Українці, уявляєте скільки за ці мінімум 40 000 років наш РІД пройшов випробувань, війн, природніх катаклізм, які завжди супроводжують зміну великих космічних епох. Але наш РІД вистояв, перемагав і створював могутні держави. Саме тому з покоління в покоління передається прадавня мудрість: “Козацькому роду немає переводу”. Україна була, є і буде!

Те, що Україна вже є духовним центром Європи, підтверджує масштабне дослідження у 13 країнах Європи, яке замовив авторитетний аналітичний центр ECFR — Європейська рада з міжнародних відносин.

Частина цього дослідження охоплювала також Україну і лише підтвердило унікальну рису українців, притаманну лише українській нації.

Це — ВІРА В ПЕРЕМОГУ. Незламна віра в те, що ми зможемо здолати навіть найскладніші зовнішні і внутрішні проблеми.

У загальноєвропейському опитуванні були також два схожих питання:
• Чи є у вас оптимізм/песимізм щодо майбутнього вашої країни?
• Чи є у вас оптимізм/песимізм щодо майбутнього світу

Знаходячись в тепличних умовах, порівняно з Україною, європейці, відображаючи турбулентність у світі, російсько-українську війну, вплив президента США Трампа на геополітику, виявилися ще й вельми песимістичними. І якщо щодо майбутнього своєї держави у низці країн є хоч якісь позитивні очікування, то стосовно майбутнього світу наприкінці 2025 року у Європі панує песимізм.

За єдиним винятком. І цей виняток — Україна. Так, 58% українців мають позитив щодо майбутнього своєї держави (лише 18% — песимісти); 41% українців вірять у майбутнє світу (19% песимістів). Це — радикально відмінні показники, ніж будь-де у Європі.

Міжнародне дослідження див. за посиланням: https://www.eurointegration.com.ua/articles/2026/02/11/7230916/?fbclid=IwVERDUAP5lzlleHRuA2FlbQIxMABzcnRjBmFwcF9pZAwzNTA2ODU1MzE3MjgAAR5boq5fLcZS1p9GUB032Lr5JEGEnGghUKnNXDjZ5gaJgt41rE8tF77P5

Україна — це духовний центр Європи

Коли ми віримо в себе, віримо в український народ, в Україну і її величне майбутнє — значить ми віримо в Творця. Ми єдині з Ним і є в вирішальні часи зміни епох Його Духом і руками.

Ми ті, хто захищає Світ і змінює його на краще. Ті, хто в найтемніші часи продовжує наполегливо і впевнено йти щоденними, невеликими, але значущими кроками до Великої Перемоги Світла над пітьмою.

Тільки уявіть, що могло статися зі Світом, якби не безмежна мужність, героїзм та сила Духу українського народу, який протистоїть рашистському ядерному звіроподібному кровавому монстру на чолі з психопатом путіним?!

Людству, що погрузло в матеріалізмі, брехні, жорстокості, байдужості, духовній апатії, що звикло упокорюватися і не чинити опір наростаючому злу, необхідна рушійна Духовна Сила.

Такою рушійною Силою міг стати лише Дух вільних людей. І цими людьми є ми — українці!

Духовний імпульс, що змінює Світ, народився в серцях українців. Це дух Воїнів Світла. Рекомендую прочитати дослідження Героя України, генерала Григорія Омельченка

«Вселенський дух українців — воїнів світла. Роздуми щодо майбутнього нашої країни» (27.03.2022) https://ukrreporter.com.ua/golovne/vselenskyj-duh-ukrayintsiv-voyiniv-svitla-rozdumy-shhodo-majbutnogo-nashoyi-krayiny.html

“Дух, що тіло рве до бою…”, – так мудро і точно передав суть і роль Духу, який змінює світ, проявляючись у дії, український поет Іван Франко.

Цей духовний імпульс має відкрито “революційний” характер, ось чому в Україні було стільки революцій та повстань.

Для українців ВОЛЯ — найвища цінність! Без вільного духу еволюція людства неможлива.

Дух — це піднесення на наступний щабель, наступний виток, тому що він є вертикальним зв’язком з Творцем.

Подібно до того, як ремісник, працюючи над чимось, використовує свої руки, Бог використовує свій Дух, щоб змінювати світ.

І зараз саме героїчний Дух українців, їхня сміливість і стійкість є руками Бога, які знищують багатовікову московську тиранію — епіцентр світового зла і протистоять моральній деградації людства та змінюють світову історію.

Саме зараз Україна стає символом Свободи — символом Непереможного Духу.

Духовна Перемога кується у серцях українців. Із їх сердець йдуть хвилі по всьому світу, які наповнюють, охоплюють його та змушують людей прокидатися і змінювати світогляд. Це означає, що Український народ своїм Духом оновлює усю планету.

Ми живемо у вирішальний та відповідальний момент. Світ змінюється, бо міць невеликого Світлого воїнства набагато перевершує сили мороку чи матеріалізму.

Нині, в пору Всеукраїнської визвольної війни з останньою імперіє зла, вільні держави Світу офіційно визнали Волю Духу Українського народу самою дієвою силою сучасності.

Так, в 2022 році премія Сахарова “За свободу думки”- щорічна відзнака Європейського парламенту вперше була присуджена цілому народу, і українці заслуговують на неї як ніхто, заявила голова Європейського парламенту Роберта Мецола.

“Не було нікого, хто б заслужив на цю премію більше, ніж нагороджені, мужній народ України справді заслуговує на цю нагороду. Вона — для всіх українців, які борються на місцях, і всіх тих, хто був змушений залишити Україну, для тих, хто втратив рідних, хто бореться за те, у що справді вірить. Уперше ця премія присуджується НАРОДУ… Ми вручаємо премію кожній людині, кожному громадянину України, який захищає вашу країну, свободу, ваші будинки, ваші родини”, – сказала Мецола.

“Зараз українці ризикують своїми життями заради Європи та цінностей. Я знаю, що хоробрий народ України не здасться. І я впевнена, що інакше бути не може”, – заявила Мецола.

Силу Духу України і рішучість українців здобути Перемогу відзначив американський журнал «Time», визнавши «Дух України» (The Spirit of Ukraine ) «Людиною 2022 року».

У відкритому листі до президента США Джо Байдена, опублікованому у кінці грудня 2022 року (українською і англійською), Герой України, генерал Григорій Омельченко наголосив:

«Містере президенте, «Дух України» — це хоробрість, мужність та стійкість Української нації у боротьбі з ядерним монстром — російською імперією. Українці захищають свою свободу і право на життя і одночасно рятують Європу і НАТО. Містере Президента США, не бійтеся, ми врятуємо вас…».

Текст листа читайте за посиланням:
https://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/3210.pdf (українською)
https://universum.lviv.ua/data/magarticles/files/3211.pdf (англійською)

Як би не було боляче і важко, як би не затягували цю війну ціною життів наших воїнів, жінок, дітей, людей похилого віку, не поставляючи нам достатньо зброї та постійно замовляючи “слівце” про мирні переговори з кривавим воєнним злочинцем путіним, як би президент США Трамп його не відбілював, Український народ не відступиться і не капітулює…

Якби зараз не складалися пазли подій і випробувань в середині України чи у Світі — Вселенський Закон буде виконаний!

Перемога України — це Божественний План, який можуть виконати лише українці, витримавши будь-які випробування! Це наочно підтвердили спільні навчання “Hedgehog-2025”, у яких брали участь 16 000 військових із 12 країн НАТО і України. Тренувальний бій відбувався із застосуванням БпЛА.

10 бійців ЗСУ розгромили два батальйони НАТО за добу під час навчань.

Про це пише WSJ:
◾️ 10 бійців ЗСУ за пів дня рознесли 17 одиниць бронетехніки та завдали 30 ударів по інших цілях. За добу НАТО втратили б два батальйони, якби бій тривав в реальності.
◾️ Британська бригада та естонська дивізія наступали на позиції українців. ЗСУ швидко вивели з гри противника: підрозділи НАТО втратили боєздатність.
◾️ Західні військові не використовували маскування, розставляли намети та техніку просто в полі. Під час бою не було швидкого обміну даними — інформацію обмежували, а тактика залишалася старою.
◾️ У ході навчань українці використали Delta — свою високотехнологічну систему керування полем бою. Це забезпечує швидкий kill chain: виявити, передати, вразити протягом хвилин або навіть швидше.
◾️ Результати навчань виявилися шокуючими для військових та командирів НАТО. Один із європейських командирів емоційно визнав: «Ми приречені…».

Як визначено, так і буде!

Слава УкРАїні! Смерть ворогам

Ірина Омельченко (ОМІРА),поетеса, письменниця, Вчитель відичних знань

З творчістю та історично-відичними дослідженнями Ірини ОМЕЛЬЧЕНКО (ОМІРА) можна ознайомитися за посиланнями:

• «Нас не здолати нікому»
• «Код українців: Нові вірші Ірини Омельченко»
• «З Днем Народження, люба Україно!»
•  «Україна – це місце зв’язку між людством та Духом Нової Епохи»
• «Перемога України є Божим планом…»
• «Україна – Месія Людства»
• «Вселенський закон «Творення». Перемога України визначена як і загибель московської імперії зла»
• «Ми Переможемо»
•  «Творець перемагає під ЖОВТО-БЛАКИТНИМ стягом»
• «Війна вільних людей з москалями-психопатами-садистами»
• «Це наша доля — перемогти і вічно жити, бо як на небі, так і не землі …»
• «Україна має стати інтелектуальним і духовним центром об’єднаної Європи»
• Допоки тримається і бореться Україна — б’ється і Серце Землі, а людство має шанс на майбутнє
• Усвідомте героїзм українців і страх інородців
•  Україна бореться з москалями-рашистами — андрофагами-людожерами
• Протистояння УкРАїни і вселенського зла

Телеграм канал Ірини Омельченко “УКРАЇНСЬКІ ВОЛХВИ” див. за посиланням:

https://t.me/Volhvy_Ukraine

Сообщение Роздуми про оптимізм і впевненість українців та духовний занепад європейців появились сначала на Український репортер.

