“Марченко був онуком першого радянського ректора Львівського університету, який теж зазнав репресій. Він працював у “Літературній Україні” та вчителював у Києві. Зокрема, наважився говорити про Голодомор і русифікацію, відтак у 1973-му його вперше заарештували.

У таборах правозахисник познайомився з іншими дисидентами і, повернувшись у Київ, продовжив діяльність. Удруге його схопили в 1983-му. Черговий термін ув’язнення по суті був смертним вироком, бо він мав хронічну хворобу нирок, з якою в тюрмі йому було не вижити.

Цього разу Марченка, зокрема, засудили за передачу на Захід проєкту рішення колегії Міносвіти УРСР «О дополнительных мерах по улучшению изучения русского языка в общеобразовательных школах и педагогических учебных заведениях Украинской ССР».

Про свою боротьбу Валерій Марченко якось сказав: “Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору – свідомість, що ярмо — нестерпне”. На смерть дисидента зреагували Папа Римський Іван Павло ІІ та президент США Рональд Рейган. Міжнародний тиск був такий, що матері вдалося забрати тіло сина, попри правила репресивної системи СРСР.

Через три десятиліття під час декомунізації Інтернаціональну площу на Нивках у Києві перейменували на честь Валерія Марченка. Суддя Григорій Зубець, який відправив його за ґрати, працював у Подільському суді до весни цього року, а до цього багато років очолював Апеляційний суд Києва. Зубець – заслужений юрист України, має орден Ярослава Мудрого V ступеня та подяку Верховної Ради”, – повідомляє у Фейсбуку Uchoose/UCMC

“Український репортер” вважає за доцільне розмістити фрагмент допису у Фейсбуці відомого громадського діяча, правозахисника Семена Глузмана:

З Вікіпедії. Валерій Марченко народився 16 вересня 1947 року в Києві. Онук (по матері) Михайла Івановича Марченка (19 вересня 1902 — 22 січня 1983) — українського історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого радянського ректора Львівського університету.

Від народження хлопець отримав прізвище свого батька — Умрилов. Батьки в подальшому розлучилися. Матір у другому шлюбі носила вже прізвище свого нового чоловіка — Смужаниця. В дорослому віці (в 25 років) Валерій змінив своє прізвище і взяв прізвище діда (дівоче прізвище матері).

Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті.

З 1970 року — співробітник газети «Літературна Україна». За сумісництвом викладав українську мову та літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971–1972 років опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів Сулеймана Сані Ахундова, Джаліла Мамедкулізаде.

В період 1968–1973 були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про Миколу Зерова (рос. «Русское наследие неоклассика»), публіцистичні статті «Київський діалог», «Страшний якийсь тягар» та інші. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану.

Арешти і ув’язнення
25 червня 1973 заарештований співробітниками КДБ. За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська пропаганда та агітація»), засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.

Відбував покарання у пермському таборі для політв’язнів № 35. У таборах познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. В ув’язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х років у Західній Україні.

Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привела до інвалідності, Марченко відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті — «Там, у Київських печерах», «Гулак».

Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести із засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом».

21 жовтня 1983 вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13-14 березня 1984 року судять. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Івановича Зубця.

Винним себе В. Марченко не визнав.

В останньому слові він сказав, що «вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро». Він заявив також, що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя. В. Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом та засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки.

Помер 5 жовтня 1984 року у тюремній лікарні в Ленінграді. Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Похований у селі Гатному (Києво-Святошинського району Київської області) поруч із прахом діда Михайла.

Суддю Григорія Зубця, який засудив Марченка та визнав його «особливо небезпечним рецидивістом», 6 жовтня 2017 року Президент України нагородив орденом Ярослава Мудрого V ступеня.

Сообщение Пам’ять: згадуючи політв’язня, журналіста, великого українця Валерія Марченка появились сначала на Український репортер.

На щастя, Василю пощастило, де прихилити голову. Оселився в селі Лісники Києво-Святошинського району в хаті своєї баби по матері. Захопили в полон вірші. Разом з такими ж переслідуваними однодумцями започаткував так звану Київську школу поезії.

Два роки працював літературним редактором у видавництві «Музична Україна». Але й там його дістали недремні й всюдисущі «органи». Позбавили роботи. Опинившись мовби в підпіллі, відчайдушний виготовляв і поширював на територіях Інституту ядерної фізики й тодішньої Сільгоспакадемії листівки з неодмінним гаслом: «Хай живе самостійна соціалістична Україна!» Про арешт і перебування в спецізоляторі на зловісній вулиці Володимирській, 32 в Києві написав і пустив у самвидав роман «Помирав уражений проліском сніг». Рятуючи написане кров’ю, закопав у грішній землі. Після проголошення незалежної Української Держави разом з родичем шукали заховане, але знайти не вдалося.

