У Чернігові відбулося нагородження воїнів орденом Народний Герой
У Чернігові відбулася 29 церемонія нагородження недержавним орденом “Народний Герой України”. Срібні тризуби отримали десятеро героїв, троє з них – посмертно.
Зал обласного театру імені Тараса Шевченка був заповнений не тільки Героями, їхніми родичами та друзями, а й військовими, школярами та курсантами військового ліцею. Саме розповіді про тих, хто захищає Україну, хто віддав за неї життя, дають можливість побачити справжніх героїв поряд, і це стає найкращим уроком мужності та патріотизму. Кожна історія, про яку почули зі сцени у Чернігові, вражала. Нагородження трьох загиблих хлопців зал зустрічав стоячи, сліз не стримували ні жінки, ні воїни, – повідомляє censor.net.
Нагороди вручали організатор добровольчої медичної служби “Вітерець” Галина Алмазова та легендарний боєць 2-го батальйону 95-ої бригади, житель Чернігова Дмитро, позивний Дєрзкій, якій воював у Донецькому аеропорту.
Віталію Олійнику, бійцю 3-го полку спецназу, було лише 19 років, коли він заїхав в Донецький аеропорт, який українська армія взяла під свій контроль, звідти він потрапив у Краматорськ, з якого тільки пішли бойовики.
“Я пам’ятаю, як біля дороги стояла мама з маленьким хлопчиком, і, дивлячись на колону української військової техніки, плакала і повторювала: “Тепер все буде добре”, – сказав Віталій, отримуючи нагороду. Цей молодий хлопчина рятував життя своїм побратимам, воював у найгарячіших точках, під час складного завдання потрапив у полон, але й повернувшись в Україну, продовжив захищати рідну країну.
Перед виходом лікаря добровольчої медичної служби “Вітерець” Миколи Жаренкова на екрані були показані кадри, зняті під час його роботи на передовій. На телефон хтось зафіксував, як пораненому ставить трубку в горло, щоб він міг дихати, вводяться препарати, які запускають серце.
Так працюють люди на війні. Те, що глядачі побачили, прокоментувала організатор медичної служби “Вітерець” Галина Алмазова: “Це початок 2015 року.
Півтори години Микола реанімував двох важкопоранених бійців безпосередньо на дорозі. Він все зробив високопрофесійно та грамотно, завдяки чому поранених живими довезли до лікарні. Після того я йому сказала: “Коля, всі гріхи, які у тебе були в житті, тобі простилися”.
Двоє НароднихГероїв, двоє лікарів медичної служби “Вітерець” Микола Жаренков (ліворуч) та Генадій М’ясоєдов.
“Війна познайомила мене з чудовими людьми, – додав лікар-хірург Геннадій М’ясоєдов. – Микола – саме такий!” Приймаючи нагороду, київський анестезіолог Микола Жаренков був дуже схвильованим:
“У анестезіологів-реаніматологів найбільший особистий цвинтар неврятованих пацієнтів. Саме нам доводиться приймати рішення про відключення людини від апаратури, яка підтримує життя, якщо немає шансів на спасіння. І це найважче. Іноді думаю, що хотілось би бути Богом, приймаючи такі рішення, але завжди розумієш, що над нами є вища сила, яка набагато сильніша за нас”.
Коли оголосили ім’я загиблого десантника Максима Перепелиці, в залі заплакала його мама. Командир Валентин Голуб, позивний Валіко, важко переживає загибель свого молодого бійця: “Дивлячись на своїх дітей, на іншу молодь, я довго вважав, що це покоління пепсі.
Але в 2014 році побачив у “Правому секторі” неймовірних молодих хлопців, розумних, патріотичних, а потім саме такі почали приходити до нас в 95-ту десантну бригаду. І коли втрачаємо таких, дуже боляче”. Максим Перепелиця загинув, рятуючи свого побратима на позиціях неподалік від села Верхньоторецьке Донецької області.
Він кинувся до пораненого, намагаючись витягти його, щоб лікарі могли надати допомогу. Але ворог, очевидно, саме цього і чекав. Максим загинув на місці. Але пораненого хлопця все ж врятував. Той живий, проходить зараз реабілітацію.
“Нестерпний біль не проходить вже рік і три місяці – саме стільки немає мого сина, – сказала мама Максима. – Син був справжнім патріотом нашої країни. Він, знаючи, як я переживаю, завжди говорив: “Матусю, потерпи ще трохи”. Я не можу змиритися з його смертю, не можу!”
Другу Діллі, Андрію Кривичу з Конотопа було лише 19 років, коли він загинув на лінії вогню. “Андрій здав сесію, бо був відповідальним, і поїхав на війну, – розказав наставник добровольця Юрій Бачал, позивний Сапсан. – Він був світлою, талановитою особою.
І мені дуже боляче, що ми його втратили”. “Я пишаюся своїм сином”, – сказала мама, отримуючи нагороду сина.
Неймовірна історія вертолітного екіпажу вразила всіх. Те, що сталося 4 червня 2014 року під тоді ще окупованим Слов’янськом, може здатися переказом голівудського кіно. Але, на превеликий жаль, це все було насправді, а не в уяві кіношників. Про все, що сталося того дня, розповідав Сергій Титаренко, якого, власне, і врятував його командир Валентин Цигульський.
Обидва, незважаючи на отримані важкі травми і опіки, продовжують служити своєму народові. “Той день особисто для мене був сповнений чудес, – розповів Сергій Титаренко. – Коли ми виконували бойове завдання, повернувши голову, бачив, як у наш гелікоптер цілила вже друга ракета. Так збіглось, що ми влучили в цілі, але в той самий час поцілили і по нас.
Ми почали крутитися навколо своєї осі. Падали досить довго…” “Шість секунд”, – додає Валентин Цигульський. “Вже на землі я побачив перед собою гілку дерева і… власні п’яти, – продовжує Сергій. – Диво, що я вижив. Несподівано в диму з’явилося обличчя командира. Він спробував витягнути мене за спеціальну ручку на розгрузці. Але вогонь вже плавив все позаду мене.
І вона просто відірвалася. Валентин зник. Я відчував, як по шиї течуть розплавлені дроти зв’язку. Вогонь був ближче і ближче. Сам я рухатися не міг – не відчував тіла взагалі, крім правої руки. Мене паралізувало по груди. Я дивився на пістолет, який був закріплений у мене під лівою рукою, розумів, що правою до нього дотягнуся і зможу застрелитися, якщо почну горіти…
І тут знову з’явився командир. Я до цих пір не розумію, як йому вдалося дотягнутися і вхопити мене за пасок штанів. Та й взагалі – як він, вдвічі за мене менший, примудрився мене витягнути з кабіни. При цьому у нього ж також був зламаний хребет…
Коли Валентин відтягнув мене від вертольоту, якраз повністю спалахнуло моє місце… Це було ще одне диво – командир вчасно мене витягнув…
Валентин мене тягнув, сам стогнав, а я просив його весь час, благав: “Тягни, Валіку, тягни!” Ще нам пощастило, що ми впали неподалік від розташування української армії, нас відразу підібрали, знеболили і гелікоптером відправили у шпиталь. Наступного разу ми з командиром побачилися через чотири місяці. За цей час він переніс операції, почав ходити. Валік зайшов до мене в палату і сказав: “О, маєш непоганий вигляд!”