Отже тим, хто дуже затужив за цими «дружніми очима» пропоную памфлет, написаний ще
понад десять років тому.

“РОЗБУДОВА ДЕРЖАВИ”, ШАРЛАТАНИ Й ПУТАНИ
Спроба сатиричного трактату

Не бійтеся ворога, який прагне завоювати Вашу землю.
Готуйтеся достойно її захистити. Остерігайтеся «патріота»
цієї землі, що постійно прагне бути завойованим.

1. До питання про питання.

За часів совкової імперії актуальним був лозунг: “ Смерть міжнародному імперіалізмові!” Конкретні комуно-кадебістські “гуманісти” таврували якийсь імперіалізм міжнародний. Ніби у світі існувала міжнародна імперія. І жорстоко загарбувала міжнародні народи. А благородні імпер-совки постійно ці народи “визволяли”.
Совкова імперія-визволителька тріснула. Розсипалася.Але…не здохла.
Відцентрова сила відкинула колишні “радянські республіки” від злоякісного центру. Та пагубні метастази зосталися. Як у самому “центрі”, так і в тих молодих державах, що ніби стали незалежними.. .
Про ці бацили українського суспільства, їх кровний зв”язок з амбітною імперською пухлиною вчорашнього центру, піде мова у цьому своєрідному трактаті.

2.Витоки.

На водовороті історії, як і на звичайному
річковому водовороті, зверху плаває переважно
сміття. Істина

“Всеросійський Буратіно”, як «ніжно» називають сусіди Путіна, свого часу чаркуючи з Президентом США Бушем, черговий раз плюнув у наш город. Мовляв, Україна – не держава… І ніколи державою не була…
Достойний нащадок Валуєва, Сталіна та “Залізного Фелікса” ще раз довів, що в Росії “царі” міняються, а мізки ніби їм пересаджують від
попереднього всеімперського трупа. Та й апетити в них ніби переповзають з утроби в утробу. Й совість у кожного з них атрофована…
Життєвий досвід показує, що з дурнем і підляком сперечатися не варто. Бо підляк для своєї “правоти” використає ще десятки інших підляків… І з білого зроблять чорне. А дурня ніколи нічим не переконаєш . Бо дурість, як і брехня, безмежна.
Та попри усе, є і с т и н а. Вона потрібна порядним і розумним. На усіх континентах, в усіх державах.

“Між росіянами є найбільше таких, які мали- і ще мають- дуже примітивний підхід у стосунках з Україною…”- це слова англійського вченого Ланселота Лавтона. Сказані ще 1939 року, у Лондоні. На засіданні Близько і Середньо східного товариства. В промові: “ Україна – найбільша проблема Європи”. До цієї праці ще повернемося. Не для того, аби просвіщати дурнів, чи закликати до чеснот підляків. А для того, щоб показати ще не збоченим українцям, звідкіля ростуть ноги наших бід, і до чого маємо прикласти рук. І таки добре прикласти…

“…Можна довести, що упродовж трьох окремих періодів Українська держава існувала,- стверджує Ланселот Лавтон.- Перший з них- від дев”ятого до тринадцятого століття. Упродовж цих понад триста років на території, знаній сьогодні, як Україна, існувала потужна й культурна держава, одна з найпередовіших у Європі. Держава під назвою Русь була Україною, а її столицею був Київ. Хоч її зв”язки з північчю були різні, росіяни говорять, що вона була тотожною з Росією, тобто з нацією, яка заіснувала кілька століть пізніше. Внаслідок цього вони присвоїли собі її територію, її народ, її героїв, її святих, її культуру і все її майно.

А проте їх власний історик Ключевський признає, що населення тих двох районів “…складалося з двох окремих етнічних груп…» Насправді , Московія була ученицею України
і завчила від неї все, що тільки знала. Але від хвилини анексії (Переяславської зради-Є.Д.) України і зміни своєї назви на “Росія”, вона навмисне намагалася спихати Україну на задній план і гальмувати її розвиток… Заборонено було вживання української мови в школах і в наукових та історичних працях. Не тільки все можливе було зроблено. Щоб витиснути й ліквідувати українську мову, але й знищити національну свідомість, що насамперед виявляється в мові…”

Та що там нащадкам Валуєвих до тверджень чужих, чи своїх істориків. А чи до істини. В них логіка імперського хама: “ Не было , нет и быть не может…» Не було – значить, ніхто нічого не крав. Нема- значить, нема з ким рахуватися. А бути не може – бо ми цього не хочемо… “Демократизацією” хохлів доросійщимо. Інформагресією мізки їм перекрутимо, іуд за іудин гріш купимо. Світові начіпляємо на вуха локшини про “насильственную украинизацию”, “разгул национализма”… А не буде в Україні свідомого українця – не буде й держави Україна… Будуть регіони “Русского государства”… Того “государства”, яке з часу свого заснування у тридцять шість разів збільшило території за рахунок територій інших народів…

Отже – “каким он был, таким остался»… Бо хоч форма його, нашого “старшого родича”, трохи приєвропеїлася, нутро його зосталося ще дрімучо диким… А нещодавні події на Кавказі довели, що й – жадним чужої крові і чужих територій…

Та повернемося у свій город… Поглянемо на свій народ. Є у ньому така “прослойка”, як “п”ята колона”.

“П”ята колона”, мабуть, є у кожній державі. Так побудований світ. Можливо, й так побудований Усесвіт. Може й там, точиться постійна боротьба , то за якесь “двуязичіє”, то за “ісконно”… чийсь Севастополь, Тузлу, чи інший клаптик … Може й там якимось істотам постійно не вистачає “жізнєнно-важних тєрріторій”… Може й там є такі, що скрізь мають свої “інтєрєси”, скрізь хочуть верховодити… Тому й скрізь розводять паразитів – п’ятиколонників…

Але кожна держава – це сад. Великий суспільний сад. У першу чергу про нього мають дбати ті, кому цей сад належить. Наш, український сад, на прекрасній, Богом даній українській землі, під лагідним українським небом, належить нам у к р а ї н ц я м. Це за Господніми веліннями, за законами цивілізації. Але…

За дикунськими законами у кожен сад може залізти будь-який троглодит, будь-чия свиня, чи інша худобина- напастися, попідривати коріння, поламати гілля, напаскудити…
Теоретично кожна свиня є свиня. Практично – кожна свиня прив”язана до конкретного господаря і до конкретного свинства.

Давайте детальніше проаналізуємо, хто підриває коріння нашого саду.
Хто і як у ньому господарює…

3. К о р і н н я і н а с і н н я.

У світі зараз – пандемія свинячого грипу. В Україні – епідемія свинячого патріотизму. Хвороба ця дуже важка. І спадкова. У початковій стадії перший симптом- нестримна тяга до корита. В процесі коритного періоду відбувається мутація організму. Міняється група крові – будь-яка з чотирьох груп крові, що властиві нормальній людині, перетворюються на “п’яту РБ”. Кров раба. Спочатку- це раб корита. Ніби звичайний обиватель. Такий собі пристосовницький хрунь. Який на потребу чинити якусь громадську працю, питає: “Чому я, а не хтось ?” А при розподілі якоїсь вигоди обурюється: “Чому хтось, а не я?”.. У процесі мутації звичайний хрунь перетворюється в агресивного безпардонного наглого хряка. Який своїм довгим рилом перепаскуджує пласти людського духовного довкілля. А у третій, кінцевій стадії, набуває подоби та властивості вовкулаки… І, керований чорними силами, нищить самих людей… Людей того роду, що нагадують йому період, у якому він також ще був людиною…

Хвороба ця найстрашніша у третій стадії. Тоді вона передається у спадок. Нащадкам. Саме через рабську кров. Гнилу і заразну. Прокляту кров.

Кілька століть бездержавності, окупації наших земель то тим, то іншим “визволителем” зробили свою чорну справу. Рабів наплодилося. Кожен окупант проводив селекцію. Кожна окупаційна чума викошувала лицарів, сприяла розплодженню рабської продажної твані. Що повзала перед окупантами на череві, вислужувалася, прислуговувала, допомагала і фізично, і духовно нищити свій же люд… Тепер же, коли ми ніби вирвалися на волю, останній, найтриваліший, і найпідступніший окупант нашої землі, який кров”ю нашого народу на його спині виписував свою загарбницьку історію, репетує: “Нєльзя мєнять історию!..”

І ота, відселекціована ним, рабська твань, що пішла ніби й від українського коріння, репетує йому в унісон. Характерно, що раб не має іншої ідеології, окрім холуйської, хамської. “Раб, у которого слюньки текут, когда он восхваляет свое рабское положение, есть холуй, хам…” ( В. Лєнін). Отже, українські скоробагатьки, а люмпен-пролетарі розумом і совістю, які ніяк не можуть розпрощатися із “братською” удавкою на шиї, такі ж холуї і хами, як і “вічні пролетарі” – комуністи…

4.Солодкий дурман чортополоху і гіркі реалії.

