Найчастіше на фронті просять молока
Київська волонтерка, виконавиця власних пісень Юлія Зуброва дуже часто відвідує передову з гуманітарною місією. Найчастіше на фронті просять молока.
Привозить бійцям продукти харчування, медикаменти, речі. Окрім цього, Юлія ще й влаштовує для захисників Вітчизни свої невеличкі концерти – грає на гітарі, співає… Повернувшись додому, сідає за фронтовий щоденник. Пропонуємо вашій увазі враження волонтерки від чергової поїздки на Донбас.
На кожну поїздку є своя «енергія запиту», як я її називаю. Запит на потреби роти, батальйону чи бригади. Але «особиста потреба» на допомогу бійцям є завжди. І волонтер – як хвиля.
Хвиля, яка підняла і обов’язково має донести до берега все, що змогла знести з місця. Бійці на березі чекатимуть завжди. І не хочеться, щоб вони чекали вічно… і не дочекалися. Хочеться швидше і більше привезти.
Усвідомлюючи, що наприкінці третього року війни тим, хто тебе захищає, постійно бракує найелементарніших речей – «Мівіни» чи ще якоїсь їжі, плівки, утеплювачів, піни для бліндажів (бо зима ж на дворі!), просто хочеться плакати. Плакати, бо війна для влади і багатьох співвітчизників так і не розпочалася.
А у великої кількості волонтерів уже вичерпуються ресурси – і фінансові, і просто енергетичні.
Та бійці – міцні духом і намагаються не звертати на це уваги, бо ті, хто пройшов пекло Дебальцевого, Іловайська, Луганського аеропорту, не звикли жалітися на дрібниці, чи є тушонка, крупи тощо, чи немає.
Якщо немає – їдуть на БТРі до сільського магазину за продуктами. Тобто воюють за свої гроші. А дружина запитає: «Де ти там у посадці їх міг витратити?».
Як їй пояснити – де?
Хлопці звикли, що вже три роки поспіль харчуються одним і тим самим.Тож, коли приїжджаємо до них, радіють смаколикам, як діти. Випивають і з’їдають все, просять молочних продуктів. З останньої поїздки довелося повертатися у БТРі, бійці таке переміщення називають «десантом».
Їхали вночі, на броні – не всидіти. А всередині бойової машини такий гул, що здається – ти у реактивному літаку.
Всю дорогу було відчуття, що готуєшся до висадки і ось-ось буде команда до стрибка. Їдеш, усвідомлюєш, що до «рашистів» усього 400 метрів, але проганяєш цю думку, душа повертається з-під небес на землю… до своїх…
Юлія ЗУБРОВА
