 тис. марок.

Була вбита головний бухгалтер цієї фірми Беата Шмальцль, яка перераховувала валютні кошти «українським мафіозі». Її знайшли в Туреччині, де вона була на відпочинку, з відрізаною головою…

Вбили перекладача на переговорах з фірмою «VAREX» Євгена Гомелька.

Олександр Лазебний (як і Гольдін) був застрелений трьома пострілами з пістолета, коли Генпрокуратура зняла з нього охорону. Він допоміг сину президента Кравчука Олександру відкрити рахунок «457 Марія» і потім перерахував на нього 790 000 нім. марок, а фірма «VAREX» — 600 000 нім. марок.
Ще один свідок цієї фінансової афери Едуард Кармелицький «раптово помер» від серцевого нападу…

Політична мафія «зачищала» свідків своєї злочинної діяльності. «Хрещені батьки» української мафії керувалися принципом сицилійської мафії «коза ностра»: «надійний свідок — мертвий свідок».

…Криміногенна обстановка в країні була відповідна: рекет, бандитизм, замовні вбивства майже щодня, кримінальні розборки, автоматні черги, вибухи й підриви. Країна була поділена на зони впливу між організованими злочинними угрупованнями, яких «кришувала» корумпована до самого верху міліція, авторитети злочинного світу відкривали фіктивні фірми, казино, через які відмивали «чорний нал», конвертували його у валюту в підконтрольних їм приватних банках, яку виводили за кордон, де купували нерухомість або вкладали в бізнес в офшорах, ставали депутатами місцевих рад і отримували депутатську недоторканість, сотні злочинців — «злодіїв у законі» — не можна було притягти до кримінальної відповідальності через наявність депутатського мандату. Місцеві ради, особливо в південно-східних регіонах, були під контролем «королів» злочинного світу…

За кримінальними фінансово-бізнесовими структурами президентів Кравчука і Кучми, а також прем’єрів Лазаренка і Януковича «Антимафія» виявила не один труп, які були співучасниками або свідками їхніх злочинних афер і кривавих злочинів. Про це мною було описано у депутатських зверненнях і запитах до керівників правоохоронних органів. Вбивства так і залишилися нерозкритими. Матеріали я опублікував у ЗМІ.

Перемогу Кучмі на президентських виборах 1994 року забезпечив фінансово-промисловий мафіозний спрут «червоних» південно-східних директорів — закрита акціонерна група «Україна» і «СІАБЕКО» на чолі з міжнародним аферистом, агентом КДБ Борисом Бирштейном, який фінансував вибори Кучми.

Над Україною на повний зріст піднялася Дніпропетровська кланова олігархія, яку Леонід Кучма за час свого президенства (1994 – 2004) перетворив у кримінально-політичну мафію на державному рівні і встановив проросійський жорсткий авторитарний режим.

Кучма став «хрещеним батьком» української мафії, вибудувавши вертикаль влади як у сицилійській мафії «коза ностра» («наша справа»).
Йому були підпорядковані всі гілки державної влади (законодавча, виконавча, судова) і органи місцевого самоврядування. На відповідальні посади призначалися особи, які були віддані Кучмі, клялися йому у вірності і виконати будь-який його наказ.

Розподіл державної власності відбувався лише за згодою Кучми серед осіб з його близького оточення.

Свобода слова була придушена. Багато газет змушені були друкуватися підпільно. Були вбиті відомі журналісти (Гонгадзе, Александров). Десятки журналістів були залякані або куплені.

Політична опозиція жорстко переслідувалася. Щодо активних її членів вчинялося фізичне насильство, лунали погрози фізичного знищення, готувалися вбивства (Єльяшкевич, Подольський, Омельченко). Україна була занурена у пітьму страху і насильства.

Шляхом конституційних маніпуляцій «хрещений батько» української мафії Кучма готувався стати президентом на третій строк. Україна опинилася на краю прірви білоруського або московського фашистського тоталітаризму…

Наступним «хрещеним батьком» мафії в Україні став тричі судимий за корисливі і насильницькі злочини, агент КДБ Віктор Янукович, який був «коронований» злодіями в законі Донеччини. Після «коронації» президент Кучма призначив Януковича главою Донецької державної обласної адміністрації, а згодом — прем’єр-міністром. У 2010 році «коронований злодій в законі» Янукович став президентом України.

Подальші події за участі зрадника-втікача Януковича — загальновідомі…
***
На превеликий жаль, оперативний відділ військової контррозвідки СБУ, який я очолював у 1992-1995 роках, не мав повноважень органу дізнання або досудового слідства і, згідно з КПК, я НЕ МАВ права порушувати кримінальні справи, проводити арешти, невідкладні слідчі дії, а після їх проведення — направити справу по підслідності в Генеральну прокуратуру або в суд для розгляду справи по суті.

Добуті «Антимафією» матеріали я офіційно направив в Генпрокуратуру для порушення кримінальних справ щодо Кравчука, Кучми, групи народних депутатів, Медведчука та їх «подільників». Справи не відкрили, а матеріали про їх злочинну діяльність — тихо «похоронили»…
У мене з Анатолієм Єрмаком залишився єдиний вихід — обнародувати ці матеріали у ЗМІ і надати їм максимального розголосу. Та виявилося, що після їх публікацій українські таргани-корупціонери-мафіозі світла не бояться.

Деякі невігласи нам дорікали, чого ви нікого з них не посадили… Такі зауваження лише засвідчували юридичну безграмотність таких крикунів. Народний депутат «не саджає». Він має право лише на депутатське звернення або запит до правоохоронного органу. Навіть, висновки і пропозиції парламентської ТСК, згідно ст. 89 Конституції України, не є вирішальними для слідства і суду.

Ми з Анатолієм Єрмаком не мовчали. Ми говорили правду. Проте «мудрий» народ наступав на одні і ті ж граблі і обирав президентами і депутатам корупціонерів, мафіозі і агентів Москви. Дообиралися…

Після вбивства журналіста Георгія Гонгадзе, замаху на життя народного депутата Олександра Єльяшкевича і громадського діяча Олексія Подольського, підготовки замаху на мене і спроби викрадення молодшого сина, появилися навіть думки, чи не створити в «Антимафії» бойову групу «Біла стріла» або «Меч» для фізичної ліквідації державних мафіозі на найвищому політичному рівні.

Президент Кучма віддав наказ голові СБУ Деркачу знищити мене і Анатолія Єрмака. Коли нам про це стало відомо, ми обмежилися особистим і публічним попередженням Кучмі в присутності групи народних депутатів. Деркачу сказали у вічі, що у випадку чого…, він і Кучма будуть ліквідовані впродовж доби. Коли ми з Єрмаком про це говорили Деркачу в присутності його заступника, у нього ледь не трапився серцевий напад… Подіяло. Кучма заборонив охороні пускати мене в Адміністрацію президента і відмовив мені в прийомах як народному депутату.

За нашими оперативними матеріалами Генпрокуратура порушила кримінальні справи проти нардепів генерал-лейтенанта Володимира Толубка (секретаря Комітету Верховної Ради з питань оборони і державної безпеки), Юрія Гайсинського (тоді — першого заступника Генерального прокурора), а також були арештовані декілька старших офіцерів, високопосадовців Київського військового округу (які потім будуть засуджені до багатьох років позбавлення волі Верховним Судом України як судом першої інстанції).

Окрім того, я направив у ГПУ матеріали для порушення кримінальних справ ще приблизно на три десятки народних депутатів, членів уряду, армійських і міліцейських генералів, оприлюднив інформацію про їх злочинну діяльність на телебаченні, радіо і опублікував у пресі. Зокрема, у найбільш тиражній російськомовній газеті «Независимость»:
• «Что урвал генерал?» 18.07.1992;
• «В Украине господствует политическая мафия», 09.04.1993;
• «Мафия Внутренних Дел», 16.04.1993;
• «Номенклатура построила нам коррумпированно-мафиозную Украину», 16.07.1993.).

Про корумпованих народних депутатів і державних чиновників мої статті й інтерв’ю були також надруковані в газетах «Україна молода», «Сільські вісті», «Вечірній Київ», «Молода гвардія», «Молодь України», «Народна армія».

Про корупціонерів, назвавши їхні прізвища і посади, я розповів на українському радіо і телебаченні.
Користуючись нагодою, хочу подякувати головним редакторам цих видань і журналістам, які не побоялися оприлюднити такі матеріали. Тоді дійсно в Україні були незалежна преса і свобода слова, а не сьогоднішній «єдиний телемарафон» — піар агенція влади.

У відповідь генерал Толубко в газеті МО України «Народна армія» надрукував статтю під заголовком «37-й рік полковника Омельченка» і вимагав мого звільнення з органів СБУ. Обламався…

Спроба арештувати Чечеватова і Касатонова

Окрім того, я офіційно звернувся до генпрокурора Віктора Шишкіна і президента України Кравчука (звернення було опубліковане в пресі) з клопотанням про арешт командувача КВО генерал-полковника Віктора Чечеватова, який активно підтримав серпневий путч в 1991 році (так звана «ГКЧП»), відмовився прийняти українську присягу і вчинив корисливі злочини (розкрадання державного майна), командувача ЧФ РФ адмірала Ігоря Касатонова (привласнення державного майна і зловживання службовим становищем) і народного депутата України, члена Комісії з питань оборони і державної безпеки Верховної Ради, генерал-майора, начальника політуправління КВО, помічника президента Кравчука (1991—1992 рр.) Бориса Шарикова (зловживання службовим становищем у корисливих цілях), опублікувавши в пресі документальні матеріали, які підтверджували вчинення ними злочинів.

Президент Кравчук сказав Генпрокурору, що нехай Чечеватов і Касатонов їдуть у росію, щоб не сваритися через їхній арешт iз президентом росії Єльциним (вбивці першого президента незалежної Ічкерії Джохара Дудаєва).

Кримінальні справи щодо Толубка і Гайсинського, а також матеріали перевірки щодо Шарикова та декількох десятків народних депутатів і членів уряду «без шуму і пилу» були «поховані» після звільнення Віктора Шишкіна з посади генпрокурора. Разом iз ним були зняті з займаних посад (мабуть, для рівноваги) Гайсинський і Шариков, яких треба було судити…

«Антимафія» змогла добути документа про відкриття сином президента Кравчука Олександром банківського рахунку «457-Марія» на своє ім’я у Швейцарському банку «Volksbank» у м. Сант-Моріс та копії банківських платіжок про перерахування на цей рахунок сотні тисяч іноземної валюти (німецькі марки, швейцарські франки, американські долари) на загальну суму понад 1 млн. 300 тис. доларів США. Дочку О. Кравчука (внучка президента Л. Кравчука) звати Марія, 1988 р. н.

Здобутком «Антимафії» став таємний указ президента Л. Кравчука № 482/92 від 23 вересня 1992 року, яким він створив громадський координаційний центр сприяння президентові України при дирекції Українського фонду «Нове покоління».  Наприкінці січня 1993 року за вказівкою президента Кравчука Міністерство оборони України перерахувало 1 млн. доларів США (які призначалися на будівництво житла для безквартирних офіцерів ЗСУ) на рахунок фонду як «добровільний внесок для статутної діяльності фонду».

У лютому і березні 1993 року валюта трьома траншами на загальну суму 840 000 доларів була перерахована в США на рахунок корпорації, створеної колишніми жителями України — сім’єю Злобінських.

У березні і липні того ж року на рахунок «Марія-457», який належав сину президента Олександру Кравчуку, поступили відповідно 25 000 і 195 000 доларів США. У січні 1994 року президент Кравчук отримав у подарунок від американської корпорації, якій було перераховано 840 000 доларів, автомобіль «Chevrolet Lumina» (1993 року випуску), який зареєстрував на себе. «Антимафія» отримала копії банківських платіжок на зазначені перерахування валюти і копії реєстраційних документів на автомобіль, подарований Кравчуку.