Біда від раба не лише в тому, що він сам раб. Що гнила рабська кров продовжує наплоджувати нові покоління рабів. Біда в тому, що він є перенощиком гидотного “зловонія” брехні і наклепів, які народжуються у спецлабораторіях реального,чи потенційного окупанта. Отже, за теорією і історією цього ж окупанта – він чужий “лазутчик” у своїй державі, “враг народа” серед свого народу.

Прислухайтеся уважно до тих, хто постійно, чи методично мусує тему “раскола Украины на запад и восток”. Пригляньтеся до облич депутатів Верховної Ради ніби й незалежної України, які при слові “Галичина” чорніють від ненависті. Губи у них, як у Гітлера, перекошують спазми. Замість приймати державотворчі закони, вони вправляються у тавруванні “украінского Фашізма”, “націоналізма”, “бендєровщини”…

Задумайтеся, чому депутат Верховної Ради ніби й незалежної держави Україна, голова якоїсь там тимчасової комісії, звітує перед Держдумою держави Росія про виконану ним роботу?..Чого ті ж депутати приймають постанови про святкування ювілеїв комсомолу, стахановщини? Чому місцеві чинодрали, матюковських зразків безкарно проводять “свята” наруги над нашою історією?..

Ви чекаєте від них розбудови незалежної України?

Якось, на черговому засіданні Верховної Ради , пролунало чергове рабське “шоу” одного депутата-регіонала від Криму. Він продемонстрував свою “ерудицію” тим, що “прочітал кніжку, ізданную в Росії, в которой ідет рєчь о том, что нє русскіє дєлалі голодомор в Украіне, а самі украінци”… Мовляв, ось кому треба вірити, а не “галіційскім
націоналістічєскім історікам, “ які стараються розсварити “два братскіх народа”…

Риторика кожного раба завжди кардинально полярна. Коли він згадує свого хазяїна, –захлинається від клятв у відданості йому. То клянеться у “братстві” із ним, то закликає усіх повертатися до нього “ліцом”… Хазяїн постійно “задом”, а раб безупинно “ліцом”…
Коли ж раб говорить про те, що не подобається хазяїнові, він перетворюється на оскаженілого собаку…

Отже, очевидно саме тому, при згадці оратором Галичини, в нього почався синдром шакалячого сказу, наступили уявні галюцинації і він безцеремонно брехав. І про істориків –галичан, і про українських істориків взагалі.

Але… народи голодомору не робили. Робили партійні і державні чиновники. З Москви командували, в Києві команди виконували. А гвардія “сволочі” на місцях, тієї холуйської, рабської крові, пила кров з народу і брала “зустрічні плани”… Тепер їхні нащадки, прикриваючись мандатами депутатів Верховної Ради України і недоторканністю, допомагають Москві витолочити духовну ниву України, організувати мовний голодомор, посіяти зневіру у самих себе, недовіру до тих, хто ще зберіг українську душу…  Лякають обивателя “украінскім націоналізмом” не відаючи його суті, і “ураінскім фашізмом”, якого по суті не було і нема.

Виникає питання: для чого отакі публічні шоу-брехи? Звісно, не лише для того, аби баламутити свідомість простолюдина заяложеними лякалками, знятими із запліснявілих полиць кадебістських арсеналів компри. Хоч ця брудна складова диверсійного процесу грає не останню роль в отруєнні людської свідомості. Але український холуй московського сатрапа активно включився у процес вибілювання історії “Вєлікого Отєчєства”… Бо ж Гітлерівський фашизм мав коріння у “землях русскіх”… Братання комунізму з фашизмом починалося ще “на зарє”… На “Русско-балтийском заводе» у Філях робили “Юнкерси”, які потім бомбили й міста України. Авіаційна школа у Ліпецьку готувала німецьких льотчиків, які в роки Другої світової війни складали ядро “люфтваффе”. У Казані була організована бронетанкова школа рейхсвера, законспірована під “Об”єкт Кама”. На початку тридцятих очолював школу полковник Й. Харпе ( у 1945 р.—генерал –полковник вермахту)… Була організована школа хімічної війни – законспірована під “об”єкт Томка”. Керував цим “підприємством” доктор Людвіг фон Зіхерер. Тут проходили вишкіл по підвищенню кваліфікації німецькі лікарі, біологи-токсикологи, хіміки, піротехніки, метеорологи, артилеристи. Вони визначали ефективність отруйних речовин в різних умовах.

Отже газові камери Освєнціма, Дахау, інших фашистських концтаборів, які винищили сотні тисяч людей з усієї Європи, також беруть початок з Радянського Союзу… До речі, ці факти подають не “галічанскіє”, а російські вчені. Прочитати б холуям нашим хоча книжку науковця з Ермітажу Юлії Кантор: “ЗАКЛЯТАЯ ДРУЖБА”—секретное сотрудничество СССР и Германии”…

І чи не для того, аби відвернути увагу наївного обивателя від сучасних фашистських методів нашого сусіда, репетують про фашизм у Грузії, в Україні?…Чи не для того, після відвідування Путіним Німеччини і вручення йому там якогось ордена (мабуть, за шпигунську діяльність?) знову підняли справу ніби-то охоронця концтабору Дем’янюка? Якого свого часу Ізраїльський суд оправдав…

Здавалося б чого, “грязь Москви” так активізувалася в Україні? Назрівають вибори Президента? Ющенка, не угодного Москві, не вдалося знищити фізично. То роками, брудними язиками й руками, намагаються нейтралізувати його морально. Авось вдасться обкрутити наївного довірливого українця про третє пришестя “сильної руки” того, хто ще вчора безпомічно падав від гнилого яйця? Або ж “поставити на престол” новоспечену “Мнішек”…

Трохи так, але й далеко не тільки так.

При Президентові Росії створена “Комиссия по противодействию попыткам фальсификации истории в ущерб интересам России”… Комісія ще не дуже розкомісіювалася, а українські холуї вже раді старатися… Їм би, окрім прочитаної однієї книжки, прочитати ще хоча б статтю сучасного відомого російського історика Юрія Афанасьєва: “ Я хотел бы увидеть Россию расколдованой”…

В розділі “Нацизм в борьбе с нацизмом“ історик пише: “Наша власть обретает новое качество – русский нацизм на основе своеобразия русской власти, этатизма и державности. А тепер – самое главное: обретает его не на основе своеобразия как такового, а на основе таких трех китов нашей русскости в трактовке именно путинистов. Пред’явить самим себе и всему миру русское сообщество и нашу территорию как особую священную реальность – “ мировую душу “, а государственную власть как “ душу России”, позиционировать себя на основе такого своеобразия в качестве субьекта глобального сообщества и претендовать на особую в нем роль — все это требует, конечно, и соответствующего исторического обоснования”…

У тій же статті в розділі “Единственно верна фальсификация” історик продовжує: “Смысл всех более или менее значимых событий и явлений в нашей истории  идет ли речь о Киевской Руси или о Великой Отечественной войне, – принципиально искажен. Еще один, важнейший пример – как раз из Второй мировой войны. Многие так и не постигли
смысла ни ее причин и начала, ни ее окончания и итогов. Советский Союз вступил в нее 17 сентября 1939 года на стороне Гитлера. И Советский Союз воевал на стороне нацистской германии до 22 июня 1941 года, потому она и Великая Отечественная, а не Вторая мировая. А окончание войны? Все усвоили, что мы освободили Родину, но за пределами сознания остается, что результатом войны стали раздел мира на зоны влияния и порабощение Советским Союзом половины Европы. Все знают, что для советских людей война закончилась освобождением, триумфом, Великой Победой, но многим все еще трудно осознать, что она закончилась и еще большим ужесточением сталинизма, и еще большим закрепощением все тех же самих советских людей.
Думская инициатива о создании трибунала “по борьбе с нацистами” направлена как раз на то, чтобы подобный “негатив” о войне не сделался достоянием массового сознания”…

Це пише відомий російський історик, доктор історичний наук професор, засновник Російського державного гуманітарного університету, а не “галіцкій історік”…Пише для того, аби люди читали, прозрівали, розумнішали. Йому болить майбутнє Росії, як українцеві болить майбутнє України. У к р а ї н ц е в і, а не прислузі чужих “сортіров”, рабові чужинецького посіпаки… Чи нащадкові насланого до нас інородного сатрапа. Бо “…Сталин кроил карту страны в расчете на то, что если где-то появится враг, его можно будет убить изнутри…”

Тому у республіки “…приезжали специалисты «из центра»; русских оказывалось в некоторых союзных республиках до 50%… Такую силу всегда можно использовать: если что-то случится, мы убьем врага первобытным способом—расчленим, растащим его по кускам. Вот вам и Абхазия с Осетией– Грузию уже расчленили. То же самое — «в газовой войне» с Киевом: если овладеть системой газопроводов и прочей ее инфраструктурой, не будет Украины…»

Отже не дивно, що « …Все нынешнее «исторические» указы и проекты власти для того, чтобы нашу принципиально фальсифицированную историю сохранить именно в том искаженном виде, в котором она сейчас жива в сознании российского большинства..»

