Пам’ять: згадуючи політв’язня, журналіста, великого українця Валерія Марченка
Цього дня 1984 року в ленінградській тюремній лікарні (тепер Санкт-Петербург) помер Валерій Марченко.
“Марченко був онуком першого радянського ректора Львівського університету, який теж зазнав репресій. Він працював у “Літературній Україні” та вчителював у Києві. Зокрема, наважився говорити про Голодомор і русифікацію, відтак у 1973-му його вперше заарештували.
У таборах правозахисник познайомився з іншими дисидентами і, повернувшись у Київ, продовжив діяльність. Удруге його схопили в 1983-му. Черговий термін ув’язнення по суті був смертним вироком, бо він мав хронічну хворобу нирок, з якою в тюрмі йому було не вижити.
Цього разу Марченка, зокрема, засудили за передачу на Захід проєкту рішення колегії Міносвіти УРСР «О дополнительных мерах по улучшению изучения русского языка в общеобразовательных школах и педагогических учебных заведениях Украинской ССР».
Про свою боротьбу Валерій Марченко якось сказав: “Виступивши проти цілої імперії брехні, я мав одну підпору – свідомість, що ярмо — нестерпне”. На смерть дисидента зреагували Папа Римський Іван Павло ІІ та президент США Рональд Рейган. Міжнародний тиск був такий, що матері вдалося забрати тіло сина, попри правила репресивної системи СРСР.
Через три десятиліття під час декомунізації Інтернаціональну площу на Нивках у Києві перейменували на честь Валерія Марченка. Суддя Григорій Зубець, який відправив його за ґрати, працював у Подільському суді до весни цього року, а до цього багато років очолював Апеляційний суд Києва. Зубець – заслужений юрист України, має орден Ярослава Мудрого V ступеня та подяку Верховної Ради”, – повідомляє у Фейсбуку Uchoose/UCMC
“Український репортер” вважає за доцільне розмістити фрагмент допису у Фейсбуці відомого громадського діяча, правозахисника Семена Глузмана:
З Вікіпедії. Валерій Марченко народився 16 вересня 1947 року в Києві. Онук (по матері) Михайла Івановича Марченка (19 вересня 1902 — 22 січня 1983) — українського історика, автора численних праць з історії України доби середньовіччя, першого радянського ректора Львівського університету.
Від народження хлопець отримав прізвище свого батька — Умрилов. Батьки в подальшому розлучилися. Матір у другому шлюбі носила вже прізвище свого нового чоловіка — Смужаниця. В дорослому віці (в 25 років) Валерій змінив своє прізвище і взяв прізвище діда (дівоче прізвище матері).
Навчався на філологічному факультеті Київського університету, одночасно вивчав тюркські мови у Бакинському університеті.
З 1970 року — співробітник газети «Літературна Україна». За сумісництвом викладав українську мову та літературу в середній школі у Києві. Протягом 1971–1972 років опублікував ряд перекладів з азербайджанської творів Сулеймана Сані Ахундова, Джаліла Мамедкулізаде.
В період 1968–1973 були написані, але не опубліковані літературознавчі розвідки про Миколу Зерова (рос. «Русское наследие неоклассика»), публіцистичні статті «Київський діалог», «Страшний якийсь тягар» та інші. Друкувався у молодіжних виданнях Азербайджану і Туркменістану.
Арешти і ув’язнення
25 червня 1973 заарештований співробітниками КДБ. За вироком Київського обласного суду від 27 грудня 1973 року (відповідно до ст. 62 ч. 1 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська пропаганда та агітація»), засуджений до 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2-х років заслання.
Відбував покарання у пермському таборі для політв’язнів № 35. У таборах познайомився з українськими правозахисниками — Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими. В ув’язненні написав ряд публіцистичних нарисів, в яких висвітлював умови існування в’язнів у радянських таборах, трагічні події 1940-50-х років у Західній Україні.
Незважаючи на тяжку хворобу нирок, яка привела до інвалідності, Марченко відмовився писати заяву-каяття. Після звільнення жив у Києві. Довго не міг знайти роботу, згодом працював сторожем. Займався перекладами з англійської, писав публіцистичні статті — «Там, у Київських печерах», «Гулак».
Активно займався правозахисною діяльністю, розсилав листи-протести із засудженням існуючої тоталітарної системи. Рішуче виступив проти інструкції Міністерства освіти УРСР «Про посилення вивчення російської мови у школах України», яку назвав «найсвіжішим Валуєвським указом».
21 жовтня 1983 вже важко хворого Валерія Марченка заарештовують вдруге і 13-14 березня 1984 року судять. Справу розглядав Київський міський суд під головуванням заступника голови Київського міського суду Григорія Івановича Зубця.
Винним себе В. Марченко не визнав.
В останньому слові він сказав, що «вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро». Він заявив також, що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він протестуватиме проти цього до кінця свого життя. В. Марченка визнали особливо небезпечним рецидивістом та засудили до 10 років таборів особливого режиму і 5 років заслання. Етапом був відправлений у пермські табори, де незабаром відмовили нирки.
Помер 5 жовтня 1984 року у тюремній лікарні в Ленінграді. Мати Валерія змогла добитися видачі тіла сина. Похований у селі Гатному (Києво-Святошинського району Київської області) поруч із прахом діда Михайла.
Суддю Григорія Зубця, який засудив Марченка та визнав його «особливо небезпечним рецидивістом», 6 жовтня 2017 року Президент України нагородив орденом Ярослава Мудрого V ступеня.