Про валютні оборудки під егідою президента Кравчука і прем’єра Кучми я оголосив на сесії Верховної Ради у березні 1998 року. Згідно постанови парламенту моя інформація як голови Комітету з питань боротьби з організованою злочинністю і корупцією і члена ТСК у справі «Бласко» була направлена Генеральному прокурору для проведення розслідування і опублікована у газетах «Голос України» і «Сільські вісті» (на фото).

Добуті мною, Анатолієм Єрмаком і нашою організацією «Антимафія» документи в черговий раз були «похоронені» в Генеральній прокуратурі. Кравчук і Кучма залишилися «білими і пухнастими»…

Наступного року (1999) Кучма шляхом масових фальсифікацій, підкупу виборців і за допомогою адміністративного ресурсу вдруге став президентом України. Свій новий президентський, а не тюремний термін, він почав із замовлення керівникам СБУ і МВС Деркачу і Кравченку викрасти журналіста Георгія Гонгадзе і зробити йому «П*ЗДЕЦЬ», що на злочинному сленгу означає «СМЕРТЬ», «ВБИТИ».

Про викрадення і вбивство журналіста Георгія Гонгадзе читайте за посиланням: https://www.afisha.it/ucrainians/zamovnyky-vbyvstva-zhurnalista-heorhiia-honhadze-vidomi-ale-ne-pokarani-j-dosi-heneral-omelchenko/

«Їх потрібно знищити!»

Коли ми з Анатолієм Єрмаком за допомогою нашої організації «Антимафія» знайшли за кордоном нерухомість, валютні рахунки на десятки мільйонів іноземної валюти сімейства президента Кучми, його зятя Віктора Пінчука, помічника президента Олександра Волкова, прем’єр-міністра Павла Лазаренка і його бізнес-партнерів, Кучма дав доручення генеральному прокурору Григорію Ворсінову, очільнику МВС Юрію Кравченку і голові СБУ Леоніду Деркачу виявити і знешкодити нашу організацію «Антимафія», а Деркачу — додатково доручив знищити мене і Анатолія Єрмака (це зафіксовано на аудіозаписах майора Мельниченка). Дослівно (мовою оригіналу) звучить так: «Их нужно уничтожить! Они зверье!».

Деркач запевнив Кучму, що дасть відповідні розпорядження щодо мене і Єрмака…

Це було однією із самих «веселих» історій нашої депутатської діяльності — трьох керівників-правоохоронців (Деркача, Кравченка і Ворсінова — нині покійні) ми розводили як кошенят…

Члени нашої організації були в органах державної влади і правоохоронних органах на всіх рівнях. Осередок «Антимафії» складався максимум з трьох осіб, які добре знали один одного і довіряли один одному.

«Антимафія» була побудована так чином, що виявити її мережу по всій Україні і за кордоном було НЕМОЖЛИВО. У випадку провалу когось із членів організації, встановити можна було лише одну її ланку у складі не більше 2-3 членів «Антимафії». Інших осередків організації, які окрім них могли були в місті, вони просто НЕ ЗНАЛИ.

Створювати осередок більше трьох осіб було ЗАБОРОНЕНО! З іншими осередками «Антимафії», які були в кожному районному і обласному центі вони НЕ були ЗНАЙОМІ і про їх існування НЕ ЗНАЛИ. Будь які контакти або знайомства між ними були ЗАБОРОНЕНІ.

Це деякі із основних принципів роботи таємної офіцерської організації «Антимафія», які одночасно були і запобіжником, щоб НЕ виявити всю мережу організації. Були й інші, але про них говорити не можна. Вони ще нам пригодяться…

Загальновідомим було лише те, що я і Анатолій Єрмак є її організаторами і керівниками «Антимафії».

Будучи народними депутатами другого і третього скликань (1994-2002), ми створили у Верховній Раді депутатське об’єднання «Антимафія», до складу якого ввійшли представники всіх політичних сил парламенту. Про це я заявив на одному із пленарних засідань Верховної Ради. Співголовами об’єднання був я і Єрмак, склад об’єднання названий не був. Прізвища членів депутатського об’єднання «Антимафія, окрім мене і Єрмака, ніхто не знав.

За роки своєї діяльності (1992–2012) організація «Антимафія» і її відділення за кордоном не мали жодного проколу, провалу чи розшифровки своїх членів при проведенні операцій.

Цих операцій були десятки і нерідко з ризиком для життя. Наш девіз: «ЧЕСТЬ–ВІРНІСТЬ–БРАТЕРСТВО» існує й понині…

З урахуванням власного досвіду конспіративної, оперативної і агентурної роботи нашої організації «Антимафія» я запропонував президенту Зеленському, як потрібно створювати українську таємну Службу для знищення зрадників і воєнних злочинців, взявши краще у ізраїльського «Моссаду», радянського «СМЕРШУ» і аналогічних структур США і Великої Британії.

«Учітесь, читайте, І чужому научайтесь, Й свого не цурайтесь», – заповідав нам наш духовний батько Тарас Шевченко.

Більше на цю тему у моїй статті «Ліквідація зрадників народу, або Про український «Моссад» — «Караючий Меч Арея»

У статті названі прізвища воєнних злочинців росії і зрадників України, які підлягають фізичному знищенню. Рішення прийняте організацією «КАРМА» і оскарженню не підлягає. Врятувати злочинців від смерті може лише одне — добровільна здача Міжнародному або українському правосуддю.

Викладені мною в зазначеній статті принципи і засади, на яких повинна бути створена і діяти зазначена спецслужба, — не є державною таємницею, вони для публічного загалу, щоб люди мали елементарне уявлення про роботу цих спецслужб.

Найважливіші таємні методи і способи агентурної і оперативної роботи такої спецслужби, а також як необхідно підбирати кандидатів для Служби, як проводити спеціальні перевірки на їх профпридатність, як використовувати новітні технології для ідентифікації розшукуваних осіб та виявлення агентів (шпигунів) іноземних спецслужб, як співпрацювати з національними розвідслужбами і закордонними партнерами і т. д., вибачте — НЕ ДЛЯ ПРЕСИ.

Якою НАСПРАВДІ повинна бути українська Служба «ВІДПЛАТИ» — це уже для новообраного президента України. З ним і поспілкуємося на цю тему за закритими дверима віч-на-віч.

Колеги ізраїльських спецслужб не раз мені говорили, що без вирішення національного кадрового питання за їхнім зразком незалежність, суверенітет і територіальна цілісність України будуть під постійною загрозою з боку росії, а органи державної влади, оборонних і безпекових відомств будуть «зарибнені» ворожою агентурою спецслужб іноземних держав, в першу чергу російської федерації.

У спецслужбах Ізраїлю, а також на генеральських, офіцерських і сержантських посадах в поліції і армії служать виключно євреї. Президентом, прем’єр-міністром, членом уряду, керівниками органів влади Держави Ізраїль може бути лише єврей. Ізраїльський Кнесет, який складається із 120 депутатів, представлений на 75% євреями (в пропорції до національного складу населення країни). Так повинно бути і в Україні, наголошували мої колеги з Ізраїлю.

Життя підтвердило їх правоту, за що їм вдячний. Нам потрібно будувати національну українську Державу на зразок Держави Ізраїль.
Киянка за народженням, прем’єр-міністр Ізраїлю Голда Меїр дала рецепт, як зробити країну великою і процвітаючою: «Якщо ви хочете побудувати ту країну, в яку будуть повертатися її сини і доньки, якщо ви хочете побудувати ту країну, з якої будуть виїжджати тільки в сезон відпусток, якщо ви хочете побудувати ту країну, в якій не буде відчуття страху за майбутнє, то зробіть всього лиш два кроки:

1. Прирівняйте корупцію до зради Батьківщини, а корупціонерів — до зрадників, аж до сьомого коліна.
2. Зробіть три професії найбільш високооплачуваними і престижними. Це —військові, лікарі та вчителі».

«І найголовніше — працюйте, працюйте і працюйте. Тому що ніхто крім вас не захистить вас, не нагодує вас, крім вас самих, і ваша країна потрібна тільки вам і більше нікому.
Коли це стане не просто словами і простим гаслом, а стане способом вашого життя — значить ви добилися свого», – наголосила Меїр.

Українці, хто і що заважає вам побудувати таку національну Державу Україна як Ізраїль?

Внутрішні вороги (зрадники, колаборанти, хабарники, корупціонери, мародери державного бюджету) стали небезпечнішими, ніж зовнішній агресор. Якщо ворог не здається, його ЗНИЩУЮТЬ у будь-який доступний спосіб, де б він не знаходився. І немає значення, кому «КАРМА» вручає «караючий меч правосуддя» і «чим» повертається «Бумеранг». Вороги України повинні пам’ятати, що від «Карми» не втечеш, не сховаєшся і не відкупишся, а «Бумеранг» — завжди повертається…

Наші пращури арії залишили своїм нащадкам українцям священну заповідь: «Ворога Роду твого знищуй без пощади і жалю!». «Не вір раненому ворогу і вбивці брата твого».

За цими заповідями ми повинні жити, боротись, боронити свій Рід, стояти за землю свою і перемагати ворогів наших…

Слава захисникам України! Смерть ворога!

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО,
Герой України,
лицар ордену ООН «Діяння на благо народів»,
медалі ЄС «Європа — союз цінностей»,
відзнаки Канадського королівського легіону Хрест «Вікторія»,
народний депутат України 2-6 скликань,
член ПАРЄ (2006-2010),
генерал-лейтенант СБУ,
почесний голова Спілки офіцерів України,
кандидат юридичних наук

Сообщение Український «Спрут», або «Хрещені батьки» кримінально-політичної мафії в Україні появились сначала на Український репортер.

Президент України підписав указ, яким увів у дію рішення РНБО щодо позбавлення державних нагород зрадників України.

Читайте також: Державні зрадники як явище, або Звідки беруться манкурти

До першого списку увійшло 34 особи. Серед них – колишні урядовці, народні депутати, керівники СБУ та Генпрокуратури, прокурори, артисти, російські політичні, релігійні та культурні діячі. Усіх їх позбавлено державних нагород України безстроково.

До десяти з них застосований максимальний набір санкцій – 21 вид. Ідеться не лише про позбавлення державних нагород України, а й, зокрема, про блокування активів, анулювання ліцензій і дозволів та повне припинення торговельних операцій.

Серед них до сімох санкції застосовані вперше. Зокрема, це колишній перший заступник лідера політичної партії «Партія регіонів» та голова відповідної фракції Олександр Єфремов. Мав ордени «За заслуги» І-ІІІ ступенів та князя Ярослава Мудрого V ступеня.

Колишній перший заступник Генпрокурора України Ренат Кузьмін. Мав ордени «За заслуги» ІІ-ІІІ ступенів та звання «Заслужений юрист України».

Також державних нагород України позбавлено вісьмох осіб, які вже перебувають під іншими санкціями України.

Колишній народний депутат ІІ-IV та IX скликань Віктор Медведчук. Був нагороджений орденами «За заслуги» І-ІІІ ступенів та князя Ярослава Мудрого V ступеня, мав звання «Заслужений юрист України».

Ексміністр освіти і науки (2010–2014) Дмитро Табачник. Мав ордени князя Ярослава Мудрого IV-V ступенів та звання «Заслужений діяч науки і техніки».

Колишній прем’єр-міністр України (2010–2014) Микола Азаров, який був нагороджений орденами «За заслуги» І-ІІІ ступенів та князя Ярослава Мудрого V ступеня, а також мав звання «Заслужений економіст України».

Крім того, державної нагороди України також позбавлений колишній Генпрокурор України (2010–2014) Віктор Пшонка. Мав орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

Колишній народний депутат III-IX скликань Андрій Деркач. Мав орден «За заслуги» ІІІ ступеня.

Предстоятель Російської православної церкви та колишній агент КДБ патріарх Кирило. Був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого І ступеня.