Це пише чесний російський історик. Але дивно, що “проекти” цієї, сучасної російської влади пропагують і впроваджують у життя деякі “розбудовники” Української держави, чи не в усіх гілках влади…

Отже на владних деревах нашого державного саду завелася пагубна омела. Робіть висновки, “садоводи “! Поки вам не прислали на “освободітєльних” танках “спеціалістов” із Москви . Прикриваючись “ жізнєнно-важнимі інтєресамі Росії, “ вони витолочать український сад остаточно… Роби висновки і ти, громадянине незалежно- ще дуже залежної України. Якщо хочеш жити вільною, шанованою людиною у вільній і шанованій світом державі, а не вічним асенізатором на смітнику знахабнілого імперського сусідського сатрапа…

Роби висновки й ти, розбурханий кризою Старий і Новий Світе..І ти, Великий Світе Східний.. “Україна – найбільша проблема Європи”. Це було не лише у 1939 році. У 1919-му ви нас не чули. У 1939 забули… Потім тремтіли від хвилювань, спостерігаючи, як “Уганда з атомною бомбою” (так називали СРСР) розповзається світом… Сьогодні Україна –найбільша проблема цивілізованого світу… З неї може розпочатися Велике Відродження. З неї може початися остаточний занепад. Кількасотлітнє ярмо продукувало не лише раба і холуя. Воно вчило виживати, боротися. Виховувало Лицаря, який ніколи не підкориться насильству. Але закони світової цивілізації дуже хиткі і не прогнозовані.

Один необережний порух в одній “точці” може викликати ланцюгову реакцію по усій земній кульці. Тим більше, коли ( хай вибачить мені Уганда справжня) умовна “Уганда” зосталася ще на старому рівні. Лише з новою бомбою. І з новими амбіціями своїх “національних інтєрєсов” на чужих територіях…

Замість пострикриптуму.
Україні не потрібні якісь виняткові стосунки із будь-якими державами. Україні не потрібні особливі стосунки і з Росією. “Братерство” вже було. Чотириста років. Нам потрібні звичайні, добросусідські взаємини. Якщо “ліцом”, то до “ліца”, а не до “заду”. Хоча б такі сусідські стосунки, як у Росії з Фінляндією…Але для цього, очевидно, уздовж наших спільних кордонів треба створити своєрідну лінію Маннергейма. На той час, поки з багатьох керівних голів нашого сусіда не вивітриться імперський чад…

Щодо своїх прислужників чужого сатрапа, то настав час робити велику люстрацію і… своєрідну маленьку “кастрацію.” Аби не плюгавили майбутнього роду нашого народу…

Заувага автора: написав я цю річ 19 червня 2009 р. Сьогодні – липень 2021 р. Що змінилося, крім « слуг народу»??? Правда, часто не зрозуміло: хто їх
винаймав? Чим і кому вони служать? І я к о м у н а р о д у???

Євген ДУДАР, письменник-сатирик.

На малюнку на головній сторінці: цю картину написав відомий художник Олександр Мельник. Робота демонструвалася на Всеукраїнській художній виставці “Україна від Трипілля до сьогодення в образах сучасних художників”(2020 рік). У 1155 році володимиро-суздальський князь Андрій Боголюбський зруйнував частину Вишгорода, викравши ікону Вишгородської Богородиці.

Сообщение Нерозумні принципи такі ж шкідливі, як і підлі вчинки. Памфлет появились сначала на Український репортер.

Пепа Вадим Іванович – автор видань на історичну тематику: «Ключі од вирію» (1990), «Скажи мені, соколе» (1987), «Україна в дзеркалі тисячоліть» (1987 р.), «Пам’ять українськоїдуші» (2012), «Перед очима істини» (2015), «Золото Дажбожих внуків» (2015), «Майстер-клас з імператором» (2017), «Щедрик летить із Києва» (2018), «Віч-на-віч з вічністю» (2019), «Слово про антського короля Божа» (2019), «Володар грому» (2020).

Удостоєний Літературно-мистецької премії імені Івана Нечуя-Левицького за високохудожнє втілення в творчості українського національного характеру та Літературної премії імені Олеся Гончара за нариси із сиводавнини «Пам’ять української душі».

Обґрунтовуючи вибір “Просвіти”, голова правління Товариства «Знання» України Василь Кушерець, член-кореспондент НАПН України, доктор філософських наук, професор, пише:

«Віч-на-віч з вічністю» – полемічний філософський твір. Вадим Пепа веде культурологічний діалог з професором історії та директором Українського наукового інституту Гарвардського університету С. Плохієм, автором опублікованого 2015 року у Нью-Йорку англійською мовою ґрунтовного дослідження, український переклад якого з назвою «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» в 2018-му удостоєний Шевченківської премії.

У дискусії розкривається глибинна сутність того, що заявив Тарас Шевченко за лічені місяці до останнього подиху в зачині поеми «Саул»: український рід сущий на білому світі з такого ж давнього давня, як і вищі створіння «В непробудимому Китаї, В Єгипті темному… І понад Індом і Євфратом».

Суголосно мовила й Леся Українка: «Люди й покоління – се тільки кільця в ланцюгу великім всесвітнього життя, а той ланцюг порватися не може».

На переконання Вадима Пепи, український рід з першими словами своєї мови зароджувався в Мізинській археологічній культурі, вікування якої – ХХІІІ – ХІY тисяч років до нової ери. Єдинокровні роди об’єднувалися в племена. Мисливці на мамонтів, північних оленів, носорогів, диких коней та риболовці й збирачі дармових плодів земних сім тисяч років тому заходилися скородити землю й сіяти жито, пшеницю та всяку пашницю.

Здобутки попередників успадкувала Трипільська археологічна культура. Колядки й щедрівки та пісні донині збережених календарно-обрядових дійств доносять до сучасності відлуння від тих віків, таких же золотих, як і в еллінів.

Посилаючись на невмирущі усні пам’ятки прадавньої української міфопоетики, Вадим Пепа суттєво поглибив сприйняття й осмислення української історії, чим доповнив і писемний фактаж «Брами Європи».

На презентаціях у Національному музеї літератури України, Київському будинку вчених, Національній Спілці письменників України високо оцінили «Віч-на-віч з вічністю» Герої України Дмитро Павличко, Анатолій Паламаренко, голова НСПУ Михайло Сидоржевський, доктор філософських наук, професор Державного університету телекомунікації Володимир Ятченко, письменники й водночас видатні вчені – Анатолій Радзіховський, доктор медичних наук, член Національної спілки художників України, та мікробіолог Богдан Мацелюх, член-кореспондент НАН України…

Подаємо відгуки про неординарне видання «Віч-на-віч з вічністю» відомих митців України.

З виступу Героя України Дмитра Павличка на презентації книги Вадима Пепи «Віч-на-віч з вічністю» в Національному музеї літератури України 17.12.2019 року:

«Дорогий мій друже! Прочитавши твою книгу, я збагнув, що хотів би бути твоїм другом. У нашого письменника з’явилося інше тлумачення того мислення, що нам нав’язувала малограмотна історія наших найдавніших часів. Вадим Пепа засуджує примітивного історика Плохія. Цілком погоджуюся з написаним українським письменником. Бо в «Брамі Європи» є все, але України нема. І тому ось хочу підтримати те, що Ви не боїтеся, що Ви можете, смієте і вмієте говорити без боязні… Розділ «Анафема на голову Мазепи». В нашій літературі кращого проникнення в політичний і людський образ Мазепи нема…

Дозвольте мені віршем закінчити.

Для мене Пепа – це тепер Пепа! (Наголос на а – ред.).
Дух Франції, що королів стинала,
Живе у ньому. Він – людина не сліпа,
Усіх трагедій бачить він начала.
Трагедії свого народу, як стрілець УПА,
Він бачить. І не пише, а волає.
Якщо ти меч, не будь же, як сапа,
Мій дорогий, мій рідний, любий краю!»

З виступу професора, заслуженого діяча науки і техніки України Івана Пилиповича Ющука на презентації книги Вадима Пепи «Віч-на-віч з вічністю» у Музеї літератури України 17.12.2019 року:

«Насамперед скажу про моє враження від книги. Вона написана з любов’ю до українського народу. Дехто скаже, що це суб’єктивізм. Ні. Якщо хтось пише не з любов’ю, то він тоді підпадає під владу чужих думок. Тут думка проходить через усю книжку – що ми не вчорашні, ми не просто тут з’явилися хтозна-звідки, а споконвічно український народ освоює цю землю та боронить цю землю. Ця книжка будить думку. Ми ніби проходимо через усю тяглість історії.

Ми звикли, і нам весь час подають нашу історію як трагічну. Але не на цьому треба виховувати наш народ. Наша найбільша перемога, що ми є і завжди будемо. Заслуга Вадима Івановича в тому, що він нашу присутність у всесвітній історії показує. Ніякої фатальної приреченості. Ніякої безнадійності. Contra spem spero – як казала Леся Українка. Мова і пісня стоять на сторожі нашого народу. Вчені кажуть, що записано не менше двохсот тисяч народних пісень. Хай буде на кожній сторінці дві пісні. Скільки це буде сторінок? Сторінок буде сто тисяч. Це 500 томів. Яка це висота! І це так є!

Цитую Вадима Івановича: «Якщо мова – душа народу, то голос душі – народна пісня».
Ще цитую: «Народно-поетична творчість – святе письмо українського етносу».