Добував якийсь гріш на хліб насущний кочегаром і навіть завклубом , а більше – слюсарем. Не беріг себе від того, щоб його вірші друкувалися за кордоном, зокрема в Англії, в журналі «Визвольний шлях». На підсилення поетичного натхнення написав «Програму Української національної комуністичної партії». Її виявили під час повальних обшуків 1972 р. у Євгена Сверстюка, звичайно ж, заарештованого й запротореного в Сибір несходиму.

Свідомих патріотів, «сведомых» на теперішньому зловорожому сленгу, судили за «антирадянську агітацію і пропаганду». Рубану ж, як і 1961 року Левку Лук’яненку, інкримінували статтю: «зрада Батьківщини». А це – 15 років ув’язнення або розстріл. Саме розстрілу удостоївся Л. Лук’яненко. 72 доби чекав у камері смертників, поки Верховний суд замінив «до вищої міри» на п’ятнадцять років позбавлення волі.

Василь Рубан, як і Левко Лук’яненко, непохитно відмовлявся давати свідчення по справі і про своїх знайомих. Непоступливому «впаяли» «примусове лікування». Запроторили до Дніпропетровської психлікарні чи в просторіччі – психушки. «Страшніше, ніж у тюрмі. Бо з тобою роблять що завгодно». Сповідувався Василь після шести років і двох місяців мук у тюрмах і спецпсихотюрмах аж до Казані. Після начебто ж звільнення не міг зачепитися за роботу. Не давали паспорта. Одбріхувалися, що загубили на етапі. Ні сном, ні духом не відали кати, що про злочинне в усій його потворності дізнаються читачі з роману Василя Рубана «На протилежному боці від добра».

Страдницької долі, а точніше недолі письменник – особистість потужної сили духу. Від природи був закроєний на неабиякі діяння. Був народжений для значущих звершень, на натхненну творчість. Замість того пройшов усі кола комуністичного пекла. Імперська політика вербувала у владні кабінети безпринципних гнучкошиєнків, бо ж їй необхідно було когось нацьковувати на таких самовідданих, як Левко Лук’яненко й Василі – Рубан, Стус, Симоненко…

Рубан виявився настільки міцним і неподоланним, що всупереч жахливим випробуванням прожив 75 років. Після проголошення незалежної Української Держави очолював Київську організацію Спілки письменників. На велелюдному зібранні майстрів художнього слова не говорив, а волав не підписувати горезвісний Будапештський меморандум у такому вигляді, який пропонується, не здавати на милість жорстокій юдолі земній ядерну зброю.

Керівник фракції «Слуга народу» у Верховній Раді України Давид Арахамія грузинського походження. Відомий також під псевдонімом Давид Браун. Нещодавно, мабуть же, узгодивши з Офісом президента, зробив гучну заяву. Вважає помилкою відмову України від ядерного статусу. Коли ж не підписувати ефемерний Будапештський меморандум закликав на зборах письменників Василь Рубан, тоді ще свіжі комуністи в буквальному значенні цього слова затюкали далекоглядного. Хоч він і посилався на засторогу майбутнім поколінням від Тараса Шевченка: «Погибнеш, згинеш, Україно, Не стане знаку на землі… Сама розіпнешся. Во злобі Сини твої тебе уб’ють Оперені, а злозачаті Во чреві згинуть, пропадуть, Мов недолежані курчата!…»
Тоді один із керівників держави переконував з екранів телевізорів: не можна давати в руки мавпі гранату, в якій висмикнуто чеку. Якщо не помиляюся, вперше в історії людства головний правитель обізвав мавпами підданих, котрими удостоївся кермувати. Оприлюднити нелицемірне мене примушує заповідане народною мудрістю: «Все згине – тільки правда зостанеться».

Аби не спіткало лихо, необхідно вивулканювати всі сили для самозахисту від спрута чи то удава глобалізації. Інакше він пожере й проковтне геть усе на правічній українській землі, яка споконвіків – рідна Мати-Земля. Не приведи, Господи, до безпам’ятства, до втрати національної ідентичності, до затуманення української національної свідомості.

У майже програмній статті, яку зобов’язані вивчати у військових частинах РФ, Путін спромігся на «комплімент» «братскому народу»: «Русские и украинцы – это один народ. Как мордва, где есть мокша и эрьзя». Хто з майбутніх поколінь може погодитися на таку ж глухоту й безмовність та безпам’ятство, на які приречені в РФ мокша, мордва, ерзя? Було вже, було в неволі, в ярмі. Виривав із горла відчайдушні слова пекучий відчай:

Кобзо ж моя, дружино вірная,
Де ж мені тебе діти?
А чи у чистому полі спалити
І попілець по вітру пустити?
А чи на могилі положити?

Названа донькою Прометея Леся Українка вірш «Contra spem spero» починає повчально для майбутніх поколінь: «Жити хочу!» І завершує життєствердно: «Буду жити! Геть, думи сумні!»

Вадим Пепа, письменник

Фото на головній сторінці Євгенії Олійник, “Радіо Свобода”

Статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Сон розуму. Роздуми письменника
• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение На початку Незалежності письменник Василь Рубан закликав владу не здавати ядерну зброю появились сначала на Український репортер.