Почесного звання «Народний артист України» позбавлені російські співаки Микола Басков, Філіп Кіркоров, Олександр Малінін, російський композитор Ігор Крутой, а співачки Кароліна Куєк (Ані Лорак) і Таїсія Повалій – також звання «Заслужений артист України».

Напередодні Верховна Рада України підтримала законопроєкт № 11410, який позбавлення державних нагород України осіб, які були засуджені за тяжкі чи особливо тяжкі злочини, кримінальні правопорушення проти основ національної безпеки України, проти миру, безпеки людства та міжнародного правопорядку, окремі злочини проти громадської безпеки; тих, хто пропагує державу-агресорку чи виправдовує окупацію України.

“Заслужені” й “почесні”, “лицарі” й орденоносці

Ще у 2019 році я змушений був привернути увагу суспільства, центральної влади до цієї теми – чому зграя Януковича ходить у генеральських мундирах, з найбільшими зірками на погонах, чому вони усі – “заслужені” й “почесні”, “лицарі” й орденоносці? (стаття Чому “дони” Януковича досі при орденах і з генеральськими зірками?).

Я ставив це питання через Фейсбук Генпрокурору Юрію Луценку, головному військовому прокурору Анатолію Матіосу. Не відповіли…

Так, нам відомо, що не було судових вироків щодо поплічників Януковича, не запроваджувалися персональні санкції, не було відповідного указу президента. Але ж міністерства та відомства і без судових вироків мали право позбавляти негідників відзнак за особливі заслуги. Хто з них мав сміливість зробити це? Ніхто! Вони ж могли б провести колегії міністерств, служб, комітетів й позбавити зрадників почесних звань.

Невже Юрію Луценку було до вподоби, що Пшонка на той час був «Почесним працівником прокуратури»? (Нагрудний знак “Почесний працівник прокуратури України” є відзнакою, що вручається за високі досягнення та вагомий внесок у розвиток та підтримку прокурорської діяльності в Україні, за виняткову працездатність, професіоналізм та відданість своїй професії у прокуратурі.)

Наприклад, позбавлення нагрудного знака “Почесний працівник прокуратури України” допускається за грубі порушення по службі та компрометуючі вчинки і тільки за наказом Генерального прокурора України.

Отже Генпрокурор міг би позбавити Пшонку цієї відзнаки. Але не зробив цього! Можливо, вважав, що у Пшонки не було “компрометуючих вчинків”?

Як називають українці Пшонку? Лютим ворогом, зрадником. Але ж він тривалий період з правової точки зору вважажвся державним радником юстиції України, доктором юридичних наук, заслуженим юрист України, мав Почесну грамоту Верховної Ради України. На мундирі – орден «За заслуги» III ступеня, нагрудні знаки – «Почесний працівник прокуратури України», «Державність. Справедливість. Сумлінність» II ступеня.

А чому екс-міністр Клименко (із колишнього відомства “мінздох”) – «Лицар закону» МВС? Клименко, який очолював Міністерство доходів і зборів, хизувався, що має нагрудний знак Державної податкової адміністрації України «За заслуги», нагрудний знак Державної митної служби України «За митну безпеку держави» ІІ ступеня, нагрудний знак Державної податкової служби України «Почесний працівник державної податкової служби України», відомчу заохочувальну відзнаку Управління Державної охорони України «За сприяння державній охороні». Так би мовити, був обвішаний «цяцьками» з голови до ніг.

Ще чотири роки тому я писав у статті «Зграя в мундирах»:

Особлива шуліка – Азаров. Він постійно усіляко опоганює і очорнює Україну, ненавидить її усіма фібрами душі, щодня коршуном накидається на землю, яка дала йому всілякі блага, нагородила усім, чим тільки можна було. Доктор геолого-мінералогічних наук, професор, член-кореспондент Національної академії наук України. Державний службовець І рангу, радник Податкової служби І рангу, почесний працівник Податкової служби. Лауреат Державної премії України в галузі науки і техніки. Заслужений економіст України. Кавалер Ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, ордена «За заслуги» I, ІІ і ІІІ ступенів (тобто повний кавалер).

Але ворогові України і цих нагород було мало. У 2004 році міністр оборони України генерал Олександр Кузьмук нагородив Азарова пістолетом ПСМ “за визначні заслуги в забезпеченні обороноздатності України”.

Наказ про нагородження Кузьмук підписав 14 грудня 2004 року. Це сталося у той час, коли у Києві люди вийшли на Помаранчевий майдан. Однак зрадники, як бачимо, були, в пошані.

Нагадаємо: Державне бюро розслідувань за погодженням з Офісом Генерального прокурора повідомило про підозру колишньому прем’єр-міністру України Миколі Азарову у вчиненні державної зради за попередньою змовою групою осіб.

Досудовим розслідуванням встановлено, що зміст та умови Угоди між Україною та Російською Федерацією з питань перебування Чорноморського флоту Російської Федерації на території України були нав’язані президентом РФ Дмитром Медвєдєвим тодішньому прем’єр-міністру України Миколі Азарову в Москві о другій годині ночі, 21 квітня 2010 року, напередодні її підписання. Як стверджують правоохоронці, достовірно розуміючи наслідки підписання вказаної Угоди для України, Микола Азаров забезпечив візування та погодження проєкту документів з боку відповідних посадових осіб (міністрів, керівників правоохоронних органів, та від імені Кабінету Міністрів України), сприяв реалізації інтересів РФ під час усіх стадій погодження проєкту Угоди аж до її імплементації.

А наступного року, тобто через рік після підписання Харківських угод щодо фоту Азарову з нагоди дня народження вручили маузер!
Ось вам ще один приклад вшанування зрадників.

Відео про таємну схованку Азарова:

А подивімося на перелік “заслуг” ексміністра енергетики та вугільної промисловості Едуарда Ставицького (він же Натан Розенберг). У цього товстосума на грудях дуже тісно – зірочка до зірочки тулилися…

Нагрудні знаки: «За доблесну службу» I ступеня (Державна служба гірничого нагляду та промислової безпеки України) , «За вагомий внесок у розвиток геологічної галузі України» I ступеня (Державна служба геології та надр України), почесна грамота «За вагомий особистий внесок у соціально- економічний розвиток України та її столиці — міста Києва, багаторічну самовіддану працю з нагоди 20-ї річниці незалежності України» (Київський міський голова).

Цей любитель розкішних швейцарських годинників та золотих злитків ще й Почесний розвідник надр (Державна служба геології та надр України).
Сьогодні міністерства та відомства, де “трудився” Ставицький-Розенберг, про ці нагороди воліють мовчати. Ніби їх не стосується. Київський міський голова Віталій Кличко міг би відкликати почесну грамоту, або зробити бодай символічний крок щодо позбавлення відзнаки.

Тема позбавлення нагород вкотре акцентує увагу на об’єктивності, справедливості, моральній відповідальності. Хіба ж відчуває ексміністр Кузьмук моральну відповідальність за те, що нагороджував зрадника Азарова? Навряд чи. Або Леонід Кучма… Кого він тільки не нагороджував! Андрія Деркача, Дмитра Табачника… Чи покаявся Кучма? Та ні, звичайно.

Читайте також:

• Чи вибачиться Кучма перед народом за своїх призначенців? Справа Табачника
• Знову з Кучмою!
• Путін, Кучма і крейсер “Москва”
• На дерибані Української армії тисячі крадіїв та аферистів стали мільйонерами

Якщо сьогодні подивитися списки «заслужених працівників» із різних сфер, то кого там тільки немає! Безсумнівно, є багато достойних людей, які чесно та фахово працювали заради Батьківщини, досягнувши високих результатів. Водночас у цих списках є тьма-тьмуща колишніх «придворних” посіпак, чимало тих, хто ненавидить все українське, хто паплюжив нашу культуру, мову, перекручував історичні факти, пропагував російське… За що їм таке «визнання»? Може, настав час також переглянути списки, у яких так багато різної антиукраїнської шушвалі? І ця шушваль нині перелицювалася, дехто отримав навіть непогані посади в державних структурах, багато хто дременув з України. Чимало затаїлося, вичікуючи слушного моменту, щоб знову встромити ніж у спину України.

Отож і маємо одвічну проблему – нівелювання нагород та відзнак. І навіщо гратися в гуманність на третьому році війни?

Леонід Фросевич

На цю тему:

• Чому “дони” Януковича досі при орденах і з генеральськими зірками?
• Орденоносні шашелі

Сообщение Кремлівська шушваль та українські нагороди (+відео) появились сначала на Український репортер.

Нагадаємо, що в Україні Андрій Деркач був улюбленцем Леоніда Кучми.

Прочитаймо, що у 1994-му обіцяв у своїй передвиборчій програмі кандидат в Президенти України Кучма: «Використовуючи всі президентські повноваження, поведу жорстоку, непримиренну боротьбу проти корупції, мафії та інших проявів злочинності».

Але після виборів усе сталося навпаки – Кучма будував свій паралельний світ, а разом з ним – Леонід та Андрій Деркачі, Дмитро Табачник, Олександр Волков, Вадим Рабінович, Ігор Бакай, Віктор Медведчук, а також інші з касти обраних.

Як пише доктор економічних наук, професор Олександр Савченко у книзі «Антиукраїнець», «Леонід Кучма спочатку був активним реформатором, але з часом його родичі і партнери стали мільярдерами, – і саме вони вже формували порядок денний президента України. На початку 2000-х років до них (олігархів) долучилися нові сили впливу на владу в Україні: ФСБ (КДБ) Росії… В Адміністрації Кучми домінувала російська агентура».

Серед манкуртів був і Деркач-молодший – він багато шкоди завдав Україні, зокрема і своїми брехливими, маніпулятивними інформаційними ресурсами, які працювали на росію, вели в Україні підривну діяльність в медійному просторі (згадаймо бодай гучну справу міжнародного афериста у торгівлі зброєю, російського агента Дмитра Стрешинського, який в Україні діяв під орудою Андрія Деркача).

Андрій Деркач – співробітник ГРУ Генштабу збройних сил росії, діяв в Україні під прикриттям статусу народного депутата. А ще й татусь очолював СБУ! Деркач-молодший керував в Україні агентурною мережею Головного розвідуправління Генштабу РФ, котра повинна була допомагати ворогу в захопленні України. За тридцять років цього перекинчика ніхто не відважився арештувати!

В 1990-1993 роках Андрій Деркач закінчив Академію Федеральної служби безпеки РФ. Але це зовсім не заважало йому бути на високих посадах при владному олімпі.

Ось відомі факти про Деркача-молодшого:
• з 1994 по 1996 рік був заступником керівника Контрольної служби Президента України Леоніда Кучми.
• З 1996 по 1997 рік — консультант президента України із зовнішньоекономічних питань.
• З 1997 по 1998 рік був першим помічником прем’єр-міністра України Валерія Пустовойтенка.

Зрадника не зупиняли, навпаки – заохочували його, давали йому дорогу, відкривали перед ним нові можливості, в тому числі бізнесові. У 2006 році Деркач став президентом Національної атомної енергогенеруючої компанії «Енергоатом», генеральним директором державного концерну «Укратомпром».

Це був махровий ворог, який орудував майже відкрито, не приховуючи  хижих устремлінь, ненависті до всього українського.

Впадає у вічі, що одного разу президент Кучма на засіданні Координаційного комітету по боротьбі з корупцією і організованою злочинністю гримнув словом:

“Про зловживання в НАЕК «Енергоатом» вже не хочу і згадувати. Тут повинна сказати своє слово прокуратура. Але не можу не звернути увагу урядовців на те, що слід було вивчити коріння таких явищ. Звідки вони взялися і що треба зробити, щоб подібне не повторювалося надалі».

Покритикував, так би мовити, для ока. Було добре відомо, що Андрій Деркач – протеже Кучми. А таких не здають. Інакше це був би удар по клановій системі, саме вона виплоджувала зрадників.