Михайло Кузьмович Наєнко, доктор філологічних наук, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка, 25.03. 21:

«Як ведучий презентації книги Вадима Пепи «Віч-на-віч з вічністю» в Національному музеї літератури України підтримую подання Всеукраїнського товариства «Просвіта» на присудження Мистецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка в номінації «Журналістика» заслуженому журналісту України, члену НСПУ Вадимові Пепі, автору важливого, значущого видання.

В культурологічній полеміці з директором Українського наукового інституту Гарвардського університету Плохієм, чия фундаментальна праця «Брама Європи. Історія України від скіфських воєн до незалежності» розрахована на англомовних читачів, а український переклад відзначено 2019 року Національною премією України імені Тараса Шевченка, Вадим Пепа натхненно й аргументовано обстоює своє бачення доісторичного минулого українського етносу.

З першими словами своєї мови він зароджувався на березі річки Десни в Мізинській археологічній культурі, вікування якої – понад ХХІІ-ХІY тисячоліття до нашої ери. Матеріальні й духовні здобутки попередників успадкувала Трипільська археологічна культура. Відлуння з її розквіту доносять до сучасності колядки й щедрівки та пісні календарно-обрядових дійств.

Вадим Пепа поглиблює і доповнює заявлене в «Брамі Європи». «Віч-на-віч з вічністю» заслуговує на високу оцінку, в даному разі – на відзначення Мистецькою премією «Київ» імені Анатолія Москаленка в номінації «Журналістика».

Щиро вітаємо Вадима Івановича з такою високою оцінкою його книги та висловлюємо впевненість у тому, що саме він є найбільш достойним здобути Мистецьку премію «Київ» імені Анатолія Москаленка 2021 року в номінації «Журналістика».

***

Редакція “Українського репортера” має велику надію, що глибока творча праця відомого письменника і знаного журналіста Вадима Івановича Пепи буде відзначена цією високою премію, а відтак і гідно пошанована в українському суспільстві. Життєвий і творчий шлях Вадима Івановича – шлях великого й істинного служіння Слову, українській нації, своєму народові.

Нам веьми приємно, що письменник є постійним автором нашого видання. Його статті зачіпають за живе, бо на злобу дня, вони сприяють поступу української нації вперед, допомагають у боротьбі з російськими загарбниками.

Про творчість Вадима Івановича Пепи читайте також:

• Життя як полеміка. Роздуми про публіцистику Вадима Пепи
• Через терни до правди. Штрихи до портрета письменника Вадима Пепи
• Книгу письменника Вадима Пепи про справжнього автора «Слова о полку Ігоревім» висунуто на здобуття Шевченківської премії

Читайте також статті Вадима Івановича Пепи на сайті “Український репортер:

• Беріть приклад, товстосуми, з київського князя Володимира. Наслідуйте його доброчинність
• З душі й серця українського роду вирвано предковічну пам’ять. Роздуми письменника
• До спадщини загребущої Росії «Слово о полку Ігоревім» не має жодного стосунку
• Рятуймося від затоптування української національної свідомості. З історії георгіївської стрічки
• Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів
• Допекли шкурники та гнобителі України. Дещо про зажерливість
• Прокидаймося! Розплющуймо очі! Прозріваймо! Роздуми письменника
• Про телеплавний електорат. Роздуми письменника
• Багатьох українців варто назвати Праведниками народів світу. Роздуми письменника
• Варто б запитати, хто та з яких партій служив в українській армії. Роздуми письменника
• Державці в Україні настільки змаліли, що нема на кого й рівнятися. Урок гетьмана Мазепи
• Письменник Вадим Пепа: “Відплата за будь-коли вчинені злодіяння неминуча”

Сообщение На здобуття мистецької премії «Київ» імені Анатолія Москаленка “Просвіта” висунула письменника і журналіста Вадима Пепу появились сначала на Український репортер.

Картина політичного, інтелектуального, соціального буття українства за останні шість років, намальована в ній, вражає своєю аналітичною суворістю, навіть безжальністю, і гостротою поставлених проблем.

Держава без відповідальної провідної верстви, нація без твердого характеру, культура без героїчних стрижнів, соціум, перейнятий тяжкими ментальними комплексами власної вторинності й охлократизму, загальна громадянська апатія – ось кардинальні ознаки цієї картини. І проти цього бунтує допитливий і водночас принциповий аналітик Олег К. Романчук.

Мабуть, в Україні важко знайти іншу таку книжку, яка б давала настільки цілісне, комплексне, поклітинне уявлення про ситуацію в країні упродовж 2014–2019 років.

Здається, О. К. Романчук знає все, розуміє найприхованіші аспекти суспільно-політичних проблем, відчуває найзагадковіші порухи українського підсвідомого, які в сумі зумовлюють наш теперішній національно-громадянський занепад.

Внутрішньо пристрасний, категоричний автор критикує промахи й безвідповідальність всіх: президентської вертикалі в державі – за те, що та грузне в кумівстві й корупції, управлінські еліти різних рівнів – за те, що ширять непрофесійність і «тяп-ляпівську» філософію життя, культурні еліти – за те, що цинічно й корисливо пропагують ліберальницький космополітизм. І висновок напрошується суворий: Українська держава стоїть над прірвою саморозпаду, деградації.

Підсумок «досягнень» на 29-му році незалежності сумний: «Сучасна українська держава, по-суті, є комітетом із захисту інтересів олігархів, не здатних запропонувати суспільству довготривалі та надійні правила гри. В Україні не працює закон і право. Домінує хаос.

Величезною проблемою є не реформована (інше питання – чому саме, можливо існують політичні мотиви не притягувати злочинців до відповідальності?) правоохоронна система, яка не працює належним чином… Прикладів грубого фізичного насилля, аж до замахів на вбивство громадських діячів, хоч греблю гати. Винних не знаходять, не карають. Жодна людина в країні не почувається в безпеці».

Натомість український політикум у своїй більшості демонструє поведінку безпросвітніх дурнів, які й мало усвідомлюють, що з ними діється і куди вони прямують (не випадковою є одна з ілюстрацій в книзі: фрагмент картини Хендріка Пота «Колісниця дурнів Флори»). Висновки О. К. Романчука майже в кожній із дев’яноста статей, вміщених у книзі, вельми болючі, по-публіцистичному стимулюючі, завжди націлені на розбудження сумління.

Однією з відчутних переваг автора є вміння аналізувати українське сьогодення з одночасним відчуттям української історії. Тому кожна поставлена автором політична чи соціальна проблема відразу «вмонтовується» в проблематику понадчасового українського буття.

Така манера письма, ракурс публіцистичного погляду на дійсність додає книзі особливої інтелектуальної ваги. Якщо ми додамо до цього величезний калейдоскоп цитувань вдалих і глибоких думок українських і світових класиків, якими постійно оперує кмітливий автор, то отримаємо уявлення про високі інтелектуально-філософські струмені книги «Не бійсь. Не зрадуй. Не мовчи».

О. К. Романчук резюмує: «Наша держава опинилася в епіцентрі протистояння цивілізацій. Росія наполегливо готується до широкомасштабної війни. Багато залежатиме від того, наскільки Кремлю вдасться розхитати Україну й сусідні країни, спровокувати в цих державах внутрішні конфлікти, викликати напруженість між різними соціальними групами».

Тому, на думку автора, українська нація повинна відповісти на цей підступний наступ системною боротьбою з усіма проявами неоколоніалізму в державі, твердістю з «витискання» російської складової з українського інформаційного та культурного просторів.

Закономірно, що центральною темою книги, довкола якої «крутяться» теми всіх її статей та есе, є тема війни на Донбасі. У цьому плані збірка перетворюється на своєрідний компендіум з ідеології, теорії і політології для кожного, хто причетний до військових подій на сході нашої країни. Це надзвичайно вчасна і вдала книга для зрозуміння причин, перипетій і можливих наслідків донбаської війни для сучасної України.

Тут виділимо такі статті, як «Війну треба визнати війною», «Як перемогти Московію?», «Як виграти війну?», «Що робити з «Лугандонією»?», «Тероризм і війна Росії з Україною», «Чи потрібен Україні Донбас?», «Росія «жадає плодів війни і необмеженого розширення своєї ідеології», «Війна Росії проти України», «Колаборація по-українськи», «Балансування на межі війни – Brinkmanship?», «Війна скінчилася? Забудьте?», «Особливий статус Донбасу не принесе мир», «Мир над усе» та ін. Окремі з цих статей є просто хрестоматійними для розуміння природи нинішнього російсько-українського протистояння на Донбасі.

Органічним розвитком цієї теми постає тема осмислення імперської, тоталітаристської, шовіністичної основи сьогоднішньої путінської Росії. Автора можна зарахувати до числа особливо найпроникливіших аналітиків в українській публіцистиці, який уміє доглибинно розтинати ментальні та ідеологічні пласти російського великодержавництва. У цьому аспекті книга «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи» вирізняється своєю тверезістю, чіткістю оцінок і висновків, національною відповідальністю.

Кожен українець мав би прочитати такі статі як «Червоно-коричневий вірус», «Російське суспільство – це суспільство деформованих цінностей», «Україна та Московія: проблема несумісності систем», «Путін contra Петлюра, або Кому вигідний «петлюрівський антисемітизм?», «Культурний неоколоніалізм у дії», «Коли загине нечисть, або Росія і національна безпека України», «Коли ООН позбудеться Росії».