Мені пригадується січень 1995 року, коли випадково мав коротку розмову з Леонідом Кучмою на військовому арсеналі у місті Ічня Чернігівської області. Тема боєприпасів: президент у супроводі віце-прем’єра Валерія Шмарова (а він в Уряді відповідав за цей напрям) приїхав сюди, щоб спільно з декількома американськими бізнесменами, представниками страхових компаній особисто перерізати червону стрічку, помпезно оголосивши про відкриття виробництва з утилізації снарядів, за яке узялося СП «Еллаєнт-Київ». Це підприємство було створено за участю іноземного капіталу. Страхові ризики узяла на себе світова OPIC (Корпорація іноземних приватних внесків).

Суть полягала утому, що Україна передає СП застарілі ракети, снаряди, міни, а підприємці, використовуючи західні передові технології, займаються комплексною утилізацією. Таким чином, наша країна позбавляється від десятків тисяч тонн непридатних боєприпасів, турбуючись про свою безпеку, а СП продає на світових ринках усе, що залишається від утилізації. Суттєвий нюанс: державна програма утилізації передбачала головне – створення вітчизняних потужностей для комплексної утилізації боєприпасів. В 1993 році на це орієнтувала й постанова Кабміну, яка передбачала: після утилізації сировина з арсеналів має йти не за кордон, а винятково на потреби України.

За ці кошти країна мала б створити в тому числі й власні потужності з виготовлення снарядів та ракет. Якби це зробили, то сьогодні у нас не було б великого дефіциту в боєприпасах на фронті.

У той період, в 1995-му, мені конфіденційно телефонували військові, розповідали, що у цій справі відбувається шахер-махер. Тому зрозуміло, що був великий сумнів, чи допоможе «Елаєнт Київ» нашій державі впоратися з цією загрозою. Мої журналістські розслідування показували, що про комплексну переробку боєприпасів на ічнянському арсеналі не йдеться, натомість хитрі підприємці «діставали» з боєприпасів латунь, мідь, сталь, алюміній, піроксиліновий порох і відправляли усе це «добро» на експорт. А те, що не продавалося продовжувало залишатися на складі. Це нагадувало підпалений бікфордів шнур.

Ризиковані операції проводили в непристосованих цехах, без належного обладнання і надійних технологій. У цій справі також були зайняті наймані робітники, яких залучало командування частини. Це була так звана переробка снарядів по чорному – арсенал працював в інтересах комерційної структури. І це замовчувалося. Тим часом, керівні менеджери СП швидко збагачувалися, незаконно продаючи за кордоном кольорові метали, які одержували від утилізації. Держава була явно у програші. Обіцяне новітнє іноземне обладнання в необхідній кільності так і не було поставлено.

Очевидно, Леоніду Кучмі доповідали про мої критичні розслідування. В Ічні, схоже, деякі генерали (а вони, до речі, й лобіювали позаконкурсне просування компанії «Елаєнт Київ» на вітчизняному ринку) знову нагадали, хто персонально з журналістів є «противником утилізації боєприпасів». Іншими словами, прошепотіли на вухо першій особі донос на мене.

В Ічні президент одразу ж дав вказівку розшукати мене серед групи репортерів, які прибули на відкриття заводу. Підійшовши до Кучми, який стояв в оточенні Шмарова, генералів, полковників, іноземних дипломатів, я одразу відчув – президент у гніві: «Що тобі не подобається? – сердито кинув він. – Мені кажуть, ти своїми статтями все перекручуєш, паплюжиш. Розберися! Ти ж бачиш, як тут все гарно і все працює».

Звичайно, від такої несподіваної словесної атаки (та ще й від президента!) я дещо розгубився. Але якась внутрішня сила спонукала мене відповісти Кучмі єдиною фразою: «Виступаю лише в інтересах України». «А я що, проти?» – розітнув тишу Кучма, кинувши ніби на прощання: «Подумай ще раз…». Потім повернувся і в супроводі свити почимчикував до офіцерської їдальні (там гостей вже чекав фуршет).

Минав рік за роком, а справа Кучми та Шмарова в Ічні буксувала. Зрештою вона накрилася мідним тазом – «Елаєнт Київ» зупинив свою діяльність. Страхові компанії виставили нашій країні рахунок приблизно на 18 мільйонів доларів (цей спір докотився навіть до судового розгляду, за даними моїх джерел, Україна сплатила ці кошти).

Ось такий, безславний і ганебний, фінал «епохального» перерізання Кучмою червоної стрічки на ічнянському арсеналі, його показної «турботи» про утилізацію боєприпасів як в Ічні, так і на Павлоградському хімічному заводі.

Леонід Фросевич

На світлинах: Леонід Кучма на арсеналі Міноборони в Ічні, 1995 рік. У щойно зведеному ангарі з переробки снарядів розповідають, як чудово працюватиме в Україні справа з утилізації боєприпасів.

Фото Валерія Милосердова

Сообщение Про Деркача, Кучму та розмову з президентом на арсеналі в Ічні появились сначала на Український репортер.

І цим здивував багатьох незалежних аналітиків, медійників, громадських активістів.

Зокрема, Кучма в розмові з кореспондентом “Інтерфакс-Україна” говорить: «Як можна було уникнути війни? Україна могла це зробити у два діаметрально протилежні способи: або посилити свою обороноздатність до рівня, який стримав би Росію від нападу, або здатися без бою. На жаль, протягом довгих років наші лідери не робили першого. На щастя, у 2022 році вони не зробили другого.

Але будемо чесними: справді гарантовано уникнути війни могли б дозволити дії не так України, як очільники держав Заходу. Якби при перших очевидних ознаках підготовки російської агресії вони не намагалися б умиротворити Кремль, а чітко окреслили перспективи покарання (вже не кажу про запровадження превентивних санкцій) – це могло б зупинити Путіна…»

Шкода, що Кучма у цьому інтерв’ю забув розповісти, як він, обіймаючи найвищу посаду в країні, «посилював обороноздатність». А ми не забули… Отож нагадаємо дещо. Наприклад,  Національну гвардію було розформовано указом президента Леоніда Кучми у 1999–2000 роках. Сьогодні Кучма мав би пояснити слідству, чому він поставив крапку на діяльності боєздатних частин. Можливо, настане такий час, коли це станеться…

Читайте матеріал: “Знову з Кучмою!”.

В редакційному архіві Українського репортера» є інтерв’ю з колишнім командувачем НГУ, генерал-лейтенантом Олександром Чаповським.

Розформування Нацгвардії було хибним кроком, упевнений генерал Чаповський. Після розформування одну частину підрозділів передали Збройним Силам, а другу – Внутрішнім військам. Наприклад, повністю знищили Чугуєвську дивізію – брали звідти хорошу техніку, роздавали…

«В нас у Керчі був танковий батальйон – класний підрозділ. З реактивною артилерією, – говорить генерал Чаповський.- Ми формували структури Національної гвардії, узявши за принцип окремі підрозділи натовського зразка. Щоб у такому підрозділі були і танкова рота, і розвідувальний взвод, і зенітно-ракетний взвод, зрештою, усі структури забезпечення… Шкода, що після розформування Гвардії усе це пішло прахом».

Читайте також:

• Путін, Кучма і крейсер “Москва”
• За “визначні заслуги” в обороні України міністр Кузьмук нагороджував зрадника Азарова пістолетами

Кучма забув розповісти і про інші факти “посилення обороноздатності”. А їх з історії не викреслити жодним “відбілюванням”.

Леонід Фросевич

Сообщение Чому Леонід Кучма “забув” розповісти про розформування Національної гвардії? появились сначала на Український репортер.

Про це повідомили в Державному бюро розслідувань.

За даними слідства, Янукович у 2010 році отримав від керівництва Росії вказівку продовжити перебування на території Криму Чорноморського флоту РФ. Україна не збиралася продовжувати це перебування, але росіяни вирішили примусити тодішнє керівництво країни через енергетичний шантаж.

“Крім порушення Конституції та низки законів, Угода по суті передбачала розміщення нової військової бази на території України та фактично вводила нові правила продовження строку перебування чф рф в нашій країні. Поспішаючи догодити росії, Янукович у лічені дні вніс законопроєкт про ратифікацію Угоди як невідкладний для позачергового розгляду Верховною Радою, і 27.04.2010 року рішення було ухвалене депутатами”, – йдеться у повідомленні.

Читайте: П’ять років Україна не знає що робити із “золотими валізами” Азарова. Тим часом посіпаки Януковича уникають санкцій ЄС (+відео)

У ДБР вважають, що в результаті злочинних дій тодішнього керівництва України збройні сили РФ наростили свій особовий склад на території Криму та Севастополя.

Читайте також:

• Суд вирішив арештувати адмірала-зрадника Єжеля. Але його пригрів диктатор Лукашенко
• Путін, Кучма і крейсер “Москва”
• “Ці сили були використані ворогом для окупації півострова у 2014 році. Також слідством задокументовано збитки держави, завдані екскерівництвом країни через підписання Харківських угод, на понад один трильйон вісімдесят мільярдів гривень”, – додали в ДБР.

Також читайте: Коли Азаров наїсться? Чому досі не конфісковано в дохід держави майно україноненависника? (+відео)

Януковича та Азарова обвинувачують у вчиненні державної зради та надання допомоги російській федерації у проведенні підривної діяльності проти України (ч. 2 ст. 28, ч. 1 ст. 111 КК України). Покарання за цією статтею – від 12 до 15 років позбавлення волі.

Сообщение Буде новий суд над Януковичем та Азаровим появились сначала на Український репортер.

Про це йдеться у розслідуванні проєкту Радіо Свобода “Схеми”

Журналісти отримали у розпорядження текст угоди і список номерів переданих ракет і співставили з номерами Х-55, які армія рф почала використовувати проти України під час повномасштабного вторгнення.

“Схеми” виявили щонайменше 10 ракет зі списку, які рфФ запустила по українських містах – частину з них збили сили української ППО, частина влучила у житлові будинки.

Йдеться про угоду між Кабінетом міністрів України на чолі з Валерієм Пустовойтенком та урядом рф за керівництва Володимира Путіна, підписану в Ялті 1999 року. За нею, Київ передав Москві вісім важких бомбардувальників Ту-160 і три Ту-95МС, а також 575 крилатих ракет Х-55. За це росія компенсувала Україні борг за російський газ – на суму 275 млн грн.

Три ракети, які українська ППО збила у січні, травні та квітні 2023 року в Києві та в області виявилися у списку переданих Москві у 1999-му році.

Читайте також: Путін, Кучма і крейсер “Москва”

Ще одна Х-55 наприкінці 2022-го року влучила у багатоповерхівку в столиці, внаслідок чого загинула жінка.

А ще одна ракета влучила в будинок на Київщині, від обстрілу постраждала дитина.

Ще кілька ракет “Схеми” ідентифікували за допомогою світлин із номерами на уламках, отриманих від джерел у правоохоронних органах.

Читайте також: Знову з Кучмою!

Сообщение Хто віддав росії 575 крилатих ракет, якими тепер атакують Україну? Схеми появились сначала на Український репортер.

Був у нього на ефірах, давав інтерв’ю. При зустрічах спілкувалися за кавою в буфеті Верховної Ради на різні теми, хоча різниця у віці була солідною (18 років) – за віком він міг годитися мені в сини.

Виявилося, що у наших біографіях багато спільного. Обоє народилися в травні, служили в радянській армії, виконували «інтернаціональний обов’язок» за кордоном, були учасниками воєнних конфліктів, маємо поранення, знаємо, що таке військове братерство і офіцерська честь, мали загострене почуття справедливості. На цьому і зійшлися. Склалися приятельські дружні відносини.

На цю тему: У столиці вшанували пам’ять Георгія Гонгадзе і всіх загиблих українських журналістів

В пам’ять врізалося, коли на одній із зустрічей, Георгій радісно повідомив про народження двох ангелочків – донечок-близнят Нані і Соломії і показав їх світлини. Випили по бокалу червоного вина за їх щасливу долю…

У 1998 році під час парламентських виборів був утворений виборчий блок «Вперед, Україно!», до якого увійшли я, Віктор Мусіяка, Сергій Головатий, Володимир Стретович, Віктор Шишкін, В’ячеслав Білоус, Анатолій Єрмак та інші – всього 151 кандидатів. Георгій очолював пресслужбу і був одним із керівників нашого виборчого штабу. Багато із нас були повторно обрані народними депутатами.

Для мене Георгій не помер. Він загинув на інформаційному полі бою за Правду і Справедливість. Його не вбили душмани в Афгані. Він вижив під час громадянської війни в Грузії, в якій брав участь як журналіст і воював на стороні повстанців. Був тяжко поранений. Лікарі вийняли з тіла Георгія близько 30 осколків, декілька залишилися в тілі на завжди як і пам’ять про нього…

Близько опівночі 16 вересня 2000 року Георгія по дорозі додому викрали. Його вивезли за Київ і біля села Сухоліси Білоцерківського району по звірячому розтерзали (задушили, відрізали голову і спотворили тіло вогнем) «перевертні в міліцейських погонах» – «орли» міністра внутрішніх справ Кравченка за його усним наказом, на замовлення президента Кучми і глави його Адміністрації Литвина.

Пригадую, будучи головою нової парламентської ТСК (створення якої я добився у 2002 році), у 2003 році я був у відрядженні у Вашингтоні у справі Георгія і так званих «плівок» майора Миколи Мельниченка (колишнього охоронця Кучми).

В столиці США зустрівся з його дружиною. На зустріч Мирослава прийшла з доньками. Поки вона писала заяву про обставини зникнення і вбивства чоловіка, я спілкувався з Нані і Соломією. Одна з них (здається, Соломія) сиділа поруч зі мною за столом і малювала фломастерами на аркуші паперу малюнок. На ньому були сонечко, хмаринки, на одній із них сидів чоловічок, на землі – дерева, трава і три фігурки – дві маленькі і більша по середині, які трималися за руки. Я запитав, хто це? Маленька художниця відповіла: ми з мамою і показала рукою на Мирославу і сестричку, а на хмаринці – наш тато. Він полетів на небо і скоро повернеться і подарувала мені свій малюнок: «на, візьми, це тобі!»…

Подумки я дав собі слово: зроблю все від мене залежне і що в моїх силах, щоб встановити всіх учасників вбивства Георгія і покарати їх судом.

Встановити юридично-процесуально всіх злочинців вдалося лише після перемоги Помаранчевої революції і зміни кримінально-політичного режиму Кучми, який був замовником викрадення і вбивства Георгія Гонгадзе та інших тяжких злочинів.

У тісній співпраці з оновленими МВС, СБУ і Генпрокуратурою, на основі встановлених доказів очолювана мною ТСК дійшла висновку, що замовником викрадення і вбивства Гонгадзе був президент Леонід Кучма. Особа, яка підбурила Кучму замовити викрадення і вбивство Георгія – глава Адміністрації президента Володимир Литвин.

Організатором злочину був міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, співорганізатором – керівник секретаріату МВС генерал-полковник Едуард Фере. Обидва мертві.

Виконавці викрадення і вбивства Гонгадзе – генерал-лейтенант міліції Олексій Пукач і три офіцери міліції (його підлеглі Валерій Костенко, Микола Протасов і Олександр Попович.) – засудженні до позбавлення волі (один із них уже помер в колонії).
Головні ж винуватці викрадення і вбивства журналіста Георгія Гонгадзе Кучма (замовник) і Литвин (підбурювач-замовник) – живі й здорові, насолоджуються життям і досі не понесли судового покарання.

– Ви можете впевнено назвати ім’я замовника убивства журналіста?

У грудні 2020 року журналіст Володимир Сонюк, який брав у мене інтерв’ю, запитав прямо: Ви можете впевнено назвати ім’я замовника убивства журналіста?

Я відповів (цитую дослівно з інтерв’ю, опублікованого на сайті «Аргумент» 18.12.2020):

«Так, можу! Очолювана мною ТСК Верховної Ради встановила, що на державному рівні була створена організована злочинна організація (яку я назвав «державною політичною мафією») на чолі з президентом України Леонідом Кучмою… До керівного складу «мафії» входили підлеглі Кучми: глава АП Володимир Литвин, голова СБУ Леонід Деркач, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, голова ДПА Микола Азаров і Генеральний прокуратур Михайло Потебенько.

Кучмою був розписаний жорсткий механізм розподілу державної власності України, згідно з яким найближче оточення Кучми (його зять Віктор Пінчук, Ренат Ахметов, Ігор Коломойський, Дмитро Фірташ та інші) приватизували цілу країну.

Була вибудувана жорстока злочинна вертикаль державної влади (всіх її гілок), яка були повністю узурпована Кучмою. Все було підпорядковано одній меті: укріпити президентську владу Кучми і за будь-яку ціну зробити його президентом на другий строк і можливо переобрати і на третій термін шляхом юридичних маніпуляцій з Конституцією України.

Парламентська слідча комісія встановила, що замовником викрадення і вбивства журналіста Георгія Гонгадзе був президент України Леонід Кучма.

У другій половині березня 2011 року я вчергове звернувся в Генеральну прокуратуру з депутатським зверненням про порушення кримінальної справи проти Кучми, оскільки мною були встановлені додаткові докази про причетність Кучми до злочинів стосовно журналіста Георгія Гонгадзе і громадського діяча Олексія Подольського.

Через декілька днів з приводу мого звернення мене запросив перший заступник Генерального прокурора Ренат Кузьмін. Близько години ми аналізували зібрані докази, щодо злочинів, вчинених Кучмою.

21 березня 2011 року Кузьмін порушив кримінальну справу проти Кучми. На прес-конференції Кузьмін заявив: «Стосовно Кучми порушено справу. Він підозрюється у причетності до незаконних дій та вбивства Гонгадзе і злочинних дій стосовно Подольського».
Згодом справа з обвинувальним висновком щодо Кучми була направлена до Печерського районного судуКиєва для розгляду по суті. Але в «хитрий» спосіб (за вказівкою генпрокурора Віктора Пшонки досудове слідство у справі було раптово поновлено, коли вона уже знаходилася в суді, а Кузьмін був у відрядженні за кордоном) суд визнав постанову про порушення справи проти Кучми незаконною і справу закрили. Кузьміна ж звільнили з займаної посади.

Про Кузьміна також читайте: Власнику “золотої лопати” і любителю “Мурки” Ренату Кузьміну заочно обрали запобіжний захід – СІЗО

У грудні 2014 року Ренат Кузьмін заявив в ефірі телеканалу «1+1» заявив: «У 2013 році ми отримали інформацію про те, що за закриття карної справи проти Леоніда Кучми було сплачено безпрецедентний хабар у мільярд доларів. Стало відомо, що гроші за мовчання отримали і деякі свідки цієї справи і учасники процесу».

«У пакеті домовленостей з минулою владою входило і моє звільнення з прокуратури з притягненням до кримінальної відповідальності за сфальсифікованим звинуваченням. Ми хотіли перевірити цю інформацію слідчим шляхом, але не встигли»,- сказав Кузьмін.

За висновками ТСК підбурювачем вчинення злочину проти Георгія Гонгадзе був глава Адміністрації президента Володимир Литвин, у якого були неприязні стосунки з журналістом Гонгадзе. Литвин помстився Гонгадзе руками Кучми і Кравченка.

Організатором викрадення і вбивства Гонгадзе був міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко, співорганізатором – керівник апарату МВС генерал-полковник Едуард Фере.

Виконавці злочину: генерал-майор Олексій Пукач і троє офіцерів міліції, його підлеглі – Валерій Костенко, Микола Протасов і Олександр Попович. Всі четверо судом визнанні винними в умисному вбивстві Георгія Гонгадзе і засуджені до позбавлення волі від 12 до 13 років, Пукач – довічно.

В Печерському районному суді Києва Пукач визнав причетність Володимира Литвина  і Леоніда Кучми до вбивства журналіста Георгія Гонгадзе. Після оголошення вироку 29 січня 2013 року, яким Пукач був засуджений до довічного ув’язнення, суддя Мельник запитав у Пукача, чи погоджується він з вироком, на що Пукач відповів: «Я погоджуся, коли у цій клітці зі мною будуть Кучма і Литвин».

«Я все розповів під час слідства і під час суду, але правду в цьому залі хотів знати один адвокат Федур»,- заявив Пукач.

Адвокат потерпілої сторони Валентина Теличенко сказала: «Слава Богу, цю фразу чула не тільки я, але й журналісти. Насправді Пукач неодноразово в досудових і судових свідченнях говорив про Кучму і Литвина, про те, де і коли зустрічався з Литвином, але це не було використано в розслідуванні замовників вбивства».

Наприклад, 30 серпня 2011 року Пукач під час допиту в суді назвав замовників вбивства журналіста Гонгадзе колишнього президента Кучму і ексглаву АП Литвина.

Голова СБУ Леонід Деркач був організатором вчинення ще одного злочину проти Гонгадзе, який виразився в незаконному заведенні щодо журналіста оперативно-розшукової справи «Провокатор», веденні незаконного стеження за Гонгадзе і прослуховуванні його телефонних розмов. Ці злочинні дії Деркач вчинив за вказівкою Кучми, який наказав Деркачу зробити Георгію Гонгадзе «пиз…ць», що на мові, сленгу «блатних» злочинців означає «вмерти» або «смерть».

Очолювана мною слідча комісія встановила, що за прямою вказівкою президента Кучми голова СБУ Деркач у лютому 2000 року організував замах на вбивство народного депутата Олександра Єльяшкевича, голови парламентської ТСК, яка встановила, що на президентських виборах 1999 року Кучма повторно став президентом України шляхом масових фальсифікацій, підкупу виборців і адміністративного ресурсу. Єльяшкевич добивався визнання президентських виборів недійсними і усунення Кучми від влади.
У червні 2000 року за наказом міністра внутрішніх справ Кравченка Олексій Пукач разом з двома своїми підлеглими, офіцерами міліції Миколою Наумцем і Олегом Мариняком викрали в Києві (так само як і Гонгадзе) громадського діяча Олексія Подольського, відвезли його в лісосмугу Прилуцького району Чернігівської області, де побили, погрожували вбивством, викопуванням власної могили, накинувши пояс на шию, душили. Подольському пощастило – залишився живим.
Виконавці злочину Пукач, Наумець і Мариняк визнані судом винними і засуджені до позбавлення волі. Сценарій викрадення Подольського до дрібниць аналогічний тому, як це сталося з Гонгадзе.

ТСК встановила, що замовником злочину проти Подольського був президент Кучма. Кравченко особисто доповів Кучмі про обставини викрадення і побиття Подольського працівниками міліції. Президент Кучма схвалив злочинні дії Кравченка і його підлеглих.

Кучма також дав доручення голові СБУ Деркачу «знищити мене і Анатолія Єрмака», коли Деркач доповів йому, що ми знайшли за кордоном валютні рахунки сімейства Кучми і його радника Волкова. Аудіо запис цієї розмови був обнародуваний Миколою Мельниченком і опублікований у ЗМІ.

Матеріали розслідування і висновки ТСК у вересні 2005 року я доповів народним депутатам на сесії Верховної Ради. Парламент взяв звіт до відома і зобов’язав мене направити матеріали ТСК Генеральному прокурору Святославу Піскуну, якому я пропонував висловити недовіру і відправити його у відставку. Після цього Верховна Рада в пожежному порядку 342 голосами з 383 присутніх в залі проголосувала за припинення діяльності очолюваної мною комісії.

Як народний депутат я направив Генеральному прокурору матеріали комісії разом з депутатським запитом про порушення кримінальної справи проти Кучми, Литвина, Кравченка і Деркача, притягнення їх до кримінальної відповідальності і взяття під варту, як співучасників викрадення і вбивства Георгія Гонгадзе та вчинення інших злочинів».