Одним із кардинальних висновків Олега Романчука є усвідомлення потреби тотальної українізації України (як би це не парадоксально звучало на перший погляд). У низці статей він тлумачить проблематику національного визрівання українства, і то на дуже високому націософському теоретичному рівні, проблематику випружування української національної культури, захисту і можливостей розвитку української мови.

Для автора питання стоїть однозначне: або українство переможе в культурно-цивілізаційному протистоянні постімперсько-малоросійські середовища, які зберегли особливі впливи в незалежній державі, або воно зазнає цілковитої асиміляції і поразки. Іншого не дано.

Домінантною нотою публіцистики Олега Романчука є її сердечність, його душевно-особистісна перейнятість проблемами державницьких поразок, національних травм, громадянських промахів українства. Тому критикує він і систему влади, і рівень національної самосвідомості, і загальну політичну безалаберність українства системно.

Тому й складається враження, що в цій боротьбі відважний інтелектуал стоїть сам. І саме в цьому моменті розкривається головний сенс творчості Олега К. Романчука як публіциста: сміливо стояти на сторожі насущних принципів нації і беззастережно боронити їх, супроти фальші, підлості та безідейності.

Олег БАГАН, PhD, заслужений працівник освіти України, член Національної Спілки письменників України

Фото на головній сторінці: робота відомого українського художника Олександра Мельника.

Сообщение «Не бійсь. Не зраджуй. Не мовчи. Публіцистика воєнного часу». Цю книгу варто прочитати появились сначала на Український репортер.

Парламент намагається розглянути законопроєкт “слуги народу” Максима Бужанського щодо змін в частині скасуваня навчання українською мовою у закладах освіти. Перший заступник голови фракції “Слуга народу” Олександр Корнієнко у понеділок, 13 липня, на Погоджувальній раді висловив ініціативу фракції включити до порядку денного законопроєкт №2362 Максима Бужанського “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо навчання державою мовою в закладах освіти”. Спікер Дмитро Разумков тоді зазначив, що цей законопроєкт може бути винесений на голосування 17 липня.

Комітет ВР з питань гуманітарної та інформаційної політики 17 червня рекомендував парламенту відхилити доопрацьовану редакцію законопроєкту. Проти цього законопроєкту свого часу виступило Міністерство освіти і науки, а також Бюджетний комітет ВР і освітянська спільнота.

Як повідомляє Укрінформ, сьогодні учасники акції тримають плакати з надписами “Заважає мова – геть до Ростова”, “Руки геть від української мови”, “Ні русифікації”, “Слово=зброя, українське слово=українська зброя”, “Нас єднає мова”, “Мова – це зброя”, “Кажи мовою, а не ляпай язиком”, “Зупини лінгвоцид” та інші.

Сьогодні зі сцени біля Ради  принципово і гостро виступив директор Інституту української мови НАН України, професор Павло Гриценко. Він вкотре наголосив, що українська мова має панувати в усіх сферах життя, всюди. Мова – це символ нашої держави, європейського вибору. Україна – європейська нація, назад, до Росії, ми ніколи не повернемося.

Професор Гриценко також запитально-риторично звернувся до мітингарів, невже у нашій державі немає україноцентричних кадрів. Наприклад, у Польщі – президент і прем’єр є поляками. В Румунії – руминами… Невже українці є гіршими?

Фото: Укрінформ

Відео на цю тему:

Сообщение Заважає мова – геть до Ростова! Тисячі українців прийшли до Верховної Ради появились сначала на Український репортер.

Мій життєвий і практичний досвід змусив продовжити цей фразеологізм ще й таким – «і знати не хочу». Прикладів цьому більше, ніж достатньо.

Майже на кожному кроці стикаєшся з байдужістю не лише українців до всього, що оточує людину. Чи це стосується – о, ще й як стосується! – екологічних проблем, загальної і конкретної культури людей, облагородження середовища, співвідношення людини з Природою. І чи не найосновніше – державної мови, тобто – української. Тут уже точно про так званих українців. Моя хата з краю, державної мови не знаю і знати не хочу, і вчити не буду.

Що характерно: кожен окремо взятий член суспільства – абсолютно чи наближений до цього – нормальна людина. Людина! А якщо ще й з чаркою, то може й заговорити по-українськи і навіть «розпрягти коней». А як уже збираються двоє-троє, ніби бісяться. Є, правда, виродки, які й на самоті підтверджують це своїми негативними вчинками: чи зламати, розстріляти вказівник, чи відламати брилика над сміттєвим кошиком, поцупити моторолер…

Правду ж кажуть: у сім’ї не без виродка. Це ж стосується й колективу, суспільства. Для цього й існують неврологічні диспансери, тюрми, щоб одних лікувати, інших перевиховувати. Але досить часто для одних це тимчасово, а для інших – безрезультатно.

Байдужістю в цілому хворе все суспільство! І це не звинувачення. Це діагноз чи й навіть вирок. Інакше б не було тих проблем, які є насьогодні.

Є, слава Богу!, частина людей свідомих, для яких, коли «общеє добро в упадку», забувають «отця і матку», лишають дружин, дітей і «летять повинність ісполнять» (за Іваном Котляревським). Але таких стабільно низький відсоток. І вже досить давно стабільно низький. Хоча саме завдяки них досить часто суспільство, держава ще існують.

Важко сказати, коли до тієї «хати» додали «не знаю». Адже всі мандрівники в 17, 18 століттях відзначають українців як небайдужих, освічених, культурних, толерантних людей. А вже в другій половині 19 століття Тарас Шевченко закликає будити громаду. Будити, бо спить. Звичайно, не в прямому розумінні. Але в прямому – байдужа, бо «німі на панщину ідуть і діточок своїх ведуть». Самі упокорені, байдужі і дітей в такому ж дусі виховують.

А після перевороту 1917 року вже через десятиліття з’явилася маса ортодоксів, які готові свою голову віддати за нову владу, за вождя, здавали своїх батьків. Як же все-таки швидко суспільство ведеться на погане, порочне, перевиховується, вбираючи в себе лише негативне!

Я переконаний, що формула «Моя хата з краю, я нічого не знаю» українцям нав’язана зовні. Швидше всього, з часів закріпачення. Людей треба було закріпостити фізично і психологічно. Фізично простіше. А психологічно – складніше.

Нині, коли московія розв’язала з Україною війну, з’явилося таке поняття, як гібридна війна. На наше глибоке переконання ця гібридна війна почалася з моменту підписання (?) Богданом Хмельницьким військової угоди з московією 1654 року і триває по сьогодні.
Вона, московія, ще й досі не оприлюднила Переяславські статті, мотивуючи, що їх немає. Українські дипломати кажуть, що вони є, але в них із боку московії велика кількість гарантій, які вона ніколи не виконувала і не збирається.

І це посьогодні ще буде, на превеликий жаль, тривати довго. Тільки з тією різницею, що в кожен час використовувалися відповідні методи і засоби. І вони були завжди ефективними, бо максимально відповідали своєму часові. І деякі з них були, є і ще тривалий час будуть – це історія, культура і, найосновніше, мова.

Поняття старшого брата і меншого – це також конвеєр гібридної війни, до якої долучилися й кращі творчі сили України совєтського періоду.

Викрадення назви Русь і перетворення її в Росію – це також гібридна війна.

Редагування, точніше, переписування українських літописів – це тотальна гібридна війна проти України. (Читайте статтю Вадима Пепи “Правда проти безпросвітності. Відповідь Путіну про “ідентичність” українського й російського народів”.)

Принизлива назва Малоросія – це також гібридна війна.

Підтягування української мови до російської в лексикології, здійснення різних маніпуляцій навколо неї почалися фактично одразу після перевороту 1917 року, а придушування, заборона – систематично, починаючи від Петра І – це також гібридна війна.

Українська мова в Україні – це не лише маркер причетності до нації, держави, ба, навіть загравання з нацією. Це насамперед відсутність обговорення питання мови як проблеми в суспільстві на всіх рівнях: політичних, псевдо наукових, побутових. Це вирішення державності мови раз і назавжди. І порушення цього питання в плані дво- чи тримовності не лише національна крамола, а й відповідальність кримінальна в категорії державна зрада. Все! Крапка!

Питання української мови в Україні має розглядатися лише як явище світове, наукове, лише в плані її історичного розвитку, індивідуального розвитку конкретних визначних українських творчих постатей, вплив чи взаємовплив її на розвиток мов сусідніх держав, скажімо, тієї ж мови варварської московії. Адже там дуже багато українізмів! І їхня кількість збільшується. І т.д.

Наша толерантність до чужинців нас і губить. Кажуть, він останню сорочку віддасть, у значенні – ця людина не жадна, добра, здатна співчувати, розуміти стан іншої людини. Але віддати чужому. Бо чужий хитріший, лукавіший, цинічніший, він попросить, випросить. І довіддавалися. А свій – щирий, відвертий, чесний. Йому соромно просити, а тим більше останнє. Він і не попросить.

У мене корова здохла, хай і в сусіда здохне. Це також гібридна війна. А ще жорстокіше: у мене хлів згорів, давай спалимо й сусідові…

У фільмах поліцаї, зрадники – лише українці чи герої з українським прізвищем.

Це все «дяка» московитів за те, що, починаючи з випускників Києво-Могилянської академії несли і ще й досі несуть туди культуру, освіту, цивілізацію. Це надзвичайно велика тема. Почитайте книгу Івана Огієнка «Українська культура». В роки совєтів вона видавалася за кордоном, а в Україні могла з’явитися тільки в роки незалежності.