У грудні 2004 року замовник викрадення і вбивства журналіста Гонгадзе президент Кучма присвоїв підбурювачу до вчинення злочину Литвину звання Герой України з врученням ордена Держави.

23 серпня 2005 року президент України Віктор Ющенко своїм указом присвоїв Георгію Гонгадзе звання Герой України з удостоєнням ордена Держави «За самовіддане служіння українському народові, громадянську мужність, виявлену у відстоюванні ідеалів демократії та свободи слова, відданість журналістській справі».

Кравченко Литвину: офіцери МВС віддані Кучмі і виконають будь-яке завдання …

Під час розгляду Апеляційним судом Києва справи екс-генерала міліції Олексія Пукача, який убив журналіста Георгія Гонгадзе, представник потерпілої сторони Олександр Єльяшкевич зачитав протокол очної ставки Пукача з Литвином від 6 липня 2010 року.

Згідно з протоколом, Пукач “показав, що у вересні-жовтні 2000 року приблизно о 20-й чи 22-й годині поїхав з роботи на конспіративну квартиру, де його покликали до телефону. По телефону Фере, тодішній керівник апарату МВС України, наказав йому повернутися до міністерства і прибути в кабінет Кравченка (на той час голова МВС), що він і зробив. Коли він зайшов до кабінету Кравченка, то там у кімнаті відпочинку знаходилися Фере та перший заступник міністра внутрішніх справ Джига. Кравченко стояв біля стільця навпроти них. Через деякий час по телефону доповіли Кравченку, як він зрозумів, що приїхав глава Адміністрації президента Литвин. Через декілька хвилин у кабінет Кравченка, у кімнату відпочинку зайшов Литвин. Кравченко почав представляти йому Фере і Джигу. На це Литвин відповів, що він знає їх і що треба залишитися наодинці. Кравченко сказав Джизі і Фере, щоб вони вийшли, а він (Пукач) залишився. Кравченко почав представляти Литвина і його, не дивлячись на те, що Литвин наполягав залишитися наодинці. Кравченко показав на Пукача. На це Литвин відповів, що він знає, і знову наполягав, щоб залишитися наодинці. Кравченко сказав, що він доповідав президентові і йому, Литвину, також слід, щоб Литвин передав Леоніду Даниловичу, що офіцери МВС віддані президентові і виконають будь-яке завдання. Потім Кравченко сказав, щоб він (Пукач) теж вийшов із кабінету, і він пішов. Кравченко і Литвин залишились наодинці”.

Крім того, адвокат Єльяшкевич повідомив, що була проведена міжнародна експертиза від 11 березня 2009 року вилучених записів розмов від 3 липня 2000 року.

Записи містять інформацію про розмову Кучми та Литвина в кабінеті, де останній пропонує Кучмі вирішити питання з Гонгадзе через Кравченко: “Ні. Нехай Кравченко скаже, щоб на нього подіяли. Його треба пугнуть”.

Також на записах є розмова Кравченка з Кучмою, де останній передає розмову з Литвином: “А головне, що треба – Володя [Литвин] говорить: “Треба, щоб його чеченці вкрали і вивезли до Чечні, на х*й, і викуп попросили”.

Із цього випливає, зазначає Єльяшкевич, що саме Литвин запропонував Кучмі вирішити питання щодо Гонгадзе через Кравченка.
Адвокат також зазначає, що Литвина допитували кілька разів як свідка, проте “як вбачається з матеріалу судової справи, відсутні будь-які відомості щодо допиту Литвина після отримання слідством висновків міжнародної експертизи від 11 березня 2009 року, що є підставою про ставлення питання про умисні злочинні дії осіб, які проводили досудове розслідування, або свідоме вилучення матеріалу з допитом з матеріалів справи після закінчення досудового розслідування».

«На це повинен був звернути увагу суддя Мельник під час розгляду справи судом першої інстанції, але він свідомо “не помітив” цих кричущих фактів”, – зауважив Єльяшкевич

Хотіли, щоб Пукач наклав на себе руки

Вранці 3 серпня 2009 року під час огляду камери, в якій під посиленою охороною спецпідрозділу «Альфа» перебуває колишній генерал Олексій Пукач, було виявлено півтораметрову мотузку. «Постає питання: як цей предмет міг потрапити туди і з якою метою? Адже довжини шнура вистачило б, щоб Пукач наклав на себе руки. Відтак можна говорити, що дехто свідомо підштовхує головного фігуранта у справі про вбивство журналіста Гонгадзе до самогубства», — розповіло «Україні молодій» джерело, наближене до правоохоронних органів.

Силовики не змогли ані підтвердити, ані спростувати цієї інформації. «Олексій Пукач дійсно перебуває під цілодобовою охороною наших бійців зі спецпідрозділу «Альфа». Однак усе, що стосується розслідування справи, коментує винятково Генеральна прокуратура України», — пояснила «УМ» прес–секретар СБУ Марина Остапенко.

У Генпрокуратурі теж були небагатослівними, хоча факт виявлення стороннього предмета в камері Пукача і не спростували.

«Охорону здійснюють співробітники СБУ, — підтвердив керівник прес–служби Генпрокуратури Юрій Бойченко. — Проте я не можу ані підтвердити, ані спростувати інформацію про знайдену в камері мотузку».

З цього приводу я зробив депутатське звернення і від своїх колег з СБУ отримав конфіденційне підтвердження, що мотузка дійсно була виявлена в камері де утримується генерал Пукач і що на передодні його відвідували невідомі, які не були записані у журналі відвідувачів слідчого ізолятора.

Свідчення адвоката Пукача Олега Мусієнка

Особливу Вашу увагу привертаю до інтерв’ю колишнього адвоката Пукача Олега Мусієнка, яке він дав «Українській правді» у жовтні 2010 р.

Він наводить фактичні дані (докази), які підтверджують, що замовниками викрадення і вбивства Георгія Гонгадзе були президент Кучма і глава його адміністрації Литвин. Окрім того ви відчуєте морально-психологічну атмосферу яка царила навколо розслідування справи вбивства Гонгадзе. Матимете уяву і про характер, психологічний портрет і психотип Пукача.

МІЙ КОМЕНТАР: наведені адвокатом Олегом Мусієнком факти відповідають дійсності. Вони мені були відомі як голові ТСК. Я мав можливість отримати ці та інші конфіденційні дані оперативним шляхом.

До сказаного адвокатом про свого підзахисного додам деякі факти з біографії Пукача. «Ця глибоко нещасна людина» (як висловився адвокат Мусієнко) має двох доньок-близнят. Душачи на смерть Георгія Гонгадзе він знав, що у нього також є дві малолітні доньки-близнята…

Пукач був кандидатом у майстри спорту з самбо. Брав участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, де отримав другу групу інвалідності, переніс інфаркт.
У серпні 1997 року Кучма нагородив Пукача орденом «За мужність» ІІІ ст. – «за бездоганне виконання військового і службового обов’язку, виявлені при цьому мужність, відвагу та високий професіоналізм». За цю нагороду, Пукач став зобов’язаним Кучмі на все життя.
На посаду начальника Управління кримінального пошуку Головного управління МВС України (з 2001 року – Департамент оперативної служби МВС) Пукач був призначений в серпні 2000 року. Після призначення Пукач активізував незаконну негласну оперативну роботу по Гонгадзе.
Після вбивства Гонгадзе Пукач отримав від Кучми звання генерал-лейтенанта міліції, а згодом і нову трикімнатну квартиру в елітному будинку Києва.
Отримали підвищення по службі і дострокові звання і три підлеглі Пукача (Протасов, Костенко і Попович), які разом з ним, на виконання явно злочинного усного наказу міністра внутрішніх справ Кравченка, викрали і вбили Георгія Гонгадзе…

Між МВС (Кравченко) і СБУ (Деркач) «папа» (так Кучму називало його близьке оточення) влаштував «соціалістичне змагання», хто швидше і краще виконає його замовлення по ліквідації Георгія Гонгадзе. Слово «папа» на кримінальному сленгу означає «ватажок злочинної групи (банди)».

Переміг міністр Кравченко. Вранці 17 вересня (субота) 2000 року Кравченко прибув на дачу до Кучми і доповів: завдання виконано – Гонгадзе замовк навічно і його тіло ніхто не знайде… Молодці, сказав президент. Готуй документи для нагородження…

Пізніше (цього ж дня) Деркач доповів Кучмі по телефону «сотка», що вночі «люди Кравченка» викрали Гонгадзе, вивезли із Києва і вбили біля села Сухоліси Білоцерківського району Київської області. За автомобілем, на якому Пукач і його підлеглі вивозили Георгія, було таємне зовнішнє спостереження оперативної групи СБУ, яка «вела» їх по Києву і за містом. В Київ «менти» повернулися без Гонгадзе, зазначив Деркач президенту. Знаю, зауважив «папа» і додав: замети сліди, щоб все було чисто, не так, як минуло разу.

Мався на увазі прокол Деркача, який за вказівкою президента організував стеження за мною і відав наказ вбити мене. Про це працівники СБУ повідомили Єрмаку, який з трибуни Верховної Ради заявив про підготовку замаху на моє життя і направив у Генпрокуратуру депутатський запит з цього приводу.

Нагадаю, що в листопаді 2003 року Генпрокуратура взяла Пукача під варту за звинуваченням у знищенні таємних документів, які підтверджували незаконне стеження міліцією за Гонгадзе в травні-липні 2000 року. Але за вказівкою Кучми Пукач був звільнений з під варти на підписку про невиїзд і він тут же зник на довгі шість років – з 2003 по 2009 рік. У 2005 році Пукачу заочно пред’явили звинувачення у вбивстві Гонгадзе і оголосили в розшук.

Пукач був затриманий бійцями «Альфи» СБУ 21 липня 2009 року в селі Молочки Чуднівського району Житомирської області, де він жив зі співмешканкою у «надзвичайній бідності». Пукач одразу зізнався, що він зі своїми підлеглими (назвав їх прізвища), за наказом міністра Кравченка, на замовлення Кучми і Литвина викрав і вбив журналіста Георгія Гонгадзе.

Мені вдалося подивитися оперативне відео фізичного затримання Пукача і його свідчення, які він дав відразу після затримання.
Згідно з повідомленням колишнього співробітника особливо секретного спецпідрозділу МВС України, того самого, у якому служив і Пукач, він був завербований 3-м Управлінням КДБ УРСР ще в 1982 році. Пукач був негласним агентом (таємним співробітником) КДБ під оперативними псевдонімом «Солдатов» та «Тіхуша». Вербування Пукача КДБ відбулось під час його служби в київській «сімці» — підрозділі «зовнішнього спостереження» УВС міста Києва. Пукач з колегами по службі вів таємне спостереження за одним з підпільних підприємців Києва. Після одержання підприємцем від свого компаньйона великої суми грошей, Пукач разом з колегами пограбували його. Пукач з колегами не знали, що самі перебували під спостереженням КДБ. Наступного дня Пукачу запропонували таємно співпрацювати з КДБ або бути відданим під суд. Він вибрав співпрацю з КДБ і став негласним агентом Комітету держбезпеки. Після того як Радянський Союз розвалився, і КДБ змінило вивіску на СБУ, Пукач продовжував залишатися агентом СБУ.

Зауважу, що аналогічним способом у 1973 році був завербований і Віктор Медведчук, який, будучи студентом другого курсу юридичного факультету Київського університету вчинив жорстке побиття неповнолітнього і був взятий під варту. Щоб не бути засудженим і не потрапити у місця позбавлення волі, дав добровільну згоду на таємну співпрацю з органами КДБ УСРС по «п’ятій», так званій «дисидентській лінії». Дослужився до статусу особо цінного агента, працював під псевдонімом «Соколовський».

Фальсифікація справи в суді

Адвокатка Тетяна Костіна заявила, що з матеріалів кримінального провадження щодо вбивства журналіста Георгія Гонгадзе зникли слова засудженого ексгенерала Міністерства внутрішніх справ Олексія Пукача про те, що до цієї справи причетний другий президент України Леонід Кучма та ексголова парламенту Володимир Литвин.

Про це вона сказала під час пресконференції. За її словами, нині до відповідальності не притягнуто замовників вбивства Гонгадзе, замовників замаху на нардепа II та III скликань Олександра Єльяшкевича та викрадення та побиття журналіста Олексія Подольського, чиї інтереси вона представляє. Адвокат зазначила, ще у січні 2002 року постановою парламенту взяла на себе зобов’язання безумовно виконувати резолюцію ПАРЄ по справі Гонгадзе, Подольського і Єльяшкевича. Однак у справі Єльяшкевича зобов’язання не виконані в повному обсязі, а в справі Гонгадзе і Подольського – не виконуються головні зобов’язання стосовно замовників цих злочинів.

Щодо справи вбивства Гонгадзе, то, за її словами, “плівки Мельниченка” – не єдиний доказ причетності Кучми до вбивства, оскільки є ще такий вагомий доказ, як свідчення виконавця вбивства Гонгадзе Пукача.

“Відомі всьому світу слова Пукача, що вирок суду буде йому зрозумілий, лише коли на лаві підсудних з ним сидітиме Кучма та Литвин, в матеріалах справи відсутні”, – заявила вона.

Костіна наголосила, що ці слова навмисно не внесли до справи для того, щоб Кучма та Литвин, який у 1999-2002 роках очолював Адміністрацію президента, могли уникнути відповідальності. Крім того, Костіна звинуватила Верховний суд та Міністерство юстиції в дезінформації, яку надають міжнародній спільноті щодо цієї справи.

“До Ради Європи систематично направляється недостовірна інформація, але змовчати чи приховати системні факти фальсифікації не вийде, оскільки цією справою цікавляться не лише Рада Європи, але й Гельсінська комісія Конгресу США”, – заявила адвокатка.
Костіна заявила, що для того, щоб вивести Кучму з-під обвинувачення, провадження щодо Гонгадзе і Подольського було засекречено ще в суді першої інстанції, а єдине відкрите засідання було, коли оголошували вирок Пукачу, але, за її словами, і в цьому засіданні була допущена фальсифікація судової справи.

Крім того, правозахисниця повідомила, що коли справа слухалася в апеляційній інстанції, слухання пройшли з порушеннями, зокрема, справу слухали без потерпілих. Також у справі як захисник вдови Георгія Гонгадзе Мирослави брала участь Валентина Теличенко, яка, на переконання Костіної, брала участь у цій справі в статусі адвоката незаконно. Костіна також нагадала, що в 2017 році Касаційний суд усунув Теличенко з цієї справи, проте судді Верховного суду не виконали цю ухвалу і Теличенко досі вважається адвокатом.

Також Костіна наголосила, що сама Мирослава Гонгадзе як потерпіла була лише на одному судовому засіданні, ніколи не знайомилася з матеріалами справи і лише один раз відвідала засідання Апеляційного суду. Костіна зауважила, що в 2015 році суд не залучив доньок Гонгадзе як потерпілих, коли їм виповнилося 18 років, хоча зобов’язаний був це зробити. Адвокат переконана, що всі ці процесуальні порушення в судах всіх трьох інстанцій були допущені з єдиною метою – “вивести з-під відповідальності Кучму”.

Адвокатка звернулася до президента Володимира Зеленського з закликом довести справу до кінця, щоб винні у замовленні цих трьох злочинів опинилися на лаві підсудних. Вона додала, що всі попередні президенти, обіцяли поставити крапку у цій справі, однак обіцянок так і не дотримали.

Колишній суддя Конституційного суду та перший генпрокурор України Віктор Шишкін додав, що з метою “відбілити” Кучму нещодавно Подольському було відмовлено в статусі потерпілого у справі Гонгадзе. За його словами, це було зроблено для того, щоб він як потерпілий не міг клопотати про допит колишніх високопосадовців як свідків.

На завершення. Я уже зазначав, що у 2002 році втретє був обраним народним депутатом і добився створення нової ТСК у справі Гонгадзе. Мене обрали головою Комісії.

Одним із самих активних членів ТСК був Юрій Луценко – майбутній міністр внутрішніх справ за часів президента Віктора Ющенка і Генеральний прокурор за президентства Петра Порошенка.

Нагадаю, що 28 листопада 2000 року народні депутати Олександр Мороз і Юрій Луценко оприлюднили в парламенті аудіозаписи, зроблені майором Миколою Мельниченком у кабінеті президента про причетність Кучми до вбивства Георгія Гонгадзе.

“Українська Правда”, ну це просто вже, бл***, оборзєлі. Подонок, бл***. Грузін, грузін… Чєчєнцев надо, чтоби укралі єго і викінулі… Ну, подонок, бл***, висшей мєри, – президент України Леонід Кучма обговорює долю Гонгадзе в липні 2000 року.

Співбесідниками Кучми були голова його Адміністрації Володимир Литвин, міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко та голова СБУ Леонід Деркач. На плівках Кучма дає завдання провести “заходи” щодо журналіста та повертається до теми знову й знову.

Складається враження, що президент був одержимий журналістом.

У цей день президент виступив у ВР із щорічним посланням до депутатів.

Зауважу, що Кучма, його адміністрація і голова Верховної Ради Литвин докладали неймовірних зусиль, щоб ця Комісія не була створена. Проте я уже мав гарний досвід парламентської діяльності, знав усі хитрощі, як керівництво парламенту або секретаріат за його вказівкою маніпулюють складанням плану роботи сесії Верховної Ради,  включенням до порядку денного тих чи інших питань і голосуванням по ним. Окрім того, я мав гарний практичний досвід роботи начальником відділу військової контррозвідки. Якщо коротко – я переграв Кучму і Литвина і добився свого. Верховна Рада створила ТСК, яку я очолив.

З оточення президента Кучми мені передали, що президент був у такому гніві, що жбурляв в кабінеті все, що потрапляло під руку і по «сотці» (закритий телефонний зв’язок) лаяв Литвина за те, що той не зміг «зарубати» моє питання.

Відкрию Вам маленьку таємницю моєї роботи слідчим МВС. Я не любив розслідувати або завершувати слідство у кримінальних  справах, які мені керівництво передавали з різних причин від іншого слідчого. Не тому, що там могли бути допущенні якісь помилки чи погрішності або я не довіряв колезі. Ні. Я не відчував «енергетики духу» цієї справи, її учасників – обвинувачених, потерпілих, свідків, експертів і навіть речових доказів.

Моя «фішка» – починати розслідування справи з першого кроку – огляду місця події, неофіційної без протоколу розмови (бесіди) з  заявником про злочин, потерпілим чи очевидцем злочину. Офіційно, під протокол допит буде потім. Мені треба було відчути на місці події «дух» (енергетику) злочину і того (тих), хто його вчинив. Дерева, кущі, рослини, квіти, тварини, які були на місці вчинення злочину давали багато «інформаційної енергії». В уяві моделювались обставини вчинення злочину, психологія і характер злочинця, якого я ще не бачив, його ще треба було встановити і затримати. Коли ти розслідуєш справу від початку до кінця і  направляєш її в суд з затвердженим обвинувальним висновком, ти відчуваєш загальну її енергетичну атмосферу і як вона «дихає».

За час роботи слідчим не мав жодного незаконно затримання або арешту підозрюваного (обвинуваченого), незаконного притягнення невинної особи до кримінальної відповідальності або оправдального вироку.

Розмова з Притулою

Повернемося в липень 2002 року. Через декілька днів після створення ТСК я зустрівся з Оленою Притулою на її прохання. Звичайно, що до зустрічі з нею, я підготовився інформаційно, щоб бачити чи буде розмова щирою і як вона буде відповідати на мої  несподівані професійні запитання. Оскільки я уже знав, що вона ключовий свідок у встановленні істинного мотиву викрадення і вбивства Георгія Гонгадзе, з  яким познайомилася в 1997 році. Олена була в  приятельських і дружніх стосунках з Георгієм. Майже годину продовжувалось наше спілкування і гуляння по парку. В основному говорила Олена. Після декількох моїх запитань (розвідувального характеру), вона зрозуміла (це було видно по її очам і реакції), що я знаю набагато більше про її особисте життя, ніж вона вважала.

Для себе я точно вияснив, яким був ІСТИННИЙ мотив викрадення і вбивства Георгія.

Для загального розуміння. Мотив злочину – це внутрішнє спонукання, рушійна сила кримінально карного вчинку людини, що визначає його зміст і допомагає більш глибоко розкрити психічне ставлення особи до вчиненого. Сутність мотиву полягає в тому, що він завжди пов’язаний з певними спонуканнями, які викликали у особи рішучість вчинити злочин.

Розмова з Литвином – комплекс «заляканої дитини»

У нашому випадку мотив мав подвійний характер і був різним у Литвина і Кучми, щоб розправитися з «обарзєвшим» Георгієм.

У Литва – це НЕПРИЯЗНІ СТОСУНКИ з Георгієм, які спонукали його  ПОМСТИТИСЯ журналісту.

В силу свого психотипу (характеру) і фізичної слабкості Литвин боявся самостійно «розібратися» з фізично сильнішим Георгієм Гонгадзе, учасником бойових дій і сміливою людиною.

Через свій страх і фізичну слабкість Литвин вирішив помститися журналісту Гонгадзе «чужими руками» Кучми і Кравченка (з якими   дружив сім’ями).

По своєму психологічному характеру і психотипу Литвин є боягузливим і мстивим. Швидше за все, у дитинстві він отримав психологічну травму і переніс психічний стрес якимось переляком або залякуванням. В одному із своїх інтерв’ю Литвин розповів, що в дитинстві мама його часто прив’язувала на мотузці до столу, коли йшла з дому, щоб з ним нічого не сталося.

Як зазначають психологи і психіатри, такі події, які були з Литвином у дитинстві (прив’язування його на мотузці як маленьку собачку),  безслідно не проходять – виникає комплекс «заляканої дитини».

Мотивом у Кучми стали СЕРДИТІСТЬ, ЗЛІСТЬ і РОЗДРАТУВАННЯ на Георгія за його критичні публікації в «Українській правді», роздруківки яких з Інтернету (Кучма не вмів користуватися комп’ютером) Литвин щоранку підсовував президенту при доповідях як глава Адміністрації.

Дії Литвина носили характер «провокатора-підбурювача» – «провокатора-замовника» розібратися з Гонгадзе. Судова практика засвідчує, що при вчиненні подібних вбивств або інших тяжких насильницьких злочинів проти особи, мотив злочину нерідко буває подвійного характеру, подібним як у Кучми і Литвина.

Врешті-решт, терпіння у Кучми лопнуло і він віддав наказ Кравченку і Деркачу розібратися з Гонгадзе, зробити йому «пи*дець», що на сленгу означає «СМЕРТЬ» або «ВМЕРТИ». Що саме треба зробити з Георгієм, президент Кучма порадив Кравченку звернутися до «Володі» (Литвина – Авт). Про це мова йде на аудіозаписах Миколи Мельниченка, автентичність яких підтвердила  експертиза, які були оголошені в суді, при слуханні справи Пукача.

Нарприкінці зустрічі, я запитав у Олени Притули, чи готова вона на засіданні ТСК, під присягою, дати офіційні свідчення і відповісти на мої запитання? Вона схвильовано сказала: “Ні” і попросила мене нікому не розповідати про зміст нашої розмови.

Я відповів, що без її  підтверджень те, що вона розповіла, моя розповідь не буде доказовою і заспокоїв її, що нашу розмову я не записував таємно на диктофон, як це робив майор Мельниченко. Застеріг, що під час прогулянки і розмови в парку ми могли бути під  візуальним і технічним контролем оперативних служб СБУ І МВС і нас могли «писати» на відео або аудіо. Сказав їй, що вона ключовий свідок у справі для встановлення істинного мотиву викрадення і вбивства Георгія Гонгадзе.