Якби всі українці застрайкували в московії, не треба було б ніяких санкцій. Там би стався загальний колапс. І були б повернені всі території Україні, також і етнографічні. Але цього ніколи не станеться, бо значна частина тамтешніх українців, цілком ще й імовірно – спадкоємці колишніх києвомогилянців – за суттю вже не українці.
Більшість зазомбована цією гібридністю. Помітили її лише тоді, коли почалося фізичне винищення кращих синів і дочок України уже на початку 21 століття.

А морально-психологічного винищення ще не всюди й помічаємо. Віримо відеоящикам, всяким хитрим і лукавим відщепенцям, які одне кажуть, а роблять інше. Віримо й не ставимося критично.

А як ми будемо ставитися, коли не зможемо (чи й не хочемо) перевірити їхню брехню? За якими джерелами? Проводового радіо немає. Пресу майже не передплачуємо, а тим паче альтернативну. Інтернетівське покриття на периферії умовне. Та й скільки тих користувачів у селах, районах? А якщо й є, то про квіточки, кулінарні рецепти і т.п. – от і вся політика. Під відео, в якому відомий журналіст стрибає по калюжі, поставлено понад 70 тисяч (!) лайків, понад 8 (!) тисяч коментарів, понад 2 (!) тисячі поширень. Під повідомленням, фото про реконструкцію культурної пам’ятки національно-державного масштабу і значення лише кілька десятків лайків і одиниці коментарів та поширень. Чому немає бажання розвиватися: духовно, інтелектуально?

А якщо з’являється щось патріотичне, на нього є ще совєтами заготовлені звинувачення: націоналіст, бендерівець, запроданець американський… Із-за поребрика звинувачення іншого змісту, які властиві цим поребрикам: хунта, фашисти, неофашисти і т.д.
Великою темою гібридної війни московії з Україною є асимілятивні процеси. Досить активними вони почалися ще з часів Катерини другої.

Українців душили фізично, психологічно й морально, відверто й підступно. Незначні протести не були масовими, визначальними. Хутірна система давала взнаки. Цим і користалися наклепники. Загальні процеси їх переважали, посилювалися. А українці терпіли й терплять, не помічають, ба, навіть проявляють не лише лояльність, терпимість, а значна частина стає на захист чужого. Та ще й як стає! Крим і Схід продемонстрували і демонструють це. Було б більше «захисників», якби не стримали наступ. Але це не означає, що їх поменшало. Вони принишкли: або в очікуванні, або проявляють спротив не публічно.

До болю прикро, що нав’язливі дискримінаційні ярлики, адресовані українцям, успішно прижилися й приживаються, сприймаються як належне.

І це лише вершечок айсберга.
* * *
А чи не найбільша проблема в контексті «хати з краю» полягає у внутрішній гібридній війні, відкритій чи закритій конфліктності в Україні. Так! Саме так: у внутрішній гібридній війні! Вона була і є! Вона тотальна! Вона страшніша від зовнішньої. Темпи і масштаби її збільшуються з приходом кожної нової влади. Прийшовши до влади, одразу – моя хата з краю усім баки забиваю, собі кишені напихаю. Україна шокована від зарплат і премій високопоставлених чиновників! Показово він (вона) за, але на ділі вирішую переважно особисті інтереси.

Різні сумнівні реформи і новації, багато чого голослівного і популістського, паплюження справжніх героїв і нав’язування міфічних, конфліктність між владою і простим народом, слугами і господарями, суперечності і в середині самого народу, цінова політика, відсутність справжньої ідеї і програми державотворення, постійні хитання між заходом і сходом, не сприйняття або формальність перед державними символами, цинічне або підступне вихваляння чи пропагування совєтчини, сусальне українство і т.д.

Все це посилює гібридність, конфліктність і послаблює темпи розвитку України на всіх її фронтах і найбільше на духовному. Але чому слугів обслуговують господарі, власники?

Біда не в тому, що півтора десятка дівок вийшло на сцену й підспівували солісту з гібридним прізвищем, якому Україна по барабану (його слова інші). А біда в тому, що на сцену вийшло національне обличчя України як за формою так і за змістом і позлорадствувало над чужим горем у «кращих» українських традиціях. Моя хата з краю, собі гроші заробляю. На чому заробляю і чим – мене не цікавить. І це наше справжнє національне обличчя побачив увесь світ.

Тотальна байдужість як по вертикалі, так і по горизонталі. Наче пороблено. Чи зароблено? Вже й собаки із котами краще співмешкають, ніж люди між собою.

Кілька років підряд звертаюся, прошу колишнього агронома, в якого ніби то є карта полів, урочищ і т.д. села. Хочу подивитися, перезняти для краєзнавчих досліджень. Стимулюю подарунком книги. Вже ж і пенсіонер. Ніде не працює, не перезайнятий. Ніби й патріотично розмірковує, вболіває за село, за його історію, багато знає. А от пошукати карту обіцяє хайками і требами. А викласти на папері свої знання про село, його людей «обіцяє» мовчанкою або зітханнями. І такі чи подібні випадки зустрічаються на кожному кроці. Хіба не «з краю хата»?

Те ж саме поки що можна сказати і про пошуки матеріалів до стендів, які хочемо поставити в селі Болотниця (Талалаївського району Чернігівської області). Звернення до нинішніх і колишніх мешканців села поширено в газеті «Трибуна хлібороба», на різних ресурсах Інтернету. Бачили? Читали? Так! І що? Сільський голова Анатолій Миколайович Рудько особисто звернувся до мешканців на сходці села. А на ділі майже нічого. Поки що тільки Інна Лещенко та Валерій Ковальов – вихідці із села – реально переймаються пошуками матеріалів. А таких ентузіастів має бути не один десяток. Але його немає. «Викидають» неякісно сфотографовані світлини в групі «Моя Болотниця» на Фейсбуці в основному без підписів, пояснень, дат. І всі задоволені. Але цього мало. Зовсім мало. Це все приватне, особисте. А для стендів потрібні масштабніші, значущіші фото, які відображали б той чи інший період із життя села і його людей. Поки що глухо.

Хочу звернутися до всіх директорів шкіл Талалаївського району. Ви час від часу наводите порядки у своїй «бюрократії». За всіма правилами порядки наводити треба. Але я маю конкретні приклади, коли завдяки йому реально зникають протоколи педагогічних рад; краєзнавчі реферати, зібрані спогади односільчан про голодомор, про війну; старі стенди; альбоми; фото і т.д. і т.п. Офіційні документи здавайте в державний архів, а всі інші – в Талалаївський краєзнавчий музей. Рано чи пізно до них дійдуть руки уважного краєзнавця і стануть неоціненним джерелом.

Користуючись нагодою, хочу через зробити соціальне замовлення колишньому директору Болотницької загальноосвітньої школи Григорію Якимовичу Кунденку.

Шановний Григорію Якимовичу, будьте ласкаві, підготуйте таку інформацію для стендів села.

Скільки всього учнів закінчило школу. У цих списках зробіть таку вибірку: скільки закінчило неповну середню школу – це будуть переважно болотничани; скільки навчалося у старших класах із кожного навколишнього села. Адже ця школа досить тривалий час була своєрідною опорною школою для одержання середньої та професійної освіти. Показати всі ці дані в динаміці хоча б за кожні десятиліття. Дуже бажано було б знати якомога повнішу інформацію про випускників, які стали помітними фахівцями в науці, освіті, мистецтві, спорті, виробництві і т.д., що відзначені різними державними нагородами, званнями.
Також, будь ласка, підготуйте список усіх учителів по роках із зазначенням, хто який читав предмет. Список директорів, завучів з навчальної та виховної роботи (прізвище, ім’я, по батькові).

Школа мала визначні досягнення в спорті. Яка була спортивна база в школі. Чемпіонські досягнення і з якого виду спорту. Скільки із школи вийшло розрядників, з яких видів спорту. Визначних – поіменно.

Також була потужна виробнича бригада. Яка була матеріально-технічна база в школі. Скільки гектарів землі оброблялося і які види культур вирощувалося. Скільки учнів одержали права трактористів, водіїв авто.

Як здійснювалося трудове виховання. Назвіть помітні культурно-освітні заходи, які проходили в школі, в селі за участю учнів школи. Які традиції першого й останнього дзвоника, випускного вечора інші заходи. І – те, що Ви ще вважатимете за потрібне відобразити на стендах.

Відсутність таких даних в цілому насьогодні абсолютно типово. І цій типовості більшість легко піддається. А це розхитує кожного з нас, мешканців кожного населеного пункту та й Україну в цілому на всіх її фронтах і найбільше – на духовному. Ми просто відгородилися від минулого. Живемо ніби одним днем. А як же з майбутнім. Чи якось воно буде? А як же діти, онуки? Чи й надалі будемо послугуватися ніякою інформацією, яка веде просто в нікуди?
І з цим треба боротися.

«Нація, – читаю слова Михайла Грушевського на одному зі стендів Музею становлення української нації, – це спільнота людей, об’єднана навколо національних елементів, таких як мова, історія, традиції, мистецтво».

І справді: саме першим і найважливішим загальнонаціональним рубежем, бар’єром між гібридністю і духовними цінностями – є мова.