Тому будь уважна і обережна – зауважив я. Вони можуть піти на все. Олена перепитала, хто – вони? Кучма, Литвин, Кравченко і Деркач – відповів я і порадив, якщо є можливість, виїхати за кордон заради особистої безпеки.

Наскільки мені відомо, вона буцімто на певний час (в 2003-2004 роках) перебувала у США, а потім повернулася в Україну перед  початком  Помаранчевої революції.

Литвин відмовився прийти на засідання ТСК для  дачі свідчень і відповісти на запитання членів Комісії. Думаю, Ви розумієте чому. Він  найбільше боявся, що «допитувати» його буду я, як колишній слідчий.

У грудні 2004 року, під час буремних подій Помаранчевої революції, я прийшов до Литвина в його службовий кабінет без попередження. Він був напружений і з трудом стримував хвилювання, у зв’язку з моїм несподіваним візитом. Мені вистачило приблизно 20-ти хвилинної розмови з ним, щоб переконатися у справжньому мотиві викрадення і вбивства журналіста Гонгадзе – це неприязні особисті стосунки Литвина з Георгієм, які виникли через Олену Притулу.

Після розмов з Оленою Притулою, Володимиром Литвином, Мирославою Гонгадзе та іншими, хто знав їх близько, внутрішньо я уже  не сумнівався в МОТИВІ злочину, вчиненого Литвином – НЕПРИЯЗНІ СТОСУНКИ і ПОМСТА.

Це – мої внутрішні переконання (як слідчого в минулому), які сформувалися на основі встановлених процесуальних і конфіденційних фактичних даних (доказів) та неофіційних розмов з зазначеними особами.

…Майже одночасно з інсультом, який трапився у керівника Апарату МВС, генерал-полковника міліції Едуарда Фере на початку липня 2003 року (не приходячи до тями, перебуваючи у комі впродовж шести років, він помер на початку червня 2009 року), у Австрії 22 липня 2003 року від гострого інфаркту і відмовою нирок помер свідок, а можливо і за співучасник вбивства Гонгадзе – голова Державного управління справами (з лютого 2000 року), генерал-полковник міліції Юрій Дагаєв. До призначення керівником ДУС був заступником міністра внутрішніх справ Кравченка (1998-2000), в  1996-1998 роках очолював ДАІ МВС.

Майже одночасний і несподіваний інсульт у Фере і гострий інфаркт і відмова нирок у Дагаєва (на здоров’я обидва не жалілися) та події,  які відбувалися навколо вбивства Георгія Гонгадзе і отримана мною  конфіденційна інформація, дають підстави вважати,  що вони швидше за все були отруєні. Окрім того, в соціальних мережах була інформація від анонімного працівника МВС, що їх отруїли.  Знаю точно, що Дагаєв був одним з учасників бесіди у кабінеті Кучми, де вирішувалась доля Гонгадзе.

Влітку 2002 року я і Анатолій Єрмак таємно зустрічалися з Дагаєвим по його ініціативі за містом. Із розмови ми зрозуміли, що він знає багато про ДТП з В’ячеславом Чорновілом і про вбивство Георгія Гонгадзе. По ньому було видно, що він чогось, чи когось дуже  боїться. На пропозицію Анатолія Єрмака прийти на засідання ТСК і все розповісти, що йому відомо про загибель Чорновола і Гонгадзе і цим себе захистити, Дагаєв відповів: я подуваю. І попросив нас нікому не розповідати про нашу зустріч…

Зауважу, що самий небезпечний ворог людини – це її внутрішній СТРАХ!

Мені відомо, що між Фере, Дагаєвим і Пукачем була дружба, вона продовжувалася і після вбивства Георгія Гонгадзе. Троє генералів нерідко обідали в заміських ресторанах.  Фере опікував Пукача і сприяв йому в просуванні по службі. Саме за протекцією  Фере Пукач був призначений начальником Управління кримінального пошуку МВС. Коли в кінці 2001 року Фере звільнився з МВС, Дагаєв призначив його своїм радником.

Інформацією про обставини вбивства Георгія Гонгадзе добре  володів  Микола Джига, який був першим заступником міністра внутрішніх справ  з 1998 по 2002 рік. Знаючи, що вбивство журналіста вчинили працівниками міліції, він про це мовчав, а  брехав народним депутатам і суспільству. Говорив про Георгія нісенітниці і дурниці. Соромно було слухати.

Наприклад, у травні 2001 року у Тбілісі на 30-й Європейській регіональній конференції Інтерполу Джига заявив, що вдень вбивства Георгія Гонгадзе двоє невідомих погодилися підвезти його на своїй машині. Як виявилося, вони були наркомани і шукали наркотики, а не знайшовши їх, спробували пограбувати Георгія. Журналіст вчинив їм супротив, в результаті чого був вбитий наркоманами, а потім похоронений в Києві. Пізніше останки тіла Гонгадзе були перепоховані в Таращанському лісі. Джига наголосив, що слідство у справі про вбивство Гонгадзе завершене. Він відмітив, що вбивство носило «чисто кримінальний характер» і не було пов’язано з журналістською діяльністю Гонгадзе. За словами Джиги, особи, які убили Гонгадзе, потім самі були вбиті, а їх вбивці затримані міліцією і дають свідчення.

У березні 2001 року Кравченко був звільнений з посади міністра.  Через рік він був призначений головою Державної податкової адміністрації (2002 – 2004) і забрав до себе Джигу на  посаду начальника Слідчого управління податкової міліції ДПА (2003-2004).

***

У вересні 2005 року на сесії Верховної Ради я зробив звіт про результати роботи ТСК у справі Гонгадзе і заявив, зокрема, що за висновками Комісії і моїми як її голови (слідчого в минулому) ЗАМОВНИКОМ викрадення і вбивства журналіста Георгія Гонгадзе є  президент Леонід Кучма, ПІДБУРЮВАЧЕМ –  тодішній глава Адміністрації, нині голова Верховної Ради Володимир Литвин, ОРГАНІЗАТОРОМ – міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко (покійний), СПІВОРГАНІЗАТОРОМ –  керівник апарату міністра генерал-полковник Едуард Фере (впав у кому в липні 2003 року і, не приходячи до тями шість років, помер в липні 2009 року.

Парламент взяв звіт до відома і прийняв рішення направити матеріали ТСК Генеральну прокуратуру.

Як народний депутат я направив Генеральному прокурору матеріали комісії разом з депутатським запитом про порушення кримінальної справи проти Кучми, Литвина, Кравченка і Деркача, притягнення їх до кримінальної відповідальності і взяття під варту, як співучасників викрадення і вбивства Георгія Гонгадзе та вчинення інших злочинів проти нього.

Литвин побоявся бути присутнім на сесії під час мого звіту, хоча до обіду головував на засіданні парламенту.

Через півроку, у березні 2006 року відбулися чергові парламентські вибори, на яких «Народний блок Литвина – МИ» потерпів фіаско і не пройшов до Верховної Ради.

В соціальних мережах появилася інформація, що Литвин впав у депресію і хотів покінчити життя самогубством, оскільки боявся арешту  у справі вбивства Гонгадзе.

Проте не арештували, хоча всі підстави для цього є!

Не покаране зло, виросло  в абсолютне

Внаслідок політичної кризи в Україні 2007 року Литвин почав частіше з’являється на  проросійських олігархічних телеканалах, ведучи свою передвиборчу кампанію під гаслом «Країні потрібен Литвин!».

У вересні 2007 року на дочасних виборах блок Литвина проходить до Верховної Ради. Фракції партії Регіонів і комуністів обрають його  головою парламенту.

У 2010 року рвався у президенти України (отримав 2,3% голосів  підтримки).

У квітні 2010 року Литвин у неконституційний спосіб протягнув у парламенті ратифікацію колоніальних для України Харківських угод з росією, які визнані державною зрадою.

Підписав на угоду Москві  антиконституційний Закон про засади державної мовної політики (2012).

З 2012 по 2014 рр. — народний депутат VII скликання. Агент КДБ Литвин стає головою Комітету з питань національної безпеки і оборони, який дає згоду на призначення громадян росії, агентів ФСБ керівниками МО (Лебєдєв) і СБУ (Якименко).

У 2014—2019 роках був народним депутатом України 8-го скликання. Восени 2016 року закликав відновити відносини з  росією і забути про Євросоюз.

На дострокових парламентських виборах 21 липня 2019 року нарешті програв кандидату від партії «Слуга народу» Дмитру Костюку.

Навесні 2021 року Литвин вирішив балотуватися в ректори КНУ імені Тараса Шевченка, що викликало обурення у політиків, громадських активістів та самих студентів. 17 березня Литвин не зміг пройти у другий тур виборів ректора. Посів лише четверте місце з 165 голосами (3,99% від загальної кількості тих, хто голосував).

Чи потрібно ворушити минуле?

Можливо, хтось із читачів зробить зауваження. Для чого, мов, ворушити старе – 23-ти річної давнини. Ворон ворону око не виклює. У нас немає незалежного правосуддя, воно повністю корумповане.

Чого лише вартий масштабний корупційний скандал на весь світ з Верховним Судом, голова якого Князєв створив за участі суддів організоване злочинне (мафіозне) угрупування для одержання неправомірної вигоди і хабарів керівництвом і суддями ВС. Відповідь на таке зауваження проста. Я керуюся настановою Григорія Богослова: «Мовчанням зраджується Бог».

Я не знаю як живе Литвин зі своїм минулим. Можливо, насолоджується своїми великими матеріальними статками.

Я не знаю, чи згадує він Георгія і його доньок-близнят, яких він разом з Кучмою, Кравченком і Пукачем зробив сиротам у трирічному віці, а Мирославу Гонгадзе – вдовою.

Мені не відомо, чи знає Литвин, що таке «КАРМА».

Проте мені добре відомо:

«За все в житті платити треба: що ти посієш — те й пожнеш. Господь завжди все бачить з неба, Його очей ти не минеш».

«Життя нічого не дає дарма, і всьому, що дається долею, таємно визначена своя ціна».

Пам’ятаєте, на початку статті написано, що в 2003 році у Вашингтоні я дав слово маленьким донькам-близнятам Георгія,  що зроблю все від мене залежне і що в моїх силах, щоб встановити всіх учасників вбивства Георгія і  притягнути їх до відповідальності?

Думаю, що слово я стримав. Всі учасники викрадення і вбивства їх батька Георгія Гонгадзе мною встановлені і названі на сесії  Верховної Ради та в ЗМІ.

Двоє (Кравченко і Фере) не дожили до суду – мертві.

Четверо (Пукач, Протасов, Костенко і Попович) визнані винними у викраденні і вбивстві Георгія Гонгадзе і засуджені судом (один із них помер в колонії) до різних строків позбавлення волі (Пукач – довічно).

Залишились не покараними в судовому порядку двоє – замовник Кучма і підбурювач Литвин.

Звичайно, зроблені мною і ТСК висновки не є ІСТИНОЮ в останній інстанції. Її повинні встановити генеральний прокурор і Суд.

Та скільки їх уже було цих генеральних прокурорів за 23 роки після вбивства Георгія. Не перерахуєш… Про суди промовчу. Чого лише вартий Київський апеляційний суд, який розглядав справу Пукача…

Правда, є ще й суд Божий, як і земна «КАРМА»…

***

З Днем народження, мій дорогий шураві Георгію! Світла пам’ять про тебе буде вічною! Донечки подарують тобі онука Георгія, який Ангелом спуститься на землю з того малюнка, який намалювала і  подарувала мені Соломія… З Днем народження!

Григорій ОМЕЛЬЧЕНКО,
Герой України,
генерал-лейтенант

Сообщение Замовники вбивства журналіста Георгія Гонгадзе відомі, але не покарані й досі – Григорій Омельченко появились сначала на Український репортер.