Другий – це культура, яка вбирає не лише мистецтво, традиції в якнайширшому розумінні людської діяльності.

Третій – це історія села, району, Держави в цілому.

Всі ці три рубежі, бар’єри об’єднують однаково важливі три умови – це володіння, знання і практичне застосування.

Три умови проявляються лише в одному – в їхній реальній, конкретній повсякденній результативності на користь насамперед духовним цінностям. Якщо немає результатів усі умови лише декларації, а точніше – демагогія, профанація і показуха, що означає – зрада духовним національним цінностям.

Понад три з половиною століття московія веде гібридну війну проти України. Чому вона так в’їлася в нас? Принад багато. Але основна, на нашу думку, та, що ми жодного разу не дали московитам по зубах так, як належить. В усьому іншому: «А Васька слушает (чи не слушает) да ест».

Були моменти, коли можна було переломити ситуацію, хід подій, скажімо, відома Конотопська битва 1659 року, але й вона виявилася половинчастою і не завершеною.

Проти нас воюють тому, що ми дозволяємо, ми даємо привід своєю толерантністю, тому, що користуємося «я нічого не знаю», а не справжнім – «перший ворога стрічаю». І стрічаю не хлібом-сіллю, а зі зброєю в руках, з тією жорстокістю і ненавистю, яку ворог проявляє по відношенню до нас. З такою жорстокістю і ненавистю, щоб страх від них передавався з покоління в покоління століттями! Щоб назавжди відбити бажання воювати з нами.

Проти нас воюють підмінами понять, смислів, маніпуляціями. Нам їх нав’язують століттями, а ми нічим не протидіємо. Діяти треба абсолютно їхніми ж методами і засобами, щоб вони були в шоці. Діяти на випередження, вдаватися до таких же маніпуляцій, підмін, використовувати їхні ж слабкості, ницості. Треба просто знущатися з них.

Є таке прислів’я: «Харашо там, гдє нас нєт». Це їхнє прислів’я! Правдиве і щире. Його я знайшов в Інтернеті за назвою: «Русские народные пословицы и поговорки. Серия «Школьная библиотека». Тут і маніпулювати, ніяких підмін робити не треба, бо справді: їх немає в Прибалтиці, в Польщі, в Германії і там не так, де вони є – в Абхазії, в Придністров’ї, в Україні, в Сирії. «Гдє ногой ступіт – трава нє растьот» (Там само). Це ж яка їхня правда! Чи не напрямок протидії та гібридної війни проти московії?

Ми здатні, ми зможемо перемогти на історичному, культурному, мовному фронті проти московії.

І це важливіша перемога, визначальніша. Зможемо, бо за нами Правда. І цією Правдою треба зарядити десятки мільйонів мізків, починаючи з дитинства. І не має значення чи хата з краю, чи в центрі. Головне, щоб ми були єдиними, активними, одностайними. Якщо цього не станеться, то не «воріженьки», а ми згинемо, «як роса на сонці».

Іван ЗАБІЯКА

Фото на головній сторінці: фрагмент з великої картини художника Олександра Мельника “Діяння Андрія Боголюбського на Русі”.

Сообщение Байдужістю в цілому хворе все українське суспільство! Це діагноз чи й навіть вирок появились сначала на Український репортер.

Напередодні оголошення безвізового режиму з країнами Європи в зоні АТО офіційно загинули четверо українських воїни. Це горе в чотири родини. Хтось втратив батька, сина, брата чи чоловіка…

Невже загиблі наші герої цього дня не заслужили хоча б хвилини мовчання?

За кордоном, у Польщі, в мене доволі часто місцеві жителі питають про новини із України, чим живе простий народ, який рівень заробітних плат, чи правда, що у державі страшна корупція у всіх гілках влади й не лише там. Однак тільки поодинокі поляки запитують мене про війну на Донбасі.

Спочатку я вважав, що відсутність питань на цю тему – це небажання нагадувати мені, українцю, про війну у моїй державі, такий собі прояв чемності. Згодом для мене стало цілим откровенням, що про війну, яку веде наш народ проти російського агресора, чимала частина польського населення мало що знає, більше того, дехто з неприхованим подивом перепитував, про яку це війну я веду мову – Другу світову чи у Сирії? І це, до речі, як виявилося, ще у кращому випадку, адже є й такі, які, ніби повторюючи слова кремлівських пропагандистів, називали її громадянською.

Зрештою, весь мій подив остаточно зник, коли я три місяці побув за межами рідної домівки. Місцеві польські телеканали, радіоефір транслюють новини, які абсолютно не стосуються України, окрім резонансних подій на кшталт знесення пам’ятника бійцям УПА в селі Грушовичі.

Жодного слова про Донбас… Зрештою, не варто чогось вимагати від нашого західного сусіда, оскільки й наші, вітчизняні ЗМІ далеко не завжди згадують про війну. Вона, війна, стала ніби буденністю й абсолютно нецікавою для ЗМІ… Сухі щоденні зведення із зони проведення АТО сприймаються буденно, й навіть складається враження, що із певним подразненням.

Не вперше був свідком, коли наші так звані співвітчизники, реагуючи на фронтові зведення, промовляли слова невдоволення новинами з війни! Звучить абсурдно, однак це правда. Але мова про інше.

Війна, по суті, зникла із порядку денного авторитетних ЗМІ. Численні корупційні скандали, арешти колишніх і нинішніх чиновників, скандали у Верховній Раді, безвіз, переможні реляції про успішні реформи, знову безвіз, футбол і на останок анонс гейпараду… На четвертий рік війни… Досягли…

Невже парад так званої рівності найбільше цікавить пересічного громадянина, простого українця, який на ті крихти, що отримує, мусить вибрати, чи оплатити непомірно високі тарифи ЖКГ, чи придбати необхідні ліки, чи купити продукти? Вибір, на жаль, невеликий. У тому короткому списку немає ні кави вихідного дня у Братиславі, ні екскурсій затишними вуличками Праги чи Будапешта…

Наш народ, окрім того що перебуває далеко за межами бідності, по суті, за власний кошт ще й веде війну проти зовнішнього агресора… І дуже цинічно звучать слова про досягнення, про виконання обов’язків та домовленостей із європейськими партнерами…

Безвіз – це добре. Однак ми й так географічно у Європі. Ми й так європейці, й відкриття кордонів – це лише перша спроба здійснення кроку. Лише спроба, наголошую. У нашій державі ціла купа проблем: економіка, фінансова сфера, медицина, освіта, судова система, правоохоронна… Вони або невиліковно хворі на корупцію, або мертві, оскільки неспроможні зробити будь-що. А ще війна.

Війна, яку частина населення України просто не сприймає. Їм начхати. Напередодні оголошення безвізового режиму з країнами Європи в зоні АТО офіційно загинули четверо українських воїни. Це горе в чотири родини. Хтось втратив батька, сина, брата чи чоловіка… Невже загиблі наші герої цього дня не заслужили хоча б хвилини мовчання? Де елементарна повага до щоденного, ратного подвигу наших бійців? Невже вони поклали свої голови ні за що?

Зрештою, чи потрібен той безвіз усім тим удовам, сиротам, сивим матерям… Вони всі й ми, нормально мислячі українці, проміняли б той безвіз на життя наших хлопців. Людське життя – ось найвища цінність, і це розумієш дуже гостро на війні, особливо тоді, коли не встиг на секунду, на одну мить, щоб врятувати побратима…

Так, ми європейці. І ми були ними завжди. З часів прадавніх і до сьогодні. Однак ми перш за все українці.

Це не пусте слово. Ні, це цілий вимір, величезний пласт складної, героїчної, сповненої жертовності та наснаги історії. Це наша багатогранна культура, наша мова – потужна та надзвичайно гарна! Це наші, українські традиції, які й роблять усіх нас українцями… Чим кращі європейські цінності за так звані цінності «русского мира», якщо у підсумку ми втратимо себе? Нас нищить ворог зовнішній, нас заганяє в чергове ярмо ворог внутрішній. Однак найбільше нас нищить байдужість. Саме вона дозволила залишити безкарними кривавий комуністичний режим, убивць В’ячеслав Чорновола, саме вона привела до влади Януковича, сприяла втраті Україною Криму. З Донбасом не вийшло.

Однак скільки ще працюватимуть ті емоційні батареї живлення у наших волонтерів, у частини наших небайдужих громадян? Це питання риторичне, оскільки нас з кожним днем стає менше. Йдуть кращі з нас. Найсвітліші, найщиріші, найсправжніші. Їх не повернеш вже ніколи. Та пам’ять про їхній світлий подвиг назавжди залишиться у серцях небайдужих, у серцях тих, хто нищив ворога, хто не зміг залишатися осторонь, хто щоденно, щохвилини ризикував найціннішим – своїм життям.

А тим часом по телевізору показують гуляння з нагоди безвізового режиму, і жодного слова про втрати, про тих, завдяки кому ми вистояли, зрештою, завдяки кому той безвіз було досягнуто. Все добре. Святкуємо… Та чи доречні ці святкові заходи у нинішніх умовах війни? Занадто висока ціна цих гулянь. Занадто. Та чи варто? Сумно… Гірко…

Роман ФЕДЬКО, історик, учасник АТО

На фото: Київ, 12 червня, проспект Перемоги. Черга за біометричними паспортами

Фото “Українського репортера”

Сообщение Дещо про український віз, який без віз їде у Європу появились сначала на Український репортер.